— Добре йому, мiському чоловiковi, говорити о складках! Ану, трiбуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати тi складки!
— Ну, — вiдказав на те живо Бенедьо, — се вже ти. побратиме, так собi, на вiтер говориш. Ось нас ту в дванадцять, i я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.
— Пристанемо, пристанемо! — загули деякi побратими.
— Тiлько треба добре над тим обрадитися, на що складався тi грошi i що з ними робити! — сказав з повагом Андрусь.
— Ну, розумiвся, так-таки зараз i обрадьмо! — пiдхопив Стасюра.
— Ба нi, — сказав Бенедьо, — поперед усего треба знати, чи взагалi маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi побратими не радi тому, хотiли би, щоби все осталося так, як досi…
— Ти-бо також крутиш, — перервав його мову напiвгнiвний Матiй, котрий досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось постороннiх речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до всього, що говорилося в хатi, — ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго, i розумного, i для всiх хосенного — то виїжджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!
По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити «просто з моста».
— Бо то, — зачав вiн, — знаєте, як маємо пiти на складки для своєї помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було. Карбовання всяке набiк, головництво набiк (при тих словах Бенедьовi здалося, що гарячково палаючi очi Прпйдеволi з темного кута зирнули на нього i пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, i вiн сполонiвся i похилив лице додолу), — зовсiм iнакше треба говорити до людей. Не пiмсту їм показувати, а ратунок. Розумiєся, кривди i злодiйства не закривати, але наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та силачiв оден одинокий робiтник не встоїть, а всi як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.
— Зможуть устояти? — вiдозвався знов невiрний Сень. — Рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидiв, щоби бiльше за роботу платили, чи що?
— А що ж, не могли би всилувати? — пiдхопив живо Бенедьо. — Ану, якби так усi змовилися i сказали: не пiдемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тодi жиди зробили?
— А! А й справдi! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навiть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
— А що би зробили, — вiдповiв Сень, — напровадили би з усiх свiтiв нових робiтникiв, а нас би нагнали.
— А якби ми стали лавою, i не пустили тих нових, i просили їх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такiм разi повисипати своїх людей i по околичних селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдiть нiхто до Борислава, поки наша вiйна не скiнчиться!
— Гурра! — закричали побратими. — То ми рада! Вiйна, вiйна з жидами i здирцями!
— Ну, i я гадаю, що така вiйна лiпша, нiж усяка друга, — говорив далi Бенедьо, — раз тому, що то вiйна супокiйна, безкровна, а по-друге, й тому, що можемо пiдняти її зовсiм одверто i смiло, i нiхто нам за ню нiчого не може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять тiлько й тiлько, то пiду, та й годi.
Радiсть побратимiв була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тiшився не менше вiд других, бо тота рада прийшла йому до голови зовсiм несподiвано, в жарi суперечки з Сенем Басарабом.
— Ба, добре ти кажеш: вiйна, перестати робити! Але хоть би й усi пристали на тото, то скажи ти менi. будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботицi? Адже тяжко й погадати, щоби богачi зараз першого дня та пом'якли i згодилися добровiльно давати нам бiльшу плату. Може, прийдеся сидiти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тодi виживити тiлько народа?
Закид був справдi важкий, i лиця робiтникiв знов посумнiли, їх свiжорозбуджена надiя на таку новiтню вiйну i побiду над багачами була ще дуже слаба i непевна i зараз за першим закидом почала блiднути.
— Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила, возьмiм, на тиждень або на двi недiлi, то тодi мож робити змову. Розумiвся, тих, котрi би не хотiли належати до змови i йшли вiдтак на роботу, тих зараз, чи по волi, чи по неволi, за карк та й фуч з Борислава, най не псують нам дiла. Так само пiд час безроботицi могли би нашi-таки люди найматися де на iншу роботу — до лiсу, до тесельки, або де, тiлько щоби не до нафтових робiт. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидiвську пиху i добилися певно лiпшої плати.
— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! — вiдзивалися рiпники. Почався живий гамiр в хатi, всi нахвалялися, що прикрутять жидiв-дерунiв нога попри ногу, кождий давав свої ради i не слухав чужих, кождий доповнював i лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тiльки Сень Басараб сидiв мовчки на своїм мiсцi i з жалем дивився на тоту рухливу громаду.
— Що з ними зробиш, — воркотiв вiн, — коли вони готовi бiгчи за кождим, хто їм два-три краснi слова покаже! Ну, про мене, най бiжать за тим медiвником, будемо видiти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся вiн до Прийдеволi, що все ще стояв в темнiм кутi i непевно позирав то на Бенедя, то на гамiрливих, оживлених рiпникiв.
Вiн стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а вiдтак швидко сказав:
— I я, i я з вами!
— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?
— Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою…?
— Нi, нi, нi, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..
— Ну, так чого ж ту гризтися? Хiба суду боїшся? Не бiйся, комiсiя поїхала в тiй добрiй вiрi, що вiн сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яiiу не заткав!
— Нi, нi, нi, — знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, — не боюся комiсiї! Що комiсiя? Менi здаєся навiть, що якби комiсiя… теє… впкршiа, то менi би лекше було!
— Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?
— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього i судорожно стискаючiї своєю крепкою рукою його плече, — менi здаєся, що той… жидок, знаєш… той, що в ямi погиб, що вiн не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, абощо!
— Як? Як? От також щось! Хiба ж вiн не був при тiм?
— Так, так, був i смiявся навiть, але чи вже за тото смерть, що смiявся? А може, вiн не робив нiчого, а тiлько тамтотi?
— Але вiдки тобi такi думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудуваний Сень. — Впав батько згори, дiдько го бери! Погиб той, ну i добре!
— Але як вiн не винен? Знаєш, як я здибав його, i вхопив у руки, i вiн почув, до чого се воно йде, то так спищав: «Даруй життя, даруй!» А як я в тiй же хвилi пхнув його… знаєш… то вiн тiлько зойкнув: «Не винен, не винен!» Вiдтак задуднiло, затрiщало, — я полетiв геть. Але той голос єго все за мною, все в менi, так i чую його! Господи боже, що я зробив! Що я зробив!
Бiдний парубок заламував руки. Сень дарма старався потiшити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касiєр був не винний.
— Ну, як той був не винний, то ти поправся, — сказав вкiнцi роззлоблений Сень, — i пiшли й винних тою самою дорогою! Най не винний дармо не покутує!
Тi слова були мов удар обуха для Прийдеволi. Оглушений ними, вiн похилив голову i знов затисся в свiй кут, не говорячи й слова.
А мiж тим побратими кiнчили нараду.
— Головна рiч тепер, — говорив Бенедьо, — вербувати людей до нашої кумпанiї. Хто з ким на роботi стоїть, або в шинку здиблеся, або на вулицi розбалакаєся, зараз i нав'язувати о тiм! Все розказувати: яка плата нужденна i який ратунок можливий. I складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав мiж своїми знакомими, а назбиране щовечора вiддавав головному касiєровi, котрого ту нинi треба вибрати.
— Добре, добре, треба вибрати касiєра! — гукали всi. — Ану, кого би ту на касiєра?
Радили то сього, то того, вкiнцi стало на тiм, що нема лiпшого касiєра, як Сень Басараб.
— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касiєром? Нiколи! Я вiднинi й зовсiм не хочу належати до вас! Анi я, анi мiй брат.
— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всi.
— Бо ви зступаєте з тої дороги, на котру раз стали при здоровiй застановi. Я своєї дороги не попущуся!
— Але хто ж яку дорогу змiняє? — сказав Андрусь. — Ту зовсiм нiчого не змiняєся!
— Що? I ти з ними? — вiдповiв понуро Сень.
— Такi з ними!
— А присягу забув?
— Нi, не забув.
— А ногами топчеш, хоч i не забув.
— Не топчу! Послухай лишень i не фурiячся! I Андрусь приступив до нього i почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далi, тим бiльше випогоджувалося Сеневе лице, i вкiнцi майже радiсно скрикнув вiн:
— А, коли так, то добре! А я, дурний, i не догадався! Здоровi, побратими, буду вашим касiєром i надiюсь, що не пожалуєтеся на мене!
— А тепер ще одно, — сказав сильним, радiсним голосом Бенедьо, котрий нинi раптом з звичайного побратима став немов головою i провiдником усiх. — Побратими-товаришi! Ви знаєте, я простий робiтник, як усi ви, вирiс в бiдi i нуждi, — бiдний мулярський помiчник, i бiльше нiчого. Несподiвано й непрошено впала на мене жидiвська ласка, i мене Гаммершляг поставив майстром, а далi й будовничим коло нової нафтарнi. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тiлько йому ж з того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А менi дає по три ринськi денно, — як на мене, бiдного робiтника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичi бiдна стара мати, — їй мушу пiслати щотижня часточку з свого зарiбку, нехай два ринськi, другi два ринськi спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишаєся за кождий тиждень ще штирнадцять ринських. Усе те я обiцяюсь давати до нашої каси!
— Гурра! — закричали побратими. — Най жиє побратим Бенедьо!
— Я також обiцяю по ринському на тиждень!
— Я по п'ять шiсток!
— Я по п'ять шiсток!
— Ось мої три шiстки!
— Ось мої!
— Ось мої!
Бенедьова бесiда, а ще бiльше його приклад розбудили у всiх запал i охоту. Сень Басараб туй-таки зiбрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихiтку письма i котрого Сень упросив собi за помiчника, попризначував столярським оловцем на куснику бiбули з тютюну, що хто дав.
Весело розiйшлись побратими, радiснi надiї виринали в їх головах з-поза темних теперiшнiх суморокiв i пестили їх щирi серця, мов схiд сонця рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.
IX
Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь не паде i жниво пчоляче скiнчилося, починається на якийсь час голосне, гамiрливе життя в улiях. Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши свою нелегку роботу, люблять погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно таке i до чого йде. Ще в улiю не сталося нiчого нового. Ще кiлька пильнiших робiтниць уперто вилiтають щодень на поле, щоби по цiлоденнiм шуканнi вернути вечором домiв з невеличким здобутком на лапках. Ще ситi трути гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка. Ще бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже в улiю iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось таємничо шепочуть помiж собою, якось пiдозренно похитують головками, якось зловiщо стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, до чого се все i що таке готовиться в пчолячiм царствi? Трути, певно, того не знають i по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка…
От таке саме почало дiятися i в Бориславi в кiлька день по описанiй вище нарадi. Хто його знає, вiдки й як, досить того, що новим духом повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося зовсiм противно. Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв, першi стрепенулися вiд нього. I хто його знає, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горiлцi — усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то всiм тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду, без права, по своїй волi уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд кого почалися тi бесiди, бо у кождого всi тi важкi iсторiї здавна глибоко закарбованi були на власнiй шкiрi i ствердженi власним досвiдом. Раз почавшися, розмови тi вже не втихали, а ширилися чимраз далi, ставали чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi побачили своє сумне, безвихiдне положення, не хотiли и говорити о нiчим другiм, i кожда їх розмова кiнчилася болючим, важким питанням: «Господи, чи вже ж так нам вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лiiху порадити?» Але поради не було нiвiдки. А розмови, проте, не втихали, противно — ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили о свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi i по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими рiпниками або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не е, що лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як би можна помогти, почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвiтне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв доходили тi розмови, розбiгалися на всi боки, мов огонь по сухiй соломi. Малi хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини, — i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм, що конче треба їм деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.
— I ти тої самої спiваєш? — говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.
— От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? — вiдповiдали молодi. — Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд роботи, вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть i вривають, то все-таки вам бiльша плата, нiж нам. А їсти ми потребуємо так само, як i ви!
— Але хто ж вас навiв на такий розум, що треба собi який ратунок давати?
— А хто нас мав наводити? Нiбито чоловiк i сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нiчого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самi прожиємо i їм хоть щото поможемо, а ту от що! I на тiлько не можемо заробити, щоби самим прожити в тiй проклятiй ямi! Народу натислося, за роботу тяжко плата мала i чимраз ще меншає, а ту ще злодiїжиди хлiба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлiбця докупитися тяжко!
Ну, кажiть самi, чи можна так жити? Радше вже або зовсiм вiдразу згинути, або деяк поратуватися!
В таких словах велися звичайно розмови мiж рiпниками, i такi пiдносилися жалоби з усiх бокiв. Слова такi мусили трафляти до переконання кождому, хто мав i на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда i грижа кождого робiтника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди i нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. I все те, з одного боку, давило i путало людей, непривичних до важкої працi мислення, але, з другого боку, дразнило i лютило їх, розрушувало нерухливих та рiвнодушних, розбуджувало ожидания i надiї, а чим вище настроєнi були ожидания i надiї, тим бiльше уваги звертали люди на своє положення, на кожду, хоть i як маловажну, подiю, тим бiльше ставали вразливi на кожду нову несправедливiсть i кривду. Сварки мiж робiтниками а жидами-надзiрцями ставали тепер чимраз частiшi. Жиди тi привикли були вiддавна вважати робiтника за худобину, за рiч, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути, коли не сподобається, супроти котрої смiшно навiть говорити о якiмсь людськiм обходженнi. А й робiтники самi, звичайно вибiрки з найбiднiших, вiдмаленьку прибитих та в нуждi занидiлих людей iз околичних сiл, зносили терпеливо тоту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками вiд дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися i мiж ними дивним способом уцiлiвшi, мiцнi, неполаманi натури, як от братiї Басараби, але їх було мало, i бориславськi жиди дуже їх не любили за їх непокiрливiсть i острий язик. Але тепер нараз почало все змiнюватися. Найсмирнiшi робiтники, хлопцi й дiвчата, котрих досi можна було без найменшої унiмностi кривдити i ганьбити, — i тi, замiсть давнiх жалiбних мiн, просьб i слiз, ставилися тепер до жидiв остро та грiзно. А що найдивнiше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпiв, робив i журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружнiсть i спiвучастя всiх за одним, одного за всiми. Ненастанна, жива обмiна думок, почуття власної недолi, змiцнене i пiднесене почуттям недолi других, виродило тоту дружнiсть. Скоро тiльки жид причепився несправедливо до робiтника, почав нi з сього нi з того лаяти та ганьбити його, — вся кошара обрушувалася на жида, притишувала його то лайкою, то насмiхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чимраз бурливiшi та грiзнiшi крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришiв, до них не раз прилучувалося ще других десять з других кошар, i всi вони юрбою ввалювалися до канцелярiї, обступали касiєра, кричали, допоминалися повної виплати, грозили i, звичайно, ставили на своїм. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили й собi ж, але, видячи, що рiпники не уступають i не пуджаються, але, противно, чимраз бiльше роз'ятрюються, уступали. Вони наразi ще не признавалися самi собi, що положення стало вже не те i може статися грiзне, — вони ще, а особливо дрiбнi i великi властивцi, походжали собi гордо по Бориславу, спишна позирали на робiтникiв i радiсно затирали собi руки, чуючи, що голод по селах змагається, видячи, що людей з кождим днем бiльше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували нi о чiм, як тiлько о своїх спекуляцiях, ще й не снилося їм, що робiтники можуть яким-небудь способом перебуркати їм їх плани i допiмнутися серед тої погонi за золотом також i свого кусника. Ще вони спали спокiйно i не чули чимраз голоснiшого гомону внизу, не чули понурої духоти в воздусi, котра звичайно залягає перед бурею.