Після останнього замаху Агріппа сказав йому:
— Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!
Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова — задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.
Отак згладжуються в пам'яті навіть найсуворіші, найкарколомніші випробування, і розум урешті згадує їх без страху — майже без страху. Звісно, король Анрі вже не з тими почуттями, що перше, вітав ніким не стримувану юрбу, коли вона з якоїсь нагоди обступала його.
— Багато люду, — казав він. — Я радий бачити свій люд. Тільки мушу спочатку обвикнути серед нього.
Він з радістю прийняв і молодого герцога Гіза, прощати було для нього щастям. Молодий вельможа зрозумів те, що ніяк не доходило до старих: час заколотів минув, і претензії його дому застаріли. Він з'явився до Лувру й приніс королю свою покору, тобто водночас і відмову Лотарінзького дому від боротьби за корону Франції. Його батько був блискучим героєм Ліги; о, того любов народу не обминула! Король заговорив до пана де Гіза, що стояв перед ним, глибоко збентежений:
— Облишмо слова, ми з вами обидва не красномовці. Я все знаю. Ви зі мною, і вам, сподіваюся, буде в мене краще, ніж там, де ви були. Я заступлю вам батька. — І обняв найпершого зі своїх ворогів. Цим виграшем він скористався не гаючись: оголосив війну Іспанії.
Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі. То була його перша явна перемога над всесвітньою державою. Бозна й відколи іспанські війська бились під личиною його внутрішніх ворогів, жодного разу не оголошуючи чесно, що збираються завоювати його королівство. І ось нарешті Анрі бачить давнього, ненависного ворога без личини. Навпаки, внутрішній ворог тепер скотився до ролі мізерного допоміжного війська, і його розбито разом з Іспанією — розбито непевним і ризикованим способом, яким Анрі досі починав і вигравав усі свої бої. Він сам лізе в гущу січі, важачи власним життям. З кількома сотнями кінноти заганяє багато численнішого ворога туди, куди хоче, і там розбиває його. Він лишається тим самим, «удає короля Наваррського», ніби й досі молодий. І це вдавання справді омолоджує його. Всі бачать це, всім це каже биття власного серця, і вони з розкритими ротами прислухаються до того, що розносить по країні Фама: «У нас вічно молодий король, він перший у світі, йому немає рівного, і він наш. У ньому ми віднайшли одні одних. Ніякі партії, ніякі ліги, ні навіть віра нас уже не роз'єднає. Ми б'ємось уже не з-під батога, не понуро. Ми б'ємося велично».
Звичайно, Анрі розуміє: це хвилинні пориви. Навіть у чаду перемоги він не забуває, що таке народ, а його народ не любить його. Поки що — ні. Бої — це свята, хоча й небезпечні свята, а перемоги далеко випереджають правду. А всю правду про нього розкриють тільки великі труди й турботи. Правда, після бурі успіхів життя здається гладеньким, ох, яким гладеньким та згідливим! Останні великі можновладці, чи принаймні передостанні, скоряються, навіть гладкий Майєнн. Його вже так розперло, що аж дивитись жаль; і чом це перемога над ворогами дається нам лиш тоді, коли на них уже й дивитися жаль? Цих останніх ворогів Анрі прийняв у Монсо, в маркізиному маєтку, — з музикою, виставою, добрим обідом і всіма почестями. Дивився, як Майєнн тричі вклоняється перед ним, а два ад'ютанти підтримують важке черево. Схилити коліна Анрі йому не дозволив. Тільки потім, у парку, ступав так широко й швидко, що товстун геть засапався; оце й була вся його помста.
— Вашу руку, пане кузене, більше вам не загрожує ніщо. — І доручив своєму Роні відпоїти змученого двома пляшками вина.
Як і слід було сподіватись, його парламент відмовився оплачувати війну. Мовляв, і так народ у тяжких злиднях. Але ж цілих дванадцять років злидні не стримували його від знущань із самого себе. І ось з'явився король, що врятував його від самого себе, не лиш від ворога. Король відповів своєму парламентові:
— Я говорю те, що почуваю. Така вже натура у французів: вони не можуть любити те, що бачать. А коли вже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите.
Він промовляв не сумно й не ображено, своїм звичайним, для всіх знайомим тоном, і вони почули з тих слів: «Любіть мене чи не любіть, а я знаю своє служіння, і воно для мене радісне».
V. ПЕРЕМОЖЕЦЬ
Феєрверк
Дві маленькі гарматки невинно, мов іграшкові, вистрілили в синє небо. Над парком зависли дві хмаринки диму, але швидко розпливлись у тихому, теплому повітрі. Дами на широких парадних сходах не покинули сміятись і кокетувати, спираючись білою рукою на червону подушку, обмахуючись віялом та з завченою грацією повертаючи голови до кавалерів, що сиділи на вищій сходинці. Коли дозволяла комплекція, кавалер схиляв одне коліно й стояв у такій позі за спиною у своєї дами аж до кінця вистави.
Постріли були сигналом, за яким усі алеї між живоплотами, альтанки й зелені зали враз заселилися пастухами, пастушками та польовими й лісовими божествами. Невидні, сховані музиканти заграли поважну пастораль. Зображувані акторами постаті, хоч вони ніби виникли з самої природи й уособлювали первісне життя, все ж не виходили за рамки мистецтва, переступали ногами, погойдували й поводили плечима згідно з правилами, і маленький фавн штрикав юну пастушку ріжками в такт музиці, а її зойк лунав у лад з гобоями.
Видовище було прегарне й тривало не менш як годину, бо все довелось повторити. Господиня замку, сидячи в першому ряду, заплескала в долоні, її чарівне обличчя аж розчервонілось від утіхи. І король поруч неї гукнув: «Ще раз!» Тоді виставу почали спочатку. Насамкінець кожен пастушок у рожевому та жовтому шовку ставав переможцем якогось лісового божества в штучній волохатій шкурі з мереживом і дуже зграбно вкладав його ниць. А потім піднімав здобуту дівчину з землі і, несучи її на простягнених руках, кружляв у вихорі танцю. Замість жіночого тіла тільки й видно було, що срібний пилок, який згори виблискував від сонячного проміння, але то була пастушка. А її партнер палахкотів унизу, наче полум'я. Шість пар, шість отаких рухливих пломенів та іскристих хмарок кружляли так довго, поки тривалі, невпинні оплески не нагадали танцюристам, що можна вже й зупинитись.
Тоді кожен пастушок опустив свою пастушку на землю, і всі дванадцятеро, побравшись за руки, вклонились вельможному панству й усміхнулись — так легко, ніби танець не коштував їм ніяких зусиль. Насправді вони аж похитувались, a з поглядів видно було, що зір їхній іще затуманений. У наймолодшої з танцівниць вінок із нарцисів зсунувся аж на ніс, і вона не знала, що діяти. Аж раптом сама господиня замку підійшла до неї так швидко, що ніхто не встиг її випередити, поправила на дівчині вінок і поцілувала її в розпашіле личко.
Король за руку провів свою любу владарку на місце, і тому почувся схвальний шепіт — замість осудливого, що його, власне, заслужила Габрієль своїм необачним вчинком. Тим часом пастушки? з пастушками пішли, а фінал виконали лісові божества кумедними цапиними стрибками. Спочатку вони стрибали один через одного, потім через невисокі живоплоти, а врешті через найвищі,— і все зникло, тільки чути було шелест у верховітті. А далі схована музика дала сигнал до відходу; вона лунала граційно й плавно, і саме так товариство довгою низочкою рушило до замку, а там — круг усієї парадної зали — до накритих столів. Для короля з маркізою стояв окремий маленький столик. Гості розсілись за великим, що мав форму літери «Г», або шибениці, і дехто з дворян не пропустив нагоди звернути на це увагу гладкого Майєнна. Та голод, не кажучи вже про все інше, зробив його нечутливим до цього жарту. Поруч нього порядкувала за столом темноволоса сестра білявої господині замку.
Діані д'Естре, тепер дружині маршала Баланьї, не дуже пощастило. Місто Камбре, де правив її чоловік, зненацька захопили іспанці. Та Камбре лежить в Артуа, тобто майже у Фландрії, і король то здобуває його, то знов утрачає. Коли він утратить його, це нітрохи не ущерблює його слави: він так чи так лишається переможцем Іспанії. Світ знає тільки про його перемоги, а про Камбре й не чув. Це великий король, перший і єдиний після його католицької величності дона Філіппа, чий занепад і пригасла слава — діло рук короля Франції; це бачить уся Європа, їй таке становище до вподоби, і вона з ним мириться. А на уколи шпилькою не варто зважати, і сам переможений усвідомлює, що вони марні. Він може потьмарювати такі свята, як оце, але більшого й сам уже не прагне: в цьому королівстві господарем він уже ніколи не буде. «Воно моє, я заплатив за нього», — думав Анрі.
Так він думав, роблячи все що слід за бенкетним столом: споживаючи страви, нашіптуючи грайливі слова па вушко своїй любій владарці, піднімаючи келих до Майєнна, підкореного ворога. А ще він слухав, як один із придворних, пан де Сігоннь, розповідав про п'єсу, яку склав і розучив зі своїми акторами, — алегорію з постатями із стародавніх легенд, що прославляє короля Франції.
Того ж дня, ввечері, п'єсу мали показати отут у великій залі, хоча вранці вже відбувся великий балет. Усе товариство, і господиня замку, та й сам король жадібні до видовищ, вони ніколи не переситяться гарними образами й приємним змістом. На жаль, дійсність зовсім не радісна, її треба сприймати й переживати цілком поважно. Дні наставали й минали, і Анрі тільки бажав, щоб вони протікали для нього непомітно: він утомився від небезпек, але не від розваг.
За столом надійшла звістка, що впало місто Кале. Це вже не місто, яким на час можна пожертвувати: Кале — один із ключів до королівства. За столом спершу запала мовчанки. Всі заніміли: одні з несподіванки, інші — бо перелякались і в них зринули таємні думки, а декотрі (ті, що скрушно насупилися) зраділи. Ти ба, кардинал Австрійський на чолі німецького війська несподівано вдарив на Кале, місто й морську фортецю навпроти Англії. Що ж тепер буде з королівством і новою владою? Тепер на узбережжі — іспанці, а по той бік протоки королева зрікається свого приятеля, невірного протестанта. Скоро тут буде не до бенкетів. Якась маркіза, що їй більше личило називатись зовсім інакше, вже недовго поглинатиме в своє продажне лоно наші прибутки, після того як її приятель пан до Роні витрусить їх із нас. А винен в усьому король, і тепер ця вина окошиться на ньому.
Такі почуття вже давно готові були виявитись, і після падіння Кале вони просто рвалися з уст, аж дехто затуляв рота рукою. І всі погляди на Майєнна: що думає він? А Майєнн так уже догодив своєму череву, що далі нікуди, і тепер був би радий винести його з-за столу. Новина була йому не до речі: вже почалося травлення, а тут обмірковуй, чи не передчасно ти здався, чи не помилково. Він не думав так, по-перше, через травлення, а по-друге — хіба не прикро визнати, що ти здався даремно? Кардинал Австрійський завдав йому прикрості, і він це й виповів. Майєнн перший порушив мовчанку, пробурчавши у свій келих, що підсилив голос його глухою луною:
— Хирляк нещасний. Дмухни — й перекинеться. Не втне нічого й він. — І вихилив свого келиха.
Кому ж було знати, як не йому, — він сам скуштував, чи легко впоратися з цим королем. Тому всі, хто досі чекав, що скаже Майєнн, обернулись до короля. Анрі був готовий до цього; хай від нього втікала веселість, коли ніхто на нього не дивився, але тепер він її не відпустить. Він сказав через стіл, зроблений у формі шибениці:
— Що сталось, те сталось. Кале втратили. Та розкисати не варто. Зі мною на війні ще й не таке бувало. Тепер черга ворогова, а колись настане й наша. Бог ні разу не покидав мене, коли я волав до нього з самого серця. Зараз ушануймо пам'ять полеглих, а тоді відплатимо з процентами.
Такі були його слова. Він кивнув комусь, наказав щось, ще трохи посидів. Коли він вимовив слова «з процентами», всі погляди самі собою звернулись на пана де Роні, верховного збирача грошей для короля. Його незворушне обличчя здалося всім жахливим; кожен із товариства подумки питав себе: а в скільки ще обійдеться падіння Кале йому самому? Холодним своїм голосом, не дивлячись ні на кого, Роні сказав:
— Кардинал Австрійський не зразу взяв Кале. Спершу йому здали Камбре.
Дружина маршала, маркізина сестра, схопилася й хотіла гнівно відповісти йому. Але кам'яний вираз пана де Роні перешкодив цьому, навпаки, він примусив бідолашну Діану втупити очі в тарілку, та й усіх інших теж. Бо інакше їхні очі зразу виказали б, що вони думають: винні в усьому родина «любої владарки» і вона сама. Багатіють, а міста королівства віддають ворогові.
Тим часом королю принесли те, по що він посилав. То портрет королеви Англії, і він повертає його на всі боки, щоб усі побачили, хто там зображений: шістдесятирічна жінка, міцна й невтомна. У неї не відбирають міст, поки вона бенкетує та тішиться балетами. Король підносить портрет до губів і цілує його — так здається всім. Насправді він не торкнувся до нього губами; за рамкою, що затуляла його очі, він звернув погляд до своєї подруги, що сама поділяла з ним маленький стіл. Габрієль зрозуміла, що він хоче її втішити, але цього разу вона не слухала його присяг, чи то вишептаних, чи й зовсім безгучних. Вона поблідла. Всюди вороги. В цю хвилину навіть любий владар не може захистити її від ненависті. І вона в усіх перед очима склала підняті долоні, наче для молитви в своїй кімнатці. Схилилась над рамою картини — і не велика Єлизавета, а тільки дерево, що облямовувало її відтворену подобу, дістало від Габрієлі покірний цілунок.
Панові де Сігонню, незважаючи ні на що, вдалось увечері показати свою вельми змістовну виставу. Сприйняли її з глибоким захватом — та й ще б пак ні. Героєм її був один король, такий звитяжний, учений і вродливий, що сам бог Марс урешті хіть-не-хіть мусив віддати йому свою Венеру, і та богиня пообіцяла народити йому гарних, мужніх синів. Після вистави на вечерю подали дрібні устриці; звичайно король любив їх, тож і цього разу вдавав, ніби смакує. Принаймні можна було не говорити, і він міг поміркувати про те, чи не доцільно було б іще якийсь час удавати втомленого й байдужого. Війна не скінчилась, він знав це від сьогодні, якщо тільки світова слава могла вводити його в оману досі. Перша думка — відвоювати Кале ударом з моря, і королева Англії, звичайно, допоможе. Та це означатиме подвійну загрозу, бо вона потім навряд чи віддасть Кале йому, а мати на своєму узбережжі чіпку Англію замість Іспанії, що завдає останніх кволих ударів, — перевага невелика.
А з другого боку, в короля виникла підозра, що вже нині до країни вдерся, власне, новий ворог. Кардинал Австрійський, його німецькі князі, їхнє військо — це нове обличчя давнього ворога. В Габсбурга воно не одне, адже це всесвітня держава, це гідра. «Я задушив одну голову, а до мене тягнуться ще дванадцять. Треба вбити всю потвору. Доведеться стати до бою з римським імператором, із всесвітньою монархією й усіма її провінціями; навіть Іспанія — це тільки одна з них, повелитель світу Філіпп був просто її агент, і таких у неї не один. Судилося чи склалося так, що я сам-один стою проти всієї гідри, що зветься християнський світ».
Це надлюдське завдання вжахнуло його. Ще кілька секунд тому він не знав, що воно постане перед ним. А воно таки постало, і це було вперше. З ним скоїлось велике нещастя, — то була його власна думка, що зринула насамперед. Він побачив свою остаточну місію, і вона була над його сили.
Він підвівся з-за столу, йому хотілось самому-одному втекти туди, де темно і де ніхто не завважить його великого страху, не зрозуміє, що сталося. Але його подруга злякано доторкнулась до його руки. Він глянув на неї й помітив, що вона відчула його ляк, хоч не знає ні сили того ляку, ні причини. Одначе страждає разом з ним, бо почуття вже обернули її на його частину — до самого її кінця. Він пригорнув її й зник в нічному саду.