— А якби твій брат Анжу одружився з королевою Англії? Єлизавета теж єретичка, але вона велика королева — зі своєї ласки.
— Вона винищує своїх католиків, — сказав Карл скоріше злякано, ніж обурено. Він не міг збагнути материних хитрощів. Її винахідливий розум не спинявся навіть перед святощами. І найстрашніші, найгріховніші слова вона вимовляла спокійнісінько.
— Хай англійські католики самі дають собі раду. Та й французькі теж, — додала вона.
Карл, понуривши очі, тільки пробурмотів:
— А іспанський король?
На більше він не зважився.
— Моя дочка, королева Іспанії, померла, — сказала Катерина анітрохи не засмучено. — Відтоді мені доводиться боятись дона Філіппа, щоб він не скористався з моїх труднощів. І через те мені потрібні мої протестанти. — А подумки ще додала: «А коли вже не будуть потрібні, я зроблю з ними те самісіньке, що англійська королева зі своїми католиками».
Та навіщо звіряти це нездарі синові? І вона перейшла до того, чого, власне, від нього хотіла.
— Треба нарешті твою сестрицю навчити розуму.
— Правда! Бо те, що вона з Гізом…
— З тим Гізом, що хоче відібрати в тебе корону, — хутко докинула мати.
Тоді Карл заревів:
— Ану сюди її! Я її навчу, як мене з трону скидати! — І вже кинувся до дверей, та мати встигла схопити його за сорочку.
— Стій! Куди ти! Може, в неї саме Гіз, та ще й при зброї!
Це відразу вгамувало його.
— Та й не прийде вона сюди, коли тебе побачить. А я хочу залагодити це діло тут у мене, між своїми.
Вона плеснула в долоні й сказала камеристці, що ввійшла на той знак:
— Попроси принцесу, дочку мою, нехай прийде сюди. Я маю для неї дуже важливу новину. Скажи, що новина добра.
І обоє стали чекати — Катерина незворушно, згорнувши руки, а її незграба син з нетерплячки бігав по кімнаті. Сорочка метлялась за ним, він щось бурчав і вже наперед важко сопів.
Нарешті двері широко відчинились — і в них з'явилося видиво, що захопило б кого завгодно, тільки не цих двох. Незважаючи на ранню годину, Маргарита Валуа була вже в білій шовковій сукні, що аж мерехтіла самоцвітами. На ногах вона мала червоні черевички, на голові рудувату перуку, а обличчя було напрочуд вправно підмальоване якраз у тон до такого світлого волосся.
І ввійшла вона саме так, як пасувало до обраного нею типу вроди: гордовито й водночас легко. Так вона могла б увійти й до святкової зали. Та ледве-но кинула погляд на матір, а потім — на брата, як умить здогадалася, що її тут чекає. Обличчя з вишуканою міною враз застигло, горда усмішка перейшла в ляк, і вона сахнулася назад. Запізно: Катерина вже дала знак, і з того боку зачинили двері.
— Чого ви від мене хочете? — спитала бідолашна тоненьким голоском, бо їй з ляку аж дух перехопило. Карл Дев'ятий глянув на матір, побачив, що вона відвернулась, і впевнився, що йому дозволено все. Ревнувши, він накинувся на сестру. Зірвав з неї рудувату перуку, і власне волосся чорними пасмами впало їй на лоб. Тепер вона б не змогла прибрати величного вигляду, навіть якби мала час на те. Але брат-король уже бив її по щоках, то по одній, то по другій, уперто ляскав і ляскав, хоч як намагалась вона ухилитися.
— То ти з Гізом тягатись? — горлав він. — Мене з трону спихати? — кричав засапано.
Білило з її обличчя налипло йому на долоні, а в неї на щоках повиступали червоні смуги. Вона пригиналася, крутилась, і кулаки його влучали в повні плечі.
— У-у, гладуха!
Він шалено зареготав і здер з неї сукню. А коли доторкнувся до голого тіла, йому нестямно захотілося змолотити її всю. Нарешті Маргарита закричала — бо спершу переляк відібрав її голос — і кинулась до матері.
— Ага, попалася, — сказала пані Катрін, цупко схопила принцесу й тримала її, поки підбіг Карл.
— Та перегни її через коліно, — порадила вона. Карл так і зробив, хоч як пручалась його жертва. Він стиснув її однією рукою, мов залізними кліщами, а другою почав клепати по пишних голих сідницях. Пані Катрін і того здавалось мало, вона й сама допомагала по змозі, та, на жаль, її пухкі рученята були не дуже сильні. Тому вона нахилилась над прегарним задом і вчепилася в нього зубами.
Маргарита заверещала не своїм голосом. Брат, захекавшись, нарешті пустив її — чи скоріше зіпхнув із колін додолу — й випростався над нею з безтямним, мов у п'яного, поглядом. Пані Катрін теж захекалась, а в її тьмяних чорних очах щось поблискувало. Та вона вже згорнула руки на животі й промовила спокійно, як завжди:
— Встань, дитино моя, на що ти схожа!
І моргнула Карлові, щоб той подав сестрі руку й поміг підвестись. А тоді сама заходилась опоряджати вбрання на дочці. Побачивши, що небезпека минула, принцеса Марго знов напустила на себе гордовитий вигляд.
— Усе порвав. Дурило! — закричала вона на брата. — Поклич мою камеристку!
— Ні,— спинила її мати. — Нехай краще це залишиться між нами.
Вона сама позашивала подерту білу сукню, розгладила її й заходилась наново підмальовувати доччине обличчя, бо білило на ньому було постиране ляпасами й розмите сльозами. Карлові мати звеліла дістати з-під ліжка перуку, він її витрусив і наклав сестрі на голову. І зразу вона зробилась тією гордою, привабною молодою дамою, яка тільки-но зайшла до покою.
— Ну, йди читай свої латинські книжки, — пробурчав Карл Дев'ятий.
А Катерина Медічі додала:
— Та не забувай і тієї науки, що оце від мене дістала.
Англія
І ще одна могутня жінка цікавилась молодим Анрі, поки сам він думав переважно про розваги. Єлизавета Англійська приймала в лондонському замку свого посла в Парижі.
— Ти запізнився на цілий день, Волсінгтоне.
— На морі була буря. Могло вийти й так, що ваша величність побачила б свого посла мертвим. Боюся, що тоді б він не сповістив вам стільки, скільки має сповістити.
— Може, так було б краще для тебе, Волсінгтоне. Смерть у хвилях не така страшна, як смерть на пласі. А ти ближче до плахи й сокири, ніж гадаєш.
— Умерти за таку велику владарку — це найпрекрасніше, чого лишень може бажати чоловік, надто коли він виконав свій обов'язок.
— Обов'язок? Ах, твій обов'язок! А чого ж бажаєш ти, свинюко? — І королева дала йому ляпаса.
Посол бачив, як вона замахується, але не відхилив голови, хоч добре знав, яка тверда її тонка рука. Королева була висока, білолиця, непевного віку, трималася рівно, ніби в панцері, а рудувате волосся, як на перуці, що надягала Марго Валуа до деяких суконь, у Єлизавети було своє.
— Французький двір щодень зближується з королем Іспанії, а ти мені не доповідаєш. Мені загрожує страшна небезпека, вони можуть відібрати у мене країну і трон, а ти дивишся й мовчиш!
— На жаль, я мушу визнати за собою не тільки цю провину. Я сам розпустив таку чутку. Зате ж вона й неправдива.
— Ти поширюєш неправдиві чутки на шкоду мені?
— Я підстроїв пограбування іспанського посольства, і звідти нібито добуто листи, що є доказами. Та все це неправда. І зроблено те на користь вашої величності.
— Ти таємний католик, Волсінгтоне. Варта! Заберіть його. Я за тобою вже давно наглядаю. Буду рада побачити, як із тебе злетить голова.
— А та голова хотіла розповісти вам дуже веселу історію, — сказав посол, уже стоячи між двома вартовими. — Я обіцяв вашу руку одному принцові — ви його зовсім не знаєте.
— Певне, д'Анжу, синові Катерини. — Єлизавета кивнула варті відпустити посла. Коли йдеться про шлюбні плани — це треба вислухати.
— Боюся, що д'Анжу — не той, кого вам треба. Я ж знаю, що ви не дуже високо ставите Валуа. І маєте слушність. Ні, є ще один маленький протестантик із півдня, його Валуа хочуть зробити своїм зятем, і це думка не дурна. Він міг би визволити їх зі скрути.
— Але ж тоді вони вдеруться у Фландрію! Коли принцеса Валуа одружиться з принцом-протестантом — я, звичайно, знаю, хто він! — це означатиме війну Франції з Іспанією і вторгнення у Фландрію. Об'єднана Франція— ні, такого я не хочу. Нехай у Франції тривають усобиці. А у Фландрії я тисячу разів волію бачити іспанців, бо вони вже й так котяться у прірву зі своїм папізмом, ніж Францію, об'єднану під владою протестанта.
Щоб краще чути власну мову, Єлизавета почала, широко ступаючи довгими ногами, ходити по залі. Вартовим вона дратливо махнула рукою, щоб відійшли, а Волсінгтон сам відступив на другий бік, даючи королеві дорогу. І раптом вона зупинилась перед ним.
— То ти кажеш, щоб я одружилася з молодим Наваррою. А який він із себе?
— Незгірший. Якби-то річ тільки в цьому. Правда, на зріст нижчий за вас.
— А мені подобаються невисокі.
— Як чоловіки вони часто навіть справніші.
— Та невже, Волсінгтоне? Я ж на цих речах зовсім не знаюсь. А обличчя в нього яке?
— Смагляве, як оливка, повнувате.
— О!
— Тільки ніс… трохи задовгий.
— Так це ж і добре.
— Та що довгий — добре, але форма… Він у нього загнутий униз. А згодом, боюся, загинатиметься ще дужче.
— Шкода. А втім, чи не однаково. Я ж не збираюся брати за чоловіка цього жалюгідного шмаркача. А як він? Він дуже молодий, еге? — спитала жінка непевних літ. — Ти подав йому якісь надії на мою руку? Він, звичайно, був у захваті?
— Його зачарувала ваша врода. Портрет вашої славної величності він укрив поцілунками й залив слізьми, — збрехав посол.
— Ще б пак! А родичатися з Валуа ти його відрадив?
— Адже я знаю, що вам це небажане.
— А ти врешті, може, й не дурень. Якби ж тільки ти не був зрадником!
Вона говорила різко, але не сердито. Посол зрозумів, що йому вже не загрожує страта, відступив назад і низько вклонився.
— Пане посол, — почала Єлизавета, сівши нарешті в крісло. — Я ще не чула того, що ви маєте мені сказати про переговори між двома королевами. Та дивіться мені в очі! Я маю на увазі Жанну і Катерину. Я знаю, що доля Франції залежить від них обох.
— Ваша проникливість не тільки вражає мене, а просто жахає.
— Розумію. Ви, певне, ніколи не думали, що я маю над своїми послами, тобто своїми шпигунами, ще одних шпигунів, щоб стежили вже за ними самими.
Волсінгтон сприйняв ті слова з усіма ознаками подиву, хоча то була для нього зовсім не новина, і скромно відповів:
— Зізнаюся: я спершу говорив тільки про маленького принца Наваррського, а не про його матір, тому, що моя володарка — прекрасна молода королева. Якби моїм володарем був літній король, тоді я говорив би лише про матір цього принца. Бо небезпечна лише королева Жанна. — Він побачив по Єлизаветі, що вже наполовину виграв, і тому голос його забринів особливо віддано й переконливо. — Я мушу розповісти вашій величності одну сумну історію, з якої видно, що люди страшенно нещирі й хитрі. Бідолашну королеву Жанну прикро обдурив один англієць, — Волсінгтон скорчив скрушну гримасу й заперечливо підняв руку. — Ні, ні, то був не я. Ми повинні завжди поводитись так, як годиться. То був тільки один з моїх агентів, і задум теж належить йому. Я благословив його на це діло, і він подався до Лa-Рошелі, де напевне можна було застати всіх друзів королеви Жанни, зокрема графа Людвіга Нассауського. Мій агент намовив цього німця лягти в ліжко й прикидатися недужим, аж поки королева Жанна прийде його провідати…
Історія, що розповів далі посол, скидалася на шекспірівський фарс; та сам він зберігав дуже поважну міну, і те ще дужче веселило королеву. Насміявшись досхочу, вона зробила висновок:
— Такому простакові, як цей Нассау, не варт би вдавати хитруна. Відраджує Жанну одружувати сина з французькою принцесою — єдине, що могло б допомогти протестантам, як німецьким, так і французьким. Невже вона справді в усе повірила? Ніби я візьму її сина за чоловіка? І що її дочка стане королевою Шотландії?
— Занадто блискучі перспективи завжди сприймаються за щиру правду, бо вони засліплюють, — пояснив посол.
Єлизавета сказала вже з відвертим задоволенням:
— То ось як ви заручили мене з маленьким Наваррою! Чому ж ви не розповіли зразу? Невже мені треба спершу посилати вас на страту, Волсінгтоне, щоб почути від вас щось утішне?
— Але ж воно не потішило б вас так, якби я розповів зразу, а я думаю тільки про те, щоб краще догодити вашій славній величності, хай навіть під загрозою плахи й сокири.
— Вашої дотепної витівки я не забуду!
— Весь цей план від початку і до кінця виник у голові в одного мого агента на прізвище Бійл.
— Я вам не вірю. Ви намагаєтеся ще прибільшити свою заслугу скромністю. А втім, виплатіть вашому Бійлові винагороду. Тільки не дуже велику! — похопилась Єлизавета, що добре вміла рахувати.
Сильця, пастки й чисте серце
Жанна, мати Анрі, була третя вельможна жінка, що турбувалась його долею, і тільки вона робила це задля нього самого. Тому вона й вірила тільки в себе і зовсім не вірила в щирість намірів двох інших королев. Правда, вона таки відвідала недужого графа Нассауського, бо вже кілька днів їй переказували, як буцімто тяжко стогне її добрий приятель. Вона застала графа в подушках, червоного на виду, але скоріше від вина, ніж від гарячки, здалося їй. Одначе вона спершу вислухала від нього все, що привіз йому приємного для неї його товариш по чарці англієць Бійл: звістку про пограбування іспанського посольства та вкрадені там листи, які доводили, що французький двір веде подвійну гру. Їй накидають у невістки принцесу, а водночас миряться з Філіппом Іспанським. Як же тоді Катерина зможе виконати Жаннину умову й разом з протестантським військом визволити від іспанців Фландрію?
Жанна подумала: «А від кого він може все це знати, коли не від англійців, що самі й підстроїли те пограбування?» Тим часом вона помацала гладкому Людвігові лоб і за вухами й виявила, що він здоровісінький. Тому вона закликала до покою свого лікаря, щоб той дав графові якісь ліки, і граф хіть-не-хіть мусив їх проковтнути. Невдовзі бідолаху пройняв страшенний піт, та й ще на дещо подіяли ті ліки, і Жанні довелося вийти на часину за двері. Коли вона повернулась, її жертва була вже зломлена і не огинаючись зізналася, що всі її мудрі відомості походять від пана Бійла, а той, звісно, Волсінгтонів агент.
— Але він мій приятель, — запевнив довірливий Нассау, — і всьому, що він сказав мені, ви можете вірити, пані. Мені він не збреше.
— Любий кузене, люди всі такі зіпсуті — крім вас, звичайно, — співчутливо зауважила Жанна. Тоді німець-протестант почав із щирою турботою заклинати її, щоб не погоджувалась одружити сина з французькою принцесою. Адже тоді принца повернуть у католицтво, протестанти втратять проводиря, а сам він, зрадивши свою віру, нічого для себе не виграє. Бо ким він буде як чоловік принцеси Валуа? Ще далеко не королем Франції.
— Зате десь-інде, — Нассау багатозначно помовчав, — він може стати королем. Великим королем. І його сестра, ваша дочка Катрін, — вона, пані, теж стане королевою. І все це таке сприятливе для нашої віри, що хоч би з цієї причини воно має бути правдою, — додав добряга. — І я твердо вірю, що сам бог доручив мені відкрити вам це.
Жанна бачила, що про свого Бійла він уже забув.
Говорив він завзято, тоді раптом його охопила млість, він упав на подушку, і королева Жанна залишила його, звелівши піклуватися про нього своєму лікареві. Їй було шкода, що довелось так вимучити цього поштивого чоловіка, аби вивідати від нього правду. Бо брехня, на жаль, послуговується не тільки непоштивими людьми.
Перше ніж зовсім зомліти, Людвіг Нассауський ще встиг відверто назвати Жанні тих, хто пропонував обом її дітям руку й трон: то були Єлизавета Англійська і король Шотландії: Будь-якій іншій матері важко було б повірити в таке велике щастя; але Жанні д'Альбре воно здавалося цілком природним, як зважити на її високий рід, на успіхи протестантського війська та на велич істинної віри. У неї не виникло підозри, що Єлизавета може кружним шляхом робити їй облудну пропозицію, яка ні до чого не зобов'язує, аби тільки утримати її від спілки з французьким двором. Королева Жанна була занадто горда, вона й подумати не могла, що хтось хоче використати її проти Франції, щоб ця країна лишилась порізнена і слабка.