Космонавт оглядівся, шукаючи, на що б сісти. І враз збагнув, що весь час, поки він стоїть отут, у цьому залі, чути музику. Він вслухався. Звідкись линули звуки: трі-тум-трі-тум-тууум-іааееуеаа!.. Ні, не просто звуки — то була справді музика. І що з того, що в неї трохи незвичний ритм і чудернацька мелодія. Це була музика — печальна, безнадійна.
Тепер космонавт лише слухав.
Ой-ой-ооо-па-тум-па-тум-па!..
У нього ще зринула підозра, що ніякої музики нема, що йому тільки причулося, просто — звукова галюцинація: надто вже багато в кожному такті аромату, пристрасті, людяності, властивих саме землянам. Надто вже усе це знайоме.
Думки нанизувались одна на одну, та він уже не стежив за бігом їх, збагнувши раптом, що дійшов мети, що зараз має побачити сподіване. Звідки прийшла ця певність? Може, навіяла музика? Цілком можливо. Тільки він одразу весь зосередився, насторожився, і тоді ж йому здалося, що хтось за ним стежить, уважно пильнує кожен його крок.
— Чортівня якась, — буркнув він, та увага його ще більше загострилась, напружилася, стягла в нашорошений клубок енергії кожну клітину його тіла; здається, навіть серце перестало битися і кров пульсувати в жилах— усе скам’яніло в чеканні. Він майже фізично відчував у себе всередині цю струну, натягнуту до болю, до корчів.
Знову перебіг поглядом уздовж стін. Впадала у вічі й карбувалась у пам’яті кожна деталь: обриси південно-західної Європи, що повзли через ліловий екран, — зітхання машин — червоні вогники, зелені, чорні — тее-ой-тее-ой-ой-ааа!.. — а підлога тут, либонь, залізна — на ліловому екрані Італія — стеля світиться рівним білим полум’ям — чорні вогники…
І раптом космонавт помітив його. Він здіймався безформною масою на широкому малиновому ложі коло пульта. У першу ж мить космонавт усе зрозумів. Але це було таким неймовірним, що деякий час він ще вглядався, приголомшений і розгублений, — ні, помилки не могло бути! — а далі, забувши про хвору ногу, про обережність, кинувся туди через зал. І, коли він схилився над здоровенним обличчям, вкритим виразками, і глянув у запалені очі, він не знав, що йому робити, що думати, що казати.
— Ах ти, ну хто б подумав, — промовив він, щасливо розгублений, бо істота, котра безпорадно лежала перед ним, була людиною. Звичайна, справжня людина, тільки спотворена якоюсь недугою. Усе тіло було гіпертрофоване, здуте. Та все одно це була людина.
Космонавт почув хрипіння — істота намагалася говорити. Потім вона зробила спробу підвестися, напружилась — і знітилася, потім торкнулася рукою долоні космонавта і ледь відчутно потиснула її. Людина!
Очі космонавта застилало слізьми. Він випростався скинув шолом і обережно вдихнув. Повітря було добре, навіть озоноване. Він подумав, що тут можуть бути небезпечні мікроби, але згадав про 828 і вирішив, що тепер це байдуже, вдихнув ще раз, уже на повні груди і радісно засміявся:
— Слухай-но, хлопче, то ти справді наш, із Землі?
При цьому він торкнувся грудей дивовижного незнайомця й показав на підлогу, і той ствердно закивав, торкнувся своїх грудей і показав на телеекрани, де повільно пропливали земні материки.
Вони навіть не пробували порозумітися знаками: кожен рух давався незнайомцеві ціною величезних зусиль. Він показав космонавтові на довгастий металевий стіл у кутку залу, і космонавт зрозумів, що слід лягти на цей стіл. Слухняно ліг; згори опустилася щільна металева кришка, і все затопив морок. Це трохи збентежило космонавта, але він чекав, що буде далі. Раптом відчув слабке поколювання по шкірі, стало навіть приємно, немовби крізь нього струмував легенький вітрець і кожна пора дихала. І ось виразно пролунав молодий гортанний голос:
— Розумієш, я літав у зоряних світах, боровся з Дінном, з власною смертю… Так, я не вмер раніше тільки тому, що хотів ще раз побачити, як полум’яніє захід на моїй батьківщині і в надвечірніх сутінках повертаються з річки дівчата з високими глеками, як цвіте мигдаль, побачити мармурові колони храмів, що здаються вирізьбленими з бджолиного воску. І стіни пахнуть сонцем. Ти розумієш, що я хочу сказати?
— Звичайно, — сказав космонавт.
— От бачиш, а Дінн, світлий розум, джерело мудрості й досвіду, не міг цього збагнути. Можливо, тому, що коли ми зустрілися вперше, як тільки я прийшов на корабель, він був уже хворий — почав розладнуватися… І я зробив усе, щоб повернутися.
— Так, — мовив космонавт і подумав: людина!.. Ах, як йому пощастило, що він зустрів тут людину! Щоправда, це досить дивно і навіть фантастично, а головне — він поки що так і не збагнув, звідки прилетів цей невідомий. А взагалі, все начебто складається просто чудово. І рейс був добрий, і що це за астероїд — зрозумів вчасно, і од вибуху не осліп, бо дивився на екран, а не в ілюмінатор; потім, коли вогненне море дедалі розросталося й сховало Землю, і вже здавалося, що нічого не вдієш, що шлях у нього один — крізь цю радіоактивну вогняну смерть — навіть тоді йому пощастило, і він встиг якимсь дивом обійти кулю розпеченої плазми, що так стрімко розбухала («астероїд» пройшов крізь неї, мов камінчик крізь вогонь). А хіба не поталанило, що ДНАМ саме його послав у погоню й що він зустрів тут людину? Правда, йому перепало-таки, 828, але винуватити нікого, сам винен, тоді він уже добре знав, що то за «астероїд», мав би дещо й передбачити.
— Коли я виводив корабель на орбіту, — долинуло до нього, — на шляху зорельота раптом виникли спалахи, немов від синтезу ядер дейтерію. Я збагнув, що це — людських рук діло. І заплакав… Зрозумій мене правильно. Я знаю, що таке час. Я знав, що минулого не повернеш, догадувався, як застаріли мої спогади… А все ж, щоб вижити, щоб долетіти, я переконував себе, що, коли повернусь на Землю, на Атлантиді все буде, як було: і полювання на лютого глоргарла, і веселі флейти на святі, і дим над пірамідами, і сміх коханої Аоли.
— Кажи ясніше, — попросив космонавт.
З першої хвилини, як людина заговорила, космонавт одразу відчув, ніби йому всередині тріснула якась пружина. Весь час, поки тривали переліт і переслідування і багатогодинне блукання по зорельоту, — ця пружина була натягнута в ньому до краю. І враз тріснула. Втома несподівано налягла страшенним тягарем, і вдавлювала занурювала в хистке півзабуття. Він ще встиг подумати що, можливо, це металеве ложе буде його останнім пристановищем, подумав — і куточки губів переломилися гіркими складками. Але потім звідкись наринув в’язкий туман, і все заполонило одне бажання спа-а-а-ти… спа…
— Кажи яс-ніш-ше-е… друже… — через силу промимрив він і почув десь здалеку той самий розмірений, заколисуючий голос:
— Гаразд, я розповім про себе з самого початку. Ти, здається, спиш?.. Нічого, спи… Мені однаково. І так почуєш. Мої слова вкарбуються в твій мозок навіки, і ніякий новий спогад не витіснить їх з пам’яті. Спершу ти плутатимеш це з тим, що справді було в твоєму житті. Потім почне здаватися, що все це ти сам пережив колись дуже давно, так давно, що лише в твоїй підсвідомості зостався від цього слід… Це несила осягти. Слухай же.
1
Мене звуть Нагга. Замолоду я був мисливцем і слідопитом. Кидав свій важкий бойовий спис на вісімдесят великих кроків, і, коли він летів точно в ціль, здавалося, що вся Атлантида прислухається до високого дзвону несхибного ратища.
Чи доводилось тобі чути про Атлантиду?..
Мені трудно говорити з тобою. Ти прийшов з інших століть. А може, минули вже тисячі і мільйони років, і в пам’яті поколінь назавжди стерлися спогади про мою батьківщину.
Я відвик од людей. Навколо тільки машини — розумні, надійні, ненабридливі і всезнаючі. З їх допомогою добре прокладати міжзоряний маршрут; з ними цікаво поговорити про високі матерії: про час, про ентропію, про початок і кінець усього, — але з ними не поговориш просто так, про те, про інше, ні про що і про все відразу; як любив я погомоніти весняного вечора у винарні сусіднього кварталу з одноногим дядечком Регром; по стінах повзали стоноги, плавали й потріскували вогники в лампадах, навколо розмахували глиняними кухлями веселі бородані і пили вино, яке запозичило колір у сонця і аромат у молодої сосни…
Розумієш, що я хочу сказати?.. Машини мудрі. Вони знають страшенно багато. Розмова з ними — насолода для мозку. І слід віддати належне Дінну, який гостинно прийняв мене тут, у зорельоті, — він був добрим другом і гостинним господарем. Він багато зробив, щоб полегшити мою долю. Та я віддав би півжиття, аби тільки знов опинитись у справжньому лісі й бачити справжні вечірні заграви і ранкові тумани, вистежувати звіра і спати в прілому, гарячому сіні. Аби знати, що десь поруч є люди.
Не говоритиму про дитинство — спогади про нього в усіх однакові; про храми, які вітали схід сонця жертовними димами: про першого вбитого мною звіра.
Я жив у маленькому селищі, яке притулилося в затишному куточку Долини Птахів. Можливо, ще й нині збереглися такі: криті тростиною хати, курні стежки між ними, біля лісу маленький храм. Уранці селище сповнюється ревінням худоби, сваркою жінок; вершини на заході жевріють ясно-червоними жаринами, і, коли вмиваєшся, долоні ломить од холоду.
Я любив полювати. Любив відчувати на плечі впевнену вагу списа. Любив, коли нога до литки провалюється в глибокий, піддатливий мох. Любив пряну задуху полудня, і квіти, і траву, і запах звіра на стежці, і сліди біля водопою, і сутичку, і повернення додому. І любив думати про Аолу.
Вона завжди вибігала назустріч і гукала:
— Нагго, Нагго, що ти сьогодні приніс?
І, коли я розводив порожніми руками, сміялась:
— Ти, мабуть, заснув у лісі. Гляди, Нагго, тебе коли-небудь з’їсть волохатий пута.
Вона була маленька, але дужа: весною сама обробляла мотикою поле, восени сама збирала врожай. Вона була вродлива. Гарна, як ранковий бір, як новий спис як білясті рубці від кігтів глоргарла на грудях мисливця.
Якось вночі я склав біля хати її батька викуп — шкури забитих мною звірів. їх було багато: я тричі ходив до своєї хатини і тричі повертався, згинаючись під вагою дарунків. Уранці їх не стало. Проходячи селищем, я нічим не виказав своєї радості — адже я був мужчина! — але в лісі дав собі волю, високо стрибав, як молодий звір, і кричав, аж луна котилася міжгір’ям.
Мабуть, я був щасливий тоді. Я ж так кохав Аолу. До свята Вогню, коли я міг привести її в свою нову хатину, місяць мав народитися тричі, і вперше цей строк здався мені задовгим.
Так, я був щасливий. Сподівання, ця тінь справжнього життя, зробили мене мрійником. Я вірив, що щастя буде зі мною завжди, що навіть після того, як останній подих залишить моє тіло, я опинюся в Полях Щасливих Ловів: адже щомісяця я приносив дари жерцям.
І раптом усе скінчилось.
Наче під ударом сокири, розкололося вночі небо, і різке синє світло обпалило землю. А потім був такий гуркіт, що гори зрушили з місць, і каміння хатин розповзлося, мов живе, і ліс повалився, ніби по ньому довго тупцював височенний пута.
То був тільки початок.
Слідом прийшов ураган. День змішався з ніччю, морок — зі світлом, і ми забули, яке сонце. Земля корчилась і кричала, як породілля. Та муки не несли їй щастя, лише горе атлантів породжували вони.
Порятунку не було ніде.
Удень і вночі молились атланти, вівтарі окропилися кров’ю, та не було нам ні прощення, ні пощади.
Померк старий місяць і молодий округлився, як щити атлантів. Духи втомилися змішувати світло з мороком та перекидати гори в моря. Якось я побачив зорі, вирушив шукати Аолу і знайшов її в захистку під вивернутим корінням араукарії.
— Я хочу їсти, — сказала вона.
Я взяв списа й подався на полювання.
Земля була печальна.
«Тебе довго били палицею, земле, — думав, я, пробираючись між поваленими деревами, обходячи уламки скель, з подивом вдивляючись у незнайомий контур рідних гір. — Тобі зробили боляче».
Полювання було невдале. Ми поснідали їстівним корінням і плодами, а потім я знов узяв списа й подався в гори.
Помалу життя налагоджувалось.
Ми, як і раніш, били звіра, ловили рибу й обробляли землю, але атлантів ніби підмінили. Вкривалися пилом лункі барабани; ще так недавно веселе рокотання їх скликало на бенкети й свята цілі округи, а нині всі пісні налилися печаллю, мов осінні ягоди — гірким соком, бо в кожному домі був траур: багатьох, дуже багатьох розгнівані духи переселили в Поля Щасливих Ловів.
Я дивився на людей мого племені — і не пізнавав їх. Ніби щось надломилося в душах атлантів. Не було в них колишньої гордині, а зарозумілість, яку вони увібрали в себе з материнським молоком, збереглася лише в опущених губах витрішкуватих масок, що застигли на фронтонах напівзруйнованих храмів. Духи розтоптали самовпевненість і пиху атлантів. Дні, чорні від хмар і попелу; ночі, білі од безперервних блискавок, відібрали снагу в дужих рук і мужність у сердець; туга оселилася в очах у воїнів.
Часто мені не спалося вночі. Я лежав на спині, дивлячись, як зорі просочуються в щілини очеретяної покрівлі, відчуваючи, як снага наливає мої груди, як вона буяє в них, наче весняний сік у деревах, і думав: навіщо мені та снага? І ще я думав про те, що земля моя теж не спить уночі: було ясно чути, як вона здригається, як дихає, ніби величезний пута перевертається уві сні, і я думав, що, коли вона знову прокинеться, це так не минеться атлантам.
І вона таки прокинулась.
Небо було ясне, але вдалині гуркотів грім: то зі схилів зривалися величезні скелі; хитались гори, земля репалася, мов достиглий кавун, і гинули атланти. Старі люди пророчили, що так буде відтепер завжди, знов і знов пробуджуватиметься земля, аж поки наймолодші в роду не підуть слідом за батьками в Поля Щасливих Ловів. Поки не заберуть боги всіх атлантів.
Ми вірили цьому. Вечорами сиділи навколо вогнищ, слухали голосіння жінок та виття здичавілих псів, і нічне небо здавалося багряним.
Що нам було робити?!
Якби в нас була мета, якби ми знали, як перемогти і кого, — можливо, ми б таки боролися. Але проти нас була природа…
А потім чеканню настав край. Якось надвечір у Долині Птахів з’явився посланець від Головного Жерця Атлантиди, — його пізнали по плащу, чорному, з поперечними червоними смугами. Посланець був неголений і розпатланий: на закопченому сонцем та вогнищами обличчі великими плямами блищали очі. Він прочитав наказ: усім чоловікам, що здатні тримати зброю, йти до гір, які оточують плато ойкоків. Потім він квапливо сів, схопив поданий йому окорок і заходився шматувати його зубами, голосно плямкаючи і розмазуючи жир по бороді, а старійшини мовчки дивились на нього, ждучи, коли він наїсться.
Посланець перестав їсти несподівано. Поклав необгризену кістку на коліна, потягнувся, широко позіхнув і, обвівши синіми очима долину, мовив замріяно:
— Ну й гарно ж у вас!
— Що в ойкоків? — спитали старійшини.
— Велика битва буде, — сказав посланець, сховав кістку в торбинку, що висіла біля пояса, і випростався. — З неба на плоскогір’я опустилася гора. А в ній — духи. То вони принесли Атлантиді лихо. їх треба прогнати. Або знищити.
Старійшини стояли навколо похнюплені й мовчали. Посланець подивився на призахідне сонце.
— Чи встигну я сьогодні перетнути долину? — спитав він; по всьому було видно, що найбільш за все йому хочеться дістатися до ложа.
— Це вже як ітимеш!
Перед ним розступилися.
Того вечора я попрощався з Аолою, а ранок застав мене в дорозі.
Дорога була нелегкою. Атланти йшли закопченими юрмами через голодну країну. На узбіччі лежали люди-засинали од виснаження, і для багатьох з них цей сон був останнім. Зате пси того літа розкошували. Вони дрімали в затінку храмів, розжирілі від людського м’яса.
Я пройшов цей шлях. На дванадцятий день здолав перевал, і переді мною розкинулось плато ойкоків. Воно здавалось величезним згарищем, але попелу й пилу не було на ньому — все сплавилося в монолітний, сяючий на сонці чорний щит, що бринів під ударом списа. Осторонь височіла чудернацька гора бурого кольору. Біля її підніжжя плавали ледь бовваніючи здалека зеленкуваті хмарки (зблизька я розгледів, що вони мають строгу кулясту форму).
Я прийшов вчасно.