Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич 15 стр.


Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями, i життя в Бориславi для робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i з долiв, з сiл i з мiсточок день у день сотнi людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тiльки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився понад головами тих тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, — вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з їх житом та вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за недостачею пашi. Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i не було тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'ї — крiм Борислава. От i поперлися туди бiднi люди з усiх сторiн, хапаючися за послiднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а бiднi люди думали, що борiїславськi багачi будуть милостивiшi вiд бога i отворять їм брами своїх багатств!..

А бориславськi багачi тiльки того й бажали! Вони вiддавна потiшалися надiєю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх «гешефтiв». I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники рiкою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, — i цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз дорожчий, — до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня жиди-властивцi вривали їм плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами: «Не хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, — тут на твоє мiсце десять аж напрошується, та й ще за меншу цiну!»

Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на своїх проходах по Бориславi. «А що, — думалось йому, — якби всi тi тисячi людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди hЯ витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi, що не будуть сплаченi без продажi нафти й воску, — мусили би податися!» Думка його, роздразнена всiма безконечними образами бориславської нужди, цiпко вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася її. Але чим докладнiше вiн розбирав сей спосiб рятунку, тим бiльше трудностей, ба й непоборимих перепон вiн добачав в нiм. Як. довести до такої змови i єдностi всю тоту величезну громаду, в котрiй кождий дбає тiльки за себе, журиться тiльки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але й сповнити грiзьбу, — покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не спровадять собi з других сiл других робiтникiв i таким способом не знiвечать цiлий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi тисячi безхлiбних та незарiбних людей тут, в Бориславi, за час безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! — I Бенедьо, доходячи до таких безнадiйних виводiв, стискав п'ястуки, притискав їх до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.

При всiм тiм вiн нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надiючися при тiй спосiбностi дiйти до якоїсь бiльшої ясностi в тiм, що треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в своїх проходах по Бориславi стрiчався з одним або другим iз побратимiв i бачив, що всi вони якiсь придавленi, мов прибитi до землi, що всiх гризе якась важка i неясна ожиданка, — i те додавало йому надiї, що чей же й з-помiж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй надто занятий був своїм процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись рiпниками. Далi всi вони забралися до Дрогобича i не вертали кiлька день, i самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд, тiльки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тiльки очi, мов два розжаренi углики, неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всiм тiм вiн не покидав своїх думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нiчого не мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i тiлеснi сили, але вiн не тратив надiї, що тоту труднiсть мож буде побороти.

Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.

— А що, нема Матiя?

— Нема. А Андрусь?

— Також ще не прийшов. Анi Стасюра.

— Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.

— Будем видiти, — бовкнув Сень i замовк. — Ти чув, що сталося? — спитав вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.

— Нi, або що такого?

— Причта.

— Яка?

— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касiєра, — тямиш?..

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

— А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з ями. Вже й комiсiя приїхала, — будуть бiдне тiло краяти, нiбито воно скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.

— Якраз так, як з Матiєвим приятелем, Iваном Пiвтораком! — прошептав вiн.

— Еге, якраз, та й не якраз, — вiдказав Сень. — Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi — вiн ясно розумiв Сеневi слова.

— Ну, i що ж? — спитав вiн по хвилi важкої мовчанки.

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.

— А що люди на то?

— Якi люди? Комiсiя? Комiсiя наїсть, нап'є, тiло покрає, пошкаматує та й поїде собi.

— Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?

— Рiпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небiжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодiй був небiжчик, бог би го побив!» — та й далi до роботи.

— Значиться, дiло страчене, i працi шкода! — процiдив крiзь зуби Бенедьо.

— Як? Страчене? Шкода? — зачудуваний, допитував Сень.

— Другим вiд того не легше буде.

— Але одним злодiякою менше на свiтi.

— Ну, не бiйся, на єго мiсце завтра вже новий настане.

— Але буде бодай боятися.

— Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся абощо. А вiдкриють, ну, то возьмуть чоловiка i запакують, i кого буде злодiй боятися?

Сень аачудуваний слухав тої бесiди. Вiн надiявся, що Бенедьо буде тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.

— Ба, то чого ж би ти жадав?

— Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий грiх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався i пiшов. Ще тяжчi думи насiли на Бенедя по виходi побратима. «Що ж, — думалось йому, — може, воно й так… може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але чи вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше стане хоть би тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I то нi. Прийде другий касiєр на єго мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всiх злих людей не стало… Але нi, се де-де-де!.. Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»

Побратимство рiпникiв, до котрого так несподiвано зiстав прийнятий Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя, живо заняло вiдразу його мислi i надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання рiпникiв i їх домагання виступити вже раз з якимось видним дiлом, — тодi вже в мислi його промелькнув образ такого побратимства, великого i сильного, котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися тою сполученою силою i охоронити кождого кривдженого i страждущего робiтника далеко лiпше, нiж се може зробити одинокий чоловiк. Серед ненастанної працi думок, пiдсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подiями, образ такого побратимства чимраз бiльше вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося, що тiльки таким сполученням своїх власних сил до спiльної помочi i оборони робiтники зможуть на тепер добитися бодай якоїтакої пiльги для себе. I вiн постановив собi будьщо-будь виступити з своєю гадкою на найближчiм зiбраннi побратимiв i впертися цiлою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненавистi i пiмсти, котра на тепер, при їх малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити, а не могла нiкому помогти, — а повернути увагу i силу побратимства на таку ширшу i спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.

Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В полуднє тої недiлi повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще деякi рiпники. Матiй був дуже веселий, говiркий i щирий, але коли Бенедьо питався його, що чувати i що робили так довго в Дрогобичi, — вiн тiльки поцмоктував i вiдповiдав:

— Усе добре, небоже, все добре!

Ще не стемнiлося гаразд, i Матiй iно що засвiтив на припiчку каганець, наповнений земним воском, коли до хати ввiйшли гурмою побратими. Попереду всiх вшмигнувся, мов ящiрка, Деркач, мовчки звiтався з Матiєм i Бенедьом i почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всi боки. Далi повходили другi: брати Басараби, понурi i мовчазливi, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всi прочi також обходилися з ним, як з рiвним, як зi «своїм чоловiком». На самiм послiдку ввiйшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь блiде i мов зiссане, косим поглядом вiн позирав довкола i все мимоволi держався в темнiм кутi близ порога. В цiлiм товариствi якось менше було руху, менше гамору, нiж звичайно. Всiх немов щось давило, хоть нiхто й не признавався до того. Всi чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної подiї, в котрiй прийдеться їм виступити одверто i сильно. Недавнiй случай з убiйством жидка-касiера був — усi почували се — передвiсником нового звороту в дiях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за новi подiї наближалися i як їм стати супроти них — сього нашi побратими не знали, хоть кождий надiявся, що чей же на спiльнiй нарадi подекуди все те проясниться. Не диво, отже, що нинiшнi сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зiйшлися всi в повнiм числi i ще навiть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславi, супроти день у день бiльшiючої нужди та напливу незанятих, шукаючих працi рук мусить щось зробитися, — але що i якими силами, сього нiхто не вмiв собi сам вияснити, i сього iменно вияснення кождий ждав вiд спiльної ради.

Один тiльки Андрусь Басараб немов не почував нiчого надзвичайного. Вiн засiв на своїм мiсцi коло стола пiд вiкном i окинув оком товариство.

— Ну, всi зiбранi, — сказав вiн, — можемо зачати своє дiло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний i звинний, уже протискався крiзь стоячих насеред хати побратимiв, коли втiм старий Стасюра встав i просив о голос.

— Ну, що там такого, — сказав неохiтно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоть, я думаю, все-таки лiпше би, щоби у Деркача палички тотi були пiд руками. Не завадить закарбувати, скоро що пiкавiйшого.

— Нi, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду нiчого такого говорив, що би здалося до карбовання.

— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь i знов зирнув по всiх побратимах. Вiн побачив, що тi сидiли або стояли з похнюпленими лицями i не дивилися на Стасюру, а тiльки немов готовились слухати його бесiди. Андрусь покмiтив, що вони змовилися.

— Тото, побратиме Андрусю, — говорив смiливо старий рiпник, — що пора би нам найти собi яку iншу, лiпшу роботу, анiж тото карбовання. Що ж то ми дiти, чи що? У побратима Деркача цiлi в'язанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справдi, в такий спосiб нiхто ще тут не говорив, i йому самому в головi повернулося питання:

«Та й справдi, до чого здалося карбовання?» Але позаяк на таке питання вiн зразу не находив достаточно вiдповiдi, то й рiшився стояти далi на своїм, щоби викликати ближчi об'яснення.

— Кому помогло? — сказав вiн звiльна. — Ну, але чи для якої помочi ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пiмсти?

— Для пiмсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба iншого способу, а не тратити дармо час на дитинячiй забавцi. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобi, певно, сили не приросте.

— Так, — вiдповiв Андрусь, — але ж ми хотiли, як прийде пора, зробити суд правдивий над своїми кривдниками, щоби мати чисту совiсть.

— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. — Чисту совiсть ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кiлько, i що, i як терпить. А що ми пiмститися, щоби зарадити лиху, треба, крiм чистої совiстi, ще й сили, а у нас що за сила?

— Га, а вiдки ж нам сили взяти? — спитав Анарусь.

— Треба припускати бiльше людей до свого побратимства, треба громадити всiх докупи, вказати всiм одну цiль, — вiдiзвався Бенедьо.

Всi зирнули на нього якось недовiрливо i боязко, тiльки один Стасюра притакнув радiсно:

— I я так кажу, i я так кажу!

— Але ж бiйтеся бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-лiпший заволока видасть нас, прискаржить в мiстi, i нас усiх пов'яжуть i засадять до Самбора, як розбiйникiв! — сказав Андрусь.

Морозом перейняли тi слова побратимiв, i всi вони неспокiйно i цiкаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що вiн на те скаже.

— Може, то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цiлями, з якими ви досi носилися, не мож показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму пiмсту, бо пiмстою нiхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь помiч, якесь полiпшення!

— Еге-ге, все вiн свою помiч тиче! — вiдiзвався вiд дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьовi з великого зрушення не стало духу в грудях i вiн замовк на хвилю. Вiн чув, що кров його зачала розгрiватися, що мислi, котрi досi так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось плiїлiї i розвивалися в його головi. Слова Сеня Басараба, напiвгнiвнi, напiвзгiрднi, були для нього тим, чим острога для бiжучого коня.

— Так, я все про помiч говорю i не перестану говорити, бо менi здаєся, що тiлько ми самi можемо собi помочи, а бiльше нiхто нас не поратує. Адже ж анi нашим жидам, анi панам не йде о то, щоби робiтниковi лiпше жилося. Вони ще якби могли, то би погiршили его жите, бо їм аж тодi добре, як робiтник до послiднього доведений, не має чого хопитися i мусить здатися на їх ласку й неласку. Тодi вони присилують його до всякої роботи i заплатять, що самi схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Нi, тiлько ми самi мусимо помагати собi, як не хочемо довiку от так пропадати. А мститися — вважайте самi, до чого то доведе. Вiд нiякої пiмсти нам лiпше не буде, хiба би-сьмо схотiли яку вiйну в цiлiм краю зробити абощо! А так: покараєте сего або того кровопiйцю, на его мiсце другий уже давно наострився. Та й навiть постраху не буде на них, бо прецiнь будете все мусили робити потаємно, то й нiхто не буде знати, хто се i за що зробив. А як дiзнаються, ну, то ще гiрше, бо беруть чоловiка i кинуть, i гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися i шукати iншого виходу.

Знов замовк Бенедьо, мовчали i всi побратими. Бенедьовi слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть не ставили нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи на порозi з люлькою в зубах, похитував недовiрливо головою, але не говорив уже нiчого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимiв був, бачилося, для нього дуже неприємний i непожаданий, — а й вiн склонив свої потужнi плечi i опустив голову: Бенедьовi слова заставили i його задуматися.

— Добре би то було, то певно, — сказав вiн вкiнцi, — але як се зробити, як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби кождий сам собi помiг.

— Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм зарiбку дати на тиждень шiстку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи кiлькох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

— Гм, та воно-то правда, розумiвся, так, так! — почулося з рiзних бокiв, лиш там, в кутi, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя i невдоволено воркотiв Сень Басараб.

Назад Дальше