Вона загородила ліжко широкою спідницею й сказала незворушно:
— Того, чого ви боїтеся, не сталось.
Він тупнув ногою, щоб уся ця сцена не здавалась такою мирною.
— Виправдайтеся! Ви ще не знаєте, що я приїхав прогнати вас геть!
Вона пильно подивилась йому в очі, немов побоюючись, що в нього починається напад гарячки. Тоді мовила гостро:
— Сядьте! — І сіла сама, відкривши перед ним розкидану постіль. А тоді заговорила: — Величносте, це ви вже не вперше ображаєте мене. Ви зневажили пана д'Естре. Далі, ви принизили мене, прийнявши в саду оту жінку. Ви поїхали не попрощавшись, а я піддалася спокусі й відповіла на лист надійнішого друга. Те, що він прийшов до мене вдосвіта, ви повинні вважати делікатністю. Невже вам було б приємніше, якби всі в домі, прокинувшись, побачили нас?
Він насилу дослухав її мову, стискаючи руками бильця, щоб не схопитись. Натомість він присунувся з кріслом до неї й роздільно, слово по слову, сказав їй у обличчя:
— Він мав забрати тебе з собою, тому ти й одягнена. Ви хотіли втекти. Ви хотіли звінчатися.
— З вашого дозволу, — відказала вона, ще вище піднявши голову, але не відсунувшись від нього.
— Я ніколи його не дам, — прошепотів він. І раптом голосно додав: — Матері моєї дитини.
На ті слова вона двічі швидко кліпнула очима — більше нічого; тоді запала мовчанка. Коліно при коліні, обличчя при обличчі, і обоє мовчали, не важачись дихнути. Він спочатку похолов, тоді йому враз пересохло в роті й горлянці, він не міг ковтнути. Встав, ступив до столу й напився води. А потім вийшов, більше й не глянувши на неї.
Пані де Ліанкур не стала довше чекати, а наказала пакуватись. Вона не була певна, чи програла. Мабуть, найкраще поїхати до тітки, пані де Сурді. Та сказала б їй: «Хоч хай би що сталося, нічого не проси і, боронь боже, не дякуй». Габрієль ніби чула свою порадницю навіть на відстані, а сама тим часом неуважливо вказувала покоївкам, що і як пакувати. Звісно, вона не мала глибокого розуму і, не сильна в мисленні, інколи припускалася фатальних помилок, як-от із паном де Роні. Але цього разу вистачило того, що їй згадався завчений принцип: нічого не просити, ні за що не дякувати, тільки чекати, поки супротивник уласкавиться сам. «Він же не має нікого, — думала вона. — Нікого в усьому світі, та ще й готується до стрибка, який сам називає смертельним — і добре знає, чому. В нього менше шансів здобути королівство, ніж утратити прибічників. Коли ми вночі лежимо поряд, я здебільшого мовчу, а він розмовляє сам із собою. Я зовсім не проти того, щоб видаватись дурненькою».
І вона наказала служницям облишити пакування. Зоставшись сама, наділа найлегший, найпрозоріший убір; раптом прийшла певність, що він повернеться. Його коханки майже всі зраджували його, а він тільки сміявся з цього. Він і не звик інакше — про це хто лиш не розповідає.
«Він ніколи не був ревнивий, оце зі мною вперше. Йому це, мабуть, дуже тяжко», — вимовила вона півголосом і, м'яко поклавши руки на коліна, на мить відчула якийсь повів ніжності до того, хто заради неї змінив свою вдачу і з її допомогою збагатив свою здатність страждати. Вона була недалека від каяття. «А я ще кліпнула очима, коли він згадав про свою дитину!»
Він увійшов, узяв її за обидві руки й сказав:
— Пані, забудьмо все це.
— Вам уже шкода, величносте, — відказала вона поблажливо, проте чудово постерегла, яка жахлива була для нього ця година. Його обличчя мало б видаватися блідим і змученим. Але обвітрене в усіх походах, здавна загартоване в боротьбі обличчя нн може бути блідим і змученим, хіба що ви зумієте зазирнути під шкіру. Саме це спробувала вона зробити — і розчулилась.
— Величносте! Ви невідпорні, коли добиваєтесь мене. — І розкрила йому обійми — вже не просто покірливо й приязно, а нарешті жагуче.
Коли хвилина палкої жаги для обох скінчилася, вони знову стали такими, як були: він — як і перше, невгамовний і запальний, а вона — загадкова і спокійна.
— Північний янгол, — промовив він у розпачі.— Заприсягніться, що вашій вірності не дорівняється нічия, крім моєї.— Але не став слухати її запевнень. — У якій ще вірності ви могли б мені присягатись, коли вже двічі порушили її. Мої жахливі підозри ви сприймаєте незворушно, а іншому вибачаєте відверту зрадливість. Бляклий Лист боїться Ліги; він не тільки сватався до мадемуазель де Гіз, він іще має успіх у її матері. Ви для нього ніщо, і мені він не відданий.
Ревнивець іще довго розпинався, на всякі лади принижуючи суперника й штурмуючи її неприступне серце.
— Як ви могли писати йому! Після всіх своїх обіцянок! Ви більш не маєте права казати: «Я зроблю». Тільки: «Я роблю». Наважтесь, папі, мати одного лише слугу.
Він застогнав і, притиснувши обидві руки до чола, вибіг із кімнати. «Нижче впасти вже неможливо», — таке почуття було в нього.
У старому саду його дожидав пастор ла Фей. Анрі, побачивши його, спинився мов укопаний, так приголомшив його зв'язок між нещастям його й провиною. Пастор стояв за десять кроків, під деревами.
— Нещасна Естер померла, — сказав він.
Анрі похилив голову на груди й довго стояв безмовний; старому пасторові в затінку дерев стало аж моторошно. Він промовив:
— Якби ж то це найбільша ваша провина, величносте! Нещасна Естер уже коло престолу вічної любові.
Анрі підвів голову й сказав, через верхівки дерев звертаючись до небесної вишини:
— В «Йосафатовій долині» я ще мав вибір.
Тоді швидко пішов геть.
Ла Фей, засмучений і обурений, зостався. Король блюзнить. Король у потьмаренні. Він збирається зректись істинної віри, а сам наважився порівняти себе зі спасителем, коли той боровся зі спокусою й переміг.
Аж згодом пастор ла Фей довідався: «Йосафатовою долиною» прозивали королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Створіння, яке сам бог поставив на шляху короля для своєї недовідомої мети.
Будь-який старий протестант нізащо не повірив би, ніби Габрієль д'Естре ні разу не умовляла свого коханця перемінити віру. І сам Анрі досі знав правду лиш настільки, наскільки її можна виявити з самих слів та замовчування. Проте, коли згодом хтось із близьких йому людей питав його: «Величносте! А хто, власне, навернув вас?» — він відповідав: «Моя люба владарка, чарівна Габрієль».
III. СМЕРТЕЛЬНИЙ СТРИБОК
Містерія кривди
Філіпп Морней мав у Англії всього лиш одного справжнього друга. Оскільки посол, що вже не раз їздив за Ла-Манш, тепер поїхав туди ще раз, і то з якнайтяжчим дорученням, йому довелось перебрати в нам'яті всіх своїх знайомих, їх було багато, з різних суспільних верств, і декотрих він не бачив уже так давно, що міг і забути. Але його найдавніше і найдовше перебування в Англії — то була колись пора вигнання, пора життєвої науки. І люди, у яких він учився, й досі жили в його пам'яті — декотрі з них уже тільки там. Майно втікача-протестанта було конфісковане, а якби його самого захопили на батьківщині, він би попав за грати, а то й на ешафот. Молодий іще чоловік, у тяжкій грошовій скруті, але тим завзятіший духом, він не гребував у Лондоні ніяким товариством і, маючи повну голову апокаліпсичних видінь Варфоломіївської ночі, виливав їх у розповідях, де тільки міг. За столом у дешевих харчівнях слухали його, і жоден навіть вусом не моргнув. Годі було з'ясувати, чи вони йому вірять. Вислухавши всі його нестямні прокляття душогубам, які захопили тоді владу в його країні, всі страхіття, які змальовував вигнанець, передрікаючи неминучі кари, небесні й земні, вислухавши все це, люди питали його: «Ви справді так думаєте?»
У ту далеку пору свого життя Морней якось пішов до одного кравця полагодити вбрання, і кравець, працюючи, залюбки слухав його розповідь; а його дружина скликала ще й сусідів з усього будинку. Вигнанець у своїй одержимості довго не помічав, що робить із себе посміховище, сидячи в самій сорочці — бо скинутий для лагодження камзол був у нього єдиний — і оголюючи вслід за тілом ще й душу. А помітивши те, замовк, і його слухачі теж не промовили більше й слова, аж поки кравець не одягнув його. Тоді одна сусідка принесла йому дзбан пива і сказала: «Звісно, все воно так і сталось, як ви оповідаєте, тільки ж дуже далеко звідси. Я не знаю жодної жінки такої навіженої, щоб пила людську кров».
Діставши цю науку, молодий Морней надалі уникав показувати свої почуття. Події, які начебто мусили збурити весь світ — такі вони були страхітні й так волали до бога, — за якусь сотню миль, у тому ж таки християнському світі, хвилювали людей не більше, ніж якась вигадка, та й то не дуже доладна. Відтоді вигнанець спирався тільки на знання: адже воно не втрачає істинності ні за якими кордонами і промовляє мовою, спільною для всіх. Так звичайно гадають. А тим часом він марно обходив усіх книгарів Лондона, щоб вони надрукували його теологічні праці. Одних лякали деякі думки, що були заборонені в цій країні, хоч вона й протестантська. Інші вимагали, щоб автор писав англійською мовою, а не латиною. Єдиною користю для нього було те, що по книгарнях він познайомився з кількома вченими й вельможами. Декотрі, зацікавившись, запрошували вигнанця до себе в дім, щоб подискутувати з ним, а їхніх дітей він навчав французької мови. Один з тих людей був лорд Барлі.
Він мав синів; найстарший з них був Морнеїв одноліток і напрочуд вразливий та чуйний юнак. Він не сприймав Морнеєве нещастя як щось цілком природне. «Ми обидва однієї віри, обидва багато думаємо й прагнемо вищої людяності, ми рівні походженням, як не рахувати того, що англійське дворянство взагалі стоїть вище, — одне слово, в нас із ним так багато спільного, що доля, коли б захотіла, могла б поміняти нас місцями». Так міркував вразливий та чуйний юнак, але нічим не виказував свого подиву з того, що саме йому припав щасливіший пай. «Я сиджу в безпеці, а йому довелось рятуватися втечею. Його пограбовано, він під загрозою, його знедолено до останку. Мені все йде назустріч, переді мною розгортається блискуче майбутнє — лиш тому, що я, такий схожий на нього, — англієць. Хай же благословить бог нашу королеву!»
Син лорда був вдячний своїй щасливій зірці, але, мавши живу душу, гостро відчував, що й на ньому лежить якась вина за людську недолю, яку можна було відвернути. Непричетними бувають тільки тупаки. А обізнаний повинен діяти, докладати рук, щоб християнський світ, який становить одне ціле, єдину будівлю, не сточили ті кривди, на які ми дивимось байдуже. От уявімо собі християнство як єдину будівлю з багатьох поверхів, що вище, то вужчих, а найвищі зникають нам з очей у високостях. Маючи жваву уяву, молодий лорд зразу й накреслив ту будівлю, хоча доти ніколи не малював. Унизу — колони-опори, поставлені кожна зосібна, але поряд: то Англія, Франція та інші країни й королівства. На них і спочиває вся будівля. І ось у ту гармонійну картину вдирається, розмахуючи смолоскипом, якийсь лиходій. Сам не відаючи, що чинить, він підпалює першу колону, незабаром загоряється й друга, тоді ще кілька. А християнин стоїть осторонь, скрушно притискує руки до грудей, але ніяк не намагається відвернути лихо. Та лиха, навдивовижу, не стається. Над зруйнованими підпорами будівля лишається ціла, вона ніби витає в повітрі, і вершина її губиться у вишині. Коли автор малюнка показав його вигнанцеві, той, окинувши малюнок поглядом, сказав:
— Кривда завжди таємнича. Ваш ескіз — це не більш і не менш як містерія кривди.
Ці слова здивували автора малюнка, і він нахилився над аркушем, ніби вперше його побачив. А Морней — от як далеко веде дорога вигнанця і як багато вона навчає! — в ту мить відчув гордість за всю кривду, якої зазнав: адже вона — частина таємниці! І вже ніколи не покинув називати її в думці так, хоч у справжньому житті утверджував правду, а в правді нема нічого чудесного.
Замолоду він зі своїм англійським приятелем більше грав у м'яча та веслував наперегонки, ніж провадив учені розмови. Вони обмінювалися книжками, ще частіше ділились товаришами та подругами — і те, й те по-братньому, невинно. Темза — і річка, й берег, і повітря — мінилася світлими вологими барвами, часом у неділю всі на ній почували себе щасливими дітьми, навіть вигнанець із чолом, позначеним стражданням. Як швидко ти розвіявся, о запашний раю, — прогулянки, пісні, цілунки, букети, таємні пестощі в альтанці, а ген за пагорбом тремтить звук скрипки… як швидко ти розвіявся, о запашний раю! Вигнанець повертається на батьківщину, вибирає державця, якому хоче служити, і, служачи йому, їздить послом до дворів — найчастіше до Англії. І це вже направду не дитяча гра. Тепер її жителі — предмет його дипломатичних заходів, і то не приємних і не легких. І все ж він щоразу легко зітхає, ступаючи на цей берег, на ці крейдяні урвища, — наче приїхав до друзів. А тим часом друга він тут має тільки одного. Той друг і від усіх інших віддячив йому за його приязнь до цієї країни. Країну люблять за дух, що панує в ній, за віру, за давню славу, а все це куди менш видне їй самій, ніж тому, хто приїздить уряди-годи і сходить на берег під урвищами.
Лорд Барлі успадкував батьків титул і тепер був першим лордом-скарбничим королівства. Надзвичайний посол поїхав зразу до нього, ще й не відвідавши постійного посла свого короля. Він увійшов до будинку, окутаного в хмари — так осібно від інших стояв той дім, що мав за підніжжя берег з рибальськими хатинами. Морней застав свого друга в не дуже великій кімнаті, де міністр наглядав за роботою кількох писарів; оце тут було зосереджене керування фінансами країни. Коли ввійшов гість, писарі цікаво позводили очі, й він стояв під тими поглядами, поки вони не опустились самі: для цікавості не було поживи. Витримавши пристойну паузу, достойний лорд сказав:
— Сподіваюся, що подорож минула добре.
А тоді запросив до свого кабінету. Аж там вони привіталися за руку і довго вдивлялись один одному в обличчя. Задля пристойності обидва сказали: «Ти зовсім не змінився», — але насправді вони просто любили дивитись у очі один одному.
— Становище складне, — почав Барлі, коли обидва сіли на тверді чорні стільці. Морней зрозумів, що приятель хоче допомогти йому висловитись. Він із зусиллям ковтнув слину. — Та до для вас діло звичне, — нагадав йому Барлі.
— І я не втрачаю мужності,— спромігся відповісти Морпей.
— Минулого разу вам тут нелегко довелось, але під кінець ви домоглися свого.
— Бо ваша королева справедлива й вірна собі,— додав Морней. Він повторив: «справедлива», — і ще раз сказав: «вірна собі». Про кого ж він думав у ту хвилину, хто це не був ні такий, ні такий? Він квапливо відігнав невисловлену думку і вголос сказав: — Мій король у душі так само непохитний, через це я й служу йому весь час. Тільки його становище хистке, але не він сам. Ваша королева незадоволена, що він не захотів підкорити свою столицю голодом. А ще гірше те, що до її британської величності дійшли чутки, ніби мій король вагається, чи не зректись істинної віри.
Барлі мовчав, суворо мовчав, і Морней спитав тихо:
— А ви вірите цьому? — Тоді вже голосніше додав: — Бог мені свідок, що я певен: це неправда.
— Тоді ви краще за будь-кого зумієте переконати й королеву, — почув він у відповідь.
— А ви, Барлі, підтримаєте мене, як минулого разу?
— Друже! — відказав достойний лорд, намагаючись віднайти давній приязний тон. — Минулого разу справа була яснісінька, й годі рівняти її з тією, про яку йтиметься тепер. Тоді в королеви на думці був чоловік. Усі ми колись були молоді.
— Молоді? Таж це було всього два роки тому.
Міністр затнувся, прикинув подумки. Справді, всього два роки тому королева ще кохала, ще страждала. Але він не перебив Морнея, і той сказав:
— Усього два роки; чи багато могло змінитись за цей час? У вашої великої королеви палка натура, і вона завжди буде такою, чи то йтиметься про чоловіка, чи про щось незрівнянно дорожче: про віру. Я ще через графа Ессекса сім потів пролив…
І знову міністр подумав своє, не перебиваючи надзвичайного посла. «З пристрастями, — думав він, — легше впоратися, ніж із мудрістю. Що я можу вдіяти там, де вже не палають і не страждають…»
— Я ще через графа Ессекса сім потів пролив, — казав Морней, — як же мені тепер поведеться…