I скоїлася тота важна перемiна серед бориславських робiтникiв несподiвано швидко. Аж самi нашi знакомi побратими, котрi дали перший товчок до тої перемiни, аж самi вони здивувалися, видячи, яким голосним вiдголосом лунають по Бориславу їх слова. Навiть самi недовiрливi з-помiж них, котрi нерадо глядiли на перемiну в цiлях i роботi побратимства, навiть брати Басараби, видячи, як пильно хапають рiпники їх слова i як живо розвивають їх далi по-свому, почали щирiше приставати до нового руху. Вони видiли, що Бенедьо i Стасюра праду говорили, кажучи, що треба вийти з дотеперiшнього тiсно-кружкового побратимства i понести своє слово i свою думку мiж широку громаду, а тепер переконалися, що серед тої громади грунт добре приготований пiд засiв такого слова i що слово тото через розширення в громадi не то що не стратить нiчого, але, противно, набере великої сили. Впрочiм, брати Басараби, а за ними й деякi другi завзятiшi побратими, не ставали оконечно на тiм, що радив Бенедьо, а думали так, що коли б не вдалася Бенедьова рада (а в її удачу вони й тепер ще мало вiрили), то тодi можна буде повернути цiлу величезну силу збентеженої робiтницької громади на iнше дiло — на те дiло, для котрого вони в першiм початку зав'язали своє побратимство. Тому-то вони по довшiй розвазi не тiльки не банували на Бенедя за те, що своїми радами вiдвiв побратимство вiд його первiсного напряму i попровадив його за собою по iншiй стежцi, — а противно, вони були йому вдячнi за те, що, мимо своєї вiдомостi, вiн прийнявся єднати для їх цiлей бiльшу силу i прийняв на себе провiдництво туди, куди вони досi не осмiлювалися ступити. Вони, прото, взялися щиро працювати для Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося тi думки вповнi перевести, то по дорозi зробилось би й те, чого вони бажали; а коли не вдасться Бенедьова думка, то сповнення їх первiсної цiлi буде тодi ще певнiше. Значиться, сяк чи так, а Бенедьо, працюючи для всiх робiтникiв, працював i для них.
Зато яке життя, який рух пiшов тепер у невеличкiй хатi край Борислава, де жили Матiй i Бенедьо. Щодень вечорами приходили побратими, по два, по три, розповiдали, як iде дiло, як приймають рiпники їх слова, як домагаються ради, як виступають проти жидiв. Наради тривали не раз досить довго, i перед очима наших знакомих чимраз яснiше виднiлася дорога, котрою далi треба ступати. Ще в самiм початку, коли нашi побратими рiшили вербувати до свого побратимства широку громаду бориславських рiпникiв, вони цiлi два вечори нараджувалися над тим, як се почати, щоби й найлегше доказати свого, i не звернути передчасно на себе увагу. Тодi ще в живiй пам'ятi були переслiдування i арештування полякiв — учасникiв повстання 1863 p., i деякi побратими виразили свiй страх, щоби в разi викриття полiцiя не насiла на них i не обвинила їх о який бунт, — а в такiм разi i вся робота пропала би за нi за що. Вкiнцi Бенедьо порадив так: в першiм початку пiддавати робiтникам свої думки немов збоку, случайно, повiльно, а уперто, в кождiй розмовi, будити у всiх почуття свого бiдного, нужденного положення i заразом показувати всiм в дальшiй далечинi можнiсть поправи. Таким способом, — говорив Бенедьо, — мiж людьми прокинеться неспокiй, роздразнення, бажання поправи, — одним словом, витвориться серед маси рiпникiв напруження, котре, зручно пiддержане i побiльшуване, дасться у вiдповiднiй хвилi повернути раптом i з великою силою в дiло. Тота рада дуже вподобалася всiм побратимам, i вони прирекли за нею поступати. Не пройшло й двох недiль, а цiль тота була майже вповнi осягнена. Робiтники по роботi юрбами ходили по Бориславi, гомонячи та нараджуючись; шинки пустiли чимраз бiльше, а роздразненяя i несупокiй мiж народом чим далi змагалися, i нетерпеливi побратими чимраз голоснiше домагалися, щоб уже раз виступити їм одверто i взяти на себе провiдництво в широкiм робiтницькiм руху. Але Бенедьо, а за ним i брати Басараби стояли на тiм, що треба ще трохи пiдождати, поки вище i бурливiше не битимуть хвилi робiтницького роздразнення.
А хвилi тi, двиганi правдивою нуждою i притиском, пiддуванi зручно пекучо-правдивими словами побратимiв, били чимраз вище i бурливiше. Простий чоловiк — ворог усякого довгого думкування та мiркування. Правда, власним розумом не швидко вiн доходить до ясної оконечної думки, томиться довго засiвшою йому в голову гадкою, — але коли вона усядеться i проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий i ясний образ, — тодi вже йому не до забавки, не до мiркування, тодi вiн усею силою свойого єства преться зробити думку свою дiлом, тодi конечна боротьба мiж ним а противниками його мислi. От так само було й тут. Бачилось би, i невелика рiч чоловiковi, терплячому щоденну нужду та кривду, прийти до почуття тої нужди i кривди, — а прецiнь як пiзно прийшли до того почуття бориславськi робiтники! I бачилось би, що такого великого в тiм почуттi, самiм безвiдраднiм та сумнiм! А мiж тим якого несупокою наробило, яку бурю пiдняло воно в головах усiх робiтникiв! I швидко з безвiдрадного та сумного чуття виродилося грiзне завзяття, мимовiльна дружнiсть i непокiрливiсть своїм кривдникам. Вiд слiв почало доходити до дiл. От одного дня пронеслася по Бориславi вiсть, що там а там робiтники потурбували в якiмось завулку касiєра, котрий замiсть звичайних двох центiв положив собi був брати у робiтникiв по чотири центи «касiєрного» вiд одної шахти, то єсть вiд одного 12-годинного робучого дня. Тота вiсть була немов знаком, за котрим швидко по собi слiдувало бiльше подiбних случаїв. За кождою вiсткою о подiбнiм случаї росло завзяття i вiдвага рiпникiв. Вони вже прямо в очi всяким касiєрам, надзiрцям та контролерам почали нахвалятися, що не будуть довше терпiти над собою кривди. Страх почав падати на всякi п'явки людськi. А коли одного дня пронеслася по Бориславi чутка, що коли один надзiрець несправедливо зарахував якусь високу кару рiпниковi, а касiєр при виплатi хотiв йому потрутити тоту кару з платнi, то рiпники пiдняли при касi великий крик i гамiр, почали жадати перед себе надзiрця, щоби витолкувався, за що се таку кару наложив на їх товариша. Надзiрець сховався десь, касiєр жартом, щоби їх позбутися, сказав їм: «Iдiть i шукайте його, а як знайдете, то приведiть його сюда за вухо!» Рiпники з оглушаючим криком кинулися на всi боки i по хвилi найшли надзiрця, почали з ним шарпатися i таки силою, справдi за вуха, притягли його до касiєра, розумiється, привели потовченого, подряпаного i з понадриваними вухами. I хоть кiлькох рiпникiв за те арештовано i заперто в громадськiм арештi, то прецiнь мiж рiпниками вiсть тота наробила великого голосу i шуму, а на жидiв кинула чималий пострах. Рiпники того самого-таки вечора величезною юрбою, пiд проводом братiв Басарабiв, пiшли до бориславського вiйта i випросили у нього на волю всiх арештованих, — i величезний смiх радостi пiшов помiж робiтниками. Пiснi i погрози загули по вулицях Борислава, увiльнених спроваджували вiд шинку до шинку i поїли, i по тисячу разiв допитували їх, як то вони провадили надзiрця за вуха до каси.
Поки гула п'яна радiсть по вулицях Борислава, в убогiй Матiєвiй хатинi сидiли побратими i радилися, що дiяти. Всi годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до дiла.
— Скликати збiр! Скликати збiр! — говорили всi.
I урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збiр усiх рiпникiв за Бориславом на толоцi. В недiлю по хвалi божiй мали там усi зiйтися на нараду.
Мов громова iскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, вiд ями до ями, вiд кошари до кошари, вiд нафтарнi до нафтарнi не чуване досi слово:
— В недiлю по хвалi божiй! На толоку коло Борислава! Нарада! нарада! нарада!
Нiхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й нiхто й не питався о то. Але всi почували, що се буде велика хвиля, що вiд неї много буде залежати, — i всi покладали великi, хоч i неяснi, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Се слово, мов' чари якi, прояснювало вив'ялi збiдованi лиця, крiпило мозолистi руки, напростовувало здавна похиленi плечi. «Нарада! Наша нарада!» — неслося то голосно, то шепотом по всiх закутках, i тисячi серць з нетерплячкою билися, дожидаючи недiлi i наради.
З нетерплячкою ожидали її й нашi побратими, а особливо Бенедьо i Андрусь Басараб.
Х
Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землi, але з землi проти неба.
На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на нову, досi не чувану появу; всi повнi надiї i якогось таємного страху; всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на своїх гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi «гольцмини», бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi солом'яники — все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.
— Що ту довго радити? — гомонiли в однiй купi. — Ту рада одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!
— Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! — викрикували в другiй купi.
— Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.
Голод — велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.
— До ями кождого, хто над нами збиткуєся! — гомонiли в другiм кiнцi.
— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той пiде гнити до кримiналу…
— Овва, ще хто знає, чи пiде, — сказав сумовито Матiй. — А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по свiтi та насмiваєся з хрещених людей!
— Е, то жид, то жид! — закричали деякi. — Жидовi все ввiйде. А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, — ну-ну!
— А по-друге, — говорив далi Стасюра, — сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався; i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, — а прецiнь при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!
— Правда, правда! — гомонiли рiпники.
— Та що то, — говорили другi, — на то вже, вiдай, нема ради.
— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабiсть зiлля є, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж знаєте: громада — великий чоловiк; де один своїм розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.
— Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, — говорили рiпники. — А час уже великий, бiда до костi догризає!
Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм вiри в можнiсть полiпшення i поправи їх нужденного життя, змiцнювали їх надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.
— Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду — вже всi зiйшлися! — загомонiли робiтники з усiх бокiв.
— Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! — сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
— Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, — гомонiли рiпники, обступаючи.
На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на всi сторони.
— Се що за оден? — закричали з усiх бокiв рiпники.
— От робучий чоловiк, муляр, — сказав Бенедьо.
— Ну, то говори, що маєш говорити!
— Я й небагато що маю говорити, — сказав Бенедьо, потроха осмiляючись. — Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене знає. Бiда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночi недосипляємо, вдень i вiдiтхнути не маємо коли, мозолi на руках набиваємо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, — i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'їш; а ми чи багато солодко в'їмося? Гiрко заробляємо — то правда, але ще гiршi нашi вжитки. Та й то бiльше млiємо голодом, нiж ситостi зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождiм кроцi! А то самi видите, яка нам повага. Робучий чоловiк у них i за худобину не вартує!
— Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом бiльше стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?
— Та й ще розважте, — говорив далi Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепає та копле штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i крутять, аж їм мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи не почує. От на кого ми робимо i яку подяку маємо за тото!
— Най їх бог покарає за нашу працю i нашу нужду! — гукнули рiпники з усiх бокiв.
— Так-то воно так, — говорив далi Бенедьо по короткiм передиху, — що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи нi, а по-друге, хто знає, чи нам вiд того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж їх! От i тепер покарав бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очi: «Iди собi, — кажуть, — коли тобi кривда, я десять найду на твоє мiсце за таку саму плату». То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з бiди вигарматися.
— Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки не маємо? — крикнули робiтники.
— Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.
— Говори, говори! Слухаємо! — загули рiпники.
— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi нам нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному робiтниковi, а впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм, такiй величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.
— Ми самi? А то як? — далися чути недовiрливi голоси.
— Правда то є, - сказав Бенедьо, — що на тепер не змтажемо собi цiлком помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi, сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млiє чоловiк з голоду, iде до жида i напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби тiлько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту є, обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два, то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не затяжiв би на кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що можна би на несподiваний случай запомочи десять людей.