Другого дня вона сказала Коліньї:
— Цілу ніч я просила господа бога відкрити мені, яка ж насправді буде воля його: чи мій син має стати королем в Англії чи у Франції. А як гадаєте ви, пане адмірале?
— Я гадаю, що ми не можемо цього знати, — відповів Коліньї.— Я тільки певен, що найревніші гугеноти, найнадійніші наші прибічники будуть прикро вражені, коли принц, ваш син, порідниться з запеклими ворогами нашої віри. Але чи й бог проти цього — я не можу сказати напевне, — обережно додав він.
— Бог не проти, — цілком переконано відказала Жанна. — Він об'явив мені, щоб я вирішувала цю справу чисто по-світському, зважаючи тільки на честь і користь мого роду, бо мою користь він має і за свою, — ось що відкрив мені бог.
Коліньї вдав, ніби вона його переконала. Насправді він і сам не вірив у щирість намірів англійського двору, бо міркував, як coлдат. Англійка-протестантка мала б допомогти йому визволити Фландрію від іспанців, але якраз цього вона не хотіла, тим часом як католицький французький двір вельми охоче обіцяв таку допомогу. Тому адмірал стояв за одруження принца Наваррського з Маргаритою Валуа і якщо висував заперечення, то лиш такі, щоб вони ще більше зміцнили Жаннин намір. Коли вона нагадувала, що англійці — споконвічні вороги їхньої країни, він заперечував, що це вже минулося, ніби не досить було й того, що французький принц, ставши чоловіком англійської королеви, втратив би тим самим усе — й любов свого народу, і шанси на французький трон.
Жанна казала, що Єлизавета занадто стара, вона вже не народить сина, а чоловік її не може сподіватись ні на яку особисту участь у державних справах. Коліньї тоді нагадував, що залишається ще його сестра, принцеса Катрін, яка цілком напевне матиме дітей від шотландського короля. А той — законний спадкоємець англійської корони в тому разі, якщо Єлизавета помре, не зоставивши нащадків. Саме цього не слід було б казати Жанні, якби адмірал справді хотів її переконати, — він побачив те по її гнівові. Що? Віддати в жертву її Анрі, її веселого Анрі, щоб він марно прожив своє життя похмурим в'язнем, прикутим до старої королеви? Аж тепер Жанна побачила, які жахливі можуть бути, наслідки, коли вона з двох можливих постанов обере хибну.
Тендітна Жанна зірвалася з крісла й почала бігати по кімнаті, достоту як Єлизавета Англійська, коли та, слухаючи свого посла, так дуже схвилювалась, бо йшлося про її користь. Та королева Наваррська була не така: вона втратила самовладання лиш тоді, коли вирішувалося щастя її сина. І вона звеліла отим своїм другим, схожим на дзвін голосом, що так рідко з'являвся в неї:
— Годі, Коліньї! Більше ні слова. Покличте мого сина.
Адмірал відійшов до дверей і передав її наказ. Поки обоє дожидалися, старий схилив коліно перед королевою і зізнався:.
— Я наводив усі ці докази лиш для того, щоб ви їх спростували.
— Встаньте, — відказала Жанна. — Ви, напевне, думали про те, що королева Катерина обіцяє поставити вас на чолі війська у Фландрії. Але хто я така, щоб докоряти вам за корисливість? Якби мій син поїхав до Англії, а дочка до Шотландії, я б стала тільки самотньою жінкою, не здатною нести тягар усіх справ, і не могла б сподіватися ні пошани, ні послуху від дворян Франції. Якщо це була найглибша моя спонука, то хай мене судить господь.
— Амінь, — докінчив адмірал, і обоє стояли нерухомо, похиливши голови, аж поки до кімнати вступив юний Анрі. Він увійшов дуже швидко, трохи задиханий, і очі в нього блищали: певне, ганявся за якоюсь дівчиною. В усякому разі, його ніщо не підганяло, як цих двох старших людей, відповідати перед богом за вчинки й помисли минулої години. І все ж він зразу перейнявся їхнім поважним настроєм.
Королева Жанна сіла сама й запросила сісти принца та адмірала: вона ще шукала слів, щоб почати. Та Коліньї поглянув на неї віддано й водночас напоумливо, ніби кажучи, що краще знає, з чого треба починати. Вона кивнула йому головою, і він справді почав.
Нарада трьох
— Принце, — сказав Коліньї,— ми зібралися порадитись про майбутнє нашої віри, отже, й про майбутнє королівства. Отут, сю хвилину, треба прийняти велику постанову, і зробити це маєте ви. Вашими устами буде висловлена господня воля. Прислухайтеся ж, що скаже вам голос божий. А я скорюся йому.
Жанна теж хотіла щось сказати. Та старий рішуче, хоча й шанобливо, спинив її: він ще не скінчив.
— Два могутні двори змагаються за вас, принца Наваррського, і від того, котрий з них ви оберете, залежить багато, незмірно багато для нашого часу і для майбутнього.
Коліньї зробив паузу, але не для того, щоб дати комусь іншому щось сказати, а щоб обом його слухачам перехопило дух. Жанна справді була глибоко схвильована. Анрі добре бачив, який лячний вираз проступив на її обличчі, і очі йому вмить налилися слізьми. Десь у грудях зродився схлип, швидко, мов думка, підкотився до горла й там завмер, тільки очі ще вогко блищали.
З затуманеним поглядом, із щирим розчуленням на виду, Анрі, одначе, подумав: «От старий пащекун! Невже не можна було сказати простіше? Я ж давно знаю, що мушу одружитись або з гладухою Марго, або зі старою англійкою. Наче мені Нассау не протуркав цим вуха! Але що я робитиму в Англії? Зате Марго принаймні колись обіцяла мені, що я взнаю, які в неї ноги».
Коліньї нахилився до Жанни й прошепотів:
— Не треба його квапити! Він чекає голосу неба.
Аж тепер Анрі усвідомив, з якою тривогою дожидає його відповіді мати. І його теж охопило піднесення. Так твердо, що аж сам здивувався, він оголосив:
— Я хочу служити Франції. Я обираю нашу віру — отже, і Францію.
Щойно пролунали ці слова, протестант Коліньї підвівся. Він простяг уперед руки, мовби до самого бога. А Анрі просто обняв його. Тоді поцілунками стер сльози з матусиного обличчя.
Далі їхня нарада проходила вже не так урочисто. Всі троє стали на тому, що своєї вигоди їм треба шукати в Парижі, а не в Лондоні. Анрі навіть спитав, чи була пропозиція з Англії справді щира. Може, її зроблено скоріше для того, щоб перешкодити одруженню у Франції? Жанні нелегко було побороти свою гордість, щоб припустити таку думку. Та королеву Наваррську втішило те, що юний син її такий проникливий і тямущий. Анрі ще сказав, що радісінько поступиться блискучим становищем чоловіка англійської королеви своєму кузенові д'Анжу. «На одного буде менше!» — відразу додав він, і обоє старих чудово зрозуміли його. Жанна погодилася, що не слід дратувати пані Катрін: адже та якраз має намір одружити свого другого сина в Англії. І повторила: «На одного буде менше!» Тоді сказала, не дивлячись ні на кого:
— Було їх у неї четверо. Після Карла залишиться двоє. Карл із аж надто витонченого підлітка зробився гладким лобурякою, хоч і носить титул короля. Але в нього бувають кровотечі.
На ті слова обидва її слухачі — і молодий і старий — зацікавлено повитягали шиї. Але Жанна не дивилась на них; вона тільки покивала головою, мов людина, яка знає, що й до чого, коли йдеться про людське тіло та про те, що в ньому робиться.
— У них у всіх кровотечі,— провадила вона. — Власне, кров не тече, а помалу виступає крізь шкіру. У всіх чотирьох синів покійного короля ця неміч, і перший уже помер від неї.
— Невже й решта мають померти? — спитав Анрі, похоловши.
Коліньї суворо відповів:
— Валуа переслідують нашу віру. І це їм кара.
— Річ не в тому, що вони Валуа, — пояснила Жанна. — Це в них від матері, бо вона довго була неплідна.
Обидва чоловіки знову попідводили нахилені вперед голови: вони вже не розуміли її. Жанна й сама збагнула ці речі лиш тому, що багато ночей пролежала без сну, в задишці, відчуваючи в усій голові, під черепом, якийсь прикрий лоскіт. А що жоден лікар не міг витлумачити їй, від чого таке буває, їй довелося самій доходити висновку, що воля господня щодо життя людини здійснюється таємно в її тілі, а вже потім виявляється. Ось Жанні судилося страждати, й рано покинути цей світ, після того як вона породила сина-обранця. А її ворог, Катерина, навпаки, заслужила собі в бога дожити до старості й бачити, як усі її пізно народжені сини один по одному вмирають. Жанна й розраховувала на це — з чистим сумлінням і без ніякого співчуття.
— Отже, цього разу я перекажу їхньому послові, що не опиратимуся шлюбному союзові з її домом, якщо вона виконає деякі мої умови.
— Тверді, непорушні умови, — рішуче заявив Коліньї.— Нехай двір оголосить про свій розрив з Іспанією. І щоб послали військо до Фландрії під моїм проводом.
— Принцеса Маргарита має перейти в протестантство, — постановила Жанна, й Анрі так здивувався, що аж скрикнув. Марго — і їхня віра! Віра — і кокетка Марго! Його раптом почав душити невтримний сміх. Урешті він відійшов до глибокої віконної ніші, спустив за собою завісу і там, затуляючи рота долонями, пересміявся. А мати врочисто проголосила:
— Мій син дякує богові, що його майбутня дружина врятує свою душу.
Коліньї подумав, що жадати такого від бога — це трохи забагато. Він трохи-трохи не висловив своєї думки вголос: принцеса, мовляв, живе в розпусті. Вона, як відомо всім, має полюбовника — герцога Гіза. Як християнинові йому слід було про це сказати, але як придворний він змовчав, отож вони з Жанною чекали мовчки, поки Анрі повернеться до них. А тоді Жанна заходилась уже докладніше з'ясовувати синові всі небезпеки, що їх таїв у собі цей план.
— Не забувай ні на мить, що вони насамперед прагнуть захопити тебе в свої руки. У пані Катрін завжди було таке правило: тримати своїх ворогів у себе в домі; а після її синів, таких схильних до кровотечі, у тебе найбільше право на французький трон. Я добре знаю, що вона з твоєю допомогою хоче спекатися Гіза, бо його рід здається їй небезпечніший за наш, — додала вона зневажливо. — Але найголовніше для королеви — це заманити тебе до двору. Та я цього не допущу, я сама поїду замість тебе, і побачимо, як вона зі мною впорається.
Коліньї похмуро кивнув головою.
— А я вирушу слідом за вашою величністю. Нехай приймають усі наші вимоги, а то протестантське військо на чолі з принцом Наваррським виступить на Париж. І тоді вже пощади не буде!
Молодому принцові подумалося, що пощади тієї й досі було не гурт. Він знову ніби навіч побачив, як корчились селяни, підвішені на перекладинах, а під ногами у них горів вогонь. Та що він міг заперечити, коли навіть його матуся з власного досвіду знала, що такий закон панує в світі і що справжня боротьба за віру й королівство не може бути інакша. Та й чого ж іще заслужила пані Катрін зі своїми католиками, коли навіть його люба матуся не була в безпеці від них?
— Мамо! — вигукнув він. — Тобі не можна туди їхати! Вони тобі щось заподіють! — Голос у нього був як у наляканої дитини.
Жанна пригорнула сина до себе, поклала його голову собі на коліна й сказала так — і йому, й собі, й своєму серцю:
— Жінці найбезпечніше самій-одній. Коли її нема кому оборонити, її оборонить бог. Але що таке я перед богом? Що я тепер? Колись у мені було безмірно багато. А тепер глек спорожнів, і йому можна розбитися. — Їй здавалось, ніби вона промовляє ці слова вголос, а насправді вона тільки подумала так; але цими словами Жанна д'Альбре віддала в жертву своє життя.
Нарада скінчилася. Син і адмірал попрощалися з Жанною.
Справді сама-одна
За дверима Анрі зустрів свого кузена Конде й Ларошфуко — перед цим юнаком він теж міг бути відвертим, їм він сказав:
— Отже, я одружуся з сестрою французького короля. Це, власне, єдине вільне місце при дворі. Канцлер там уже є, і секретар є, і скарбник, і блазень. Бракує тільки рогоносця — ото ним я й буду!
Він підплигнув і засміявся — так заразливо-весело, що й обидва товариші теж засміялись, хоч слова його неприємно вразили їх.
Жанна повернулась до себе в Беарн. Була вже осінь; до неї ще раз приїздив Катеринин посланець, на ім'я Бірон, і цього разу вона вже не сказала йому «ні»: вона тільки поставила свої умови — перші, попередні. Вона жадала, щоб відшкодували численні кривди, заподіяні протестантам, щоб звільнили для них одне місто на півдні, щоб у Парижі скинули одного мерзенного хреста. Вона заявила навпростець, що її вже не обдурять, як дурили багатьох, хто довірливо, з щирим серцем приїздив до двору!
Була осінь, та настала вже й зима, поки вона справді вирушила в дорогу. Жанна занедужала на гарячку, а її син упав з коня, — можна було гадати, що це все ознаки, які застерігають її, щоб не їхала. Та все ж врешті-решт мати з сином розлучилися. Це сталось у місті Ажені, тринадцятого січня — на початку сімдесят другого року. По синьому небу, по сонячній дорозі ніхто б не вгадав, що це прощання назавжди. Коні рушили, оббитий шкірою ридван покотився, ще махали рукою й усміхалися бліда Жанна і Катрін, її дочка. А син стояв коло свого коня й дивився то на матір, то на сестру. Тіні під материними очима, як він завважив, побільшали, вони вже спустились аж на щоки. Ось її усмішка ніби застигла, і він здогадався, що вона вже не розрізняє як слід його обличчя — і через далечину, і від сліз, що туманили їй очі.
Брат і сестра, по-молодому гострозорі, ще якусь хвилю перемовлялися очима. Анрі наказував: «Не забувай же!» І вона відповідала: «Я знаю». Він казав: «Як тільки помітиш небезпеку — зразу гінця!» А вона ревно благала: «Скоріш би вже й ти приїхав за нами!» Його погляд іще кинув їй навздогін: «Бережи нашу любу матусю, бережи!» А тоді ридван сховався з очей за поворотом дороги. Ще хвилину клубочилась на сонці курява за останнім вершником почту, потім розвіялась і вона.
Шість місяців Анрі отримував листи від матері — найдорожчі листи в його житті, бо хоч скільки жінок він ще боготворив у майбутньому, хоч скільком віддавав він свою силу, та в глибині душі завжди відчував, що лиш одна по-справжньому боролась за нього й тільки для нього жила до останнього віддиху своїх слабих легенів.
У лютому, діставшись до Тура, Жанна хотіла повернутись, та вже пізно було.
З того, що говорили вельможі, яких Катерина послала зустріти приятельку, вона вмить збагнула, що її знов збираються одурити. Стара королева і її син, король, перебували в Блуа, одначе виїхали трохи назустріч їй. І тоді Жанна д'Альбре, боячися змарнувати бодай хвилину коштовного часу, ще відміреного їй на життя, негайно зажадала, щоб наречена її сина перейшла в протестантство. Найпідозріліше було те, що стара королева не сказала навпростець «ні», вона вдала, ніби й не вірить, що це сказано поважно. Мовляв, це просто химера, що зродилась у затуманеній голові схвильованої жінки, яку треба заспокоїти постійною лагідністю й веселістю; а для Катерини не було нічого легшого. Ця жахлива бабега весь час сипала жартами та примовками, цілу зиму й весну, до травня — бо аж доти тривали їхні переговори в замку Блуа. А Жанна, почуваючи, що сили в неї меншає, мусила терпіти все те й не дозволяла собі втратити самовладання, бо це коштувало б їй ще кількох днів.
А стара королева жартувала:
— Але ж, люба моя, чи не однаково буде вашому бравому півникові, якої віри моя гарненька курочка, коли він її…
Все це вона вимовляла голосно й виразно, так, що й інші чули і реготали. Якби навіть Жанна розсердилась, то не змогла б перекричати того реготу. Тому вона й сама кривила обличчя в зневажливій усмішці, що зовсім не відповідала загальній веселості. Але Жанна скільки сили намагалась удавати спокій і впевненість, властиві здоровим людям. Тільки не показати, що вона хвора! Бо тоді з нею зроблять, що захочуть.
Катерина брехала жартуючи, і через те з нею ще важче було боротися. Вона просто заявляла, ніби вихователь принца Наваррського сповістив її, що сам принц цілком готовий вінчатись по-католицькому, і то навіть заочно, поки він ще сидить там на півдні; ось як, мовляв, йому не терпиться.
Жанна відповіла сухо:
— Дивно, що я нібито не знаю бажань мого сина, а вам, пані, вони так добре відомі.
— Та він і вам хотів сказати, але, мабуть, забув за своїми амурними пригодами, — знов пожартувала Катерина й гойднула опасистим станом, ніби хотіла пуститися в танець на своїх куцих ніжках.