Безсилля подесятерило мою ненависть. Але що я міг придумати? Я був воїном, звик знищувати ворога у двобої, коли все залежить від сили і спритності. А як перемогти Дінна, якщо він ховається, якщо я бачив його тільки один раз, та й то мигцем? Я вважав, що він не догадується про мої наміри і не з’являється на нашій галявин тільки тому, що досі в цьому не було потреби. Але я не наважився відверто запросити його до себе, — у Дінна могли виникнути підозри. Я пішов до мети манівцями. Того ж дня я сказав Дінну:
— О великодушний! Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Твоя доброта — наче невичерпне джерело, наче материнська любов. Іноді мені буває так хороше, що я починаю думати, ніби вже прийшов у Поля Щасливих Ловів.
Дінн слухав мовчки.
— Але часом, — вів я далі, — все ж підступає до мого серця туга.
— Чого? — спитав Дінн.
— Бо я людина. Я не можу бути самотнім. Не можу без того, щоб не поговорити з кимось, поділитись думками, порадитись…
— У тебе є Аола.
— Звичайно. Але ти ж сам знаєш, як тяжко вона хвора. З нею не дуже й поговориш.
— Я роблю все, що в моїх силах, Нагго, аби вилікувати її.
— Так, звичайно. Я бачу. Останнім часом їй стало нібито легше.
— Що я можу зробити для тебе ще?
— Дінне, — сказав я, — мабуть, буде найкраще, коли ти сам прийдеш сюди.
— Хіба тобі не досить, що я в будь-який час озиваюсь на твої слова? — відповів він. — Бачити мене — для тебе невелика втіха.
— Ні, чому ж, мені буде приємно, — невпевнено сказав я, і раптом мій мозок народив блискучу ідею. — Особливо якщо ти з’явишся в образі людини…
— Навіщо? Адже це знову буду не я, а підставна лялька.
Я почав пояснювати. Підшукував найнеймовірніші і найнесподіваніші доводи. Я був красномовніший за уславлених златоустів.
— Хоч ти висловлюєшся досить ясно, Нагго, — сказав нарешті Дінн, — все ж таки я не зовсім розумію тебе. Мені здається, ти чогось недоговорюєш… Найголовнішого.
— Ну що ти, Дінне, як ти міг подумати таке! — вигукнув я.
Він перебив:
— У мене є сто сорок сім здогадів щодо цього. Не так уже й багато, вибрати найвірогідніший зовсім не важко. Але я не стану цього робити. У тебе дивна будова розуму, Нагго. Твої вчинки часто суперечать елементарній логіці. Тому я не випускатиму з уваги жодного здогаду щодо твоїх намірів. Тим більше, що серед них є й досить цікаві.
— О великодушний, ти несправедливий до мене, — сказав я. — Хіба я не щирий? Хіба я не був покірний, хіба я дав тобі привід узяти під сумнів чистоту моїх помислів?
— Аж ніяк, — як завжди розмірено, відповів Дінн. — Але я певен, що при першій же нагоді ти спробуєш убити мене… Неодмінно. І коли я скажу, що тобі це не під силу, ти все одно не повіриш…
Мені нічого було відповісти, його звичка називати речі своїми іменами діяла вбивчо. Я зрозумів, що зазнав поразки, і примирився з тим. І саме в цю мить Дінн несподівано пішов мені назустріч.
— Якщо ти справді не можеш інакше, — сказав він, — зробімо так: я дам тобі пластичну масу, з якої ти виліпиш собі співрозмовника таким, яким його уявляєш, яким хочеш бачити, а я вже постараюся, щоб він справляв враження живого і міг балакати з тобою про все.
Відверто кажучи, я не зрозумів у хитромудрих словах Дінна і половини, тому обережно спитав:
— Але це будеш ти?
— Вважай, що так. Адже я запрограмую в нього свої знання, свій спосіб мислення і свої звички. Я постараюся, щоб його внутрішній світ був дзеркальним відбитком мого.
І знову я зрозумів далеко не все й перепитав:
— Але це будеш ти?
Я чекав, що він відповість просто: «Так». Але він мовчав. Образився, подумав я. Даремно я був такий настирливий, тим більше, що він догадується про мої наміри. Надалі треба бути обережнішим. І не завадило б подумати, з чого зробити списа. Або принаймні палицю.
Від цієї думки швидше побігла кров, і я посміхнувся. Як давно мені не доводилося тримати в руках палицю.
6
Вранці посеред галявини височіла сіра брила в’язкої маси.
Гаряче проміння дедалі рішучіше продиралося крізь листя, впиралось у брилу й згасало в ній. Я пильно дивився на брилу, наче ось-ось мав побачити обриси майбутньої фігури. Голову стискав біль, бо я не спав, а від нудоти так знесилився, що не міг сидіти.
Аола принесла сніданок: вино, коржі і м’ясо. Поставила піднос біля мене, присіла навпочіпки, вперши підборіддя в долоні, і пильно подивилася на мене.
Я випив трохи вина і погладив Аолу по плечу, а сам не відривав погляду від брили.
— Що ти збираєшся робити? — спитала дівчина.
Я подумав, що Дінн, мабуть, сказав правду. Певно він таки старається вилікувати Аолу. В усякому разі, останнім часом вона рідше вимовляла безглузді фрази й більше схожа була на колишню Аолу.
Я пригнув її голову, щоб не підслухав Дінн, і прошепотів на вухо:
— Я вб’ю його.
— Он як!..
Її очі стали наче глибшими, а брови зійшлися, і в усьому обличчі відбилася напружена робота думки. Потім обличчя посвітліло.
— Він твій ворог? — спитала вона голосно.
Я злякався, — адже це підтверджувало здогади Дінна! — і швидко заговорив: — Ну що ти, Аоло! Як ти могла подумати таке! Я люблю Дінна!.. — а в душі проклинав себе за балакучість.
Вона уважно вислухала мою плутану мову й знову сказала:
— Отже, вбивають — якщо люблять…
Я зрозумів, що все загинуло. І тут уже не мало значення, відповідатиму їй чи ні. Я не міг її обвинувачувати, бо вона була хвора, і я так жалів її, а ще більше — кохав. І коли все загинуло, вона навіть не догадувалась про це, дивилась на мене запитливо — чекала відповіді.
Я провів долонями по обличчю.
Вона сказала: «вбивають — якщо люблять» — і жде відповіді. І я відповів:
— Так, мабуть. Якщо той, кого люблять, жорстокий.
— А Дінн жорстокий?
— Не знаю. — Я ще подумав і — знову: — Не знаю. Іноді він буває дуже добрим. — Я раптом різко пригнув до себе голову Аоли й прошепотів їй прямо в обличчя. — Тільки все одно я уб’ю Дінна!..
В її очах раптом щось змінилось. Вони потьмяніли, мов бура річкова галька на сонці. Мені стало неприємно, Я поцілував її в гарячу, нагріту сонцем щоку і повернувся до брили. Я сподівався, що Дінн зараз щось зробить або хоч скаже, але він мовчав, ніби нічого не сталося. Спочатку це здалося мені дивним, та я швидко розгадав причину: самовпевненість. Губи мої мимоволі скривились у злорадній посмішці, і я знову почав думати, яким виліплю Дінна.
Мене ображала зневага, з якою він поставився до моєї погрози. «Так, Нагга слабкий, Нагга хворий, — бурмотів я, — але ненависть допоможе йому підняти палицю й зробить удар точним і невідпорним».
Ця думка наче підштовхнула мене. Так, ненависть! Тільки нею маю я дихати, поки ліпитиму, тільки вона повинна мені підказувати форми. Нехай Дінн викликає в мене лише огиду й неприязнь, вирішив я.
Аола допомогла мені підвестись і підійти до брили. Я занурив руки у в’язку сіру масу, вирвав шматок і почав ліпити.
Я ліпив уперше в житті. Руки були важкі, і паморочилась голова, а я ліпив і ліпив, доки не проступили обриси великого гулястого черепа і кружечки-очі, а під важким набряклим носом — старечий рот, беззубий, з опущеними вниз куточками; вдавлене підборіддя, яке переходило в тонку шию.
Я трохи відійшов і подивився, чи досить вона тонка, ця шия, щоб можна було перебити її одним ударом. Подивився — і був задоволений, взявся за тулуб, ліпив його кволим, недоладним, і руки й ноги тонкими й кволими. Але навіть це здалося мені недостатнім, і я ще довго возився з немічною фігурою, — все ослабляв її, де тільки міг. Знов і знов повертався то до рук, то до тулуба. Нарешті залишив їх і раптом подумав: а що як зробити Дінна без очей?..
Ця несподівана думка приголомшила мене своєю геніальною простотою. Адже, коли Дінн не помітить обману, то спочатку, хай зовсім недовго, лише кілька секунд коли оживе, лишатиметься сліпим. І, поки він збагне в чому річ, я встигну пустити в хід свою палицю…
Я засміявся від щастя — і хотів замазати на сірій масі очі. А потім подумав: адже можна його залишити без рук і без ніг, щоб сама голова стирчала. Тоді він буде цілком підвладний мені. Як просто!..
І я вже схопив було одну з тонких рук, збираючись відірвати її, та раптом згадав зелено-голубу світну кулю, що не мала ні очей, ні вух, але все бачила й чула. Вона була могутньою і всесильною — особливо тут, у своєму домі. Вона здатна була на більше, ніж я, простодушний мисливець Нагга; вона спроможна зробити те, чого не зроблять стільки мисливців, скільки листків на баобабі — хіба зможуть вони створити такий штучний ліс?
«Штучний»… Я прислухався до звучання цього слова, і раптом мене пронизала думка: а може, Аола — теж штучна? Чомусь лише тепер я збагнув, що це означає: в очах у мене потемніло, я захитався, відступив од брили. Адже це, мабуть, так і є. Штучна!
— Що з тобою, Нагго? — сказала Аола.
Я чув її голос наче крізь стіну. Повернувся, ступив два кроки, втратив рівновагу і впав. Поповз, розгрібаючи пісок, до свого ложа.
— Що з тобою, Нагго?
Я обернувся.
— Чому в тебе такі очі? — сказала вона.
Я сів. Відчував: от-от збожеволію.
— Не підходь, — прошепотів я, а потім закричав: — Не підходь! Не підходь!!! — з жахом дивився на неї і відступав, повз кудись назад, аж поки вперся у стовбур дерева.
Вона підбігла, легко підхопила мене на руки й перенесла в наш куточок, на купу сіна.
Мене нудило. Я лежав на боці. Коли починався приступ, усе переверталося в мені, і я думав, що лечу в безодню. Потім поступово покращало. І я заснув.
Коли прокинувся, то зараз же згадав про Аолу. Але тепер думав про неї спокійніше. Ми вороги з Дінном, і я не повинен сліпо довіряти йому, думав я. Може, він хоче перехитрити мене, спрямувати мою енергію в інше річище, відвернути від боротьби. Цілком можливо. У смертельній сутичці всі прийоми дозволені.
Я сів і глянув на Аолу. Вона хвора, це видно. Але не штучна! Через нього хвора. Що ж, він заплатить і за це. Я з ним за все розрахуюсь одним ударом — останнім для нього.
Ця думка заспокоїла мене, та десь глибоко в серці лишилася червоточина, і я з нею нічого не міг вдіяти. Тоді я примусив себе не думати про це і повернувся до виліпленого мною людиноподібного павука. Він уже жив. Сидів прямий, підібравши під себе тонкі лапки, і я подумав, що тепер він буде рухатись, розмовляти зі мною, робити мені послуги, а я затаю ненависть і в слушну хвилину завдам вирішального удару. І удар буде марним, безглуздим, — тепер я це розумів також. Та що я міг ще зробити, коли не знав, як добратися до справжнього Дінна?
Я стогнав, усвідомлюючи своє безсилля, і похитувався вперед — назад. Потім з глухим стогоном впав обличчям у сіно.
— Нагго…
Аола нахилилась до мене, її дихання зігрівало й зволожувало мені вухо.
Я ледь повернув голову і люто глянув на неї одним оком.
— Все одно я вб’ю його…
Голос був хрипкий, слабий. Мені було до сліз жаль себе, безпорадного й переможеного, та коли я знову побачив маленьку сіру потвору, то подумав: я все ж таки розтрощу тобі череп… про всякий випадок.
7
Два дні після цього я лежав знесилений; іноді тільки голову повертав, спостерігаючи Дінна. А втім, і повертати доводилось не часто: Дінн без потреби не любив рухатись, а які у нас могли бути особливі справи? От він майже весь час і сидів на місці, сидів і дивився на мене, а я — на нього.
На третій день стало ясно, що кволість, яку я вважав за реакцію після нервового потрясіння, насправді була черговим стрибком хвороби. Я відчував, як сили залишають мене.
Хвороба зробила мене дратівливим. Я злився, що Аола досить-таки спокійно ставиться до моєї хвороби, і пожалівся Діннові:
— Послухай-но! Вона зовсім неуважна, недбайлива. Ніколи не зробить так, щоб мені було краще. Жодного разу поїсти сама не запропонувала!.. Спробуй їй про це втлумачити, бо тебе вона, здається, краще розуміє.
— Що повинно спонукати її до цих дій? — спитав Дінн.
Я замислився, які тут можуть бути спонукання.
— Любов…
На другий ранок, тільки-но я прокинувся, Аола сказала:
— Ти, мабуть, голодний, любий? Хочеш, я принесу снідати?
Буденні фрази, але я їх так довго не чув, що вони для пісне прозвучали чарівною музикою. Навіть про хворобу забув. Однак я ще не хотів їсти, зате хотів знову й знову слухати Аолу. І, напрошуючись на таку звичайну розмову, яку частенько чув вдома між батьками, озвався:
— Ні, поки що не хочу.
Я знав, що вона мала сказати. Вона мала спалахнути й накинутись на мене: «Знову ти своєї співаєш: хочу — не хочу! Користуєшся тим, що хворий? Я чекаю, поки він прокинеться, підігріваю сніданок, щоб усе було свіже, смачне. А він, невдячний…» Якби це сталося в селищі і у нас були сусіди, вона мала б вибігти на поріг і скаржитись сусідці досить голосно, щоб почула вся вулиця: «Ні, ви лишень послухайте, тітонько Міеміє…» — пішло, і пішло, а я б лежав на циновках та посміхався: приємно мати поряд дівчину, що отак за тебе вболіває…
І тепер я чекав чогось подібного, але вона промовила:
— Гаразд, я подам тобі пізніше.
Я одразу скис, але потім вирішив вдатися до крайнього заходу і сказав з викликом:
— А я не знаю, коли схочу їсти.
Таке обурило б будь-яку жінку. Та що там жінку, — кам’яна мумія розлютилася б і вчинила сцену!.. Але…
— Нічого, любий. Я почекаю, — сказала Аола.
Я ліг долілиць і з люттю вдарив кулаком по стовбуру.
— Давай снідати!..
— Несу…
«О небо, — подумав я, — з нею й сам станеш ненормальним».
Я відвернувся й заплющив очі. Мені хотілося вмерти.
— Ти незадоволений? — сказав Дінн. — Я зробив щось не так?
— «Не так»!.. — дратівливо викликнув я. — Ти тільки послухай, які страшні речі вона говорить!
— Я все чую. Вона була уважна й послужлива.
— Звісно! Звісно!!! Ще й як! — я глянув на Долу і пирхнув. — Хіба це жінка? Це ж ідол! У ній жіночності менше, ніж у моєму мізинці.
— Не гарячкуй, Нагго, — зупинив мене Дінн. — Здається, ти вже схотів чогось іншого. Послужливість тебе вже не задовольняє. Поясни, що ти розумієш під жіночністю.
Я довго не розмірковував.
— Насамперед — непослідовність, суперечливість і запальність, — сказав я. — Без цього жінка — не жінка. Якщо цього не буде в ній, якщо її настрій не змінюватиметься, наче погода у місяць молодої трави, якщо вона буде тільки покірлива, лагідна, уважна й послужлива, це буде так само огидно, як гора з цукру.
Я говорив про це з Дінном довго. Мабуть, він добре зрозумів мою думку, бо на другий ранок між мною і Аолою відбулася така розмова.
— Доброго ранку, любий, — мовила вона тільки-но я розплющив очі, і поцілувала мене. — Ти, певно, голодний? Я вже приготувала сніданок.
— Ні, — сказав я, — пізніше…
— Ну я тебе прошу! — В її голосі вчувався мед.
— Ні…
Вона вдарила блюдом об підлогу — та так, що коржі відлетіли до кущів.
— Ну, знаєш, любий, твої фокуси мені набридли. — І показала на шию.
Я забувся стерти з обличчя масні бризки. Дивився на неї широко розкритими очима: Аола, колишня Аола! А вона, накричавшись досхочу, раптом сіла, заплакала і все нарікала, що я її не люблю, а тоді перестала плакати, підсіла до мене і так лагідно:
— Любий, ну поїж…
Це вже було навіть надто схоже.
Надвечір цього дня я знепритомнів. Свідомість повернулася дзвоном у вухах. Наді мною нависли тривожні і напружені очі: Дінна й Аоли. Обоє мовчали. Я подумав, що отак втрачу колись свідомість і опритомнію вже в Полях Щасливих Ловів. Думка була приємна: там я знову зможу блукати в лісі зі списом на плечі і хвороба залишить моє змучене тіло.
Я спробував посміхнутись і сказав:
— Здається, мене дуже скрутило.
— Так, — сказав Дінн.
— Ти не знаєш, що це таке?
— Ні.
У розмові він користується тільки словами, подумав я. От зараз він сказав: «ні», а людина просто знизала б натомість плечима або заперечливо похитала б головою. Аола тут теж зовсім перестала користуватися мімікою, жестами. А втім, вона ж хвора…