«Дивом надивуєшся, старий друже», — хотілося сказати лордові Барлі. Та він промовив тільки:
— Любий мій, цього разу ви самі більше говоритимете й гарячкуватимете, ніж її величність. Королевиного гніву вам тепер боятись не доведеться.
— Справді, Барлі? Коли Ессекс, не зважаючи на всі виклики та накази королеви, зоставався при своїх військах у Франції, бо волів попасти в неласку, аби тільки не проґавити прибуття герцога Пармського, — скільки тоді сипалось на мене погроз та докорів! Мовляв, мій король не прийняв Ессекса особисто, з належними почестями! Мій король легковажно наражає на небезпеку власне життя, а найнепрощенніше те, що він поставив англійське військо й Ессекса, самого Ессекса, в передні лави! Повернути негайно графа Ессекса, і жодного англійського солдата не буде більш послано проти знаменитого Фарнезе, поки Ессекс не повернеться до двору! Ці французькі справи вже остогидли її величності. Королева ще гнівно крикнула, що цілу ніч не спала, і їй стало недобре, довелось відкласти засідання.
— Два роки тому, — повторив Барлі, опустивши очі. Тоді підвівся й сказав: Морней, не забувайте, що ви говорите про минуле. Ви врешті-решт таки отримали військо, хоча й уже після вашого від'їзду, коли повернувся Ессекс. Ми обидва, Морней, мали якусь вагу у великої королеви, бо не помічали — не зумисне, а просто завдяки нашій натурі й способові думки, — не помічали й не пам'ятали тих обставин, у котрих усі жінки однакові. Ви, Морней, симпатичні королеві.
— Чи й досі? Поки мене тут не було, їй, здається, щось наклепали на мене.
— То сміховина, — відмахнувся Барлі, підвівся й справді щиро засміявся, радий, що тяжка розмова зійшла на легкі стежки. — За вашим столом, коли ви облягали Париж, хтось покепкував із того, що королева погано говорить французькою. Вона вже великодушно забула про це, і вас приймуть, як ви заслужили. Ви ж надійний друг нашої країни та її володарки.
Загалом побачення з Барлі підбадьорило Морнея. Доброю призвісткою можна було вважати й те, що королева вже на третій день викликала надзвичайного посла до себе. Вона прислала парадну карету до дому акредитованого при ній посла, і пан де Бовуар ла Нокль поїхав з Морнеєм. За каретою їхав англійський почесний ескорт. У ту ж мить, коли обидва посли вступили до пишної зали, з дверей навпроти назустріч їм вийшла королева Єлизавета. Численний почет, що йшов за нею, розділився й вишикувався з обох боків. Якби не весь отой натовп кавалерів та дам, Морней іще дожидав би її британську величність, хоч вона вже власною особою стояла перед ним, дарма що між ними лежав чималий порожній простір. Вона здалась йому нижчою, ніж він її пам'ятав. Тулуб якось вільніше, не так випростано тримався на довгих ногах, і зачіска не була так високо підбита, як колись. Таж у неї на голові чепчик!
Оце й усе, що постеріг посол, увійшовши. Решту він розгледів, аж опинившись за три кроки від неї, коли випростався після шанобливого уклону. Королева вже не була нарум'янена, тільки легенькі тіні, покладені коло очей синьою й чорною тушшю, пом'якшували погляд. Завдяки цьому її очі, сіро-голубі, неначе без повік, не були насторожені та застигло пильні, мов у сокола. Всі риси її за ці роки загострились, обличчя постаріло. Чи, власне, старості було дозволено позначити його, і спостерігача вразило це послаблення волі великої жінки: він усе своє життя вбачав у Єлизаветі Англійській незламну, неминущу силу — навіть чисто тілесну. Якби не її тривале правління та невмируща молодість, що сталось би в Європі зі свободою совісті, чиї запевнення й запоруки зміцнювали б дух короля Наварри, а згодом Франції, в часи найбільшої самотності? І враз Морнею впало в око тоненьке сиве пасемце, що вибилося з-під чепчика. Він поблід і насилу спромігся почати промову.
А втім, ця промова була чисто парадна й церемоніальна, як усе, що діялось того дня. Королева стоячи вислухала урочисте привітання короля Франції, спочатку латиною, а потім англійською виголошене його надзвичайним послом. Щоб відповісти, вона сіла, піднявшись по чотирьох сходинках до крісла на підвищенні, але вже не такою легкою ходою, як іще недавно. Ні, вона йшла повільно — може, зумисне; Морней уже почав недовіряти їй. Переміни були занадто видимі, занадто різкі; а крім того, її умисна обважнілість дала одному з кавалерів привід подати їй руку; то був граф Ессекс. Єлизавета навіть не ковзнула по ньому поглядом, рука її ледве доторкнулась до його руки — і раптом до неї повернулась велична постава. Королева сидить на підвищенні, затягнена у вузький і тугий корсаж, убрана в темно-сірий шовк, а не в яскраві барви, що їх вона полюбляла так довго, незважаючи на літа. Її фаворитові щонайбільше двадцять шість років, хоч по гладенькому обличчю важко визначити точніше; тримається він по-хлоп'ячому безтурботно, трохи недбало, хоча й вишукано. А чого це одна з його струнких ніг зависла в повітрі? Він допомагав літній жінці піднятись по сходинках, та так і застиг у тому русі. Нехай усі бачать — тут ще є глядачі й із чужих країв, то нехай розносять звістку, що він важить при дворі більше, ніж ладна показати королева. Він міг би бути її паном, вона тільки тим і врятувалась від його чарів, що швидко постаріла. Це він показує самим своїм виглядом. Уся його запобігливість удавана, і навіть безперечна принадність штучно підкреслена. Цей красунчик напевне розпережеться, коли його покровителька не стерегтиметься. Струнка нога недовго лишатиметься отак у повітрі; королево, пильнуй кожного кроку цього непевного молодика, щоб заради пустого норову не обернувся він для тебе з забавки на пострах і кару.
Фаворит анітрохи не сподобався надзвичайному послові, і його дужо потішило те, що сталося далі. Ессекс зухвало випхався наперед. Адмірал, гофмаршал, усі учасники церемонії поставали півколом позаду королевиного крісла, а Ессекс поводився так, ніби всі вони підлягають насамперед йому, а королеву він тільки виставив напоказ. Він кивнув своєму дядькові Лейтонові, той підштовхнув ще одного придворного, і, нарешті, третій виступив із сувоєм списаного паперу— неохоче, як було добре видно: всі були шоковані. Ессекс, не зважаючи на те, клацнув пальцями, щоб тронну промову швидше подавали йому — він сам передасть її королеві. І справді, коли він подавав її величності розгорнутий аркуш — водночас недбало й запобігливо, — здавалося, що така честь не належатиме більше нікому. Та в ту ж мить її величність різким рухом відштовхнула папір, і він упав додолу. А королева вже говорила. Фаворит, що зостався без діла, спочатку дурнувато кліпав очима, тоді помалу насупився. Що діялося з ним далі, невідомо, бо він тихенько позадкував і сховався за спиною в дядька.
Голос її величності був ясний і владний, як завжди, його було чути аж за колонами та завісами, і дами порозтуляли роти, бо таку силу можна і вдихати. Єлизавета назвала короля Франції єдиним державцем християнського світу, що підносить меча проти Іспанії; тоді підвелась і зачекала, поки стихне схвальний гомін придворних. А потім ласкавими словами відпустила обох послів. Кланяючись їй, ті побачили, що сувій списаного паперу лежить там, де впав. Вони задки рушили до дверей, не зводячи очей з королевиного обличчя; і Морней, що пильно стежив за всім, помітив, як Єлизавета, спускаючись по сходинках убік, наступила на сувій.
Королева змусила посла чекати всього п'ять днів, а потім конфіденційно викликала його до себе. Морней прийшов пішки й застав Єлизавету на самоті, за робочим столом із книжками. В палаці він не зустрів нікого. Цю обставину дипломат використав: він висловив захват щасливим становищем держави, яка не є військовим табором і не ставить коло дверей по двоє вартових, а знаходить опору в справедливих законах. Єлизавета, що ласкаво привітала Морнея, після перших його слів схилила голову так, щоб, дивлячись на нього знизу вгору, ніби питати безмовно, що він думає насправді. Про свою безпеку вона дбала, дарма що вартові не стовбичили в кожного на дорозі, і він, звичайно, знав це. Він тільки хотів таким способом перейти до своєї теми: що його владар, король Франції, започинає добу миру в країні — такого ж, як той, що його завдячує Англія своїй великій королеві. Цим і пояснюються деякі повороти й вагання в поведінці його владаря, які за інших умов могли б декого здивувати. Цими словами він мав намір перевести мову на чутки про переміну віри. Королева й не слухала їх.
— Я часто мала підстави нарікати на короля Франції,— вимовила вона чітко, давно виробленим і випробуваним у виступах перед людьми голосом. А потім додала несподівано: — Він міг би взяти Руан збройною силою, для того я йому й посилала її.
Морней пригадав: ще два роки тому вона здавалася стражденною душею без тіла, бо її Ессекса ніяк не можна було відкликати з-під Руана! А нині перед ним сидить жінка, що впокорилась. Бракує тільки чепчика, і видно сиві пасма, а між ними руді, не начесані старанно зверху, а прикриті, ніби золото, що його ховають.
— А Париж він міг примусити до здачі голодом, — додала вона, але вже не так рішуче, як говорила про Руан. Морней зразу пустився в пояснення, які наготував заздалегідь: король повинен щадити життя своїх підданих, хоч би вони й бунтували проти нього. Бо й він, і вони мають, згідно з волею божою, жити одним життям.
Вона ще раз придивилась до нього, наскільки він щирий. А потім зауважила просто:
— Я схвалюю вашого короля.
Посол уклонився на знак подяки. «А як же переміна віри?» — подумав він. А Єлизавета вже приязнішим тоном пояснила, що саме вона схвалює:
— Ваш король — справжній державець. Він воліє викупляти свої міста, а не руйнувати їх гарматами. Для цього він користається гендлярами — такими, як отой Роні.
— То вірний слуга, — якнайрішучіше заперечив Морней.
Єлизавета кивнула головою.
— Так, він іще з давніх друзів. А королі шукають нових. Старих вони відкидають… — Помах руки: — Коли ті відслужать своє.
Морнеєві захотілося спитати, чи новим друзям дозволено бути негідниками й зрадниками. Але він мовчав і слухав далі.
— Можливо, він обійшовся б і без переміни віри. — Ось, нарешті, ці двоє слів вимовлено. В посла стрепенулося серце. Єлизавета, з розтуленими губами, ніби прислухалась до чогось далекого. — Але тільки ціною великої крові,— докінчила вона півголосом, здвигнувши плечима. — І мирна доба настала б не скоро. Після кожної його битви держави вагались би: чи ще не зарано визнавати його? «Vederemo», — сказав папа. «Побачимо». Але союзникам короля Франції врешті це теж набридло б, і вони б утратили і надію, і терпіння. — Несподіваний гострий погляд прямо послові в очі.
Той зрозумів — це слушна мить, але не знав, з чого почати. Він чекав, що його засиплють докорами; а Єлизавету, виходить, зовсім не обурюють ті фатальні чутки, — вона говорила так, ніби вони правдиві, і вдавала, ніби це бажане для неї. Морней не вірив їй. Велика протестантка не може втратити ні надії, ні терпіння, коли її союзник непохитно триматиметься їхньої віри. Це вона казала не про себе, її підозри стосувались інших. Морней припустив, що під личиною старості й покори вона ховає свою всім відому пристрасть до істинної віри, і те, як вона повертає розмову, не суперечить цьому. «Час квапить; гляди, не схиб! Не признавайся, що король може відступитись. Вона вивіряє тебе, щоб ти заговорив відверто. А ми так і говоритимемо — ми це можемо, не боячись. Мій король не зречеться віри!»
Всього одну мить Морней підбадьорював себе такими словами, і до нього вже повернулись як давно вироблена дипломатична вправність, так і вся його душевна сила. Отож він почав помірковано: перелічив успіхи нової віри та боротьби за визволення людства. Це ж одне й те саме, і якраз тому протестантство завойовує світ. Венеція, найстародавніша республіка, визнала короля Франції, вона розраховує на нього і на його діла, щоб відмежуватись від Рима. Сам папа мусив сказати: «Побачимо», — бо він не зможе довше піддавати анафемі державця, за якого стоїть пів-Європи.
— Це ж єдиний державець, що підносить меча проти Іспанії,— повторив Морней власні Єлизаветині слова. — І нехай Іспанія, вже занепадаючи, ще збиває армади, хай вона ще тисне на народи, мов труп, — на що вона здатна і чого досяне? Проти неї не тільки одинокий герой і державець, що підносить меч: проти неї народи Європи, боротьба за визволення людства. Хай ця боротьба знає і відступи, та з відступу переходять у наступ; хай вона зазнає й поразок, але тим певніш розгорятиметься. Мій король стоїть і бореться на твердому грунті: така воля божа в історії.
Королева слухала й мовчала. На обличчі в неї був шанобливий вираз, мов у школярки, а врешті вона нахилилась низько над столом, зіпершись підборіддям на долоню. У Морнея майнула думка: «Цією промовою я граю комедію, а вона вчиться у мене майстерності. Оце й усе?» Але він не мав часу обмірковувати це враження. Його мета — захопити, переконати королеву. Але чим? Усі справжні факти вже названі. «Я вже так уклав їх, як мусять вони лежати, щоб довести непохитність мого владаря в істинній вірі. Ні, марна річ! — визнав Морней. — Я не можу йти ще далі, бо він не залишиться вірним їй. Він її зречеться». Це була перша незаперечна істина, яку відкрив у ту хвилину Морней, і випливла вона з його власної промови під схвальним поглядом королеви Англії.
Він відірвав руки від билець крісла, вільно опустив їх, відвів погляд. І враз наважився: підвівся, притис праву руку до грудей і сказав просто:
— Визнаю. Мій король зречеться нашої віри. Він готується до смертельного стрибка — і сам так це називає.
Єлизавета мовчки притакнула: ми одної думки. Але чому лиш тепер? Морней відповів:
— Бо хоч це і якнайочевидніша річ, та водночас і неправда. Двадцять років боротьби за нашу віру теж не менш очевидні, їх нічим не зітреш. У серці він не може зректися.
Вона здвигнула плечима: ну, то зречеться не в серці. Морней заговорив твердіше:
— Він уже п'ять разів міняв віровизнання. Тричі це було нещиро, під примусом, з необхідності. Цей раз буде четвертий. І теж ненадовго. Я ручуся, бо знаю. Мій король має, щоб стати великим, тільки боротьбу за нашу свободу, без неї він не мав би нічого. Ваша величносте, запам'ятайте цей день і скромного слугу, що дав вам добру пораду. Не сприймайте зречення мого короля поважно, не позбавляйте його своєї приязні й підтримки. — Морней перевів дух, щоб наважитись на дальші, останні слова; чи, власне, вони й зродились у нього, поки він переводив дух:
— Король Франції заснує у своїй країні власну церкву: об'єднає обидва віровизнання, а папу з нашої релігії усуне. — 1 рішуче, бо тепер уже сам усе збагнув і усвідомив, докінчив готовою формулою: — Imminet schisma in Gallia.
Єлизавета подивилась на нього, задоволено покивала головою і тільки й відповіла, що з ревності він спроможен на те, чого йому не дала природа: на поетичний вимисел.
— Si natura negat, facit indignatio versum,— сказала вона. Правда, це означало також: «Усе це ваша вигадка, і ви несповна розуму». Але вона говорила приязним тоном. А далі почала його напучувати:
— Ваші слова про боротьбу за свободу, мій любий, дуже гарні. Це все, що він має, щоб стати великим. І тому він навіть після переміни віри воюватиме з його католицькою величністю королем Іспанії й перемагатиме його. За це я певна й буду його підтримувати. Але боротьба за віру… — Єдина гостра нота прозвучала в її голосі.— Пане дю Плессі, де ви були останні десять років?
Він зрозумів: «Я програв і більш не потребую прикидатись, а можу говорити як християнин». І сказав:
— Славити бога не менш важливо, ніж служити державцеві.
Почувши ті слова, Єлизавета наче враз постаріла зовсім.
— З такими думками готуйтеся до нового вигнання, — тремтячим голоском промовила вона, зворушена, здавалося, до сліз. — Ви наділені силою уяви й силою переконання. Ви таки добре напосілись на мене, але я стара королева й знаю, як воно буває. Ваш владар обніматиме вас, протестантів, бо в нього нібито добре серце, та як ви по-справжньому почнете йому опиратись, він почне стинати вам голови. Я й сама так робила зі своїми католиками, тільки що не обнімала їх. А воля божа — тут вона така, там інакша. Стинати голови… — повторила стара жінка скрушно і якби вона говорила інакше, у подобі самодержиці, звичнішим своїм ясним голосом, це прозвучало б огидно й нестерпно. Уже й тепер Морнеєві хотілось утекти.