Вони зійшли на терасу, що виступала зі стіни під їхньою спальнею; там ніхто не міг почути їх. Габрієль зашепотіла:
— Коханий мій пане, у нас є вороги. Щоб ви змогли перемогти кардинала Австрійського, я продам усе, що маю, і вкладу гроші до вашої воєнної скарбниці.
— Моя люба, моя кохана, — відказав Анрі.— Найдорожче моє добро — це ти сама. Забудьмо про ворогів, бо коли накликати їх, то дуже легко може з'явитись аж забагато.
Габрієль не зрозуміла таємничого натяку, але й не допитувалась. Обоє затихли, ніби саме настав час для пестощів. Але й знов їм завадило те саме нещастя, що в подобі думки спіткало Анрі. Він хотів відігнати його, щоб більше не зустрічати. Та, на жаль, саме вже це вимагало внутрішнього діалогу з узятою на себе місією. Вже взятою — понад силу вона йому чи ні.
Він думав: ще змолоду всі турботи й звади насилала на нього сама лиш Іспанія, хоч би з ким бився, хоч би чия куля будь-коли падала перед ним, хоч би скільки міст він здобував, а людей прихиляв на свій бік, поки з них усіх склалося його королівство. «Це коштувало півжиття, ні, більше. Та тепер я хочу спокою, хочу віддатися мирним трудам. Хіба Піренеї не досить високі, щоб я мусив іще громадити Оссу на Пеліон? Та за мною поженеться новий ворог — чи відрослі голови давньої потвори. У мене своя доля», — і він знов лайнувся своєю лайкою, цього разу навіть уголос.
Габрієль теж хвилював той діалог у його душі, хоч вона його й не чула. Вона сказала:
— Величносте! Може, справді я принесла вам нещастя? Впало Кале, і мене зненавиділи. Пан де Роні винуватить мене.
— Люба моя, кохана, — промовив її владар коло самих її уст, але дихав він гнівно. — За це пан де Роні завтра повернеться до арсеналу, де йому й місце. А ми зостанемось і пробудемо день на чистенькій молочарні, коло твоїх сорока доглянутих корів, на соковитій травичці. Кругом тебе всі дами красуватимуться в сільських уборах. Ти — їхнє осереддя, і ти — моє щастя.
— Любий владарю, — сказала вона, — я знов чекаю від тебе дитини.
Вона заплющила очі, хоч було й так темно, і відчула, як його серце забилось під радості. Його гнівного віддиху вона вже не чула, зате його губи доторкнулись до її губів, і глибоку тишу тих взаємних пестощів відмірював тільки ритм їхніх сердець.
Аж ось унизу, в садку, щось ляснуло, засичало, а тоді в небо злетів вогненний хвіст, описав плавну дугу, спустився, сиплючи іскрами, й погас. А з грудей усіх, хто гуляв у нічному саду чи дивився з парадних сходів або з вікон, чекаючи, що ж далі, вирвалось одностайне: «Ох!»
Звичайно, всі знають, як воно буває. Після першої, поодинокої, ракети злітають роями, і все відбувалось так, як і чекали: небесну висоту вмить осяяло полум'я в подобі водограїв, променів, слонів або куль, що світились або розсипались на сині, білі й червоні іскри. А під кінець за живоплотом у кінці саду закрутилось колесо, що бризкало срібним дощем, — і далеко розпростерлась та блискуча омана, така прекрасна, що здавалось, тут більше не може залишатись земний паділ. Вихоплений з темряви, яснів відмінений сад, оселище фей. Лебідь! Над цим царством щасливих — ох! — у повітрі витає лебідь, мерехтить, поводить крильми, застигає й гасне з чудесними звуками — так, ніби то кричать перед смертю лебеді.
І враз стало темно, як було. Всі терли собі очі. Просто феєрверк, і квит, потім вони самі сміятимуться, що так легко піддались омані й чарам. Та поки він горить, у багатьох зринають відчайдушні думки, які без нього лишились би десь на дні. Вони зринають і підносяться до того неба, що в душі, і воно осявається чудесним сяйвом. Анрі побачив феєрверк у собі самому; все його небо пломеніло. Радісно переступаючи свої природні межі, він прийняв на себе ту саму місію, яку щойно відкидав. Тепер він казав, що хоче звершити її, хоче зруйнувати царство тьми.
«Вони або я; вони не облишать добиватись мого падіння. Але, поваливши мене, вони повалять щось більше — волю, розум, людяність. Багато частин християнського світу поглинула всесвітня монархія, всесвітня влада — і стала через те потворою: неоковирною тушею з отруйними головами. Моя мета в тому, щоб народи жили й тішились живим розумом, а не страждали від лихих снів у розпухлому череві всесвітньої влади, що проковтнула їх. Моє призначення врятувати всіх тих, хто ще може вибирати і хоче йти зі мною моєю стежкою».
В цю мить надворі колесо бризнуло сріблом, а над ним завис лебідь. «Однаково, — думає Анрі,— нічого певного не існує. Чому ж неодмінно ждати лихого кінця? Я їм не дамся, цього королівства вони не матимуть. Я в ім'я господнє укладу вільну спілку з королівствами й республіками, які ще вціліли і сміють повстати проти Габсбургів».
А над садом сипались іскри, поки не стало темно. «І що таке, врешті, Габсбурги, — думає Анрі.— Імператор, якого його ченці тримають у такій самій темноті, як і всі його народи. Та ще отой, з поганою хворобою, що за горами, — той чванився найдужче. Проти них самих я не воюю, а їхня країна… по суті кажучи, ніякий глобус не покаже точно, де їхня країна. Вона лежить у мо?році. А моє царство починається на тому кордоні, за яким люди не такі дурні й не зовсім нещасливі. Завоюймо ж його, з божою поміччю!»
Перші слова, які він після цього сказав своїй подрузі Габрієлі, були такі:
— Пані, а справді, яка це старанна посередність — мій Роні!
Вільна спілка королівств і республік ніколи б не спала на думку його найкращому слузі, хай хоч які вогненні стріли свистять у повітрі й хоч які витають у ньому лебеді.
— То я не винна в падінні Кале? — спитала Габрієль. І він сказав:
— Кале, кардинал Австрійський, ви самі і я — все поспліталося з усім, і кінців не знайдеш. Хтось, може, бачить ті кінці, поки горить феєрверк, а потім — уже ні.— Він говорив утомленим голосом.
— Ходімо вже, — попросила вона, і він повів свою любу владарку до їхнього спільного покою, найкращого в домі. Перед ліжком похитав головою, немов бачив його вперше. Перини на ньому були з білого шовку, а подушки гаптовані сріблом так, що на них переплітались літери H і G. В ногах лежало відгорнене розкішне укривало з дамасту — в кармазинові й золоті смужки. З балдахіна звисали жовті запони — генуезький оксамит. У такому ліжку цей бідний король не лежав ще ніколи. Його кохана помітила, що він вагається.
— Любий владарю, ви думаєте, як і я, що нам доведеться все попродати, щоб поповнити вашу воєнну скарбницю.
— На жаль, мої мрії були куди зухваліші,— відказав Анрі.— І я вважав їх за справжню суть усього, поки горів феєрверк. Так, у ті хвилини я витав у незмірних високостях — і сам уже не знаю, як я заблукав туди. Адже ми живемо тут, унизу, і робимо завжди лиш те, що найближче; цього з нас досить. А най-найближче мені те, що я тебе кохаю.
Виграно
Перша турбота, як звичайно, була — де взяти грошей; та цього разу вона переродилась у справжній страх. Адже щодня міг настати фатальний злам: за Іспанію, що вже тіпалась у передсмертних корчах, усією своєю могутністю обстане Священна Римська імперія. Тоді ворожі війська, яких іще ніколи не бачило королівство, — варварські орди зі східної півкулі, криві шаблюки, низенькі дикі коненята, люди з жовтою шкірою й косо прорізаними очима, — вся ця навала столочила б тутешні поля, попалила б тутешні міста. І ніхто не передбачав цих страхіть, не бачив їх в уяві, самий лиш король. Ночами вони поставали перед ним у перебільшеній яскравості — а все тому, що ця турбота лежала тільки на ньому. Для його людей усе це було далеке: і для паризького парламенту, який вважав, ніби король забагато витрачає на маркізині балети, і навіть для Роні, якому король здавався надміру дратливим.
В рахунках король був не надто впевнений, здебільшого помилявся, і, на думку його щирого слуги, йому не варто було братись за це діло. Тепер вісім фінансових радників, опріч Роні, вже не поглинають півтора мільйона екю, як гадає король, — адже Роні пильнує. І так просто, позбавивши цих вісьмох надмірних зисків, коштів на війну не добудеш. Взагалі Роні схильний був вірити, що в світі настає більший лад, — адже він у своїй царині вживав для цього всіх розумних заходів. Ще менше схильні були погодитися з думкою короля парламентарії, чиї справи нарешті налагодилися. Криві шаблі, дикі конячки, люди з жовтою шкірою й косими очима, — тут такого з'явитись не може. Врешті-решт, тут панують культурні звичаї.
Але хто ж, ціною великих турбот і трудів, домігся того, що вони начебто запанували? Так міг би відповісти король своїм друзям, ученим правникам. Але він мовчав — не хотів наближати небезпеку, назвавши її, не хотів псувати й іншим сну так, як собі. Разом зі своєю любою владаркою він поїхав до Руана; там він збирався багато дечого зробити й хотів, щоб вона його супроводила. В'їхавши до міста, що зустріло його досить холодно, він не став марно чекати, а виголосив перед зборами станів своєї провінції Нормандії промову, яку довго обмірковував. Це відбувалось у капітульному залі абатства Сент-Уан, вельми шанованого монастиря, і король, який тут вимагав постанови народних представників, та ще й уперше, не мав права зазнати невдачі.
Збори вже зійшлись у повному складі на ту хвилину, коли він виступив, тож усі могли бачити, в якій пропорції представлені там усі стани: дев'ять єпископів, дев'ятнадцятеро вельмож, а міщан, ремісників та селян аж тридцять двоє. Збори не дуже численні, але склад їх такий, якого ще не бачено, і саме так хотів цей король — першого ж разу, коли з'явився перед представниками народу. Вони, нормандським звичаєм, обережно говорили про його несподівану й незвичну для них поведінку, хоч вони й раніше стикалися з ним. як і він з ними. Він був єретик і підозрілий авантюрист із півдня, коли облягав їхнє місто, але врешті він купив його, і це вони визнали розумним і гідним поваги. Та коли вони згадували його особисту поведінку, вона аж ніяк не задовольняла їхніх уявлень про гідність і поважність монарха, не кажучи вже про те, що зветься величчю і чого йому зовсім бракує. Чи годилося королю везти з собою коханку, вирушаючи здобувати розважливий, похмурий Руан, та й тепер знову, коли в'їздив у місто? Отож маркізі й не піднесли хліба та вина, хоч тут, в абатстві, їй віддали найкращі покої. Кожному по заслузі. А крім того, відколи приїхав король з маркізою, в місті освітлювали вулиці — хоча й тільки з наказу влади, бо нащо дурно витрачати гроші.
Встаньте, встаньте, король іде! Він увійшов до зали, оточений по змозі пишнішим почтом — загалом дванадцятеро вельмож, один одного значніший та могутніший; не бракувало там і папського легата. Сядь під балдахіном, маленький чоловічку бозна-звідки, що став тепер великим, а на це треба було неабиякої спритності, надто ж при всім відомій легкодухості, і все це й досі викликає підозру. Та що це? Велич, якої йому нібито бракувало, — вона все ж таки є, її видно зразу! Він стоїть на підвищенні й говорить до них згори, говорить звичайними словами, щонайприроднішим тоном, а проте і в словах, і в тоні вчувається велич. Вона якась незвичайна. Не сказати щоб чужоземна, — скоріш вона постає з зовсім не такої, як у всіх, натури, і цей чоловік, як відомо, виявляє її не завжди. Але він нею наділений.
Анрі мав у руках кілька аркушів і недбало перетасовував їх, наче колоду карт, проте кожним побіжним поглядом знаходив те слово, котрого шукав. Літери були дуже мілкі, він передбачливо переписав усі тези власноручно, щоб жодна не згубилась і жодна не розминулася з ціллю. Але говорив тепер так, ніби не надавав ваги тонові, хоч насправді ретельно розучив його. Він казав: «Якби я хотів блиснути перед вами красномовством…» — і водночас видимо був блискучим красномовцем.
— Я жадаю тільки двох гучних титулів. Я хочу зватись визволителем і відбудовником цієї держави.
Спочатку він приписав усю заслугу в досягнутому своїм вірним урядовцям, своєму хороброму, шляхетному дворянству, я тоді раптом виявилося, що все це зробив він сам.
— Я врятував Францію від загибелі; врятуймо її тепер від нової напасті! — цей заклик він звертав до всіх представлених тут, насамперед до більшості — до трудящих станів. Вони мали допомогти йому, і не самим тільки послухом: він вимагав їхньої довіри, просив у них поради. Це була дивна, нова для всіх річ. Правда, він називав їх «мої любі піддані», але, на відміну від своїх попередників, скликав їх не для того, щоб вони притакували на все, що він постановив.
— Я зібрав вас, щоб спитати у вас поради й послухатись її. Одне слово — я віддаю себе у ваші руки, під вашу опіку.
Що за слово! Усі в залі гучно зітхнули, почувши слово «опіка»; в королевих нотатках для нього було залишено кілька чистих рядків. Побіжний погляд промовця на останній аркуш, на ріденькі літери, а тоді король промовив з усією силою й величчю:
— Таке бажання не часто охоплює королів, та ще й сивобородих, та ще й переможців. Але все стає легке й почесне для того, хто любить вас так, як я, і прагне зватись визволителем.
Він сів, дозволив сісти всім і витримав паузу, недбало відкинувшись на спинку крісла, немовби й не виголошував щойно таких урочистих визнань, а по-простому говорив з простими людьми. А вони внизу перешіптувались, нахиляючи один до одного голови, поки врешті один із них прокашлявся, підвівся й щось проказав. Секретарі не дуже й розібрали його слова. То був селянин, він говорив місцевою говіркою, а крім того був збентежений і зворушений. Він пообіцяв королю, що віддаватиме йому одне су з кожного лівра щоразу, коли продасть худобину чи лантух зерна. Інші, далекоглядніші й красномовніші, додали й свою частку. Проте ніхто не вірив, що таким чином збереться дуже багато грошей. Для цього кожен з тих, котрі багатші, мусив би віддати половину свого майна. І той, хто мав не дуже багато, й не жадав цього від багатіїв. Сталось поки що одне: вони побачили короля і в упокоренні, і у величі. І вже не почували до нього недовіри.
Він зійшов з підвищення й зник десь позаду, — глядачі не зразу й добрали, де і як. І це ще посилило враження загадковості, яке він справив на них. Так, недовіри вони не почували, принаймні якийсь час, — хоч, може, й не всі. Але щось чуже для них у ньому лишилось, і, можливо, після цієї промови так було й краще для нього. Нормандці обережно ділились думками про те, як же сприймати його тепер. Вони стояли купками по всій залі, трохи нерішучі, не від того, щоб їх просвітили ті, котрі краще знали цього дивовижного короля. Хоч би, приміром, його придворні, з якими він увійшов до зали; декого з них він вибрав сам, щоб вони якраз і просвітили нормандців. На цих людей він міг покластися цілком; на інших, котрі зосталися тут із власної охоти, — менше.
Анрі за завісою, за якою він сховався, шепотівся з Габрієллю.
— Ну, як я говорив?
— Блискуче. Так не вміє більш ніхто. Тільки нащо ота «опіка»? Ви дуже до речі вставили це слово, я аж заплакала. Та невже ви справді хочете мати опікунів замість підданих?
Він тихо лайнувся, бо вона не зрозуміла його. Тоді взяв її руку й поклав на свою шпагу:
— З оцим-от при боці.
А тоді попросив свою подругу, щоб спокійно сиділа в кріслі,— адже їй, вагітній, важко вставати, — а сам підійшов до завіси, щоб послухати. Спочатку він розрізнив голоси простих людей; вони говорили протягло, але без насмішки, без непокори. Чужа говірка не заважала йому вловлювати настрій. Тепер, коли до країни знову вдереться ворог — хай то будуть іспанці, німці чи навіть англійці,— ці люди стоятимуть за свого короля. Їм узагалі не потрібен полководець, а війна й поготів. Та в найгіршому разі вони все ж таки стануть на бік такого короля, котрий, як видно з усього, людина своя: він уже дав їм добрі закони, а тепер сам питає їх, які податки вони згодні йому платити!
— Ну, а як йому буде замало, то що йому завадить послати до нас своїх вояків, — зауважив один селянин, що, видно, як слід зрозумів слова про опіку.
А якийсь міщанин заявив, що з вигляду здебільшого можна вгадати натуру людини; сам він по кожному покупцеві бачить, чи той заплатить, чи ні. Нечесна людина буває або занадто поступлива, або занадто зухвала. А в короля, хоч би що він говорив, обличчя було щире.
Цю купецьку думку підтвердив один з учених правників. Анрі не міг крізь завісу розрізнити, чи то був голова паризького парламенту, чи якого іншого, він чув кілька голосів відразу.