Але ім'ям обох тих ворожих вір по всій країні ще й грабували та лили кров. Відмінність у віровизнанні в ті часи брали так близько до серця, що вона робила з людей, яких не різнило більше ніщо, найзапекліших ворогів. Деякі слова, наприклад «обідня», впливали на людей так жахливо, що інколи брат не розумів брата й робився для нього зовсім чужий. Природною річчю здавалося кликати на підмогу швейцарців та німців. Ці чужинці, аби тільки вони визнавали ту віру, що треба, тобто ходили до обідні чи, навпаки, не ходили, вважались ріднішими за співвітчизників-інаковірців і діставали право брати участь у грабунках та пустошенні.
Таке завзяття всього населення у релігійних справах йшло на користь принаймні ватажкам. В ім'я своєї віри — байдуже, поділяли вони її насправді чи ні,— вони могли розбоєм і ґвалтом збільшувати свої володіння або хоч досить розкішно жити на дурняк на чолі своїх самоправно збитих загонів. Декого усобна війна виводила в люди, хоча більшості вона несла: тільки втрати. Зате тій більшості лишалися її переконання.
Старий д'Альбре був добрий католик, одначе не затятий. Він ніколи не забував, що і його піддані-протестанти теж плодять дітей, а з тих дітей виростають сумлінні робітники, обробляють землю, платять податки й примножують багатство краю та його володаря. Тому він не боронив їм ходити на проповіді, а його солдати охороняли пасторів так само, як і капеланів. Можливо, він гадав також, що дедалі більша кількість протестантів-реформатів, які називали себе гугенотами, скоріше сприяє, ніж шкодить його власній незалежності, бо королівський двір у Парижі був аж надміру католицький. А сам він належав якраз до тих удільних володарів, які споконвіку ревно дбали, щоб король Франції не вбився в занадто велику силу. Останнім часом вони використовували для того гугенотство, цю свіжу, молоду віру, що пізнала істинного бога зблизька, одначе не стала від цього лагідніша.
Гугеноти були бунтівники не лише проти духовної, а й проти світської влади. І в Беарні селяни вже вимагали, щоб хтось їм показав, де в святому письмі згадується про податки. А як ні, то вони й не платитимуть! Та старий д'Альбре добре знав, як з ними повестись, він і сам був їхньої породи. Вони любили погаласувати, проте розум тримали при собі. І вояки були добрі, але в бою не забували про свою вигоду.
Старий, як і вони, ходив у береті, коли не мусив надівати шолом і панцер, і любив свій край, як самого себе, — тільки оцю найближчу околицю, що її він міг осягти зором та всіма іншими чуттями. Коли мав народитись його онук Анрі, він подбав, щоб те відбулось у замку в По, і його дочці Жанні довелося задля того перервати подорож. Старий не вдовольнився тим, що вона в пологах співала гасконською говіркою «Adjudat me a d'aqueste hore», щоб онук виріс бадьорим хлопцем. Щойно немовля з'явилось на світ, дід дав йому понюхати беарнського вина, визнав свою плоть і кров по тому, як мале хитнуло головою, а тоді ще потер йому губи часником.
Жанна д'Альбре вже двічі народжувала синів, та їм не судилося жити, а ось цей, третій, виростав здоровеньким, і тому старий відписав дочці всі свої володіння й титул. Отже, тепер Жанна стала королевою Наваррською. Її чоловік, Антуан де Бурбон, командував полками короля Франції, як його далекий родич і генерал. Він майже весь час був у походах. Жанна палко його кохала, поки він не почав заводити собі полюбовниць; одначе надій на нього ніколи не покладала, до того ж він був недовговічний. А вона замірялась куди вище, ніж міг дозволити собі він: адже її мати була рідна сестра Франціска Першого — того короля, якому так не пощастило в бою з Карлом П'ятим під Павією, проте у своїй країні він примножував володіння корони вельми успішно.
Тому Жанна д'Альбре була надзвичайно велика пані, і краї Беарн, Альбре, Наварра, з яких складалось її королівство, не задовольняли її. Тодішній король Франції з дому Валуа мав чотирьох живих синів, і в Бурбонів, бічної парості, не було ніяких шансів дуже скоро зійти на трон. І все ж таки Жанна зважилась передректи своєму синові Анрі найнеймовірніше майбутнє — про це потім згадували з подивом, ніби вона мала хист ясновидіння. А вона просто була шанолюбна. Ця пристрасть зробила з тендітної жінки непохитно тверду людину, і заповіт її згодом багато важив у синовій долі.
Забравши малого сина з Коараза до себе, Жанна насамперед почала розповідати йому історію свого роду. Вона не звертала уваги на те, що Анрі раз у раз тулився до вродливої фрейліни або втікав босоніж, як у горах, до дітлахів на вулицю, до тих загадкових створінь, дівчаток, що так його цікавили. Жанна не була спостережлива, не вміла бачити дійсності, вона весь час витала у мріях, як часто буває з хворими на легені. Вона ніжно пригортала однією рукою малого Анрі, що радніш вибрикував би, як козеня, а другою обіймала ще меншу його сестричку Катрін. Біляву голову королева Жанна ласкаво схиляла між їхні голівки. Обличчя в неї було вузьке, з тонкими рисами, бліде, брови стражденно супились над темними очима, на чоло вже лягли ледь помітні зморщечки, а кутики уст почали опускатись.
— Незабаром ми поїдемо до Парижа, — сказала вона. — Бо наше королівство повинне стати більшим. Я хочу приєднати іспанську половину Наварри.
— То чом ти не забереш її? — спитав малий Анрі. Тоді поправився: — Нехай тато її завоює.
— Наш король, що в Парижі, у дружбі з іспанським королем, — пояснила мати. — Він навіть попускає, щоб іспанці нападали на нашу землю.
— Е ні, я не попускатиму! — зразу вигукнув Анрі.— Іспанія мій ворог, і я з нею ніколи не помирюся! Бо я тебе люблю! — додав він палко й поцілував матір. У неї аж сльози покотилися з очей на напівоголені груди, і синочок пригорнувся до них, мов утішаючи її.
— А чого мій тато весь час тільки слухається короля Франції? Я такий не буду! — запевнив він підлесливо, бо відчував, що матері ці слова приємні.
— А можна й мені з вами поїхати? — спитала його сестричка.
— І панну візьмімо з собою, — зажадав Анрі.
— А наш татусь буде там із нами? — знову спитала Катрін.
— Може, буватиме й з нами, — промурмотіла Жанна й підвелася з високого крісла, аби не відповідати на дальші розпити.
Подорож
Трохи згодом королева Жанна перейшла до нової віри. Це була неабияка подія — і не тільки для її невеличкого королівства, яке вона тепер по змозі обертала в протестантство. Ця подія додала духу прихильникам нової віри і посилила її вплив усюди. А тим часом Жанна вчинила так лиш тому, що її чоловік Антуан і в походах, і при дворі заводив собі все нових коханок. Він був колись протестантом, але не мав досить твердості, щоб устояти в новій вірі, й повернувся в католицтво; тому вона зробила навпаки. Може, її спонукала змінити віровизнання й щира побожність, але насамперед вона хотіла кинути виклик і своєму зрадливому подружжю, і паризькому дворові, й усім, хто її ображав чи стояв їй на перешкоді. Її син мав колись стати великим королем, але досягти цього він міг тільки на чолі протестантського війська, — мати своїм шанолюбством збагнула те дуже рано.
Коли нарешті настав час вирушати в дорогу, королева Жанна обняла сина й сказала:
— Ну, ось ми й від'їжджаємо, тільки ти не думай, що це буде розвага. Бо ми їдемо до міста, де майже всі дишуть лихим духом на нашу віру й на нас. Не забувай цього ні на хвилину. Тобі сім років, ти вже розумний. А ти знаєш, що ми вже колись їздили до королівського двору? Ти був тоді ще зовсім малий, нічого не пам'ятаєш. Може, батько твій пригадав би, та він давно забув і пустив на вітер усе, що було колись.
Вона поринула в тужні мрії. Анрі смикнув її за руку й спитав:
— А як тоді було при дворі?
— Покійний король був ще живий. Він спитав тебе, чи хочеш ти бути його сином. Ти показав на свого батька й відповів, що твій тато ось. Тоді його величність знову спитав, чи хочеш ти стати його зятем. Ти відповів: «Авжеж, хочу», — і відтоді при дворі кажуть, ніби ти заручений з королівною. Цим вони хочуть нас підкупити. Я тобі це розповідаю, щоб ти не все брав за чисту правду й не дуже їм довіряв.
— Оце діло! — вигукнув Анрі.— То я вже маю жінку! А як її звати?
— Марго. Вона ще дитина, як і ти, і ще не може ненавидіти й переслідувати нашу віру. Та однаково навряд чи ти одружишся з Маргаритою Валуа. Її мати, королева, дуже лиха жінка.
Анрі побачив, як змінилось материне обличчя на саму згадку про королеву Франції. Він злякався, і той ляк умить розбудив його уяву; він ніби навіч побачив страхітну нелюдську пику, скарлючені пальці-пазури, товстий костур і спитав:
— Вона відьма, еге? Вона вміє чаклувати?
— Так, вона б рада й чаклувати, — підтвердила Жанна. — Та це ще не найгірше.
— Вона дихає вогнем? Їсть малих дітей?
— І те, й те робить, та не завжди воно їй удається. Бо, на наше щастя, бог покарав її за лиху вдачу, обділивши розумом. Тільки гляди, сину, щоб про все це нікому ні слова.
— Ні, матусю, я нікому нічого не скажу й стерегтимуся, щоб вона мене не з'їла.
В ту хвилину Анрі, зачарованому витворами власної уяви, й на думку не спадало, що він зможе колись забути і свої, і материні слова.
— А передусім — тримайся твердо істинної віри, тієї, що я тебе навчила! — сказала Жанна щиро й водночас із погрозою в голосі. Малий знову злякався — тепер іще дужче.
Це було перше, що почув Анрі від своєї матері Жанни д'Альбре про Катерину Медічі. Незабаром вони справді вирушили в дорогу.
Попереду їхав великий старий ридван, обтягнений шкірою, а в ньому принців вихователь Лa Гошері, двоє пасторів і кілька слуг. За ним — шестеро озброєних вершників, усе дворяни-протестанти; далі оббита червоним оксамитом карета королеви — у ній сиділа сама Жанна з двома дітьми й три придворні дами. Позаду їхали знов же дворяни-протестанти верхи на конях.
На початку подорожі все було таке, як удома: мова, людські обличчя, краєвиди, страви. Анрі та Катрін, його менша сестричка, перегукувались у віконце з дітлахами, що в кожному селі бігли за поїздом. Через липневу спеку вікон у каретах не спускали. Кілька разів спинялись ночувати на своїх землях, зокрема в Нераку — другій столиці Наваррського королівства; там увечері зібралось усе протестантське населення, пастори виголошували проповіді, люд співав псалми. Потім якийсь час дорога вела через, Гієннь, колишню Аквітанію, де столиця — Бордо; намісником короля Франції вважався там Антуан Бурбон, Жаннин чоловік. А далі вже почалася чужина.
Перед очима стелились краї, що ніколи й уві сні не снилися синові Піренеїв. Як чудно вбираються тут люди! А як вони говорять! Усе розумієш, а відповісти по-їхньому не вмієш. І річки повноводі, не пересохлі, як завжди буває влітку. Ніде не видно жодної оливи, навіть віслючка побачиш дуже рідко. На ночівлях подорожні лишалися самі серед чужих, незнаних людей, і протестанти ставили біля дверей варту: хіба можна довірятись тутешнім католикам? Учора пастори спробували проповідувати, але вороже стовпище прогнало їх із пустки-молитовні, що стояла далеко за містом; навіть самій королеві Наваррській із дітьми довелось поквапно втікати. Тим більше радості було, коли траплялося містечко, де переважали їхні одновірці. Тоді Жанну зустрічали як посланницю істинної віри, її дожидали, звістка летіла поперед неї; всі хотіли бачити її дітей, і вона мусила показувати їх народові, піднявши високо на руках. Пастори виголошували проповіді, люд співав псалми, а потім починався бучний бенкет.
На вісімнадцятий день подорожі вони переправились біля Орлеана через Луару. Саме місто вони обминули, і озброєні вершники-гугеноти їхали, тісно оточивши королевину карету, а ще тісніш обступили її, коли з'явились посланці королеви Франції. То були придворні, що ґречно привітали Жанну, але вони привели з собою охорону з католиків, і та охорона зажадала їхати ближче до карети, ніж гугеноти. Ті й не думали поступитись, і врешті дійшло до справжньої сутички. Малий Анрі вихилився з віконця й підбадьорював своїх, гукаючи до них рідною беарнською говіркою, що її парижани не розуміли. Несподівана злива розборонила супротивників: вони вимушено зареготали й утихомирились. Над незвичними деревами, тополями, нависало похмуре небо. Серпень тут віяв прохолодою і якимсь незатишком.
— А що то за чорні вежі, мамо, і чого вони горять?
— То сонце сідає за Сен-Жерменським замком, куди ми оце їдемо, синочку. Там живе королева Франції. Ти ж пам'ятаєш усе, що я тобі казала і що ти мені обіцяв?
— Пам'ятаю, матусю.
Перші зустрічі
Отож Анрі зразу повівся як молоденький півник, — гордо й задерикувато. Правда, спочатку він бачив самих слуг, але ті слуги забрали його від матері, і тільки вихователь лишився з ним у кімнаті. А тоді подали на стіл м'ясо, багато-багато м'яса! Коли й другого дня йому знов принесли на сніданок саме м'ясо, він почав притьмом вимагати дині — адже вдома, на півдні, вони саме поспівали. Динь не було, він заплакав, не схотів їсти нічого, і його, аби розважити, повели гуляти в сад. Тим часом уже передощило.
— Я хочу до матусі. Де вона?
Йому сказали: «У пані Катрін», — і Анрі злякався, бо знав, що це королева. Більше він не допитувався.
На ньому було найкраще його вбрання, його супроводило двоє дворян — вихователь Лa Гошері та ще один беарнець, Ларшан. Вийшли на лужок, і Анрі побачив, що назустріч йому простують троє інших хлопців. Біля них теж був почет, тільки численніший. Анрі зразу помітив, що вони поводяться не так, як хлопчаки, охочі побавитись, надто ж найстарший — він крутив станом і гордо задирав голову, немов дорослий придворний пан. Його білий берет був прикрашений перами.
— Панове, що це за птиця? — спитав Анрі через плече.
— Обережно! — шепнули його супутники. — Це король Франції.
Ось обидва гурточки спинились один перед одним; юний король стояв навпроти малого принца Наваррського. Він стояв нерухомо й чекав, щоб Анрі підійшов. А той не поспішаючи розглядав його. Карл Дев'ятий мав на собі не тільки білого берета — він весь був у білому. Шию його огортали пишні білі брижі коміра; голову, наче вмощену в ті брижі, він трохи повернув набік і дивився скоса. Його погляд, проникливий і сумний, ніби промовляв: «Знаю я тебе. Мені вас усіх доводиться знати, я й не радий».
Анрі відчув, що йому стає весело — вперше, відколи він тут. Він був би зареготав, але з-за спини йому ще раз шепнули: «Обережно!» Тоді семирічний хлопчик спершу бундючно випнув груди перед дванадцятирічним, а потім уклонився йому аж у ноги й півколом махнув правою рукою над самою землею. Вдруге, втретє вклонився він так Карлові з правого, з лівого боку, тоді ще й ззаду, аж дехто з Карлового супроводу захихотів. Одначе Ларшан, дворянин із почту Жанни д'Альбре, поважно став перед Карлом на одне коліно й пояснив:
— Ваша величносте! Принц Наваррський ще ніколи не бачив великого короля.
— А сам він ніколи ним не буде, — сказав Карл, ніби впустив ті слова, і зразу міцно стулив губи, над якими нависав м'ясистий ніс.
Тоді Анрі розсердився; його лагідні, приязні очі зблиснули, і він вигукнув:
— Глядіть, не скажіть цього при моїй матері, та й при вашій, що править замість вас!
Ті слова, як на королівські вуха, вже були образою, і пани позад Карла Дев'ятого аж злякались. А сам він тільки заплющив очі; але в ту мить затямив собі дещо назавжди.
Анрі відразу й заспокоївся і невимушено звернувся до двох інших хлопчиків.