Тільки-но Катрін заліпила лист воском, пломінчик у носику лампи блимнув і погас. Жаннина лампа ще горіла, і вона писала: «У Коліньї настрій рішучий, як ще ніколи, і це мене втішає. Він вимагає почати війну у Фландрії, і королева не може йому опиратися, хоча й відмагається тим, що нас, мовляв, ніхто не підтримав: ні Англія, ні німецькі князі-протестанти. Та вона, врешті-решт, лише стара баба; зате її син, король, боїться пана адмірала, а тому любить його й називає батьком. Уперше з'явившись до нього, адмірал став на коліна, але в думці він схилився перед богом, а зовсім не перед Карлом Дев'ятим; навпаки, той ладен у всьому чинити його волю, вшановує його почестями й нічого не ухвалює, не порадившися з ним. Король подарував панові адміралу сто тисяч ліврів на відбудову спаленого Шатільйонського замку. Тепер пан адмірал живе там. А король зостався в Блуа з коханкою. Пан адмірал має рацію: це нам нагода відтіснити від влади Катерину. Тепер, сину, збирайся і їдь сюди!»
Ось що написала Жанна, а гонець, беарнський дворянин, надійно сховав при собі листи, щоб удосвіта виїхати з ними. Принаймні він гадав, що в нього обидва листи — і королеви і її дочки — будуть у безпеці. Одначе не встиг він дістатись до дому, де мешкав з товаришами, як на нього налетіли якісь п'яні бешкетники; хоч було й темно, та він упізнав людей з особистої варти королеви Франції. Він боронився, але його збили з ніг. А коли він підвівся, напасники були вже далеко, а з ними й довірені йому листи.
Вони негайно попали до рук Катерини Медічі, і та відкрила їх, не ламаючи печаток. Сама в своїй спочивальні вона читала те, що мимохіть виказували їй супротивниця та її дочка, і відчувала велику втіху. Пані Катрін тішилася тому, що викриття змови завжди підбадьорювало її. Кожна лиха каверза життя й людей ніби виправдовувала її власну натуру й духовні нахили і заохочувала до рішучих дій. Вона сиділа в своєму прямому, невигідному дерев'яному кріслі й дивилась перед себе поверх листів, бо вже знала їх напам'ять; із шести білих воскових свічок, запалених у покої, дві ще освітлювали її — решту вона погасила куцими пальчиками. Жовте сяйво вимальовувало обвислі щоки та підборіддя, а вся верхня половина обличчя була затінена, і тільки очі, звичайно тьмяно-чорні, тепер горіли, наче дві жарини. Хтозна, що бачили ті очі у власній душі старої королеви; у покої вони вихоплювали з півмороку тільки окремі деталі на мальованих панелях стін: там роззявлений у крикові рот, там піднесений ніж. А як протяг нахиляв пломінчик свічки у другий бік, на стіні виступала хтива усмішка німфи й простягнена до неї рука.
Пані Катрін думала про те, що її, за недвозначними словами супротивниці, збираються відтіснити від влади. Ця навіжена вже думає, що вона владарює, а пані Катрін — самотня, всіма покинута, і її син, король, — тільки знаряддя в руках заколотника, якого її суд присудив до ганебної страти на Гревському майдані. «Вироку ще не скасовано, люба моя приятелько! Ви ж не знаєте, може, мій син Карл інколи й кається. А як не отямиться сам, то побоїться свого брата д'Анжу — то ж мій улюбленець, бо він не любить жіноцтва. Я страхаю старшого меншим. Він же знає, як хутко в нас умирають. Ні, люба приятелько, думайте собі що хочете, але я не збираюся гнівити іспанського короля й не підтримаю голландських гезів проти нього. Бо тоді Філіпп віддасть мій трон Гізам, і я таки справді буду пропаща. А Гізам, аж занадто ревним католикам, треба скрутити в'язи так само, як і вам, єретикам. Та не все зразу. Постривайте трішечки, люба приятелько! Ви ще доживете до великих новин, що вам і не снились. Як я сказала? Доживете?»
Пані Катрін думала, сама того не усвідомлюючи. Вона була щаслива ту мить, бо її уява перелітала через прірву страху і знаходила за нею відвагу до наймерзенніших злочинів. У такі хвилини думки заходять далі, ніж мало привести задумане діло, — а потім воно таки приводить туди.
І водночас вона зовсім не покидала дійсності, вона добре чула все, що робилось у її замку в ту годину. Лувр замикали об одинадцятій; перед тим чути було біганину — то поспішали вийти з замку придворні, бо ось-ось пролунає третій оклик, і брама зачиниться. В коридорах ще важко гупали ноги королівських лучників — вони виганяли тих, хто загаявся. Та щойно проходили лучники, як біля не замкнених, тільки попричиняних дверей починалось перешіптування, і жінки впускали до себе чоловіків. Пані Катрін добре знала те й не забороняла. Ось до неї зайшов командир особистої варти короля й спитав, яке буде гасло на сю ніч. «Амур», — відповіла стара королева.
Вона дала цьому капітанові ще якісь накази, але спершу підкликала його до самого крісла й говорила тихенько. За тими наказами шість воскових свічок у її передпокої погашено, і жоден з великих полотняних ліхтарів тієї ночі не лив на сходи замку свого процідженого крізь тканину світла. А коли продзвонило дванадцяту годину, до спочивальні старої королеви піднялась у супроводі охоронця зі смолоскипом якась закутана з головою постать. Увійшовши, той закутаний почекав, поки офіцер зі смолоскипом піде геть, і аж тоді замкнув за собою двері й розгорнув свого плаща. То був Карл Дев'ятий. Мати, що вже кілька годин не вставала з місця, повернула до сина велике старе обличчя, на нього впало збоку мигтюче світло, і король злякався.
— Я покликала тебе, сину, бо настав час, і так треба було, щоб ти прийшов уночі. Пора щось робити. Прочитай оце! — І підсунула до нього два листи.
Карл почитав трохи й грюкнув кулаком об стіл. Але на обличчі його відбивалась не стільки лють, скільки страх. Він недовірливо позирнув на матір — як завжди, скоса. «Молодий, а вже такий нездоровий, — подумала Катерина. — Як добре, що я маю ще двох синів! Другий любить хлопців, і я буду єдина жінка, що владарюватиме над ним. Найменший — дуже норовистий, його треба пильнувати, щоб не втнув чого проти мене».
— Я весь час думаю про тебе, сину, — сказала стара. — Ти витратив забагато сили в Блуа, у своєї приятельки, і тепер тобі дуже придасться випробувана материна сила, щоб урятувати трон.
— Повбивай їх! Повбивай! — захарчав Карл, і жили в нього на лобі страшно понадимались. Обличчя він мав не так гладке, як одутле, поросле негустою бородою, коротко підстриженою. Вуса звисали на верхню губу рудуватими кущиками, а спідня губа, звичайно підібгана на знак відрази до цілого світу, тепер відвисла, бо сердегу мучив великий страх. Хриплячи «Повбивай їх!», він розлючено вистромив голову з накрохмалених брижів, і дві чималі перлини у його великих вухах загойдалися й мінливо заблищали.
Стара провадила::
— Пан адмірал, що ти його називаєш батьком… А втім, називай і далі, це заб'є йому баки. Цей бунтівник відверто мені загрожує, а ота його злиденна козяча королева сказала мені у вічі, що вона мене не боїться. «Я знаю, що ви не їсте малих дітей», — ось як вона висловилась. Та я можу тебе запевнити: нічогісінько та піренейська коза не знає. Ось, наприклад, вона сама має двох дітей, і їх я якраз збираюся з'їсти. Дівчисько написало оцього зворушливого листа, і брат його отримає. Тим певніше лицарський дух і відвага приведуть його сюди, а вже він тоді стане мені принадою для всіх інших гугенотів. Париж і тепер аж роїться ними, та в почті їхнього бравого принца їх наїде сюди ще більше. — Вона зовсім стишила голос — до шепоту. — Отоді ми їх і впораємо. У всіх гасконських крикунів тоді буде одна голова, а її вже зітнути неважко. Тихо! — гримнула вона на сина, бо видно було, що зараз він знову зарепетує: «Повбивай їх!» Тим часом і пані Катрін перелітала думкою безодню, ще не знаючи сама, чи піде коли за тією думкою діло. Повільно, слово по слову, вона пригадала вголос:
— Герцог Альба колись мені сказав: «Десять тисяч жаб не варті одного лосося», — а я йому відповіла: «Під лососем ви можете розуміти двох осіб».
Стара королева довго, уважно дивилась на сина, хоч він відповідав їй тільки поглядом скоса.
— Правда, й нас же тільки двоє,— промовила вона несподівано, вже не пошепки, а своїм жирним млявим голосом.
Карл з переляку, забувши, що позад нього нема стільця, гепнувся перед нею просто на підлогу.
— Сиди, сиди, — сказала мати, нахилившись до нього й знов зашепотіла йому на вухо. Вона шепотіла так довго, що за віконними завісами вже мріло травневе світання, коли король вийшов від неї.
Щоб не здаватися блідими
З кутка виступив офіцер зі смолоскипом — він чекав там цілу ніч, а скоріше, мабуть, підслухував під дверима. Карл, сповнений люті й страху, пішов за ним. Капітан довів його до дверей спочивальні й гримнув на поснулу варту в передпокої, аж солдати посхоплювалися з лав, стукнувши алебардами об підлогу. Карл підозріливо, скоса обдивився їхні обличчя, як їх по черзі освітлювало полум'я смолоскипа. Тоді зайшов до спочивальні й ліг у ліжко.
Але заснути він не міг: під сплющеними повіками весь час виринали обличчя: все вороги, вороги, вороги, і серед них останні, кого він бачив: його власні охоронці. Нараз йому примарилось, ніби він бачить, як відчиняються двері — відчиняються нестерпно довго й повільно; та врешті він згадав, що очі в нього заплющені. Тоді він обережно розтулив повіки: нема нікого, тільки ледь блимає, плаваючи в оливі, запалений гнотик. Карл відчув, що йому вже незмога терпіти цю гнітючу тишу, він устав з ліжка, як був — у самій нічній сорочці,— навшпиньки вислизнув у бічні двері й кружним шляхом дістався до передпокою своєї спочивальні. Вся варта спала на лавах попід стінами, лиш капітан стояв посеред кімнати, згорнувши на грудях руки, і Карл, з'явившись несподівано, побачив його погляд, сповнений надто глибокої задуми. Такий погляд буває тільки у змовників! Помітивши, що на нього дивляться, капітан відразу напустив на себе байдужість і тим збудив у короля ще сильнішу підозру. Король не переступив порога; стоячи на дверях, він спершу озирнувся, ніби позад нього були якісь захисники. А тоді приклав до уст долоні, стулені дудочкою, й зашепотів:
— Аморі, я тобі довіряю, ти мені щирий друг. Та коли світло від смолоскипа впало на твого лейтенанта, я побачив, що він зрадник. Посварися з ним за що-небудь, і щоб я його більше не бачив! Іди зараз на подвір'я, а я пришлю його до тебе.
Капітан скорився наказові, Карл розбудив лейтенанта й зашепотів йому на вухо. Він порадив юнакові не чекати сварки і двобою:
— Бий зразу — і квит! А потім кричи, що він на тебе напав.
Тоді прослизнув до спочивальні і вийшов звідти, аж коли вартові, зчинили галас.
— Що тут діється? Пропустіть! — гукнув він навдивовижу владно, хоч був у самій нічній сорочці.
Люди за спиною в нього мовчали. Щулячись від прохолодного ранкового вітру і від страху, Карл перехилився через поруччя кручених сходів. Унизу, в плямі сірого вранішнього світла, лежало на плитах подвір'я людське тіло, а біля нього хтось стояв і, розмахуючи руками, кричав: «Ґвалт!» Раптом Карл почув ззаду спокійний материн голос:
— Скажи, хай замовкне і йде сюди.
Аж тепер він помітив, що мати вже відіслала варту геть. Він махнув убивці рукою. Поки той підіймався нагору, пані Катрін кількома короткими запитаннями з'ясувала, що це тут витіяв її неповороткий, але запальний син.
— Ліньєролю, — звернулась вона до молодого лейтенанта, щойно голова його показалась на сходах, — ви зробили королю велику послугу.
— Дуже радий, вельможна пані,— безтурботно відказав молодик. Він узагалі виявився балакучий. — Капітан Аморі був таємний гугенот. Ви цього не знали, вельможна пані? Він довідався про ваші заміри проти його одновірців і був допіру дуже схвильований. Від нього ж таки я сю ніч почув, що має статись. Я теж докладу рук! Із превеликою радістю! Ото буде веселенька різанина!
Карла Дев'ятого, що стояв у самій нічній сорочці, аж затрусило від тих слів. Йому довелося зіпертись на стіну. Добре, що юний Ліньєроль стояв перед ним, а пані Катрін не спускала з ока їх обох. Вона заговорила млявим і жирним голосом:
— Ви сьогодні добре себе показали й заробили келих вина, молодче. Ходімо!
Чалапаючи перевальцем, вона повела його до своєї спочивальні, там відчинила широку низеньку шафку, оздоблену нагорі масивними гранчастими шпилями, й налила йому вина.
— А тепер ідіть спати, — сказала вона, коли Ліньєроль вихилив келих і враз якось ніби зів'яв. — На службу сьогодні не повертайтесь, — ласкаво додала вона. Та юнак, видно, вже не зрозумів її. Він вийшов, заточуючись, а королева провела його поглядом аж до сходів. Там він раптом, ніби підтятий, сторч головою полетів униз. Тоді Катерина Медічі вдоволено зачинила двері.
— Скрутив собі в'язи, — добродушно зауважила вона. — Так було треба, синку, щоб у тебе щоки знов порожевіли. Уже все минулось. А бліді ми з тобою, мабуть, лиш через те, що світанок сірий.
Той самий ранок
Той самий ранок, тільки не сірий, а жовтаво-рожевий, застав Анрі Наваррського в неракському саду, де він ніяк не міг розлучитися з Флеретою, дочкою садівника.
— Іди, коханий. Зараз батько встане — що він подумає, як побачить тебе?
— Нічого лихого, серденько. Вірний слуга моєї матері ніколи не подумає, ніби я хочу його скривдити.
— Та ти його й не кривдиш, мене кохаючи. Ти тільки мене тяжко скривдиш, коли поїдеш.
— Але ж принц мусить весь час їздити по своїх землях. То в бій, то…
— То куди?
— Цього тобі не треба знати, Флерето. Щасливіша ти від цього не станеш, а нам слід бути щасливими весь час, поки ми разом.
— Це правда? Ти щасливий зі мною?
— Я ще ніколи не був такий щасливий! Ну коли я бачив такий світанок? Рожевий, як твої щічки! Я його ніколи не забуду. І кожна оця квіточка навік залишиться в моїй пам'яті.
— Ранок недовгий, та й квіти хутко відцвітуть. А я зостанусь і чекатиму. Хоч як далеко ти заїдеш, хоч що тобі спіткається, — згадай мене, і оцю комірчину, як у ній пахтіло садом, коли ми кохались, і мої уста, як ти їх…
— Флерето!
— …оце поцілував останній раз. А тепер іди вже, бо по тебе сюди прийдуть, а я не хочу, щоб хтось іще бачив твій прощальний погляд.
— Тоді втопім наші останні погляди в криниці. Ходімо, Флерето! Обійми мене за шию! А я тебе за стан! А тепер погляньмо обоє вниз, у воду, і там наші очі зустрінуться. Тобі сімнадцять років, Флерето.
— А тобі вісімнадцять, любчику.
— Та коли ми й зовсім постаріємо, ця криниця пам'ятатиме нас, і навіть коли ми вже давно лежатимемо в домовині.
— Анрі, я вже не бачу твого обличчя.
— І твоє там унизу чогось туманиться, Флерето.
— А я почула, як упала краплина. То сльоза. Твоя чи моя?
— Наша, — промовив голос Анрі вже здалеку; а дівчина ще втирала очі,— Флерето! — гукнув він востаннє, а потім зник зовсім, і вона відчула, що цей поклик уже не до неї: Анрі просто кидав ім'я щойно минулої години в годину наступну, якої вона не знатиме і в якій це слабеньке ім'я розвіється дуже скоро.
Анрі сів на коня. Травневий вітрець приємно холодив його високе кpyтe чоло, ледь запалі скроні й куйовдив русяві кучері. В комірчині у дівчини Анрі не міг їх пригладити, і вони вклалися на голові так, як росли. Спершу в його лагідних очах ще видно було тінь прощання, та кроків за сто вони вже й проясніли. В губах він тримав квітку: то була теж іще Флерета. А коли під'їхав до свого почту, впустив і квітку.
А та Флерета, що лишилась позаду, сімнадцятирічна дочка садівника, взялася за свою щоденну роботу. Вона робила її ще двадцять років, а потім померла; її коханий тоді був уже великим королем. Вона більш ніколи не зустрілася з ним — хіба один раз, як з могутнім володарем, що після багатьох знегод і перемог був якось повернувся до рідного міста Нерака, щоб знову зазнати там щастя, але з іншими. Чому ж усе-таки люди казали, ніби вона вмерла з туги за ним? Згодом смерть її навіть перенесли назад, на той день, коли він її покинув, і розповідали, ніби вона тоді втопилась у криниці — в тій самій криниці, над якою колись схилялись вони обоє, сімнадцятирічна дівчина і вісімнадцятирічний юнак. Звідки така поголоска? Адже ніхто їх тоді не бачив.