Annotation
ЗМІСТ:
Завітайте в відеон
Треба йти
Ігор Акімов
Пролог
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
Епілог
ЗАВІТАЙТЕ В ВІДЕОН
1
2
3
4
ТРЕБА ЙТИ
notes
1
2
Ігор Акімов
Художнє оформлення В. ГРИНЬКО
Пролог
Що й казати, витримка в космонавта була дивовижна. Звісно, в першу мить він здригнувся — не міг не здригнутись, коли німа тиша зненацька вибухнула моторошним виттям сирени «уа! уа! уа! уа!». Але це виття відгукнулося у нього десь там всередині, під серцем, й зовні він так і лишився незворушно зосередженим, тільки перевів погляд з екрана локатора на рентгенометр і дивився, як з’являються і зникають червоні цифри, що означають десятки рентгенів (зміну одиниць помітити було неможливо).
Вісімдесят рентгенів… дев’яносто… сто…
Режим роботи двигунів нормальний. Отож, причина не в них, опромінення зовнішнє, подумав космонавт і раптом збагнув, у чім річ, яка його помилка. Але уже нічого не вдієш, бо й трьох хвилин не мине, як дістане всі п’ятсот, а менше як за три хвилини все одно встигне виправити помилку, от і виходить, що п’ятсот рентгенів йому вже не минути.
Променевий удар. П’ятсот рентгенів… Йому стало тоскно, бо ж усякий хлопчисько розуміє, що після цього опромінення його навіть у близький космос не пустять, навіть од польотів на Місяць звільнять. Що оцей політ для нього останній. Та він одразу ж заставив себе забути про це — все-таки витримка в нього неабияка, а для того ж з цієї історії ще треба виплутатися: прилад уже показав загальне опромінівування мало не двісті рентгенів, а за три хвилини складе п’ятсот, а коли він загається й не вкладеться у три хвилини, то дістане в півтора, у два, в три рази більше. А це означало тяжке білокрів’я, якщо не гірше… відразу…
Тому й був він такий спокійний; нічого іншого йому все одно не лишалося.
Космонавт увімкнув поворотні двигуни, і планемірно, слухняно зійшов з останнього курсу. Тепер космонавт обчислював на електронній машині, коли зробити наступний поворот і взяти потрібний курс. Він увесь заглибився в розрахунки і вже не помічав, як потекли за ілюмінатором зорі, не думав про час і про те, що міг схибити. Він тільки підраховував, і встиг саме зараз завершив маневр дуже вдало.
Космонавт випростався й лише тепер знову кинув погляд на рентгенометр, йому сперло дух. Він судомливоь зітхнув, потім ще раз — глибше, потім провів по обличчю долонею и довго витирав хусточкою змокле чоло і все не відривав очей од рентгенометра наче зачарований цифрою 828. «Ну, звичайно, — думав він, — цього треба було сподіватись. Щосекунди я наздоганяю цей клятий астероїд, отож, інтенсивність радіації зростає, отож правильно, і тут уже нічого не вдієш. Якби це сталося років десять тому, коли на всіх маршрутах були тільки важкі броньовані планетольоти, мені б і п'ятдесяти не перепало, така в них була броня, а тепер у радіактивних поясах навчилися робити штучні проходи, та й космос вже три роки таке спокійне, от і літають усі на цих кораблях. Хто б повірив, що трапиться отакий п’ятсот двадцять вісім…».
— «Сігма–3», «Сигма–3». Чому мовчите? Прийом, — почувся в навушники голос диспетчера.
— Я «Сигма-3», — сказав космонавт, — вас чую. «Сигма-3», чому мовчали? Звідки в кабіні радіація?
Космонавт глянув на локатор, прикинув, що хвилин досягне мети, і сказав:
— Астероїд лишив позад себе радіаційний слід. Я зопалу опинився в самісінькій середині.
Через те і зв’язок урвався, та космонавт про це не сказав — і так усе ясно. Тим паче, диспетчерові навколишних трас — ДНАМові — чудовому електронному велетню; ще й двох років не минуло, відколи його побудували, та спитайте в першого-ліпшого космонавта, якому диспетчеру віддасть перевагу, — і кожний відповість, що ДНАМові. Правда, подейкують, нібито новий марсіанський диспетчер буде ще досконаліший, але, зрештою, не в тому річ. Все одно ДНАМ молодчага. Коли вже він веде обчислення, то зважує все або майже все. На як недивно, як це він не передбачив радіаційного сліду? Що то з ним не траплялось. Може, цей випадок він кваліфіцівував як неймовірний?.. Космонавт ще раз глянув на рентгенометр. 828. Йому здалося, що в кабіні жарко. Але термометр показував вісімнадцять градусів. Кепські справи. Він витер піт, а потім подумав, що ще передати ДНАМові. Але нічого не міг пригадати й тільки сказав: «Привіт».
— «Сигма-3», припиніть переслідування, припинить переслідування, — забубоніло в навушниках. — Повернитесь на ракетодром.
Космонавт глянув на локатор, потім на годинник. Так, залишилося шість з половиною хвилин. Про повернення не могло бути й мови. Він збільшив швидкість до граничної і відразу ж подумав, як здивує ДНАМа така неслухняність. Ще б пак! Накази в космосі не обговорюються, їх виконують, і він завжди їх виконував, і цей наказ теж належало б виконати, — наказ розумний, дуже розумний: якби він зараз, негайно, повернувся на Землю — його, можливо, ще встигли б врятувати… можливо, вів ще пожив… Та він знав, що не виконає цього наказу — уперше й востаннє, — бо для нього шлях у космос віднині все одно закритий і повертатись на Землю, коли мети — якихось шість з половиною хвилин польоту, принаймні безглуздо. Тим більше, що його вже опромінено. Отож, коли навіть трапиться ще якийсь «сюрприз». То йому вже, власне, байдуже, — зате хлопців, що прилетять сюди згодом, він вчасно попередить, їм не загрожуватимуть такі речі, як оця радіація, і вони ще літатимуть. А він таки подивиться, що це за «астероїд»!
Так він вирішив і передав ДНАМові, що переслідуватиме астероїд і далі, та раптом побачив: приладі показують, що планетоліт повертає до Землі. Отже, ДНАМ хоче взяти керування на себе, зрозумів він і спокій відключив керування іззовні, залишивши для радіозв’язку тільки один канал: диспетчерську кабіну. Потім, не слухаючи розумних доводів ДНАМа, повернув планетоліт на попередній курс.
Він знав, що робиться зараз на Землі. Певне, ДНАМ уже включив сирену тривоги й викликав начальника загону. І справді, не минуло й двох хвилин, як космонавт почув голос шефа. Він був засмучений, назвав космонавта просто на ім’я, що бувало з ним дуже рідко, і повторив наказ ДНАМа: «припинити переслідування — повернутись».
— Ні, — сказав космонавт, і голос його одразу став владним, невблаганним. Вони все одно нічогісінько не могли вдіяти, а, проте, вимагали, щоб він повернувся, і космонавт знову сказав «ні», його не мучили докори сумління. Шеф наполягає на своєму тільки тому, що так йому слід робити, думав він, наполягає, але нітрохи не сподівається, що наказ буде виконано, бо й сам він нізащо не відступив би перед останнім кроком, якби опинився в таких обставинах.
На рентгенометр космонавт старався не дивитись. 828. Його нудило від цієї цифри, і він марно намагався думати про щось інше. Передав ДНАМу, що бачить астероїд без локатора, в передній і лівий ілюмінатори, і скоро причалюватиме. «Гаразд, — мовив шеф, — тільки будь обережний і не заривайся. Хлопці стартують о 21.20. Вони на тебе дуже покладаються». «Зрозумів, — сказав космонавт і облизнув пересохлі губи. В роті було гірко. — Привіт хлопцям, — додав він. — Прощавайте…»
«Здається, я надто жалісно заговорив», — подумав він і вимкнув мікрофон. Треба ні про що не думати, зосередитись на одному, — як причалити в космосі до невідомого предмета.
Лівий ілюмінатор уже запнуло нерівною густою тінню. В передньому ще видно було скибочку зоряного неба, але й вона ставала вужчою й вужчою: тінь насувала на неї, давила її, мов танк.
Космонавт увімкнув прожектори. На поверхню темної маси впали три здоровенні світлі плями.
— Так і є, — задоволено пробурмотів космонавт. — Космічний корабель.
Космонавт уважно вдивлявся в горбасту поверхи. Зблизька вона скидалася на величезне розбомблене місто — понівечене, зруйноване, обпалене страшним вогнем.
— Ну й накоїли, чорти б їх забрали! Воднева бомба — не жарт! Треба ж було так погарячитися, — шепотів він і все намагався відшукати придатну для посадка площадку. Це було нелегко, бо на поверхні зорельота живого місця не лишилось, але космонавт був упертий і все-таки знайшов цей п’ятачок. Обережно посадив планетоліт.
— От і все, — мовив тихо, а потім ще цілу хвилину сидів, одкинувшись на спинку крісла, заплющивши очі, просто сидів і відпочивав. І від того, що він на якусь мить забув про 828, йому було напрочуд легко. Потім згадав про все й прислухався до свого тіла; звичайно, нічого ще не відчув, та він знав, що таке 828, і розумів: треба поспішати. Він передав на Землю, що спустився благополучно, увімкнув радіомаяк і вибрався з планетольота.
Ішов довго. Дуже довго. Спершу по оплавленій поверхні зорельота; далі знайшов пробоїну і рушив по внутрішніх переходах. І це було нелегко, бо, по-перше, він ще напередодні, на Місяці, розтер собі ногу, і тепер ступня нила, мов суцільна рана, а по-друге, він був у важкому скафандрі, важчому, ніж можна було собі уявити. І все це тому, що на зорельоті була штучна сила ваги хоч і менша, ніж на Землі.
Спочатку його цікавила на зорельоті кожна річ, ліхтарик вихоплював з мороку чудернацькі прилади та прикрої буквально через крок, і він зупинявся перед ними, пильно вдивлявся, намагаючись збагнути їх призначення й принцип дії. Потім це втомило його, і він перестав звертати увагу на машини — просто йшов уперед, брів нескінченним лабіринтом, міркуючи, що колись же мусять показатися ті, що привели цю величезну махину з космосу точно до Землі, не до Марса, не до Венери й навіть не до Місяця, а саме до Землі. «Шкода, якщо цей вибір — тільки випадковість», — думав він.
Ще він думав про хвору ногу та про 828. Але ці думки були не з приємних, і космонавт відганяв їх, згадуючи хлопців, які мчать тепер по його слідах, дружину (нелегко їй буде — самій), дочку. Дочку згадував найчастіше. Він пробував підрахувати, котра в них зараз година, і все збивався. Тоді уявляв собі, як Люся збирається до школи. Звісно, шарф вона не зав’яже (у неї довга і гарна шия) і йтиме вогким осіннім ранком гордовита й незалежна. Його дочка…
Космонавт думав про неї, коли попереду несподівано замерехтіло світло. Перед очима плив багряний серпанок, і ноги здавалися чавунними тумбами (ліва по кісточку була немов би занурена в розпечений метал), але він мимохіть пішов скоріше й опинився в залі.
Власне, то був і не зал, просто величезна кімната. Нічого в ній особливого: стіни, що наїжилися контактами й важелями, світіння телеекранів: ще — дивні металічні звуки. Нікого тут не було.
Космонавт погасив ліхтарик і притулився до стіни. «Чому вони ховаються?» — подумав. Ще раз обвів очима зал — усе здавалося багряним через оцей серпанок. Схоже було, що він на центральному посту великого пасажирського планетольота. А де ж розумні істоти? Чому вони ховаються?
Він заплющив очі і так довго стояв під стіною, ні про що не думаючи здається, навіть задрімав, та потім спохватився: часу було в обріз. «Ще не встигну», — занепокоївся, переступив з ноги на ногу і враз забув про все-ліву ступню рвонуло болем на шматки — мільйони шматочків жил, м’язів, нервів. А він і скрикнути не міг: голос пропав. Знесилений, він дивився перед собою й нічого не бачив, ніби й не дихав.
Ніяк не наважувався ступити перший крок. Та все ж примусив себе — ступив. Іще крок, і щось чіпко вхопило його під серцем. У скафандрі стало душно, і він зрозумів, що далі йти не зможе.
Глянув на годинник і здивувався: виявляється, вже перейшло за середину другої доби, відколи він дістав дозвіл ДНАМа, повернув свій планетоліт зі стандартного маршруту, яким звичайно курсували транспортні кораблі й контейнери між Місяцем та Землею, і погнався за «астероїдом». Добрий астероїд! Космонавт ще задовго до цього догадувався, що тут діло не просте. Втім, далі здогадів у нього не пішло. Та й в інших, мабуть, теж. В усякім разі, напевно можна сказати, що коли астрономічна обсерваторія на Кіліманджаро першою виявила астероїд, ніхто й не гадав, що це — початок сенсації.
Африканці засікли астероїд і виконали на електронних машинах розрахунки.
Вже за півгодини радіо сповістило: обсяг «астероїда» близько двадцяти п’яти кубічних кілометрів, вага 800–900 мільйонів тонн, орбіта видовжена, проходить поблизу Сонця, відстань до Землі 13,5 мільйона кілометрів. Мабуть, знайшлися диваки, що й у зоряні каталоги встигли внести цей «астероїд». А після того — і доби не минуло, — надійшли повідомлення з супутників, що початкову траєкторію руху астероїда обчислено неправильно. Далі це ж і американські обсерваторії підтвердили, зробили нові обчислення і дали свою формулу руху, тільки й вона не підтвердилась, і тоді вчені розгубилися, їх пойняв жах, бо астероїд, чомусь уповільнюючи швидкість, усе загинав, загинав траєкторію, до нього лишався якийсь мільйон з чвертю кілометрів, і вже всім було ясно, що він падає на Землю…
Коли космонавт стартував з Місяця, з шостого ракетодрому (це на півночі Моря Дощів, майже посередині між Карпатами і кратером Ейлера), там ще не знали про наближення катастрофи, і наказ про припинення польотів прийшов пізно, а коли космонавт все ж дістав його, повертатися назад уже не було рації, бо якраз хвилини за дві перед тим Земля повідомила нові координати астероїда, і космонавт побачив, що той уже випередив його. Тому він і не припинив польоту, а на дозвіллі став аналізувати маршрут астероїда, і буквально через кілька хвилин зрозумів, що то за «астероїд». Цифри ясно показували: астероїд не падає на Землю, а виходить на орбіту, найбільш сталу, найбільш зручну орбіту навколо Землі. От і маєш — астероїд!..
Часу було в обріз, та не так уже й мало, прикинув тоді космонавт, щоб не встигнути передати кілька слів. І він негайно послав в ефір свої позивні, і тільки ждав, коли у навушниках прозвучать позивні ДНАМа й звичне «прийом», щоб встигнути попередити, що це не астероїд, а корабель. Космонавт все посилав і посилав в ефір свої позивні: минуло вже секунд десять, і в нього навіть промайнула думка, чи не сталося чого із рацією, коли раптом попереду, там, де синіла Земля і куди промчав космічний корабель, сяйнув гігантський спалах, і тоді космонавт зрозумів, що вони не встигли зробити обчислення з урахуванням останніх даних, звичайно, не встигли, просто нерви у них не витримали, а може, не схотіли ризикувати. Може й так. Усе можливо. їх неважко зрозуміти: така штуковина падала… Що не кажи — громадище. Тарахне — …Цікаво, чи пробували вони послати «астероїду» якісь сигнали, хоча б для годиться. Світлом або по радіо. Мабуть, пробували. Навіть напевно. Сьогодні чергує ДНАМ, а він такий — завжди все враховує, всі варіанти, кожну дрібничку, от тільки радіаційного сліду не передбачив.
На землі так і не дізналися, що то за «астероїд», та й не було в них часу ждати, чи відгукнеться та глиба на їхній поклик, адже вона падала, падала невблаганно, і десь в останню мить вони випустили їй назустріч ракети з водневими суперзарядами.
…Біль зовсім ущух; в ступні лишилося тільки відчуття тепла. «Хитруєш, — пробурмотів космонавт, — знаю я ці фокуси». Він боявся сполохати біль, мов звіра, який нишком чатує на жертву, і йому було прикро, що доводиться марнувати стільки часу через отаку дрібницю.