— На обличчі буває видно все — і радість, і страх, — сказав правник, звертаючись до простих людей, щоб вони здобули з його слів науку. А для нормандських панів, єпископів та дворян він повторив те саме мовою Ювенала: — Deprendas animi tormenta…
Один із нормандських панів відказав украй обережно: якби й з'ясувалося, що актор-трагік своїм мистецтвом може надати власному обличчю будь-якого виразу, давні греки, як відомо, не стали б за це поважати його менше.
— Сто чортів, — промурмотів Анрі,— цей має мене за комедіанта.
Ремісники та скотарі знов же заспокоїли його: для них вирішальним було те, що він чогось досяг.
— Того разу, як він з'явився до нас, він був злидарем. А тепер — така пишнота! Цей уміє гребти грошики, при ньому можна жити!
Від тих слів по всіх перебіг шанобливий дрож. Цією хвилиною скористався маршал де Матіньйон, якого Анрі сам вибрав собі на підтримку.
— Люди добрі,— сказав маршал. — Чим король скоряє й вас, і ще й таких, котрі не рівня вам, — це сила така, що ні з чим не зрівняєш, бо нею наділяє сам бог, і то дуже мало кого. Оце і є велич.
Що таємничіше було для них це слово, то сильніш воно впливало на них. Їх і так щось дедалі більше схиляло відступити від звичної розважності, а слово «велич» іще дужче спонукало їх до того; бо вони справді відчули в ньому ту велич, тільки не знали досі, як її назвати. Тепер би вони погодилися з будь-чим, а коли Матіньйон ще розповів їм, що ця велика людина ще нікого не вшановувала такою близькістю й довірою, ці холодні північани просто-таки розпалились. Вони говорили всі водночас, вихвалялись відвагою та готовністю віддати все, що мають, а не тільки одно су а кожного лівра; ні, півлівра, а то й більше! Їм зразу стали звичними вислови «велика людина», «велич», ба навіть «улюбленець народу». І це слово було вимовлене!
Анрі за своєю завісою розчув його — посеред усього гомону воно не уникло його слуху. В першу мить він аж злякався й похилив чоло. Та зразу ж підніс його ще вище i промовив: «Виграно!» А в думці додав: «Чи ж надовго… Дай боже, щоб хоч доти, доки цей захват пошириться й на інші мої провінції, а їх легше розворушити, ніж цю. Я недарма почав звідси. Треба, щоб весь мій народ і королівство прокинулися вчасно й були напоготові, коли зі сходу ринуть дикі коні й криві шаблюки».
В залі міністр, пан де Вільруа, грюкнув кулаком по столу, за яким писали протоколи, і оголосив: усім особам простого стану, що засідали тут, його величність надає дворянство. Тоді запала глибока тиша, і тривала вона, аж поки в одного селюка — певне, від збентеження — вирвався непристойний звук, ще й дуже гучний.
— Нехай величність пробачить, але ж і простому духові треба якось вийти з нас, — сказав винуватець під загальний веселий регіт.
Зрозуміло, що найменше схвилювала велич короля і його разючий успіх його власних, привезених із собою, вельмож — насамперед духовних. Один із двох кардиналів нагадав другому рядки з Горація, що означають: «Він нехтує тим, що вже має, і запобігає перед тими, котрі його не хочуть».
— Transvolat in medio posita, et fugentia captat, — із якнайчистішою італійською вимовою процитував кардинал вірша. Латина другого мала французький присмак:
— Nil adeo magnum…
Зате він навів Лукреція, заримувавши відразу рідною мовою:
Ці знавці поезії моргнули один одному, але папський легат відвів очі: він хоч приїхав сюди, але напевне сподівався побачити, що король остаточно провалиться. А виявилося, що побито його самого, і в душі він жалібно нарікав; а втім, пам'ять на класиків була в нього не гірша.
Так переклав він рядки з Вергілія: «Nescio quis teneros oculus mihi fascinat agnos», — і покинув залу; йому аж ноги підгиналися. За ним розійшлася й решта.
Коло дверей один нормандський вельможа сказав до одного з верховних суддів:
— Навіть мені згадалося давнє речення: «Fortis imaginatio generat casum». Коли хтось дуже яскраво уявить собі щось, воно ста' для нього дійсністю.
Вчений правник уже на порозі відповів йому:
— Пане мій, ви чудово збагнули натуру нашого короля.
Вони виходили з зали останніми, і король виразно розчув їхні слова. Він аж вистромив голову з-за завіси, щоб подивитись їм услід, і завважив, що в нормандця така сама довга, рівна спина й світла шкіра, як у його Роні. Звичайно, не кожен може бути статуєю з собору. Навіть у тверезості духу та в кам'яній суворості бувають м'якші відтінки. «Мій Роні приніс мені на службу досконалий вияв північної породи, в грі він усе поставив на мене, а в таких, як він, це означає відданість, поки я й живу».
— Виграно, — промовив він ще раз. — Саме цих я здобув. — Тоді гукнув: — Люба владарко! — кількома широкими кроками підійшов до неї й пригорнув до грудей золотаву голівку з трояндово-лілейним лицем і сірими, наче тутешнє море, очима. — Щоб тебе здобути, я служив би й довше, — сказав він, нахилившись до її чарівних уст, і вона, вщасливлена й горда, засміялась аж трішечки глузливо. А він пригорнув її обережно, не міцно, пам'ятаючи про її вагітність.
Дві зичливиці
Через сім днів кохана короля народила дівчинку. Гарнесенька, — так сказав про неї Анрі й звелів охрестити її урочисто, як дитя французького королівського дому, дитя Франції. Назвали її Катрін-Анрієтта, — сам король і його сестра вибрали таке ім'я для дочки Габрієлі. Її високість сестра короля не могла сама тримати до хреста дитину, бо лишалася протестанткою. Одначе вона мала право сидіти коло породіллі як найближча — і єдина — подруга, що її Габрієль знайшла при дворі.
Її високість сестра короля змалювала матері, яка здоровенька в неї донечка; говорила вона з побожним запалом, — адже бездоганна тілесна оболонка новонародженої вже свідчить, що з нею благодать небесна, і віщує щасливе земне життя. У її власному житті, хоч вона тепер і звалась «її високість сестра короля», вже не лишалося надії на щастя, і от Катрін була схильна вбачати першопричину своєї нещасливої долі в кульгавості. Вона нікому не признавалася в цьому й трималась перед усіма гордовито — з великою дитинною гордовитістю на вже пристаркуватому обличчі. Тільки Габрієль знала її інакшою: на неї Катрін трохи не молилась. Адже ця вродлива жінка дарувала її любому братові гарних, здорових дітей — одного за одним. Вона була благословенна обраниця. І коло породіллі її високість сестра короля сиділа таки справді з щирою шанобою, а не в догоду йому чи задля його ласки.
Змалювавши доладне тільце немовляти, вона описала й подушку, на якій у цю хвилину дівчинку несли, мов коштовність, через церкву святого Уана до купелі. Пишні кавалери й дами — всі, котрим дозволено доторкнутись до нього, — брали подушку з дитям Франції одне в одного з рук. З гаптованої подушки звисала срібляста тканина й горностаєве хутро, шість стіп завдовжки, і привілей нести той шлейф припав мадемуазель де Гіз.
— Усі так ненавидять мене, — шепнула Габрієль. Вона виказала свою тривогу, бо ще була дуже квола. А крім того, відчувала, що перед сестрою її владаря можна не таїтись. — Пані, чи наш владар одружиться зі мною? — прошепотіла вона.
— І не сумнівайся, — сказала Катрін, стала навколішки її погладила молодій матері ліву руку — ту саму, за яку її любий брат мав повести цю жінку до вівтаря. — Ти маєш щирих зичливиць, і одна з них я.
— А хіба є й друга? — спитала Габрієль, від подиву аж голову підвівши з подушки.
— Принцеса Оранська, як і я, хоче, щоб король обрав собі за королеву ту, котру слід.
— І це я — та, котра слід? На думку суворої й благочестивої дами, що у себе в Нідерландах, напевне, чує про мене тільки погане?
Стоячи, щоб її мова звучала ваговитіше й переконливіше, її високість сестра короля відповіла:
— Принцеса Оранська однією зі мною віри. Ми, протестанти, віримо в свободу совісті й у вибір серця. Король, мій брат, знайшов ту єдину, якою він хоче володіти до останку, і знайшов її у своєму королівстві.
Більше вона не сказала нічого — і цього мало вистачити надовго. Тому вона зразу вийшла з кімнати й заборонила служницям Габрієлі заходити туди: хай породілля спочине.
Габрієль лежала й намагалась осягти думкою почуте, наскільки це було до снаги ще знекровленому мозкові. Свобода совісті — змісту цих слів вона не розуміла, відчувала тільки, що вони сприятливі для неї. Дві протестантки підтримували її, а більше ніхто; вони обидві хотіли, щоб королева Франції була родом із цієї країни. Нe принцеса з чужоземного монаршого дому, хоч би якого могутнього, не інфанта, не ерцгерцогиня, не багата княжна. Не купа грошей і могутня рідня, — те, про що день і ніч думав пан де Роні, шукаючи по всій Європі пари, найвигіднішої для короля.
Про це Габрієль давно знала. Холодний розрахунок щирого слуги, ненависть усіх, хто дивився на неї й на її рід звисока, — і те, й те, на жаль, не було для неї таємницею. Скоріш воно було звичне. Тільки любов короля й «вибір серця» давали їй змогу бачити суворе й жорстоке життя все ж таки пом'якшено, крізь рожевий серпанок. Вона боялась інфант, але внутрішня осторога озвалася в ній лиш недавно — відколи її любий владар почав чекати навали кривих шаблюк зі сходу. Так, якби не його передчуття небезпеки, в ній це передчуття не озвалось би; але тепер, завдяки дітям, вона стала часточкою його крові й плоті. Вона вже другу дитину народила своєму владареві, й небезпеки начебто спинились, одначе тільки на сьогодні та, може, на завтра. Але вона передчувала, що потім усе почнеться спочатку.
Габрієль відвертає обличчя від світла, щоб не так важко було думати. «Я маю двох приятельок, і обидві — протестантки. Як же це? Адже я сама — не їхньої віри. І довкола короля нема протестантів, крім хіба пана де Роні, що ненавидить мене. Що ж із цього вийде? І що хотіла сказати її високість сестра короля?» Годі знайти відповідь, надто тепер, та й ніколи її легко не знайдеш. Засни невинно, і хай тобі присниться вінчальна сукня.
Габрієль утягло в велику гру потужних сил, і вона заплуталася в ній, мало що як слід розуміючи, проте відчуває: ця гра страшна. Ставки в ній завеликі; чи не вона сама є такою ставкою? Гранці прицілюються, кидають м'ячі, ловлять їх або прогавлюють, і останній похапає всі м'ячі й забере всі ставки. Королі, грає так добре, невже він не виграє тієї ставки? Звичайно, він уже зробив той свій смертельний стрибок, і цим наперед вирішено дуже багато. Але чи й у грі за Габрієль? Вона заснула невинно, і їй сниться вінчальна сукня.
Кардинал Австрійський
Анрі, Габрієль і двір покинули Руан і повернулись до Парижа саме в дні карнавалу. Цей карнавал був надзвичайно буйний, і в цьому якраз виявлялись перші наслідки чесного двобою в Руані, який виграв король. Париж також визнав себе переможеним. Вельможі, а головно шановні городяни, не погребували розвагами простого люду, бо побачили, що король прихильний до простолюду та його звичаїв. Кавалери й дами веселились незгірш за весь люд, і на ярмарках та людних вулицях кавалери поринали в товпище заклиначів, школярів, носіїв, хоч досі тільки звеліли б своїм слугам дати лупня цій потолочі при перших же ознаках зухвальства. А тепер вони самі набивались на розмови й суперечки, не зважали навіть на стусани, а один адвокат, від якого вже нізащо в світі такого не сподівалися, навіть загубив у якомусь шинку свого капелюха.
А дами забули про добре виховання: на ярмарку вони заходили до буд, де показували всіляких виродків. Навіть більше — вони не цуралися найпослідущих публічних жінок. Дійшло ніби до того, що одна дама вдвох із повією відвідала певний дім — щоправда, в масці, якої не скинула навіть у найкритичнішу хвилину. Габрієль, якій розповіли про це, вперше зустрівши ту даму, повернулась до неї спиною, хоч з усіма іншими була втілена люб'язність. Та їй самій це не допомогло; їй ніщо не могло вернути доброї слави — ні незмінно пристойна поведінка, ні цей поодинокий спалах обурення.
Про короля, маркізу д'Естре та кардинала Австрійського, що захопив Кале, в ті карнавальні дні склали віршика, і всі парижани переповідали його один одному:
Габрієль вгадувала приязне, дружнє місто Руан — там би ніхто не складав таких віршиків і не виспівував їх. Вона хотіла припинити їх розповсюдження, навіть підкупила кількох дужих хлопаків, щоб вони вжили заходів. Марно: одного вечора, коли вона була на самоті з Анрі, той прохопився, що знає їх. Він проказав ці рядки у хвилину найніжніших пестощів.
Замість відповіді Габрієль сердито відіпхнула його. Тоді поважно попросила, щоб він покинув грати. Навіть гра в м'яча, хоч який він у ній майстер і хоч як вона любить на неї дивитись, врешті-решт коштує багато грошей. А що вже казати про карти — ті й зовсім штовхнуть його в руки лихварів. Вона добре знала, кого має на увазі насамперед: такого собі Цамета. Дім його був водночас картярським кублом, позичковим банком і борделем, і король туди вчащав.
А оскільки найкраще все ж було супроводити його — принаймні на славнозвісний Сен-Жерменський ярмарок, — Габрієль узяла з собою дам: свою тітку де Сурді й пані де Сагон. Ця остання була велика пліткарка, і Габрієль на те й розраховувала, що все одразу стане відоме дворові. Тому вона й улаштувала так, щоб король почав торгуватись за перстень. Господар-португалець зажадав від короля нелюдської ціни, і Габрієль відмовилась від персня. Проте ощадливість допомогла їй не більше, ніж моральна суворість. Хто хоче тлумачити все неприхильно, тому не забракне таких пояснень.
У вівторок, на масниці, її високість сестра короля дала великий бал на честь Габрієлі. Тюїльрійський палац, де жила пані Катрін, весь сяяв вогнями, в ньому не лишилося жодної темної комірчини, жодного потаємного куточка. Всі придворні дами, що зібралися круг сестри короля та його любої владарки, були вбрані однаково, в шовк кольору морської води: колір — бо такий любила білява Габрієль, а шовк — бо з майстерень короля. Всі були в масках, і, щоб розрізнити якусь даму, треба було дуже добре знати її фігуру або наперед домовитися з нею про умовний знак.
Музика лилася згори, негучна й поважна, танці дозволялись тільки статечні, й декотрі панночки перешіптувалися, що тут буде нудно. Дам уже дивувало, що кавалери так запізнюються, коли це вони з'явилися всі разом. Поява їхня була досить химерна: одні рухались через усю залу навприсядки, викидаючи вперед то одну, то другу ногу, й торохтіли тріскачками, а другі виступали поміж ними випростані, височезні, бо були на схованих під довгими мантіями дибах і в шпичастих шапках, розмальованих астрологічними знаками. Ці теж торохтіли, але не тріскачками, а дерев'яними бритвами об великі миски. По мантіях було видно, що вони зображують собою магів. Але водночас у них було щось і від голярів, а ті, котрі стрибали навприсідки, були достеменні лазники. Вони виймали з кишень навіть п'явок чи щось подібне.
Дими спочатку зустріли холодним подивом це видовище — неквапний танок кавалерів, спотворених не тільки масками та наліпленими носярами. Якась суміш магів із голярами, половина їх — ніби куці стрибучі пеньки, а друга несе голови, увінчані знаками сузір'їв, високо-високо; одні ніби пригнуті до землі, другі відірвані від неї, і жодного схожого на справжню людину, все якісь почвари, що танцюють вервечкою, якийсь нарад механічних ляльок. Дамам стало аж ніяково. «Чи це справді наші кавалери?» — питали вони одна одну, дивлячись на ту веремію. Та ось декотрі з них захихотіли, а врешті більшість дам невтримно зареготала. В двох чи трьох регіт перейшов у істерику, вони аж верещали, відкинувшись на спинку стільця.