Отоді-то воно й сталось: він побачив перед собою матір, але зовсім не так, як звичайно бачать когось в уяві,— ні, незмірно виразніше побачив він обличчя королеви Жанни, побачив у якомусь просторі, але не в світанковому повітpi. В його душі спалахнуло багато яскравіше, жахливо різке світло, і в тому світлі він побачив матір уже як небіжчицю. Це було не те обличчя, що Анрі бачив наяву востаннє, коли від'їздив великий, оббитий шкірою ридван, а він стояв біля свого коня й дивився вслід. Щоки в неї були запалі, і всю її сповивали тіні, скорботні до болю в серці, мов туга за всім утраченим, — тіні, такі прозорі, ніби за ними було тільки марево. О великі очі, вже не горді, гнівні чи сповнені любові, як бували ви колись! Ви, мабуть, уже й не впізнаєте мене, — хоч вам відомо багато такого, чого ми тут іще не знаємо!
Син упав на порослому травою горбку, щойно такий безтурботний і враз на смерть переляканий — не тільки оцим новим материним обличчям, а й тим що вона вже снилась йому такою, тепер він пригадав. Було це, певно, чотири ночі тому; сидячи на горбку, він рахував ті ночі, думав, пройнятий тривогою, і перебирав у руках листи. Нараз, придивившись пильніше, Анрі помітив, що два з них хтось потай відкривав, ще перше ніж він зламав печатку. Чотири ночі тому? Печатку підрізано дуже вправно, майже непомітно, а потім ще накапано воску, щоб сховати сліди. Чого це вона чотири ночі тому… і чого сьогодні знов?
Останнє речення в останньому материному листі було таке: «Тепер, сину, збирайся й приїзди!» Він зрозумів усе: королева Жанна хотіла відтіснити від влади пані Катрін, а та прочитала її листа. «Моїй матусі загрожує смерть!» Раптом збагнувши це, він схопився й побіг між тополями до села.
— Д'Арманьяку! — закричав він, побачивши свого слугу раніше, ніж той його. — Д'Арманьяку, сідлати коней! Я не можу гаяти ні хвилини.
— Та що ви, пане мій! — наважився заперечити слуга. — Всі ще сплять на сіннику, і хліб ще не допікся.
Такі видимі факти звичайно враз заспокоювали Анрі. Він погодився:
— Та й правда, до Парижа ще п'ять днів дороги. Зараз я скупаюся в річці. Принеси мені чисту сорочку, Д'Арманьяку.
— А я саме сьогодні хотів їх випрати. Я думав, що ми тут перепочинемо день. — І дворянин-слуга моргнув своєму панові.— А надто через оту драбину, що впала вчора. Треба її полагодити й надолужити проґавлене.
— Негіднику! — вигукнув Анрі, щиро обурений. — Досить я вже валявся на соломі! — І різко наказав: — Поки я скупаюся, щоб усі коні були осідлані.— І побіг до річки, зриваючи з себе одежу.
Незабаром вони й справді вирушили; та ледве проїхали чверть години, як зустріли гінця, що мчав чвалом. Під'їхавши, гонець сплигнув з коня, заточився так, що довелось підтримати його ззаду, і прохрипів:
— З Парижа… за чотири дні замість п'яти.
Обличчя його було в білих і червоних плямах, він важко хекав, роззявивши рота, а ще дивовижніше — з його широко розплющених, безтямних очей котились великі сльози. Чути було, як вони крапають йому на колет, — така тиша враз настала круг нього.
Анрі простяг з коня руку, взяв поданий йому лист, але не став його розпечатувати, а опустив руку з листом, схилив голову і промовив у великій тиші розлогого степу, серед загубленої в ньому купки людей, — промовив ледь чутно:
— Моя матуся померла. Чотири дні тому.
Він сказав це сам собі, і всі те зрозуміли. Вони вдали, ніби й не чули тих слів: нехай скаже їм уголос. Стільки делікатності знайшлося й у найтовстошкіріших. А коли новий король Наваррський нарешті прочитав листа, він скинув капелюха; відразу всі зробили так само, і він сказав їм:
— Моя мати, королева, померла.
Декотрі з його супутників перезирнулися — на більше вони ще не наважувались. Ця подія була не з тих, що їх можна сприйняти просто й легко; вона мала спричинити величезні зміни й повернути їхню долю — вони ще не знали куди. Жанна д'Альбре означала для них надто багато, вона не мала права вмирати! Вона вела їх уперед, вона їх годувала, помагала їм добувати хліб — і той, що росте на ланах, і хліб вічного життя. «Наші вольності — адже їх домоглася для нас Жанна д'Альбре! Наші фортеці, Ла-Рошель над морем — це вона виборола їх для нас! Наші молитовні доми на околицях міст — це вона відстояла їх! Мир у наших провінціях, де наші жінки під захистом бога обробляють лани, поки ми їдемо на бій і б'ємося за віру, — все це була Жанна д'Альбре, і що буде з цього тепер?»
Такі думки змінив жах, потім гнів, і зразу спалахнула підозра: тут хтось винен, це чийсь злочин! Бо таке велике нещастя не могло скоїтись само собою. Ця небіжчиця стояла навпоперек дороги можновладцям — і добре відомо яким. Загублений у степу гурточок людей порозумівся між собою без слів, самими думками й почуттями. Аж помалу окремі безладні вигуки, наче з уст сонного, виросли в гнівний і грізний гомін, і нарешті, як меч, вихоплений з піхов, загриміло переконане слово — ніби хтось його підказав, ніби з'явився ще один гонець, невидимий:
— Королеву отруєно!
Усі навперебивки вигукували так, ніби кожен повторював услід за невидимим вісником:
— Отруєно! Королеву отруєно!
Син небіжчиці теж кричав разом з усіма: незримий вісник сказав йому те саме, що і їм.
І раптом сталося щось нове: вони подали один одному руки. Вони не змовлялись, але то була присяга — помститися за Жанну д'Альбре. Її син схопив за руки своїх друзів: дю Барта, Морнея і д'Обінье. Агріппі він значуще стиснув пальці, ніби хотів тим сказати: «Вчора перекинута драбина й клубок із чотирьох тіл, а сьогодні ось що… І за що нам сердитись один на одного, за чим шкодувати? Це життя, і ми проживемо його пліч-о-пліч!» Свого слугу д'Арманьяка, на якого вранці так нагримав, Анрі теж схопив за руку. Аж раптом розітнувся голос:
То заспівав, спочатку сам-один, Філіпп дю Плессі-Морней, бо з них усіх він найбільше був схильний до крайнощів, і в його душі жила найневгамовніша доброчесність. А коли він повторив перший рядок, його підхопило ще кілька голосів, а другий співали вже всі. Позсідавши з коней, поскладавши молитовно руки, вони співали — гурточок людей, яких не бачив ніхто, хіба лиш бог: адже до нього вони й звертали свій спів, немов били на сполох!
Її останній посланець
Вони доспівали псалом до кінця, а тоді звернули очі на свого юного проводиря, чекаючи його слова. Тут, серед чужої дороги, він став королем Наваррським і мав сказати їм, куди податись і що робити. Дю Барта нахилився до Анрі й мовив притишено:
— Ваша мати була тільки першою. Другим будете ви самі. Повертайте назад!
— Скличте своїх! — порадив Морней. — Наші одновірці збіжаться з усього королівства. І тоді ми рушимо на цей злочинний двір непереможною силою.
Д'Обіньє сказав багато спокійніше:
— За себе, мій пане, вам боятися нема чого, поки живе ще одна людина… — Всі повернули голови до нього, і він пояснив: — Та людина, що призначила своє життя на жертву. Я це знаю, я чув, як пан адмірал казав так уночі своїй дружині.— І Агріппа почав розповідати, про що розмовляв Коліньї з дружиною.
Агріппа був поет, і тому він зумів так відтворити нічну розмову між подружжям, ніби справді чув її на власні вуха. «Ти певна, що тебе ніщо не зможе похитнути? — питав адмірал у дружини. — Поклади руку на серце, вивір себе: чи й тоді ти залишишся стійкою, коли всі відпадуть і тобі доведеться втікати у вигнання під градом хули, що завжди сиплеться на того, хто зазнав поразки? Диви, навіть король Наваррський відпадає від нас: він одружується з дочкою нашої ненависниці!»
Цього вже Анрі не витримав.
— Не казав адмірал такого! — запально крикнув він. — Якщо ти це чув, Агріппо, то твоя муза брехуха! Я не відступлюсь від нашої віри — а тепер їдьмо далі!
Саме цього й хотів Агріппа, бо, на його думку, безпечних пристановищ на світі не існувало, і що більше небезпек відкривав у житті його духовний зір, то неухильніше простував цей поет уперед.
Загін знов рушив у путь під хмарним небом, та незабаром на дорогу почали виходити якісь люди з піднесеними руками. Всі вони казали одне: «Королеву Жанну отруєно», — хоча ніхто не міг пояснити, звідки про те дізнався. Врешті їх перестали вже й питати, хто вони і з якого села. Досить того, що вони прийшли хтозна з якої далечі побачити нового короля Наваррського й сказати йому те, що знали. Декотрі так потомилися, що вже й гнів їхній згас, і вони тільки мурмотіли благально й злякано.
Такі зустрічі вершті-решт не можуть не справити враження навіть на гурт найбезтурботніших відчайдухів. Та їх чекала ще одна зустріч, вирішальна. Під'їжджаючи до лісу, вони несподівано спіткали дворянина-протестанта, якого добре всі знали, — пана Ларошфуко, приятеля їхнього короля. Він теж мав вигляд людини, що за чотири дні покрила п'ятиденну дорогу. Всього кілька слів сказав він молодому королю, але той відразу натяг повід і завернув коня. За ним повернув і весь загін, і, не допитуючись, у мовчанці вони поїхали назад до Шонея.
Там Анрі насамперед знайшов із паном Ларошфуко відлюдне місце в холодку під тополями й звелів материному посланцеві розповісти все докладно. Вмираючи, перед тим як душа її відлетіла до бога, Жанна останні земні думки присвятила синові. Вона не хотіла, щоб він зі страху перервав свою подорож; про це в неї не було й мови. Одначе вона вважала, що він повинен або не з'являтись до Парижа зовсім, або з'явитись як сильніший. Так вона радила після того, що спізнала сама за останні чотири місяці, а спізнала вона багато тяжкого й прикрого. Вона думала — і, щоб висловити цю думку, ще раз спромоглась заговорити отим своїм незвичайним, гучним, мов дзвін, голосом, — що весілля її любого сина має стати початком великих подій, але великих або тільки для нього, або ж тільки для його ворогів. Останні свої помисли вона відважно спрямовувала на всі небезпеки життя й на подолання їх. Вона знала часи — чи то так їй гадалося, — коли нечестя мусило ховатись. А сьогодні воно зухвало підводить голову, — так іще звеліла вона переказати синові,— й почуває себе дужчим за чесноту. Потім, уже вмираючи, вона звернулась до бога зі словами псалма. Якого псалма?
«О ГОСПОДИ, ЯВИ СВІЙ ВИД!»
Посланець видобув Жаннин заповіт і, доторкнувшись до нього губами, віддав королю. В тому заповіті не було нічого про її таємні турботи — під кінець вона не довіряла вже й паперові. Тільки одне: вона доручала синові піклуватися про бідолашну меншу сестричку. Аж тоді, коли Анрі прочитав це, в нього з очей ринули сльози. Доти він не плакав.
Раз за разом вигукував він:
— Бідолашна сестричка! Так матуся сказала!
А почуття підказувало: «Треба, щоб вона була зі мною. Бо кого ми ще маємо? Нікого й нічого не мають більш на цьому світі брат і сестра — тільки одне одного. А решта все — омана для очей і серця. Усі жінки, і оте піднесення, що вони дають, і отой страх, щоб котрої не проґавити! А насправді я весь час проґавлюю тільки одну, зате вже щоразу. В неї мені ще ніколи не доводилось випрошувати любов і домагатись розуміння. Ми з нею — тієї самої плоті й крові і не маємо одне від одного ніяких таємниць. Кажуть, що вона сміється достоту як я. А в цю годину вона плаче такими достоту слізьми, але навіть ті сльози, пролиті за нашу матір, ллються не на мої руки. Вона далеко — як завжди була далеко від мене, — і я не бачу її найщирішого страждання, а вона — мого».
Потім посланець сказав, що Катрін хотіла їхати разом з ним. Усе було наготоване: кінь у подвір'ї, карета за містом. Одначе її затримали — не силоміць, а всілякими хитрими вимовками, — аж поки Ларошфуко від'їхав; та і його самого не хотіли відпустити по-доброму, довелося збити бучу.
— То її держать як бранку? — спитав Анрі. Очі його були вже сухі й злі, уста скривилися.
Але так воно не було. За Катрін турбувалися — особливо Марго, наречена, та й сама стара Катерина. Не можна було наражати на нові випадковості весілля, якому так видимо радів двір, — воно було вже досить потьмарене смертю королеви Наваррської. Ще бракувало, щоб скоїлося щось із сестрою нареченого, тендітною молоденькою дівчинкою: адже, можливо, їй навіть дістались від матері слабі легені.
Анрі нахилився вперед, аж до обличчя Ларошфуко, й спитав, увесь тремтячи:
— Справді то були тільки легені?
Посланець довго не відповідав і нарешті лише здвигнув плечима.
— Хто вважає, що їй дали отруту? — спитав Анрі.— Тільки наші?
— Та ні, вороги ще більше. Адже вони самі знають, на що здатні.
Анрі на те промовив:
— А я волію не знати. Бо тоді б довелося без кінця ненавидіти й переслідувати. А надмір ненависті відбирає силу.
Так підказувала йому його натура: жити — важливіше, ніж помщатись, і той, хто діє, повинен дивитись уперед, а не назад, на дорогих його серцю небіжчиків. Проте лишалися ще синівські обов'язки, і через них він, хоча його й поривало, їхати, вгамовував те нетерпіння й ще кілька днів зоставався в Шонеї, дожидаючи підкріплення. Його вірні гугеноти з'їжджались верхи з усіх боків, та й він посилав їм назустріч людей — показувати дорогу. Він хотів прибути до Парижа сильним, як веліла йому мати, королева Жанна. За цей час він передав також останні королевині накази своєму намісникові в королівстві Беарні. Докінчивши листа, Анрі помітив, що зовсім не підкреслив у її розпорядженні того, що стосувалося віри, а воно ж було для його матері найдорожче! Він сам здивувався, що міг так забути про віру, і дописав у листі, що потрібно.
Гонець, що сповістив його про смерть королеви і про вкрай підозрілі обставини тієї смерті, їхав з Парижа чотири доби. А Анрі витратив три тижні, щоб доїхати з Шонея в Пуату до Парижа. Гонець був зовсім знесилений, коли зустрів нового короля. А Анрі часто зупинявся, ночував у селах, приймав підкріплення, пив вино й сміявся. Так, сміявся. Стомлені вершники дивувалися, прибившись до нього: він жваво розмахував руками, вітаючи їх, і жартував їхньою південною говіркою. До тієї години, коли їм зустрівся гонець із лихою звісткою, син уже побачив уві сні матір у її новій подобі, в подобі вічності,— і згадав ще раз те її обличчя перед самою зустріччю з гінцем. Більше він того обличчя не бачив, воно вже ніколи не являлося йому. Згодом він пригадував матір ще молодою, квітучою жінкою, що своєю волею й розумом направляла його в юні літа, — і задля цього ж таки він часто питав поради у її портрета, бо портрети не міняються.
Moralite
Voyez ce jeune prince deja aux prises avec les dangers de la vie, qui sont d'etre tue ou d'etre trahi, mais qui se cachent aussi sous nos desirs et meme parmi nos reves genereux. C'est vrai q'il traverse toutes ces menaces en s'en jouant, selon le privilege de son age. Amoureux a tout bout de chemin il ne connait pas encore que l'amour seul lui fera perdre une liberte qu'en vain la haine lui dispute. Car pour le proteger des complots des hommes et des pieges que lui tendait sa propre nature il y avait alors une personne qui l'aimait jusqu'a en mourir et c'est celle qu'il appelait la reine ma mere.
Висновок
Погляньте на цього молодого принца, що вже бореться з небезпеками життя, — такими, як смерть від чиєїсь руки або зрада, та й з тими, що таяться в наших бажаннях і навіть у наших великодушних мріях. Правда, він проходить поміж усіма тими загрозами немов за іграшки, але такий уже привілей юності. Раз по раз закохуючись, він ще не знає, що лиш кохання позбавить його тієї волі, яку марно хотіла відібрати в нього ненависть. Бо тоді ще була на світі одна жінка, яка жила для того, щоб захищати його від людських підступів і від тих пасток, які наставляла йому його власна природа; вона так любила його, що віддала за нього життя, і ту жінку він називав моя мати, королева.