Вітер зривав, перекочував каміння з місця на місце, крутив і відносив аркуші щоденника. Вони літали в повітрі, лягали на воду. Я метався берегом, а вітер носив їх над моєю головою, залітав з ними в гущавину трав. Шуміли, хиталися трави. Окремі сторінки танцювали, стрибали по землі, але жодної я не спіймав. Ось аркуш зачепився за коріння, що виднілося з землі, але вітер відігнав і його. Поніс. Витягнувши руки, я біг, спотикаючись, навздогін, але вітер зняв пилюку, закрутив, розсипав її та засліпив мене.
А коли я протер очі і роздивився, уже не видно було жодного аркуша. Лише вітер літав, змінюючи свої обриси й форми — літав, свистів і голосив.
Нічого, крім вітру і пилюки, на березі не залишилося.
Аркуш 48
Коли кілька днів тому, шукаючи ліків, я відповзав з берега річки в ліс трав, стояла тиха і ясна погода. Звичайно, я знав, що тут виникають шалені вітри й бурі, але, хворий і слабкий, хіба я міг тоді знайти в собі силу, щоб зібрати з-під каміння аркуші та заховати їх в печеру?
Я пішов з берега Великої Повільної річки. Пішов назавжди. Повернувся в будинок, де залишив папір, чорнило, щоб почати новий щоденник, писати його довгі роки. Тихими вечорами, під тріскотіння цикад, згадаю все, що було записано в загубленому щоденнику, все повторю, ще раз запишу. І знову — в далеку дорогу. Переправлюсь, неодмінно переправлюсь через річку, І передам людям новий щоденник.
Новий щоденник
На цих сорока восьми аркушах я вже змалював історію моєї останньої подорожі по суші й по воді та обставини, за яких мій щоденник пропав.
Цей новий щоденник починаю писати я, Сергій Думчев, замість щоденника, що його розвіяла буря на березі Великої Повільної річки. Тієї річки, яка багато-багато років тому була для мене тільки маленьким струмком.
На цих сторінках знову буде послідовно перелічено і пояснено все, що я бачив, спостерігав, відкрив у Країні Дрімучих Трав.
Згадую, як несподівано ущух вітер, що з такою несамовитістю розкидав аркуші щоденника. Так само раптово, як і почався. І відразу все навколо затихло. Вляглася курява. Заспокоїлись дерева-трави. Жодного звуку і шарудіння не було чути: мешканці трав, налякані вітром, ще довго не зважувалися подавати будь-які ознаки життя. Занепокоєна річка потекла ще обережніше й повільніше. Сонце почало світити м’яко і лагідно.
Та неспокійно було в мене на душі. Все втратити — гірко і боляче. Але знайти втрачене і знову втратити!… Що це? Втрата в квадраті?! Відчуття, переживання, біль, гіркоту аршином не виміряєш, цифрами не обчислиш. Все так сталося тому, що я — маленький: світ виріс у багато-багато разів. От і став я у багато разів слабкіший. Кричи, лайся, плач, — нема діла до мене ні гомінливим деревам-травам, ні Великій Повільній ріці, ні завжди німому сонцю.
Зараз, усе пригадуючи, бачу, який я був жалюгідний, коли біг за останнім аркушем і молив, благав вітер — хоч цей, хоч один аркуш донести до людей! Яке дурне, смішне прохання! Що з того, коли навіть вітер і донесе до людей якийсь аркуш? Адже люди, читаючи його, нічого не зрозуміють. І як вони його прочитають?
От не щастить… Паперу замало. Тільки-но почав писати новий щоденник, папір кінчається. Доведеться відкласти розпочату справу, побувати у паперових ос…
Частина п’ята
ЛЮДИНА РЯТУЄ ЛЮДИНУ
НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ЗАПІЗНІЛИХ ДОКОРІВ
Отже, Думчев почав новий щоденник і пішов по папір і чорнило.
Я скінчив читати ці записи Думчева, коли повечоріло, і тіні дерев-трав ставали дедалі довші.
“Що тепер робити?” — спитав я себе. Звичайно, треба передати Думчеву крупинку, яка повертає ріст. А чи не краще сховати її тут, в моєму домі-печері, під пеньком, а потім уже шукати Думчева? Все не так! Нащо ховати те, що треба віддати? Ні на мить не розлучуся з крупинкою, що повертає ріст! Загорнувши крупинку в мій плащ, я вирішив іти з клунком за плечима.
Думчев пише, що він вирушив по папір до паперових ос. Гніздо паперових ос зовсім поряд, за кілька кроків від пенька, біля якого я стою. Навіщо йти? Можна гукнути. Я глибоко вдихнув повітря, щоб гучніше крикнути, але в цю мить згадав, що мій крик загубиться в шумі трав, як писк комара. Я ж зменшився, і тому простір, який відокремлює мене од Думчева, незмірно виріс. Мені доведеться йти до гнізда паперових ос довго, дуже довго.
Я переніс записки Думчева в свою оселю-печеру і поклав на місце. Востаннє подивився при м’якому неживому світлі гнилючок на аркуші, списані рукою Думчева, і в думці сказав: “Людина!” Це слово звучало у мене в голові, коли я вийшов із печери. І все довкола стало не таке страшне: “Тут людина! Думчев!” І трави цієї країни начебто підслухали, як я вимовив подумки: “Людина”, і привітно, радісно відгукнулися. Я бачив, як травинки, довгі й уважні, приязно почали хитати верхівками.
Який потік почуттів викликали в мене записки Думчева! Тут і співчуття до Думчева, який здійснив таку небезпечну мандрівку, і радість від того, що тепер, діставши крупинку росту, Думчев повернеться до людей. І ще радість від того, що тепер я позбувся страху перед мешканцями цієї країни, того страху, який гнітив і принижував. Тепер я був спокійний. Поряд зі мною в травах — людина! Тепер я зможу дивитися на те, що діється в Країні Дрімучих Трав, як на повчальне, захоплююче видовище. І як добре, що таємницю мікрозаписок, які опинились у мене в Ченську, зараз розгаданої Виявляється, ось у чім річ: не за допомогою фотоапарата хтось зменшив текст, а писала їх маленька, тверда рука людини. І записки, що залетіли з букетом квітів до мене в номер готелю, і записки про лікування туберкульозу — все це аркушики із щоденника Думчева, розвіяні бурею.
Треба йти до гнізда паперових ос, до Думчева. А якщо ми розминемося? Він повернеться сюди з папером, а я… я шукатиму його десь там. Залишити тут записку? На чому писати? Лишитися чекати? Ні, яке жорстоке слово: “чекати”! Треба йти!
Я заглибився в трави. Сповнений радісних передчуттів і думок, я йшов наосліп і раптом помітив, що сонце заходить.
Здається, все було ясно і просто: йти до гнізда паперових ос. Але куди? На північ, на південь, на захід, на схід? Цього я не знав. Дивився на сонце, на трави-дерева. Хто порадить? І я пішов навмання, все далі й далі відходячи від пенька.
Я вдивлявся у далечінь, силкуючись щось побачити, розгледіти крізь хащі. Вслухався. Звідкись чувся шум води. Ліс трав рідшав. Нарешті вийшов на узлісся. Блиснула річка. Вона була зовсім неширока: протилежний берег було виразно видно. Звичайно, це не Велика Повільна річка, подумав я, а річка Запізнілих Докорів, про яку пише Думчев. Чомусь я вирішив, що гніздо паперових ос розташоване на протилежному боці річки. Треба шукати переправу: мабуть, Думчев десь побудував міст.
Поволі і обережно йшов я краєм високого і стрімкого берега. Місцями річка вирувала, шуміла, наче потік. Звідси я бачив протилежний низький берег, вкритий наносами глини, піску, ріні і валунів. Очевидно, навесні і під час злив річка розливається широко, далеко, могутньо.
Проте який тут дивовижний запах! Начебто я опинився на полі, де розкидано гній.
Річка зробила крутий поворот, і на березі враз виросла й покотилася на мене гора. Знову вони — чорні “лицарі”, скарабеї! Знову котять кулю з моєю крупинкою? Я не встиг відскочити. Куди подітися? Гора насувалася невблаганно. Я опинився на самісінькому краю берега. Міцний дух аміаку приголомшив мене. В голові запаморочилося.
З берега, з великої висоти я впав у шумливий потік. Мало не захлинувся. Прийшов до пам’яті і, тримаючи в руці плащ з крупинкою, поплив за течією. Якась дошка пропливла біля мене. Я вхопився і виліз на неї. Це була звичайна тріска, але для мене-рятівний величезний пліт. Пліт прибило до того берега, і я вибрався на суходіл. Які дивні сліди! Глибокі і чіткі. По вологій землі над річкою щойно пройшла людина. Отут, поряд, ще одна людина! Думчев!
ЗНОВУ ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС
Не спускаючи очей із слідів, я йшов все далі й далі від гомінкої річки. Ось-ось, десь тут за поворотом, я маю побачити Думчева…
Уява малювала найнесподіваніші картини. Я прискорив ходу, але сліди людини раптом загубилися. Вони зникли в чагарнику. Похмурі, густі тіні лягли на землю. В напівтемряві я перелазив через величезні брусся, колоди, чіплявся за сучки. Якийсь велетенський птах пролетів повз мене, і я, рятуючись від нього, кинувся вбік. Став у тіні рослини. Наді мною гойдалися жовті квіти. Їх запаморочливі пахощі трохи туманили голову. Насилу пішов далі. Гомін річки ущух. Тіні розтали. Посвітлішало. Я підвів голову і скрикнув. Дивовижні велетенські груші кольору пергаменту висіли над моєю головою. Які химерні споруди! Ніби колосальні чашки, вони висіли високо над моєю головою. А позаду пергаментного міста сіра стіна зливалася з небом. Яке чудове блідо-жовте місто, освітлене сонцем, на фоні сірої стіни!
У повітрі стояв галас і грім: велетенські жовті птахи з гомоном і гуркотом влітали до міста і вилітали з нього.
Споруди були вкриті зверху покривалом. І здавалось, ніби птахи не згори, а знизу залітають під покривало.
Де я? Чиє це дивне місто?
Я ступив крок і, здивований, зупинився. На землі переді мною лежала грубезна колода. На її червоному фоні яскраво світилися під сонцем широкі золоті смужки. Смужки складалися в літери. Але зовсім незрозумілі, незнайомі. Їх не розібрати. Вони мають нечувані розміри. Щоб прочитати, я відскочив убік і розсміявся; “Піонер ЗМ”.
Просто кумедія! “Піонер ЗМ” — це марка олівця. М’який олівець. Саме таким я люблю писати. Згадав. Ця колода — мій олівець. Тут я відірвав від гнізда паперових ос клаптик картону і хотів на ньому щось зобразити. Вийняв олівця і тут-таки упустив його. Почав шукати в траві — не знайшов. І тепер, коли трави стали для мене величезними деревами, я наштовхнувся на загублений олівець.
Маленький олівець, який я любив тримати в руці, — мій шестигранний олівець, добре загострений, м’який “ЗМ”, яким було так легко писати, накидаючи ескізи облич, робити позначки на полях рукопису, записувати милі серцю номери телефонів. То ось де я зустрівся з тобою! Він не змінився, мій олівець “Піонер ЗМ”. І гніздо ос, яке висіло на бруску, вкопаному в землю, — теж не змінилося. А от я став зовсім інший. І гніздо ос видається мені велетенським містом, куди влітають і звідки вилітають великі птахи.
Оси будували все нові і нові чарунки — оселі, заповнювали їх яєчками, з яких розвинуться личинки, майбутні мешканці. Водночас оси годували личинки, готували покришки для чарунок, затуляли отвори тих чарунок, де личинки перетворяться в лялечок. Безупинно йшло основне будівництво: ряд за рядом мурували помости для нових поверхів, зводили поверхи. На місці було організовано заготівлю та виробництво будівельного матеріалу — паперу. Усі ці різні за характером роботи здійснювалися тут одночасно.
Я задивився. Раптом на галявину вибігла людина — людина в плащі. Я не встиг крикнути, як людина вже перебігла галявину, з надзвичайною легкістю вилізла на височенну стіну (це був брусок, укопаний у землю), а з стіни перескочила на покрівлю пергаментного “міста”.
Немов сталь шаблі блиснула в повітрі — людина відрубала від покрівлі цієї дивовижної споруди величезний клапоть паперу.
Думчев!
На людину напали оси! Але вона зіскочила на землю й метнулася вбік. Я хотів був кинутися до неї і раптом почув оглушливий шум. Повітря заколивалось. Різко і враз потемніло довкола.
На галявину опустився величезний літак. Так мені спочатку здалося. Придивився. Цей “літак” тримався на двох довгих стовпах. Крила були складені, рівномірно похитувався чорний з білим хвіст. Це птах. Здається, плиска.
Але де ж людина, яка так хоробро воювала з осами! Ось вона! Яким ліліпутом видалася вона мені порівняно з цим величезним, страшним птахом! Він її заклює. Я крикнув, щоб попередити. Та людина навіть не оглянулася. Не чує! Птах стрибнув до неї. Але людина вже прихилилася до сірого муру, зірвала з своїх плечей сірий плащ, накрилася ним. Плиска поруч, але не помічає людини. Вона клюнула черв’яка, який видався мені величезною гадюкою.
Птах, змахнувши крилами, полетів. І тоді людина побігла далі. Вона тікала, тримаючи під пахвою клапоть паперу.
Птах знову спустився недалеко від мене. Людина припала до великого зеленого листка. Сірий плащ упав на землю. Людина залишилася в зеленому плащі. Вона стояла на зеленому листку і була непомітна.
Птах з шумом полетів.
— Думчев! — кричу я.
Він не чує, не обертається і зникає зі своїм клаптем паперу.
Треба кинутися за ним. Та оси, що літають вгорі, вжалять мене. Загину.
Гукнути ще раз? Але шум польоту ос заглушує мій слабкий людський крик. І все-таки я кричу, знову і знову.
— Думчев!..
Ні, він не обертається… Він тікає, зникає!
Я в розпачі біжу слідом за ним. Наздогнати! Наздогнати!
Літають, гудуть, стрясаючи повітря, оси. Але я лавірую, пригинаюсь до землі, падаю, схоплююсь, знову біжу слідом за Думчевим.
Тільки б наздогнати! Не упустити з очей!
Біжу. Гукаю з останніх сил:
— Думчев! Ду-умчев!..
І мені здалося — він дивиться в мій бік. Я підіймаю камінці, гілочки, кидаю у повітря.
Так, ніби мене побачив! Зупиняється, вдивляється. І несподівано, наче злякавшись, кидається геть. Але, ступивши кілька кроків, він ніби опам’ятався. Повернувся. І ось він уже йде, йде назустріч мені. Розмахує руками, подає якісь знаки. Я поспішаю до нього. Ще крок, другий…
Але земля піді мною захиталась. Я кудись провалився.
ЛЮДИНО, ВІДГУКНИСЯ!
Я впав на щось м’яке. Темно. Густа, важка тиша. Прислухався. Мені здалося, що поруч мене хтось стоїть і дихає. Хто тут? Ні звуку. Але все-таки щось ворушиться поряд зі мною.
Я відбіг убік. Уперся в стіну. Торкнувся її рукою. Стіна земляна, то гладенька, то шерехата. Побіг уперед довгим, нескінченним коридором.
Коридор кудись опускався. Я зупинився; гуркіт, плескіт, шум було чути попереду. Що це? Коридор виходить до води?
Назад! Назад!
Я йшов… йшов, торкався руками стіни. В якомусь місці коридор розгалужувався. Пішов праворуч.
Раптом спіткнувся, зачепив ногами сучок або корінець і зупинився. Сучок… гладенький… рогулька. Нема часу роздумувати. Треба вибратися звідси. Я кинув сучок і знову пішов коридором. Скільки мені ще йти? Чи не йду я по замкненому колу? Де ж вихід з нього? Невже там, де гуркоче вода? Знову розгалужується мій коридор. Нога знову зачепилася. Сучок? Адже це той самий сучок, який я кинув!
Мов сліпий кінь в коногонці, ходжу по безконечному колу. Хто будував цей лабіринт?
У цілковитій темряві я дійшов до якогось несподіваного спуску. Шуму води не було чути.
Очевидно, я зайшов у глиб землі. Спуск привів мене до нового довгого коридора. Тут знову, торкаючись стін і обмацуючи їх, я пересвідчився, що цей коридор, як і перший, замкнений.
Ні! Ось іще хід! Ним я потрапив у вузьке відгалуження. Але марно я намагався вибратися з цього рукава. Від нього на далекій відстані один від одного відгалужуються коридорчики. Вони завели мене в безвихідь. Я повертаюсь назад і знову йду по великому колу.
Коли ж це закінчиться?
Під ногами хмиз, очевидно, суха трава.
Я опустився на підстилку. Хто міг побудувати цей лабіринт. Я став дрімати… “Лабіринт… Лабіринт…” Повільно вимовляю я це слово і згадую один міф.
На острові Кріт був лабіринт, з якого жоден смертний, потрапивши туди, не міг знайти виходу. Старогрецький міф розповідає, що в цьому лабіринті оселилось чудовисько Мінотавр, яке пожирало людей. Цьому чудовиську, з тулубом людини й головою бика, Афіни змушені були посилати на з’їдання через кожні дев’ять років семеро юнаків і семеро дівчат. 1 чудовисько їх пожирало. Тесей з Афін пробрався до лабіринта і вбив Мінотавра. Але як вийти Тесею з лабіринта?