Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом i нiяк не мiг додуматися до доброго кiнця. Вже й полуднє минуло, надiйшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути вiд нього жадання робiтникiв. Але, почувши їх, i свiту не радi стали.
— Нi, не можна, не можна! — крикнули всi в один голос. — Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!
— Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
— I сього не можна!
— Та-бо ви як дiти, — скрикнув гнiвно Гермар. — Нi дома мене не лишай, нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи є який лiпший вихiд.
Жиди притихли.
— Може би, можна дещо виторгувати?
— Нi, не можна. Вже я трiбував, — i не заходь з того боку.
— Га, то най їх усi чорти поберуть, коли такi — скрикнули жиди.
— I я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас помiч невелика,
В тiй хвилi Леон, що мовчав пiд час цiлої тої перепалки, присунувся до Германа i шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся i напiврадiсно, а напiвнасмiшливо позирнув на нього.
— Тiлько ви знов менi не заїжджайте з моїм вчорашнiм лiбералiзмом, — прошептав вiн, усмiхаючись. — Що дiяти? Not bricht Eisen ', а лiбералiзм не залiзо!
«Такi-то ви всi лiберали, поки таним коштом!» — подумав собi Герман, але наголос сказав:
— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зламати наразi їх упiр, а се певно, що їх троха охолодить. Коби тiлько удалося.
— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тiлько взятися порядно.
— Та що таке, що таке? — допитували жиди. Леон кiльком почав шептати до уха свiй проект, котрий мигом напошепки рознiсся по свiтлицi. Нiхто не важився висказати його голосно, хоч усi знали, що вони тут «самi свої».
— Гурра! се раз проект! — скрикнули радiсно жиди. — Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмiєся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кiтку за стеблом, проведемо!..
— Так, значиться, пристаєте? — спитав Герман, коли улягся веселий гомiн.
— Пристаємо, пристаємо, — розумiвся, з тою ключкою.
— Коли так, то збираймося ж всi разом i ходiмо до них. Усi жаданi грошi треба їм зложити зараз, згори, i завтра нехай на роботу стають!
З гомоном вирушили жиди з Германової свiтлицi. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка i довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе i погане, прояснилося при кiнцi якимось злодiйським усмiхом.
— Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о помiч в тамтiй справi. Якiсь поганi вiстi доходять мене…
— Не бiйся, я за все стою; що в моїй силi, то зроблю для тебе.
I за сим оба вийшли до жидiвської громади, що, гомонячи, стояла на улицi. Але гомiн той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вiтер улицi охолодив трохи й радiсть жидiв.
— А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! — неслось в громадi, мов'шелест зiв'ялого листя.
— Га, що ж дiяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кождий крок — рпзико, то вже ризикуймо й на тiм кроцi. Удасться — то добре, а не вдасться — то ще таки свiту не конець, i вони нам з рук не вирвуться.
Громада йшла улицею звiльна, мов в процесiї. Герман пiшов передом до Матiєвої хати, щоб перший принiс робiтникам веселу для них новину. Слух о жидiвськiй процесiї рухнув уже по Бориславi, — юрба робiтникiв валила позаду жидiв, а друга юрба ждала вже проти Матiєвої хати. Але нiхто не знав ще, що се все значиться.
— Ну, що? — спитав Герман, коли робiтники в хатинi засiли по-давньому. — Нагадались вiї?
— А що ми мали нагадуватися? — вiдповiв Стасюра, — Наша гадка одна. От чей вам бог пiслав iнший розум на душу.
— То зле, що ви такi упертi, — сказав Герман. — Але що вже дiяти? Таке-то наше, бiдних жидiв. Коли хто з нами по правдi не може порадити, то вiн береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм словi — i нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка — прийшов пророк до гори.
— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.
— Авжеж, що маємо робити, пристаємо! I то маєте менi завдячити, — чуєте, люди! Були мiж нами такi, що радили спроваджувати на вас шандарiв, вiйсько, але я сказав: «Дайте собi з тим спокiй!» I наостатку побачили, що я маю рехт, i пристали на вашi жадання.
— На всi?
— Авжеж, що на всi. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всi, щоби вам до рук туй, на тiм мiсцi, зложити грошi до вашої каси. Тiлько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозiр над нею.
— А сего вам нащо?
— Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде грошi?
— Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.
— Нехай i так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймнi одно мусимо знати: кiлько грошей нинi вплине до каси i де тота каса буде находитися.
Стасюра не мiг на те сам нiчого вiдповiсти. Вiн вилiз iз-за стола i почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матiєм i Бенедьом. Всi вони не знали, що й думати, о тiй наглiй податливостi жидiв, а Сень Басараб вiдразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який пiдступ. Але Бенедьо, щирий i добродушний, вибив їм з голови пiдозрiння. Впрочiм, i сама рiч ие виглядала на пiдступ. Коли б жиди хотiли збувати їх обiцянками, то що iншого, але вони прецiнь хотять давати грошi, а грошi — то прецiнь не є нiчого фальшивого: возьми до рук, замкни до скринi — i безпечно. Побратими подалися на тi докази i рiшили так, що справедливiсть вимагає, щоб i жиди знали, кiлько вiд них грошей до каси вплило i де тота каса находиться.
— Нехай буде по-вашому, — сказав Стасюра. — Виберiть двох з-помiж себе, котрi би були при складцi: при їх очах грошi зложаться до скринi враз iз списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеться, — i так буде й далi, кождого тижня, доки потому лiпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промiнь радостi перелетiв по Германовiм лицi на тi слова. Ось уже змагаючийся гомiн коло хатини дав знати про прихiд жидiв. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вiтаючи робiтникiв уриваними «дай бо'». Герман кiлькома словами по-жидiвськи розказав їм, яка стала умова, i вони швидко порозумiлися, щоб при складцi були Герман i Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступили дрiбнi властивцi: тi платили з квасним виразом, з оханням, деякi торгувалися, другi попросту недодавали по ринському та по два. Бiльшi властивцi платили з жартами, з притиками, — деякi давали по одинадцять i по дванадцять ринських, вкiнцi Леон дав двадцять, а Герман — аж п'ятдесят. Робiтники тiльки позирали по собi, за хатою раз по раз роздавалися радiснi крики, — се робiтники вiтали свою першу побiду в тяжкiй вiйнi за поправу своєї долi. Першу — i послiдню наразi!
Складка скiнчилася. Перечислено грошi, їх показалося звиш три тисячi. Сень Басараб iз порога прокричав тоту суму цiлiй робiтницькiй громадi. Радiсть була без кiнця. Германа i Леона трохи на руках не несли, — вони тiльки всмiхалися, почервонiлi i споченi вiд задухи, що стояла в тiснiй, людьми набитiй хатинi. Грошi вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матiєвiй хатi. Серед загальної шумної радостi жиди вiддалилися.
— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робiтники, ходячи товпами по Бориславi. Веселi пiснi роздалися вiд одного кiнця до другого.
— А завтра до роботи, — говорили деякi, зiтхаючи.
— Ну i що ж! Не вiк же нам святкувати. Просвяткували три днi, як великоднi свята, хiба не досить? Се був наш правдивий Великдень!
— А ви, — говорили деякi на радощах Матiєвi i Сеневi, — пантруйте нам нашої каси, як ока в головi. Три тисячi срiбла — таж то сума!
— Ану, панове рiпники, нафтарi, мазярi, чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорцi. — До вечора пiвшахти! Ану, ану!
Товпа робiтникiв валила за ними.
В Леоновiй фабрицi вiд першої хвилi, як згода стала, вже горiла робота. Квапно дiялось Леоновi. Вiн хотiв завтра скiнчити цiлий ладунок церезину, щоби до кiнця тижня упакувати i вислати до Росiї. Вiн аж горiв з нетерпеливостi через тотi днi примусового святкування, а й Шеффелевi було якось не до солi. Тепер же вiн ледве мiг дiждатися згоди, а зараз туй-таки закликав Бенедя i других тих, що вперед робили на його фабрицi, i пiслав їх до роботи.
Пiзно вночi вернув Бенедьо до хати. В хатi не було нiкого. Матiй також був на роботi, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямi, по п'ятнадцять шiсток обiцяв, i старий Матiй на радощах подався. Яма була глибока, але бiльша її часть була забита — нафти не було. Зато в глибинi около двадцяти сажнiв iшов перший поверх штолень, о п'ять сажнiв нижче другий поверх, далi третiй, в котрiм тепер робилося. Яма була багата — штольнi давали денно около десять сотнарiв воску, а таких багатих ям було у Германа звиш вiсiмдесят. I Матiй прийшов з роботи пiзно вночi, змучений, ледве живий, i скоро тiльки до хати, кинувся на постiль i заснув, як колода. Вiн i не бачив, як оподалiк за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як вiн, коли Матiй увiйшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сiней i скулився в кутику, як вкiнцi, коли Матiй замкнув дверi, розiбрався i заснув, тихесенько вповз до хати, висунув з-пiд печi скриньку з грiшми, взяв її пiд паху i поповз iз хати. Нiхто не бачив сього, хiба блiдолиций мiсяць, що час вiд часу боязко визирав iз-за хмари. I нiхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сiняних дверях, як рипнули дверi, як почупкав Мортко долi улицею, — нiхто не чув сього, хiба холодний вiтер, що рiзко шумiв з устоку на Борислав, i стогнав, i завивав у крутих берегах недалекої рiчки.
На другий день крик i гвалт зробився в Матiєвiй хатi — скринька, робiтницька каса, пропала без слiду!
На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно смiялися! Жиди стрiнули їх з насмiшкою, а то й з наругами i погрозами. Плату вiдразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.
— А щоб ви знали, дурнi гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми нi з сього тi з того будемо вам касу складати? Постiйте троха, випчихайтеся! Борислав — то ми! I ми тепер смiємося з вас!
XVIII
З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Вiдня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм для нього свiтi ждуть його чималi бурi i пригоди, жде його читрохи гризоти i прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що в тiм новiм свiтi жде його маєток i достаток, i вiн не мав причини не вiрити сьому другому, виразному голосовi.
Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б йому помiчник, i гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де вiн i що з ним сталося? Вiн побiг до полiцiї, - там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав, — вiд кiлькох мiсяцiв виїхав. Куди виїхав? Сього не знали напевно, — знали тiльки те, що виїхав кудись nach Polen '. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний був до пiдозрiнь, але його зостановило, куди-таки nach Polen мiг виїхати Шеффель. «А шкода, що його нема, — думалось йому, — мiг би був при менi гарний грiш заробити!»
Аж ось перед самим виїздом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з Росiї вiд одного високого достойника, — мабуть, члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його проектом достави церезину, i для чого намiри його розбилися, i чи, може, вiн продав свiй патент «Спiлцi земного воску», котра давно вже зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублiв кавцiї i швидко має постачити перший ладунок — 50 000 сотнарiв? Грiм з ясного неба не був би так перелякав бiдного Ван-Гехта, як се дружнє письмо. «А се що такого? — скрикнув вiн. — Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се зробити?» Мов опарений, кидався вiн сюди i туди, не знаючи, що дiяти. Телеграфiчно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах тота «Спiлка земного воску» i вiдки надiється присипки церезину, але достойник не вiдповiдав, бо, мабуть, i сам не знав. Тодi Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i з своїм патентом до прокураторiї державної, звiщаючи її о намiренiм на його шкоду ошуканствi. В прокураторiї сказали йому: «Добре, винайдiть ошуканця, а можете бути певнi, що вiн буде укараний». Ба, винайдiть ошуканця! Коби-то вiн знав його, коби знав, де вiн є! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт до уряду цлового i виєднав розпорядження, щоби по причинi узасадненого пiдозрiння о ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до Росiї i Румунiї пiдлягали докладнiй ревiзiї, а коли б мiж ними показався церезин, то щоб був притриманий, i яко corpus delicti 1, вiдiсланий до прокураторiї державної. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи вiд себе обiцянку щедрої надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися, рушив в дорогу.
Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертiтися коло одного питання: хто се мiг менi зробити? Очевидна рiч, тiльки двi можливостi показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патентi, винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель, котрому звiсний був його секрет, видав його. I коли перша можливiсть, чим бiльше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння на Шеффеля щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi. Несподiваною а сильною пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм вiд'їздi nach Polen. I Ван-Гехт постановив собi, скоро приїде до Дрогобича, розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.
Щастя сприяло Ван-Гехтовi. Приїхавши до Дрогобича, вiн не застав Германа дома, але застав тiльки карточку вiд нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля його плану. Вiн поїхав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий кiнчив уставлювання кiтла. Оглянувши перезиновий вiддiл, Ван-Гехт висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий, скiнчивши своє дiло, мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт запросив його до повозу, на котрiм вiн сам приїхав. Посiдали. Розговорилися по дорозi. Будовничий розказував Ван-Гехтовi про Борислав i про те, що там учора вибухли якiсь непорядки, о котрих досi нiчого ще певного не знати. «Певно, звичайна хлопська непокiрливiсть, нiчого важного!» — додав вiн з погордою. Далi перейшла бесiда на другi бориславськi обставини, на стан воскової продукцiї i воскового ринку. З розмови показалося, що про новий церезин будовничий нiчого ще не знає, i Ван-Гехт почав думати, що годi буде вiд нього що-небудь дiзнатися о тiм, чого йому треба. Але будовничий розговорився i говорив уже, що йому слина на язик принесла.
— Я вам кажу, що цiла та штука недовго потриває, - балакав вiн, — леда день, i все попелом розвiєся, збанкротує. Дрiбнi властивцi держаться якимось чудом божим, i треба тiлько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пiшло з торбами. А й мiж бiльшими властивцями, розумiєся, крiм одного Германа Гольдкремера, нема нi одного солiдного гешефтсмана. Усе швiндель, усе дурисвiти! От, прошу вас, тут оден з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, i, хотячи замаскуватися, говорить менi, що се має бути паровий млин. Дає менi план, — вже й забув, чиєї то роботи той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, але гадаю собi: «Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобi буде млин». А вiн, дурень, скоро при перших закладинах та й зараз проговорився, i ще й мене скомпромiтував! Ну, скажiть же, чи можна з такими людьми солiдне дiло мати?
Ван-Гехта не дуже зацiкавило се оповiдання. Але щоб не показатися нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:
— То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати, що в нiй такого новомодного?
— Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собi пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, — певно, будете знати його систему фабрикацiї?