Ван-Гехт аж зiрвався з сидiння, мов пришиблений наглим ударом електричної батерiї.
— Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота вже готова?
— О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.
— А властивець тої фабрики зовеся..?
— Леон Гаммершляг.
Ван-Гехт записав собi iм'я в нотатцi.
— А не можете менi сказати, — даруйте, що вам так наприкряюся, — де находиться тота фабрика?
— Поконець Борислава. От сею дорогою як поїдете вдолину, понад рiку, через он то село, звеся Губичi, i, не доїздячи до Борислава, налiво, над рiчкою.
— Дякую вам. Мене дуже iнтересує та нова система фабрикацiї, мушу поїхати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровiї
Карета зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети i пiшов до свого дому.
Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а вiдтак казав везти до Германового дому на обiд.
«Нехай i так, — думав вiн сам собi по дорозi, — тепер маю його в руках, не втече менi нiяким способом!»
XIX
Щасливий, розрадуваний i пристроєний, мов на празник, увiйшов Готлiб до свiтлицi, в котрiй сидiла Фаннi. Се перший раз мав вiн бачитися з нею пiсля щасливого уладження їх дiла мiж його матiр'ю а її батьком. Вiн iшов, землi пiд собою не чуючи: голова його повна була образiв щасливої будущини, серце повне було несказанної нам'єтностi, невгасимого жару. Якою-то вiн застане її? Як вона любо усмiхнеться йому назустрiч, як, гiречудово рум'янiючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну головку на його плече, як вiн буде цiлувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожевi, запахущi блискавицi, стрiляло в його уявi, i вiн не йшов, а летiв, землi пiд собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.
Але що се? Ось вона стоїть при вiкнi, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, i чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На нiй сукня з якогось сiрого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає: анi одна скиндячка, анi нiякий блискучий металевий стрiй, котрi вона так любить, — нiщо не показує, що вона чогось надiється хорошого, радiсного, празничного. Тихенько вiн наблизився до неї, взяв її за плече i нахилився, щоб поцiлувати в лице, коли разом вiдскочив, мов опарений, побачивши, як ряснi сльози плили з її очей, i почувши рiвночасно-її придушенi, хлипанням перериванi слова:
— Iди геть!
— Се що такого? Фаннi, що тобi сталося? Фаннi, серце моє, чого ти плачеш?
— Iди геть, не говори до мене!
— Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я тобi такий ненависний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фаннi?
I вiн знов положив свої руки на її плечi, стискаючи їх легенько. Фаннi ще дужче заплакала, але не оберталася.
— Iди геть! Хiба ж не знаєш, що нам розлучитися треба, що нам з тобою не бути?
— Нам? Розлучитися? Се ти що говориш, Фаннi? Ти недужа, чи що такого? Нам не бутiг з тобою? Хто се смiє казати?
— Мiй батько!
— Твiй батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, вiн дав своє слово моїй матерi, — хiба ж вiн мiг взяти назад своє слово?
Фаннi мимоволi обернулася, слухаючи його слiв, — вона й сама не знала, що се значиться.
— Але ж противно, Готлiб, iменно твоїй матерi мiй батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якiсь iншi види.
— Але ж мати зовсiм противно казала менi!
— А я тобi кажу правду, я все чула!
— То моя мати ошукала мене?
— Вона, може, так тiлько… щоби ти не турбувався…
— Господи, то воно й справдi так? Нi, се не може бути! Що я винен твому батьковi, що ти йому винна, Фаннi, що вiн хоче нас живпх зарити в могилу?
— Я не знаю, Готлiб!
— Але нi, нi, нi, — i при тiм вiн з лютостi тупнув ногою, — се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фаннi, я — вовк, я вмiю кусати!
Вiн почервонiв, як буряк, його очi почали заливатися кров'ю, лютiсть затамувала йому дух. Фаннi дивилася на нього, мов на святого. Нiколи вiн не видався їй таким хорошим i принадним, як в тiй хвилi дикої лютостi.
По хвилi передишки Готлiб говорив далi вже трохи лагiднiше:
— Але скажи ти менi, бога ради, Фаннi, через що твiй батько не хоче дати тебе за мене?
— Не знаю, — вiдповiла Фаннi. — Менi здається, що вiн має якийсь гнiв на твоїх родичiв.
— А ти, Фаннi, ти, — i вiн з диким жаром вдивлювався в її очi, — ти… чи пiшла би за другого, якби твiй батько казав тобi?
— Готлiб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б свої очi з жалю за тобою, я вмерла би швидко, але проти батькової волi не пiшла б.
— Так ти мене любиш?
— Готлiб! — I вона впала в його обняття. Жаль i грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцiлункам.
— Але якi види може твiй батько мати з тобою, Фаннi?
— Або я знаю! Адже знаєш, мiй батько богатий, має зв'язки з усякими купцями та банкiрами, — може, хоче мене вiддати за котрого з них.
— Прокляте богатство! — воркнув крiзь зуби Готлiб.
— Я би волiла, щоби мiй батько був бiдний, — сказала сумовито Фаннi, — тодi вiн потребував би ласки твого батька i з радiстю вiддав би мене за тебе.
Очi Готлiба заiскрилися при тих словах дiвчини. Вiн крiпко стиснув її руку, так, що вона аж скрикнула.
— Добре мовиш, Фаннi, — сказав вiн рiшуче, — i я так кажу! Бувай здорова!
— Куди йдеш?
— Не питай! Я постараюсь усунути всi завади, що стоять в дорозi нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би ту…
Вона не дочула його слiв. Мов громова хмара, вибiг вiн з Леонового дому, i в бiдної Фаннi тривожно стискалося серце.
— Що вiн хоче зробити? — прошептала вона. — Вiн такий бистрий i палкий, вiн так гаряче i безпам'ятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!
А Готлiб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далi стрепенувся i погнав додому.
— Мамо! — скрикнув вiн, впадаючи до материного покою. — Пощо ви одурили мене?
— Як, коли?
— Пощо ви сказали, що Леон прирiк вiддати свою доньку за мене?
— Або що, не хоче?
— Адже ж вiн i вам казав, що не хоче? Чи нi?
— Та так. Поганець вiн, синку, я тобi давно казала, щоб ти з ними не заходився! — Все те говорила Рифка, мов сонна, мов iз яких неясних столiтнiх споминок. Але Готлiба тота сонливiсть вивела з терпцю. Вiн тупнув ногою, аж вiкна забринiли, i крикнув:
— Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною по-розумному! Раз я вам сказав, що люблю Леонову доньку i що вона мусить бути моєю, тож не говорiть менi нiчо против неї! Розумiєте чи нi?
Рифка тремтiла всiм тiлом вiд тих грiзних слiв, котрих значення вона лиш через половину розумiла, i, мов причарована, не зводила очей з його лиця.
— Та добре, синку, добре, але чого ж ти вiд мене хочеш?
— Я хочу, щоб Фаннi була моєю.
— Та що ж, коли той поганець не хоче дати її за тебе.
— Мусить, мамо!
— Мусить? А як же ти його всилуєш?
— Отож о тiм я хотiв з вами порадитися, мамо.
— Зо мною? Що ж я тобi в тiм пораджу? Ти, синку, маєш свiй розум, лiпший, нiж мiй, радь собi сам!
— А так, ви розгнiвали Леона, вiдопхнули його, а тепер «радь собi сам»! Виджу, виджу, як ви мене любите!
Рифка захлипала, мов мала дитина:
— Синку, синку, лиш того менi не кажи! Все, що хочеш, лиш того менi не кажи, що я тебе не люблю.
— Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху виннi, а тепер i порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
Бiдна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати i придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але її недужi, надломанi i блуднi думки мiшалися i розлазилися без ладу i складу, — вона прибирала тисячi рад, одну за другою, i, не висказавши нiчого, вiдкидала їх, видячи, що всi тi ради безумнi i зовсiм не ведучi до цiлi.
— Ти, ти, синку, пiди до нього i проси його… або нi, лiпше намов деяких рiпникiв, щоб його добре вибили… або ще нi, найлiпше би було трутити того поганця де з моста в воду, — або нi, — ох, що то я хотiла сказати…
— Дурнi ви, мамо!
Рифку врадувало те слово, воно зняло з неї страшний тягар — думання.
— А видиш, синку, я тобi то казала, що я нiчо путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вiсiмнадцятий! Ох, моя голово, моя бiдна, дурна, нетямуща голово! — I Рифка тяжко заридала, сама не знаючи чого.
Нараз вона стрепенулася, живiша iскра заблисла в її оцi.
— Слухай, синку, що я придумала!
— Що таке?
— Вiн казав, що має iншi види з донькою, — певно, за богача якого хоче її дати.
— А певно.
— Якби вiн був бiдний, то дав би доньку за тебе.
— А певно.
— Ну, а хiба ж то така велика рiч з богача зробити бiдного?
— Невелика.
— I я так думаю. Пiди вночi i пiдложи огонь пiд його кляту фабрику, все його богатство за годину з димом пiде — i донька його буде твоєю!
Готлiбовi очi заярiлися рiшучим огнем.
— Добре кажете, мамо! I я сам так гадаю. Дякую вам!
I вiн побiг з покою, оставивши Рифку саму з її думками. Вона зразу сидiла безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сидiла i всмiхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синовi. Лице її в тiй хвилi мало вираз того iдiота, що регочеться, вiдтявши голову свому любленому котовi. Але недовго тривав той iдiотичний супокiй. Нi вiдси нi вiдти налетiла яснiша хвиля — Рифцi разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, їй разом показалося, що її син пiдкрадається з засвiченим вiхтем пiд якийсь високий темний будинок, що пiдпалює його, втiкає, його ловлять, б'ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку пiдземну вогку яму, — i вона в страшеннiй розпуцi вхопилася за голову обома руками i, микаючи на собi волосся, скрикнула:
— Мiй сину! Мiй сину! Вернися! Але Готлiб був уже далеко i не вернувся.
XX
I знов побратими зiйшлися на нараду в Матiєвiй хатi. Мов з хреста знятi, сходилися вони, мов розбитi, засiдали вони на лавах, з похиленими очима, не смiючи зирнути один на одного, немов то вони були виннi тому нещастю, котре постигло цiлу робiтницьку громаду. А вже й найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнiлих очах, по його пожовклiм, аж зеленiм лицi, по його надломанiй, похиленiй поставi, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його жизнi пiдтята, що усмiху не буде вже на тих зiв'ялих устах, що вiн жвє вже немов чужим, позиченим життям, що робiтницьке нещастя вбило, роздавило його. Кiлько вiн перетерпiв в тих двох днях! З яким болем виривав вiн iз свого серця одну за другою золоту надiю! Перша хвиля, коли вони з Матiєм побачили, що дверi незамкнутi, а вiдтак, мов якою зловiщою рукою пертi, переконалися, що скриньки нема, тота перша хвиля — то була, певно, найтяжча, найстрашнiша хвиля в його життi. Всi сили разом опустили його, все тiло так i застило на мiсцi, вся пам'ять погасла, вiн стояв, мов паль, i не мiг поворухнутися. Звiльна ажень вернула його пам'ять, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робiтники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, пiдкупленi жидами, видали їм касу? Тота страшна думка огнем палила його серце. «I воно зовсiм легко може бути, — шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, — адже два нас у хатi, вилому нема нiякого, слiду нiякого, очевидна рiч, що взято скриньку при нас на нашiм свiдомi! I я — зрадник! Я, що цiле своє життя, цiлу свою душу вложив в тоту справу, я мав би причинитися до її обалення!..» I хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно регочучись, признався перед Матiєм i перед другими робiтниками, що се вiн викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнiшiм сховку у Германа i що «хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам пiде до дiри за недозволен! складки», — то вiд сього признання не полегшало Бенедьовi. Думка його винаходила чимраз i чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власнi кривавi рани. Хто бачив його пiд час робiтницької змови, охочого, невтомимого, радiсного, все задуманого i все готового радити другим i додавати вiдваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, — той був би подумав, що се або не той чоловiк, або що вiн перебув яку тяжку недугу. I Бенедьо справдi перебував тяжку недугу, з котрої — сам вiн те бачив — виходу для нього не було.
Не менше подалися й другi побратими, особливо Матiй i Стасюра. Тiльки брати Басараби не змiнилися i, бачилось, не дуже сумували. Ба, що бiльше, на їх лицях виднiлось щось немов потаєна радiсть, немов оце сповнялось те, чого вони давно дожидали.
— Що ж, побратими, — сказав Андрусь по хвилi важкої мовчанки, — наш красний сон скiнчився, розбуджено нас!
Нiхто не вiдзивався на тi слова.
— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь, i голос його ставався чимраз м'якший, — сум не поможе. Що впало, то пропало, i воно, вiрте менi, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! I то велике дiло, що ми такого доказали, як отеє перед кiлькома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Нiщо нам тепер i думати о тiм, щоби поступати з ними так, як досi!
— Так що ж дiяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невже ж опустити зовсiм руки i здатися на їх ласку?
— Нi, i ще раз нi! — живо пiдхопив Андрусь. — Нi, побратими, наша вiйна з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi — то був тiлько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!
В словах Андруся було тiлько сили, тiлько жару i завзяття, що всi мимоволi ззирнулися на нього.
— Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас, що Борислав — то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годi, стрiбуємо ж не так!
— Ми й досi, Андрусю, не… не зовсiм добрим способом воювали. Вони вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.
В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив пару крокiв до Бенедя.
— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! — сказав вiн з притиском. — Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей i твоя чиста вiйна не була б могла зачатися.
— Я не випоминаю нiкому нiчого, — смирно вiдказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусило бути, що така в;ке наша нещаслива доля, що тiлько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вiрте мому слову, — чим менше неправди буде на руках наших, тим певнiша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогiв!
— Ба, якби-то вороги также так само думали i также чесно з нами поступали, то тодi, певно, й ми мусили б їм дорiвняти, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. — Але тепер, коли правда зв'язана, а неправда має нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розв'яжеся, неправда й зовсiм зарiже її. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, — але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що iншого, кращого… делiкатнiшого, — бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..
— Я нiчого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хiба зачинати наново утрачене.
— Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi. Нi, вже що iншого придумай!
Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?
— А ви, друзi, знаєте який спосiб? — спитав Андрусь. — Говорiть!
Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силi його вiдвернути.
— Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се моє слово.