Ісус
Анрі ще їхав своїми землями, як доводиться їздити принцові: чи то на бій, чи то до шлюбу. Анрі Наваррський мав узяти шлюб з Маргаритою Валуа, і тому він мусив їхати зі своєї Гасконі аж у Париж; але він мав міцні стегна. Коли треба, він із товаришами по чотирнадцять годин і довше міг пробути в сідлі, та все ж доводилось поберегти й коней, бо не завжди були гроші, щоб купити нового, — хіба просто спіймають на пасовиську першого-ліпшого.
Попереду, але завжди в оточенні інших, їхав Анрі; а за ним ще багато вершників. На самоті він не лишався ніколи. Самоти там не бувало — він жив серед тупоту копит, серед запаху, кінського поту і людського, що пробивався крізь вогке сукно та розпарену шкіру одежі. Не тільки білий кінь мчав його вперед, а й увесь тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних, переносив вершника вперед неймовірно швидко — так, немов якась казкова карета, переносив його той гурт від села до села. Сади цвіли білим і рожевим цвітом, з блакитного неба віяв лагідний вітрець, і молоді відчайдухи сміялися, співали, сперечались. Іноді вони вставали з коней, поглинали цілі гори хліба, червоне вино лилось у їхні горлянки, рідне їм, як повітря й земля. Дівчата з золотавою шкірою самі приходили й сідали на коліна смаглявощоким юнакам. А юнаки змушували дівчат вискати й червоніти — одні зухвалими руками, інші вигаданими тут-таки віршиками, не менш зухвалими. А поміж себе, їдучи, вони часто говорили про віру.
Всім супутникам Анрі було років по двадцять чи близько того, усі вони були бунтівливі, не хотіли коритись ні встановленому ладові, ні можновладцям. Ті, на їхню думку, відступились від бога. Бог хотів не того, що вони, він думав так, як оці двадцятирічні. І тому всі вони були певні, що правда на їхньому боці, й не боялись навіть самого чорта, не те що паризького двору. Дорогою, поки ще їхали через південні провінції, назустріч їм виходили старі гугеноти і, знявши руки до неба, заклинали принца Наваррського поберегти себе. Йому те було давно знайоме: багаторічний гіркий досвід навчив їх недовірливості.
— Але ж, любі мої, тепер усе буде інакше. Я одружуся з сестрою короля. Ви матимете свободу віри, ось вам моє слово!
— Ми завоюємо волю! — кричали вершники довкруг і позад нього.
— І народну владу!
— І право! Право!
— А я кажу — волю!
То було у них найсильніше слово. Натхнені й озброєні ним, їхали вони гуртом на північ. Для багатьох — може, навіть для більшості — воно означало просто, що вони відберуть для себе владу й розкоші у тих, кого вважали вільними тепер. Анрі дуже добре їх розумів, він умів розпізнавати таких людей серед інших і навіть любив їх: з ними було легко жити. Та не вони були справжніми його друзями. Друзі — то люди важчі, з друзями ніколи не почуваєш себе зовсім безтурботно й упевнено, вони весь час обтяжують тебе відповідальністю.
— In summa,— казав Агріппа д'Обіньє, трюхикаючи поряд у сідлі,— ти, принце, тільки те, що зробив з тебе твій добрий народ, і більше ніщо. Це не означає, що ти не можеш піднестись над ним, — адже творіння часом буває вище за митця, — та лихо тобі, коли ти станеш тираном! Проти явного тирана сам бог дає всі права й дрібному урядовцеві.
— Коли твоя правда, Агріппо, — відповідав Анрі,— то я домагатимусь посади дрібного урядовця. Тільки ж усе це пасторські вигадки. Король є король.
— Радій, що ти лише принц Наваррський!
Д'Обіньє був невеличкий на зріст, голова його не підносилась над кінською гривою навіть настільки, як голова Анрі. Говорячи, він завзято вимахував довгопалою рукою з загнутим великим пальцем. Уста він мав широкі, насмішкуваті, очі допитливі; хоч був зовсім не побожний мрійник, а цілком від світу сього, але в тринадцять років не піддався, коли його навертали в католицтво, а в п'ятнадцять уже бився за істинну віру під проводом Конде. Вісімнадцятирічний Анрі й двадцятирічний Агріппа були давні друзі й уже сто разів сварились і сто разів мирились.
Агріппа їхав по праву руку від Анрі. А по ліву зненацька залунав виразний, суворий голос:
— Друже дю Барта,— спитав Анрі,— звідки це в такого веселого півника, як ти, беруться такі гіркі слова? Від тебе ж усі дівчата розбігатимуться!
— А дівчатам я таких слів і не кажу. Я кажу їх тобі, любий мій принце.
— І суддям. Не забувай суддів, дю Барта! А то лишаться тобі тільки твої лихі королі.
— Лихі всі від сліпоти — і ви, владарі, і ми, решта людей. Але ж треба колись почати виправлятися. Від дівчат я ще не можу відмовитись, але галантні віршики хочу покинути зовсім. Віднині складатиму тільки духовні.
— Ти що, вже хочеш умирати? — спитав молодий принц.
— Я хочу колись полягти в бою за тебе, Наварро, і за царство боже.
На ті слова Анрі не відповів нічого. Але саме через них рядки «О королі, в сліпому шалі…» запали йому в голову, і він вирішив сам для себе, що ніколи не засіватиме трупом землі, здобуваючи собі королівство.
— Дю Барта, — раптом наказав він, — ану зведись у сідлі якомога вище!
Довготелесий дворянин послухався, і принц поглянув на нього знизу вгору трохи насмішкувато, але трохи й зачудовано.
— Чи не видно ще тобі згори нашої любої пані Катрін та її великого борделю? Адже її прекрасні фрейліни дожидаються вас.
— А тебе ні? — спитав Агріппа д'Обіньє і моргнув ущипливо. — А втім, ти ж пак тепер доброчесний жених! Але хто знає тебе…
Усі зареготали — найгучніше сам Анрі.
Ззаду хтось гукнув:
— Будьте обережні, панове! Любовні пригоди при французькому дворі вже не одному полишили довічну пам'ятку.
Товариство зареготало ще гучніше. Та ось один вершник упхався конем поміж принца й його сусідів. Він не зважав, що ті на нього розсердились і вже ладні почати сварку. Обличчя в цього молодика було найвиразніше з усіх, тільки здавалося дуже маленьким — його ніби згнітило незвичайно високе чоло. Очі його багато перечитали й були вже сповнені смутку, хоча панові дю Плессі-Морнею йшов ще тільки двадцять четвертий рік, а всього йому судилося прожити сімдесят чотири.
— Я щойно почув веління бога! — повідомив він принца. — Я скажу таку промову, що переконає Карла Дев'ятого встановити свободу віри й виступити на захист Нідерландів проти Іспанії.
— Напиши свою промову на папері й віддай панові адміралу, — порадив Анрі.— Той доможеться, щоб його вислухали. Нас вони ще не бояться. Але сподіваюся, що незабаром боятимуться.
Вони могли розмовляти про те вдвох, не криючись, бо всі довкола захопились перелічуванням насолод, що чекали на них при дворі. Згадували вголос і про небезпеки, наводили приклади. Хтось назвав своїм ім'ям ту хворобу, що її всі так боялись, і тоді Філіпп Морней, раптом запалившись, вигукнув:
— Нехай і я її підхоплю! Аби лиш Карл Дев'ятий надав нам свободу віри!
— Ох і гидкий же ти тоді будеш!
— Хіба мало серед нас гидких? Та це пусте супроти вічності. Хіба Христос не був такий — гидка людина, розіп'ятий бог? А ми ж у нього віримо! І віримо в його апостолів, покидьків людського роду, та ще й євреїв! І що він залишив по собі, крім жалюгідної жінки, пам'яті, сповненої презирства, та слави дурня серед своїх одноплемінців? І коли імператори боролися проти його вчення мечем і законом, то як же мусив боротися з ним кожен у своїй душі — сам проти себе! Плоть проти духу! А проте цілі народи підкорилися слову небагатьох людей, і цілі царства поклоняються розіп'ятому Ісусові. Ісусе! — вигукнув Морней із таким запалом, що всі притихли й озирнулися кругом: з якого ж боку з'явиться той, кого покликано? Бо жоден з них не мав сумніву, що Ісус може з'явитись і приєднатися до них, коли настане його година.
Для них усіх його рани були свіжі, ще кривавились, і ще текли сльози обох Марій. Голгофу вони бачили звідси просто навіч — голий, вигорілий пагорб, а за ним чорні храми. Вони їхали між Ісусовими оливами та смоковницями, і вони ж таки сиділи колись із ним на весіллі в Кані Галілейській. Історія його зливалася з їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживали його життя як своє. Він був один з них, тільки переважав їх святістю — та ще, як наважився висловитись дю Плессі-Морней, огидністю. І коли б син людський зненацька виїхав з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою, то сидів би він, звичайно, не на сміховинному віслюку, а на доброму бойовому коні, й сам був би в шкіряному колеті та панцері, а вони, оточивши його, загукали б: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цей раз, із нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»
Так вигукували б простіші, буденніші серед цих гугенотів, якби перед ними з'явився живий Ісус. На місце колишніх іудеїв та римських легіонерів вони б поставили сучасних папістів і насамперед думали б про те, щоб збагатитися їхнім коштом. Та принцові Анрі і його найближчим друзям усе це здавалося не таким легким. Їх обсідали всякі сумніви при думці: що, якби оце їм явився господь? Дю Барта спитав товаришів: коли б Христос іще раз прийшов у світ і його історія почалася спочатку, чи слід би радити йому не йти на розп'яття? Адже воно йому призначене і в ньому спасіння світу… Ніхто йому не відповів, і довготелесий дю Барта знітився. Дю Плессі ще густішими барвами зобразив те, що він називав огидністю розіп'ятого, але в чому якраз і коренились його могутність і слава. Дю Плессі-Морней, хоча виглядом був схожий на Сократа, мав натуру, схильну до крайнощів; а втім, усі ті крайнощі не завадили йому дожити до сімдесяти чотирьох років. Бідолашного дю Барта мучила людська сліпота й зіпсутість, а ще дужче— неможливість поліпшити щось чи бодай щось знати; через те йому й судилось рано покинути цей світ, хай навіть у гаморі бою. Що ж до Агріппи д'Обіньє, то в ту мить, коли дю Плессі так палко покликав Ісуса, його охопило раптове натхнення. З тої хвилини Агріппа все складав вірші й уже був майже готовий привітати ними Христа, якщо той з'явиться їм. Усе, що придумував Агріппа, було народжене хвилинним настроєм і запалом. Воно давало йому справжнє щастя, і цим він подобався своєму принцові. Одначе молодого Анрі вабив до себе й дю Барта зі своєю щирою заклопотаністю. А дю Плессі з його нахилом до крайнощів просто захоплював молодого принца.
Але в душі Анрі найкраще з усіх усвідомлював: йому і його товаришам навряд чи можна. сподіватися, що Ісус справді з'явиться перед ними. На його думку, вони не могли мати більше надії на таку честь, ніж католики. Ніщо не доводило йому, що господь віддає перевагу протестантам, хоча вони, мабуть, більше любили його. Та, незважаючи на ці сумніви, властиві тільки йому, він поділяв усі почуття своїх супутників. Відколи дю Плессі так палко покликав Ісуса, очі в Анрі були повні сліз. Одначе не можна було напевне сказати, що ті сльози — від думки про бога. Ще поки вони підіймалися з глибини серця — може, й так. А як виступили на очах — уже ні. Тоді образ Ісуса відтіснила подоба королеви Жанни, і Анрі плакав, бо мати постала перед його внутрішнім зором така бліда, як ще ніколи. Вже віддавна вона зі своїми пасторами, що проповідували істинну віру, їздила по країні, не маючи де прихилити голову, так само як Ісус, і так само як він терпіла ненависть і зневагу, своєю долею обрала боротьбу, непевне бойове щастя, тривоги, втечу від ворогів — вона, квола жінка, його люба матуся. Тяжкий був той шлях, що ним вона йшла заради своєї віри! Може, той шлях уже привів її до Голгофи. Адже вона, врешті-решт, була в руках у Катерини, бо пан адмірал розпустив протестантське військо по домівках і міг погрожувати старій королеві тільки словами. Поки знов почнеться війна і над нею нависне справжня небезпека, влада належить їй. Навіть сам Анрі оце їде на своє весілля, властиво, за її наказом: щодо цього він не мав ілюзій. Цей юнак завжди дивився на життя тверезо, ним керувала не віра, як адміралом Коліньї, і не шляхетна впертість, як його матір'ю Жанною.
Її нове обличчя
Листи були сховані у нього на грудях, і йому дуже хотілося ще раз перечитати їх усі — і материні, й від сестрички. Але він весь час був серед людей; день за днем минав у світлі сонця, а ночі — при зорях, і він ніколи не бував сам. Уже не перший тиждень їхали вони на північ, природа навкруги робилася суворіша, та Анрі це більш не цікавило. Цілий вік під копитами його коня рухалося все королівство — бо й воно не стояло на місці, поки він їхав: воно жило, бігло вперед, тягло його за собою. Йому здавалося, що цьому рухові нема ні початку, ні кінця, і не завжди Анрі гадав, що це рухається він сам; ні, то пливло життя королівства, в ще неясну долю якого він мав утрутитись. Отак і ніч ще здалеку залягала на дорозі під деревами й дожидала його.
— Агріппо, а що, по суті, чекає нас при паризькому дворі?
— По суті? — перепитав Агріппа. — Ну, між іншим, твоє весілля — то, напевне, буде вельми пишне свято. А по суті — коли вже хочеш знати — всі знегоди святих мучеників.
— Ти кажеш «усі», бо не знаєш, які саме?
— Атож. І ти щось відчуваєш, бо в цю годину над нами кружляють кажани й світлячки. А при сонці те відчуття розвіюється.
Вони розмовляли пошепки — не хотіли, щоб почув ще хтось.
— Ми сьогодні ночуватимемо в селі?
— В Шонеї, принце.
— Шоней у Пуату. Гаразд. Там я вирішу остаточно.
— Що саме?
— Чи їхати далі. Мені треба в тиші й спокої все обміркувати і ще раз перечитати листи від матері. Подбай, щоб я нарешті дістав для себе окрему кімнату, Агріппо.
Та коли вони пробенкетували за довгими столами перед шонейською корчмою дві години, принцові Наваррському вже не хотілося самотності: він моргнув одній дівчині з напрочуд гарним станом, щоб вона раніш за нього зійшла сходами — чи скоріше драбиною — нагору. Але як уже рушив до тієї драбини сам, почув нагорі галас: якесь дебеленне бабисько, репетуючи басом, витягло з комірчини дівчину, що жалісно вищала, й волокло її вниз. А під драбиною стояв ще хтось і присвічував недопалком свічки. То був Агріппа д'Обіньє. Видно, це він і покликав дівчинину матір, зрадивши свого друга Анрі; та він нітрохи не соромився, навіть реготав. Анрі зразу вихопив шпагу.
— Виймай і ти! — крикнув він розлючено.
І що ж робить поет Агріппа? Виламує з драбини один щабель, буцімто замість зброї. А виламуючи, хитнув драбину, по якій спускалися дівчина з матір'ю: вони, заверещавши, летять униз, просто на голови обом юнакам, і збивають їх із ніг. Анрі вмить забуває про все, в нього лишилась одна думка: як виплутатись із цього клубка. А коли виплутався, то опинився сам серед глупої темряви. Що сталося з рештою? І де поділась драбина? Він ще й радий був, коли пощастило намацати двері й вибратись надвір. А ніч переспав під кущем, крізь який світили зорі.
Прокинувся він раннім погожим ранком. Було тринадцяте червня, і цього дня він не забув уже довіку. Над полем, виспівуючи, злітав у ще бліду небесну блакить жайворонок. Над головою в Анрі пахтів бузок, десь поблизу дзюрчав потічок, а крізь ряд тополь, що тріпотіли на вітерці листячком, видніло село. Ранкова прохолода навіяла йому безтурботний настрій, він швидкою, легкою ходою пройшовся попід тополями, ще й ще раз, аби лиш надихатись цим повітрям і потішитися. Потім усе ж таки згадав про листи, які хотів перечитати й обміркувати. Він зупинився, видобув їх і почав тасувати в руках, наче колоду карт. Навіщо їх перечитувати? Адже йому так чи так доведеться одружитися з гладухою Марго, з «вельможною пані», як її величала його сестричка. Щодо цього обидві королеви, Жанна й Катерина, вже погодились, а далі якось буде: або пан адмірал упорається зі старою отруйницею, або ж моя дружинонька зостанеться папісткою й попаде в пекло. «Це ще хтозна, — міркував він. — Я вже й сам не раз робився католиком, готовим до пекельного вогню. Може бути й так, але хто ж його знає. Я тільки за одне певен: моя мати, сувора гугенотка, ніколи не стала б тримати такого веселого двору, де жінки самі набиваються чоловікам. Адже вона так і пише, ці слова я пам'ятаю».