Нема потреби переказувати зміст першої частини дилогії — вона в руках читача. Але варто, хоча б побіжно, згадати, як розвиваються події в другій частині, що носить назву «Зрілість короля Генріха IV». В кінці першого тому ми розстаємося з героєм на порозі його зрілості. Він витримав великі випробування, звільнився з багаторічного луврського полону, мечем і мудрістю завоював частину французької землі і, що значно важливіше, своєю добротою, людяністю завоював серця багатьох простих людей Франції. Він дочекався свого часу — залишився єдиним законним претендентом на французький трон. Перші сиві пасма з'явилися в його волоссі, глибока мудрість і толерантність прийшла до нього з віком і досвідом. Але боротьба ще далека від завершення. Щоб стати справжнім королем Франції, треба підкорити своїй волі Париж. Друга частина дилогії розповідає про боротьбу за столицю, яка «варта обідні», про великі гуманістичні плани Генріха IV і перші кроки до їхнього здійснення, — як Нантський едикт, що припинив релігійний розбрат, зміцнення економіки і фінансів країни, як цілий ряд реформ, що поліпшували становище селянства. Йдеться в «Зрілості» і про велике кохання Генріха до Габрієли д'Естре й трагічну смерть молодої жінки, про друге одруження короля з Марією Медічі, або, краще сказати, з її великим капіталом, золотом, що так потрібне було державній казні. І про завжди напружену дипломатичну гру, боротьбу з відкритими й прихованими ворогами, і про розчарування в зрадливих друзях, втрати найближчих, найдорожчих людей, і про необхідність розгадувати хитромудрі підступи, розплутувати сіті небезпечних інтриг, ударемнювати замахи на власне життя. Останній замах королю не вдалося спинити. Він загинув 14 травня 1610 року від руки релігійного фанатика Равальяка, людини, керованої єзуїтами.
Побудова роману «Молоді літа короля Генріха IV» і всієї дилогії дуже струнка і виважена в усіх деталях, хоч на перший погляд здається по-барочному складною і примхливою. Події розгортаються у хронологічній послідовності як етапи життя людини і суспільства. Генріх Манн обирає для свого масштабного полотна яскраві, часто контрастні барви. Багато сцен виписані з суто живописного колористичною майстерністю і великою емоційною силою. Візьмімо, наприклад, картину заручин Генріха й Маргарити, витончено гарну, як старовинний гобелен, або сцену в Луврі, коли католики-переможці після Варфоломіївської ночі брутально знущаються з ув'язненого наваррського Королика, барвисту й пишну і водночас похмуро-гротескну. Дуже лаконічно, але з могутньою експресією створює письменник-реаліст картину Варфоломіївської різанини. Він відмовляється від натуралістичних подробиць, щоб з іще більшою напругою ї пристрастю передати суть події. Внутрішнє напруження, драматизм притаманні багатьом епізодам роману, так само як і глибока філософська мудрість, тонкий психологізм.
Перша частина дилогії пройнята світлим і свіжим відчуттям молодості. Оптимізм Генріха, його віра в майбутнє, в своє велике покликання створюють загальний мажорний настрій книги всупереч кривавому і страшному, що відбувається на її сторінках. Розповідаючи про життя і діяльність однієї людини, Манн дає епічну картину всієї доби французького пізнього Відродження. Автор переносить дію з гірської Наварри в багатолюдний Париж, з Лаврського палацу до сільського млина, він розповідає про життя придворних розпусників і збіднілих гугенотських вояків, про сміливі атаки королівської кінноти і мудрі диспути письменник-гуманістів з оточення Генріха. Завжди він знаходить вдалий тон, ту міру мовної стилізації, яка допомагає уникнути архаїчного в мові і водночас виразно передає колорит епохи. Генріх Манн, як і його брат Томас, завжди був дуже чутливий до світу речей. Мертві предмети оживали, ніби розквітали під його пером. Він умів розповісти про архітектурний ансамбль Лувру, про одяг чи зброю з таким знанням, так мальовниче, що виникає чіткий, пластичний образ.
Але найбільшим майстром письменник був у створенні людських характерів. Манн не раз виявляв особливий інтерес до тих явищ дійсності, до тих людських типів і характерів, які до нього ще не були предметом художнього дослідження. По-новому розкриває він і ті характери, які вже відтворювала література. Якщо порівняти постать Генріха IV у Дюма з тим образом, що карбує в нашій свідомості Мани, вражає контраст між двома зображеннями тієї самої людини. Здається, начебто незначна двовимірна фігура раптом стала об'ємною і в дивовижний спосіб виросла, набрала живих барв, сповнилась тим людським змістом, який не може залишити людей байдужими.
Герої Манна — завжди своєрідні особистості, і навіть ті, що здаються зовсім простими, примітивними, не бувають схематичними, пласкими. Особливо ж цікавлять письменника мислителі, шукачі істини, люди складного внутрішнього світу, багатого духовного життя. Саме таким постає на сторінках роману головний герой і його друзі. Автора «Молодих літ короля Генріха IV» завжди хвилював процес становлення неповторного світу, мікрокосму, який ми називаємо людською особистістю. З непідробним інтересом стежив письменник-психолог за єдиним у своєму роді формуванням індивідуальності.
Майстерно використовує автор новітні досягнення європейської психологічної прози XX століття. Він постійно вживає невласно-пряму мову, що допомагав відтворити потік думок героїв. Часто розповідь у третій особі майже непомітно переходить у висловлювання від першої особи, що створює особливий ефект наближення героя до читача. Психологічно кожен характер розроблений дуже докладно, так що перед нами постають живі люди у всій складності неповторних своїх індивідуальностей. Генріх Мани полюбляє супроводити той чи інший образ його лейтмотивною характеристикою. Наприклад, коли згадує Карла IX, то майже щоразу підкреслює його крихкотілість, брезклість, його нещирий косий погляд; коли на сторінках роману з'являється Катерина Медічі, письменник звертає нашу увагу на її велике, сіре, непорушне обличчя, жирні руки вбивці. Такі ж підкреслені риси зовнішнього чи внутрішнього обличчя пов'язані з постатями д'Алансона і Маргарити, Коліньї і Гіза, десятків інших персонажів, якими так густо заселені сторінки дилогії.
Генріх Мани глибоко емоційно відчуває стихію французького Відродження, витонченого і брутального, розпусного і цнотливого, цинічного і сповненого великих фанатичних пристрастей. Відчуває він його і в мові, використовуючи лексичні засоби, які передають своєрідність документів доби, способу мовлення представників найрізноманітніших прошарків населення, жителів півночі і півдня, купців, аристократів, селян, воїнів. Тонка і вдумлива мовна стилізація, яка піде не впадає в архаїзацію, допомагає краще відтворити колорит часу. Кожен розділ книги закінчується коротким moralite — висновком, написаним вишуканою французькою мовою. В ньому автор у стислій, поетичній формі підводить підсумок того, чого навчився його герой на етапі життя, обмеженому рамками розділу. Художні засоби роману такі багаті, що їх дослідженню можна присвятити цілий науковий твір. Кожен уважний читач відчує цю художню насиченість мови роману, густоту письма, оригінальність авторського бачення світу, авторського погляду, такого гострого і спостережливого.
Художні досягнення Генріха Манна в дилогії незаперечні. Блискучий стиль, величезна ерудиція, філософська глибина роблять цей історичний роман одним з найкращих у літературі критичного реалізму.
Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, літній письменник у далекому американському вигнанні висловив непохитну віру в перемогу Червоної Армії над фашистською навалою. У грудні 1941 року він надіслав до Спілки радянських письменників листа, в якому були такі рядки: «З першого дня цієї війни, я знаю і передрікаю, яким буде її кінець: війська напасника неминуче будуть відкинуті, а Червона Армія почне наступ проти Німеччини… Ви втілюєте в життя ідею, яка в наступному столітті пануватиме всюди. Саме тому ви такі чудові воїни: ваша ідея має перемогти. Я безмежно захоплююсь непохитністю радянського народу, його мужністю, його твердою рішучістю, його самовідданою вірністю справі, яка варта того, щоб заради неї героїчно жити і вмерти».
У повоєнний час Генріх Манн усім серцем разом з тими силами, які будують нову, демократичну Німеччину. Письменник, який написав колись знаменні слова про те, що «новий гуманізм буде соціалістичним», що «література йде неухильно до робітників, бо вони шанують людяність, захищають культуру», — цей письменник не міг не вітати створення на німецькій землі першої держави робітників і селян. Генріх Мани готувався повернутись на батьківщину, він мріяв жити і працювати на землі Німецької Демократичної Республіки, взяти участь у дальшому будівництві нової соціалістичної культури, шляхи для якої він прокладав своєю творчістю. Смерть (Г. Манн помер 12 березня 1950 р.) перешкодила йому знову побачити рідну землю. Коли все прогресивне людство святкувало століття з дня народження великого німецького письменника, трудящі НДР відзначили цей день як справжнє свято національної культури. «В німецькій соціалістичній державі, — казав В. Ульбріхт, — ми любимо і шануємо Генріха Манна як великого письменника-реаліста, творчість якого належить світовій літературі… як бойового публіциста і передового борця справжньої соціалістичної демократії, як вірного друга і союзника робітничого класу, як засновника нашої літератури соціалістичного гуманізму і реалізму, як благородну людину, що всі сили віддала справі гуманізму і щастя людей».
У Радянському Союзі творчість Генріха Манна завжди користувалася великою популярністю в читачів. Десятки разів виходила окремі його твори, восьмитомник прози Манна розійшовся тиражем 105 тисяч примірників. Все нові і нові переклади кращих творів письменника з'являються мовами народів СРСР. Генріх Манн — творець і гуманіст — живе й нині, він наш соратник у боротьбі проти сил міжнародної реакції, мілітаризму, буржуазного націоналізму за перемогу Людини, за майбутнє, за демократію і соціалізм.
Кіра ШАХОВА
I. ПІРЕНЕЇ
Походження
Хлоп'я було мале, гори — височезні. Від стежини до стежини воно видиралось угору навпростець крізь хащі папороті, що духмяніла на осонні й холодила в затінку, коли воно лягало перепочити. Тут стриміла скеля, по той бік — ревів водоспад, що ринув із піднебесної височіні. Озирай очима порослі лісом гори — гострозорими очима, що розрізняють між деревами аж ген на далекому стрімчаку невеличких сірих сарн! Блукай поглядом у запаморочній глибіні синього неба! Задерши голову, кричи дзвінким голосочком з радості життя! Бігай босими ноженятами, бігай без упину! Дихай, промивай тіло теплим, легким повітрям! Такі були перші клопоти і втіхи хлоп'яти. Звали його Анрі.
У нього були малі товариші, не тільки босоногі та простоволосі, як він, а часом і обшарпані чи напівголі. Від них тхнуло потом, зіллям, димом, як і від нього, і хоч хлоп'я жило не в халупі чи печері, як вони, та йому подобалося, що дух від нього такий самий. Вони навчили його ловити птахів і пекти їх на вогнищі. Разом з ними підсмажував Анрі на гарячих камінцях свою скибку хліба і їв її, натерши часником. Адже від часнику виростеш великий і завжди будеш здоровий. Допомагає цьому й вино; і діти пили його, де не трапиться. Вино текло в жилах у всіх — у селянських дітлахів, у їхніх батьків, у цілого краю. Мати доручила Анрі одній родичці й вихователеві, щоб він ріс так, як увесь його народ; а втім, і тут, у горах, малий жив у замку. Замок той звався Коараз. А край — Беарн. А гори — Піренеї.
Мовою там говорили лункою, повноголосою, з розкотистим «р». Мати Анрі, коли в неї настали пологи, на бажання свого батька заспівала духовну пісню до діви Марії: Adjudat me a d'aquestehore. Така була в їхньому краю говірка — майже чиста латина. Тож хлоп'яті неважко було вивчитись говорити латиною — тільки говорити. Дід заборонив, щоб Анрі вчили и писати: мовляв, на те буде час, воно ж іще мале.
Поки нагорі в Коаразі малий Анрі балакав латиною й лазив по гірському лісі, ганяючись за невеличкими сарнами, званими isards, що ніяк не давалися піймати, старий Анрі д'Альбре помер унизу в своєму замку в По; і, може, в ту саму мить, коли дід захрипів востаннє, онук радісно завищав, купаючись із хлопчаками й дівчатками в потоці нижче великого водоспаду, що рясно сипав іскристими бризками.
Його страшенно цікавили дівчатка, їхнє тіло. Всім, ну геть усім різнились вони від нього самого: не так роздягались, не так рухались, не так говорили й дивились, а надто не такі були в них ноги, стан, плечі. Одна дівчинка, в якої вже розвивалися груденята, вабила його особливо, і він вирішив боротися за неї. А боротись, як він помітив, треба було; бо сама вона обрала не його, їй дужче подобався інший хлопчик, рославіший, з вродливим і дурним личком. Чому — Анрі не допитувався, та ці гарні створіння, дівчатка, мабуть, і самі того не знали, зате він добре знав, чого хоче.
І ось менший хлопчик викликав більшого помірятися силою: хто перенесе дівчинку через потік. Він був хоч і неглибокий, але швидкий, і слизькі кругляки на дні перекочувались під ногою, коли необережно ступити. Отож суперник зразу послизнувся, і дівчинка була б шубовснула в воду разом з ним, якби її не підхопив Анрі. Він знав у цьому потоці кожен камінець і таки переніс її на той бік, напружуючи всю свою силу: дівчина була важча за нього самого — невеличкого, худенького хлопчика. На тому боці він поцілував її в уста — вона з несподіванки й не опиналась, — а тоді сказав, набундючившись:
— Тебе переніс через потік принц Беарнський!
Мала селючка глянула йому в осяяне захватом личко й зареготала. Той глузливий регіт болюче шпигнув його в серце, проте не погасив запалу. Хоч дівча вже перебігло назад до свого змоклого невдахи-зальотника, та Анрі ще вигукнув:
— Aut vincere aut mori!
Це був один з тих висловів, що навчив його вихователь, і Анрі сподівався хтозна-як вразити ним товаришів. Та знов його спіткало розчарування: селянським дітлахам байдуже було й до принца, і до його латини. І про перемогу, і про смерть вони однаково не знали. Що йому лишалось робити? Він увійшов назад у потік і навмисне впав у воду, передражнюючи недотепу-суперника. І пику скорчив таку саму пришелепувату, і закульгав достоту як той, і залаявся таким самісіньким голосом — перекривив його так вдало, що насмішив усіх. Навіть чарівне дівча не втрималося, засміялось!
Тоді Анрі відвернувся й швидко пішов геть. Йому було лише чотири роки, але він уже розумів, що таке успіх. Та хоч він його досяг, у серці в нього змагалися різні почуття. Задоволення помстою не стерло спогаду про поразку. Тоскний щем не минав, хоч як Анрі бадьорився.
Незабаром мати забрала синочка до себе, і перший час у нього тільки й мови було, що про ту дівчинку. Дід уже помер, і Анрі сказали, що він його більш ніколи не побачить. Та Анрі дужче смутило, що дівчинка далеко і їй не можна прийти.
— Мамо, ну скажи, хай її привезуть. Я з нею оженюся. То дарма, що вона більша, я ще виросту.
Тільки нове враження раптом угамувало його тугу. Він побачив молоденьку материну фрейліну.
У їхньому замку в По тримали невеликий двір, схожий скоріше на численну родину. Старий д'Альбре був просто собі провінційний поміщик. Він мав міцний замок — а останнім часом ще й гарно, зі смаком оздоблений. З балкона видно було глибоку долину, всю у виноградниках, оливниках та гаях, що, тішили око; поміж ними звивалася блискуча стьожка річки, а за долиною здіймались угору Піренеї.
Гори, аж до вершин порослі зеленим лісом, тяглись навдивовижу щільним пасмом, як стіна, і велика втіха була дивитись на них, а надто їхньому власникові. Старий провінційний поміщик володів цим боком Піренеїв разом із долинами та передгір'ями й з усім, що тут виростало: збіжжям, плодами, худобою й людьми. Він володів найпівденнішим куточком західної Франції: Беарном, Альбре, Бігором, Наваррою, Арманьяком — одне слово, старою Гасконню. Він мав титул короля Наваррського і був би, мабуть, лиш васалом короля Франції, якби той мав неподільну владу в своєму королівстві. Проте все воно, з півночі до півдня, вже віддавна було розколоте католиками й протестантами. І це давало таким-от удільним володарям, як король Наваррський, щонайкращу нагоду скинути з себе залежність і збройною рукою відняти в сусіда скільки пощастить, — бодай навіть один пагорок, засаджений виноградом.