— Ти можеш сказати, чому я хворію?
— Звичайно. Для цього потрібно зробити дослідження.
Я дав згоду. Все одно мені тепер нічого було втрачати.
— Гаразд. — Він наблизився й поклав свої прохолодні куці пальці мені на голову. Я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, було ще темно.
— Аоло! — покликав я.
— Що, любий? — Вона, як завжди, була поруч.
— Аоло, я хочу їсти. У тебе що-небудь лишилося з вечора?
Зверху крізь гілля просочувалося слабке синє світло. Все навколо було чорне і синє. Вона відійшла й повернулася з одвічними вином, коржами та м’ясом. Я сів і почав жадібно їсти. Запивав вином і ще скаржився, що ця їжа мені набридла, в горло не лізе, от би зараз свіжої рибки, фініків та яблук.
— Я не знаю їх смаку, — сказав Дінн.
Він сидів віддалік, весь у затінку, на гулястий череп падало кілька синіх бліків. Я тільки тепер його помітив і весело помахав йому рукою, в якій держав обгризене ребро.
— Здрастуй, Дінне!
Я знову схопив глечик і в цю мить усвідомив, що володію тілом цілком вільно. Брав їжу, не думаючи про те що для цього треба напружитись, докласти якихось зусиль. Вільно нагинався й сідав. Я ожив! Буду жити!..
Я підвівся. Ноги були кволі, і ледь паморочилась голова. Але я знав, що це з незвички.
— Як тобі вдалося вилікувати мене, Дінне?.. Отак, відразу!..
— Одинадцять разів наставав час їсти, а ти не розплющував очей, Нагго, — сказала Аола.
Там, на батьківщині, вона б сказала: «Їж! Ще встигнеш наговоритися. Цілий день попереду». Щоб зробити приємне тій Аолі, а взяв ще один корж і тільки тоді спитав Дінна:
— Це було важко?
— Ні, — відповів він. — Причину я знайшов швидко, а все інше, — завжди простіше.
— Я більше не захворію?
— Ти ніколи не одужаєш.
Я вдавився коржем і довго судорожно кашляв — шматок став поперек горла.
— Я скоро помру? — спитав я, віддихавшись.
— Не знаю, — відповів Дінн. — Я зроблю все, щоб ти жив довше.
— Рік?.. Два?..
— Що таке «рік»?
Чорні тіні стали прозорішими, у мороці намітились контури окремих стовбурів. Спочатку я вирішив, що це очі звикли до темряви, але потім зрозумів: розвидняється.
— Вона… завжди невиліковна… ця хвороба?
— Ні, ти ніколи не захворів би на неї, коли б залишався на Землі, — сказав Дінн. — Але тут, у космосі, ти приречений. А причина твоєї недуги у відсутності магнітного поля Землі.
Я перебив Дінна.
— Я знову тебе не розумію.
— Байдуже, суть ти повинен схопити. його плескате скособочене обличчя було незворушне, лише губи ворушились, і в очах відбивалася вранішня синява. Я не міг у них довго дивитись і знов прикипів поглядом до Діннового рота.
— З самої першої миті, — сказав він, — як тільки ти з’явився у вигляді однієї клітини, й багато місяців та років потім, коли клітина розмножувалась і ти ріс, поступово стаючи людиною, — весь час ти перебував під дією магнітного поля Землі. У твоєму формуванні як системи воно відіграло вирішальну роль. У кожній клітині твого організму відбуваються електромагнітні процеси, які обумовлюють енергетичний режим клітин; поява нових клітин, ріст організму та ще чимало процесів життєдіяльності деякою мірою регулюються ним же. Магнітне поле Землі, як вода, повітря, енергія, було неодмінною умовою твого існування. Тепер Земля далеко, дуже далеко. З перших хвилин польоту твій організм втратив її живлющий магнітний вплив. Отже, ти помреш, Нагго.
Його мова завжди була рівна — без інтонацій, настроїв і відтінків. Тим більше враження справляли такі монологи. Та я не боявся смерті. Я бачив її з дитинства і звик до неї. Для мене вона була просто порогом, який розділяв два житла, тільки, переходячи з одного в інше треба було закінчити в першому всі справи, щоб не обсотатись, ні про що не шкодувати й думати лише про теперішнє і майбутнє. Тому я й був спокійний. Я відчував у собі сили, щоб помститися. Аби вистачило часу…
— Як тобі вдалося вилікувати мене? — повторив я своє запитання.
— Найбільше було уражено кров. Червонокрівці та білокрівці розкладалися з величезною швидкістю. Кров довелося повністю замінити фізіологічним розчином. Сподіваюсь, він буде стійкішим.
Я не розумів майже жодного слова, але головне розібрав. Я все-таки хотів знати, мусив знати, скільки часу мені лишилось жити.
— Якщо буде потрібно, ти заміниш його знову?
— Так. Я зроблю, що зможу.
І все ж від думки, що повернення на Землю було б для мене порятунком, у грудях защеміло. Та я не розумів суті цього повернення — адже я нікуди не йшов звідти! Не міг повірити в «космос», бо не уявляв його собі. Знав тільки Землю і Поля Щасливих Ловів, але, міркував я, оскільки я ще не вмирав, то Землю, звичайно, покинути не міг. Хоч як я силкувався це збагнути, місця для «космосу» у відомій мені системі світобудови не знаходилось.
Цілий день я багато їв і спав, іноді перевіряв, наскільки до мене повернулися сила і спритність. Спати ліг рано. Але не спав. Думав про «космос». Він мені уявлявся величезним страховиськом з чорною пащекою. Було незрозуміло, як і де могла поміститися в ньому така велика гора, і де є таке місце, щоб воно було і не на Землі, і не в Полях Щасливих Ловів.
Потім я став думати про Аолу. Якщо ми з нею за цей день перекинулись фразою чи двома, то й це багато. Вона рідко що-небудь говорила першою, звичайно тільки відповідала — точнісінько як Дінн… І тут я згадав, як там, на батьківщині, бувало, цілими днями тільки й чуєш, як гомонить вона з моїми сестрами. Пісні, сміх, плітки зберуть з усього селища… І дивно: тоді я мріяв, щоб вона помовчала хоч день. А от вона мовчить — мені хочеться, щоб вона говорила й говорила…
Аола дихає рівно, спокійно. І я думаю, як недоладно склалася наша доля: на батьківщині я не встиг ввести її в нашу хатину, а коли зустрілися тут, вона вже була хвора і не тільки не пам’ятала слів кохання, але й серце її забуло це почуття. А може, Дінн вийняв з неї серце, і тому вона тепер така дивна?.. А я все жду, коли вона одужає, щоб влаштувати бенкет і, як було заведено ще в предків, виконати всі обряди, перш ніж вона стане моєю дружиною… Жду… Довго ж мені доведеться ждати! — гнівно подумав я.
Я зрозумів: настав час. Намацав палицю, безшумно підвівся зі свого трав’яного ложа й сховався за найближчим деревом. Я не бачив навіть своїх рук і рухався наосліп, але кожне дерево, кожний кущик були мені так знайомі, що жодна гілочка не ворухнулась, поки я пробирався.
Останні метри я не повз, а плив у повітрі. Нарешті підвів голову, вдивився. Знайомий профіль темнів за два кроки від мене. Я випростався — і страшний удар, в який я вклав усю силу рук і всю свою вагу, обрушився на основу черепа: цмммок!.. І потім щось глухо стукнуло й відкотилось — його голова.
— Еррро!.. — загорлав я щодуху і вдарив палицею знову, між плечима, і палиця, цмокнувши, глибоко влізла у податливе тіло. — Еррро!.. — горлав я, не перестаючи місити палицею й ногами слизькі останки, рвав їх, топтав і змішував з піском, аж поки зовсім знесилився й почав задихатись. Тоді я знову згадав про голову Дінна і, ставши на коліна й похрипуючи від збудження, почав її розшукувати. Вона відкотилась недалеко і лежала між корінням дуба, дуже зручно. Я відійшов на крок, розмахнувся і розбив її палицею, мов кавун. Потім відкинув палицю, витер мокре обличчя й подався до ложа, я не бачив Аоли, але догадувався, що вона не спить.
— Що ти робив, Нагго? — спитала вона.
Я навпомацки забрався на своє місце і тільки тоді відчув, що руки в мене дрібно тремтять і дихання важке переривчасте. Зовсім відвик, подумав я і відразу ж заснув.
Цієї ночі мені не снилось нічого. Прокинувся я, як завжди, від прямого проміння, що било в обличчя. Позіхнув, потягся і сів. Дінн був на тому ж місці й байдужі дивився на мене. Так я й знав, так і повинно було статися. Я привітався, як звичайно:
— Доброго ранку, Дінне!
— Доброго ранку, Нагго, — відповів він. — Навіщо ти розбив мене вчора?
Я не спромігся на відповідь.
— Зіграймо в покі-покі, — запропонував я потім.
— Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.
Я пояснив йому.
І ми почали грати в покі-покі.
8
— Нагго, — сказав мені якось Дінн. — Сьогодні ми вийдемо з корабля.
— Я побачу Атлантиду? — вихопилося в мене.
— Ти побачиш космос.
Це здивувало мене. Адже я добре пам’ятав, що зовні було плато ойкоків. Аби тільки вибратися з лабіринту, а там я знайду дорогу.
— Візьми з собою більше м’яса та коржів, — звелів я Аолі.
— Аола залишиться тут, — сказав Дінн.
Він воліє мати заложницю. Він знає, що я не втечу без Аоли. Я розсердився:
— Ти недовірливий, Дінне. Я обіцяю, що не робитиму ніяких спроб утекти. І нехай Аола йде з нами.
— Я не хочу, — сказала вона.
— Не будь дурною, — шепнув я їй. — Може, втечемо.
— Ні. Адже Дінн сказав, що там — космос.
— Ну, то подивимось, що це таке. — Мій голос зривався, я насилу стримував лють, так мене дратувала її впертість.
— Мені здається, я колись бачила його. Нічого особливого.
«Вона марить, — вирішив я, — їй знову погіршало».
— Гаразд, залишайся, — мовив я з жалем.
Довелося йти удвох з Дінном.
Дорога виявилась недовгою. Перед виходом назовні Дінн звелів мені влізти у прозору кулю, закрив її щільно, без помітних зусиль підняв своїми тонкими ручками й через отвір виніс у космос.
Переді мною було чорне небо — чуже, незнайоме, сіяне скам’янілими зірками. Воно було скрізь, і тільки за моєю спиною тьмяно сріблилася стіна — гора Дінна. Я впізнав гору, впізнав отвір у ній, та не було ні долини, ні далеких гір, ані самої Землі. Я бачив, де кінчається гора, а далі були знову зорі. Землі не було. Я стояв, принишклий, мовчазний. Дінн був поруч.
Ми попливли спочатку трохи вбік від гори, потім обігнули гору навколо. Всюди були тільки морок і зорі.
— Земля — там, — вказав Дінн туди, де рідшали зорі: голос його виразно було чути з непрозорого кружальця в мене під ногами.
— Далеко?
— Та вже як для кого, — ухильно відповів він.
— Якби я йшов весь час, коли не сплю.
— Тоді — дуже далеко. Тобі не вистачило б життя, життя всіх твоїх одноплемінників на додачу.
Космос приголомшив мене. Він був на боці Дінна. Я зрозумів, що, коли навіть уб’ю Дінна, переможцем все одно залишиться він.
Мені захотілося повернутись на корабель. Тут я був порошинкою, непомітною й безпорадною. А я не хотів бути порошинкою. Я хотів вірити, що є сенс у моєму житті, моїй боротьбі, в моєму чистому коханні до Аоли, в моїй відданості їй. Тут же масштаби змінювалися; щастя виявлялося вигадкою, а спогади про нього породжували думки про трагізм і приреченість.
— Як там наша Аола? Мабуть, скучила за нами, — сказав я.
Дінн зрозумів і мовчки спрямував кулю до входу. Ми йшли вже темними коридорами, коли я спитав:
— Ти міг би відшукати шлях до Землі?
— Звичайно. Потрібні були б складні, копіткі розрахунки. Але це річ здійсненна.
— Так повернімося, Дінне… — Уперше я сказав йому це легко, не благаючи й не погрожуючи. Просто запропонував: «повернімося», як удома звертався було до друзів. Мені здалося, космос зблизив нас, зробив наші відносини простими, щирими. От я й звернувся до нього, мов до свого приятеля. Та, певно, він того не відчув, бо його відповідь була, як завжди, суха й лаконічна.
— Ні.
Сила засліплює, думав я, а той, хто просить, має бути мудрим.
Коли ми увійшли до залу, Аола підбігла до мене й спитала:
— Чого ти плачеш, Нагго?
Я стояв посеред цього маленького штучного світу, зіставляв його з космосом і з Атлантидою. Дінн підійшов до мене.
— Я повернув би тебе на Землю, але це неможливо, бо сам поспішаю на свою планету. Я теж безнадійно хворий і теж умираю, а мені ще треба донести естафету.
Признання Дінна, висловлене із звичайною для нього холодною байдужістю, прозвучало дуже трагічно.
— Я ще дуже молодий, — вів він далі. — Ще не прожив і половини свого строку. Мені б іще жити й жити. але катастрофа кинула наш корабель на Землю. І от магнітне поле Землі, без якого ти не можеш існувати, виявилось для мене згубним. Його невидимі хвилі збудили в мені нові шкідливі електричні струми; порушили, зім’яли численні найтонші зв’язки й створили нові, неправильні, які існують короткий час і лишають після себе шкідливі продукти розпаду. Мізерні порівняно з розмірами мого тіла, ці руйнування виявились тими маленькими камінчиками, які, зірвавшись з вершини, тягнуть за собою інші, нові, поки процес не переходить у лавину, що мчить униз, наростаючи й наростаючи…
Його признання було несподіваним і приголомшливим. Я відчув незбагненну прихильність до цього чудиська. Відчув жаль до нього, бо, здається, він шукав у мене підтримки…
— Лавини ще нема, — мовив Дінн, — але камінці сиплються дедалі густіше. І мені несила поставити перед ними загату… Ось чому я поспішаю і не можу повернути назад, щоб врятувати тебе. Мені конче треба долетіти до своєї планети…
Він замовк і уважно подивився на мене.
— Мені дуже шкода, що все складається так, — невесело сказав я йому. — Певно, якби ти був людиною, з тебе вийшов би непоганий хлопчина. Ми б оце випили разом, і все стало б значно простішим.
Я попрямував у свій куток і простягся на трав’яному ложі.
Того дня Дінн розповів мені про себе.
9
Розповідь Дінна
Я не пам’ятаю батьківщини. Я бачив її лише кілька хвилин — саме стільки, скільки забрала дорога від Центру до полігона: чорні потрощені скелі, чорні гостроверхі гори пустої породи біля шахт, чорні далекі куполи Центру, а вище — чорне небо і зорі. Далі нас перекинули на зореліт — він чекав на стартовій орбіті; потім був старт.
Здавалося б, яке ще почуття, крім байдужості, може в мене бути до цієї загубленої у Всесвіті маси скель? Але в кожного з нас було запрограмовано незгладиму, невщухаючу тугу за ними — сліпий інстинкт; і ось, коли настає строк, він жене моїх собратів, розкиданих по міжзоряних шляхах, туди, до чорних куполів Центру, до приймуть зібрану ними інформацію, з каталогів узнають вік, увімкнуть жорстке поле — і світ, яскраво спалахнувши, стане враз меншати, меншати, обернеться на чорну цятку — і все скінчиться.
Коли це скінчиться зовсім? Не знаю. Коли ми стартували, там було недобре. Там було так погано, що вже тепер на всій планеті не лишилося, мабуть, жодної мислячої машини. Усе можливо. Та я не вірю в це. Я не можу повірити, бо завжди сподіваєшся на щасливий кінець, завжди думаєш — минеться, і навіть на грані смерті не віриш у неї, заперечуєш її, забуваючи, що це природний результат усякого життя, усякого суспільства, всякого світу.
Так, можливо, там уже все скінчилось…
Коли це почалося? Не знаю. Але дуже давно. Певно, прилетіли звідкись до згасаючої зірки розумні істоти, зупинились на маленькій планетці й заснували там автоматичну станцію.
Їх не пам’ятає ніхто. Ніхто не знав, який у них вигляд і спосіб життя. І все, що я міг би тобі розповісти про них — лише здогади, бо станція була тоді ще дуже недосконала: вона шукала тільки ту інформацію, котру від неї вимагали.
Але ця споруда була надзвичайно цікава задумом і виконанням. Передбачено було все: розробку надр для добування джерел енергії та матеріалів для побудови нових машин; найдокладнішу програму самовдосконалення Центру; програму заснування на планеті розумних машин, яка враховувала б усі природничі закони; нарешті,— і це найважливіше, бо заради цього створено станцію, — програма дослідження навколишнього Близького Всесвіту з часом ускладнювалась. Передбачено було нагромаджувати дані, обробляти їх і передавати за допомогою потужного енергетичного випромінювання в певну точку космосу. Чому саме туди? Програма не давала відповіді.
Центр виконує функції диспетчера. Він — єдиний, хто зостався вірним первісній програмі донині, єдиний, хто виконує її й тепер — всупереч «мешканцям» планети, всупереч їх погрозам припинити подачу до нього енергії. Лише завдяки йому кожне нове покоління дізнається про те, що було, як почалося й розвивалося наше суспільство, які традиції, нині забуті, цьому сприяли.