Аріадна, дочка крітського царя Мі носа, що покохала Тесея, дала йому, коли він спускався в лабіринт, клубок ниток і гострий меч. Кінець клубка залишався у неї в руках. І ця провідна нитка Аріадни вивела Тесея з лабіринта.
В чиєму ж лабіринті заплутався я? І який Мінотавр чекає на мене? Справді, хто прорив ці галереї?
Кріт! Ну, звісно, кріт!
Смішно! Не знайти виходу з кротячої нори!
Кріт риється під землею і живиться личинками та дощовими черв’яками. Але він іноді виходить і на поверхню землі. Цей вихід треба знайти.
Яка тиша! Яка темрява! Змучений, стомлений, я борюсь з дрімотою. І раптом чую:
— Людино, люди-но, відгукнися! Схоплююсь на ноги і кричу у відповідь:
— Я тут! Сюди! Сюди!..
Мовчання. Ні, це сон. Але я знову прислухаюся. Мовчання. Так, усе це мені причулося…
Тиша і темрява.
Може, зараз на землі поволі наступає ніч? І добрі люди співають веселих пісень…
Хропіння якоїсь тварини дедалі ближче й гучніше.
Я побіг одним з коридорів і відчув — долівка коридора почала підійматися. Війнуло струменем свіжого повітря.
Отже, вихід близько!
Блиснуло світло вогню. Вогонь пересувався, рухався.
Це Думчев! І мені здалося, ніби я бачу білу людську руку, яка стискає смолоскип. Я мчу коридором вгору на вогонь, а позаду чути страшне хропіння крота.
Раптом смолоскип пропав, зник.
Я простягнув руку — натрапив на стіну. Підніс руку — вона опинилася в якійсь виїмці у покрівлі галереї. Я намацав виступ, став на нього і почав щосили розширювати прохід у стелі. Тварина хропе вже десь поруч.
Я підтягнувся обома руками та виліз із лабіринта на поверхню землі.
На землю спала ніч. Вогонь смолоскипа наближався до мене.
ВОГНИКИ, ВОГНИКИ…
— Думчев! Думчев!..
Раптом у різних місцях спалахнули десятки вогників.
Я спантеличений. Що це: зла гра? Вогники, вогники оточують мене, вони гаснуть, тануть, зникають і знову горять. Близько — далеко, далеко — близько…
Я кружляю, метушусь і все дарма.
Та це ж гнилючки і світні жучки! Але де ж між ними смолоскип Думчева? Мабуть, він тримає в руці гнилючку — от вона й світиться. Я зупиняюсь. Чекаю. Нехай Думчев іде до мене сам.
Справді, якийсь вогонь спокійно і по-діловому наближався.
І я почув:
— Лю-ди-но, людино, відгукнися! Людино, відгукнись!
— Думчев! — кричу я. — Думчев! Вогонь стає дедалі ближчий, голос дедалі чутніший:
— Людино, я йду до тебе!
Раптом усе навколо мене почало змінюватись, а голос почав віддалятись. Чому від мене все тікає? 1 вогник, і кущі, і деревам— все пливе повз мене.
У мінливому, примарному світлі місяця та мерехтливих вогників я побачив, що великий дощовий черв’як тягне листок, на який я випадково став.
Треба негайно зійти з листка. Але поки я це обмірковував, черв’як підтяг листок до глибокої ямки. Ще мить — і я покочуся вниз. Я схопився руками за краї ями і підібгав ноги; черв’як потяг листок униз, а я залишився на поверхні і зітхнув з полегшенням.
Навколо було тихо.
Я не зважувався зійти з місця і ніби на’ варті застиг біля нори.
А з лісу трав мені знову світили вогники, гасли, загорялися. Десь між ними — смолоскип людини. Він світив для мене, але я не знав, як його відрізнити від інших.
Час спливав, ніхто не приходив. Повіяло свіжістю. Легкий холодок пройняв мене. Трохи змерз. Біля вогню світляка не зігрієшся, але все ж таки я попрямував у гущавину трав і вибрав місце, де було більше цих лампочок: зелених, блакитних, синіх, жовтих, червоних… Здавалося, кожен світляк затулив від мене вогник яким-небудь кольоровим склом. До різних кольорових вогників — до хвиль світла різної довжини — простягав я свої замерзлі руки. Кожен ліхтарик горів спочатку яскраво, рівно, потім світло його зменшувалося, гасло. Я переходив від ліхтарика до ліхтарика з простягненими руками: “Подайте, світляки, трошки тепла змореному мандрівникові Країни Дрімучих Трав!” Дарма. Частка тепла, яку ви виділяєте, мізерна. Всю свою енергію ви витрачаєте на світло. Біля вас я скидаюсь на того жалюгідного діккенсівського клерка, який одного пронизливо холодного вечора зігрівав свої руки біля одинокої свічки в конторі скнари Спруджа. “До побачення, любі мої світляки, блакитні, зелені, сині, червоні, до побачення! Бережіть свій світловий пігмент — ламперин, нехай реакція окислення і далі створює гарні і холодні світлові ефекти. До побачення!”.
Я повернуся до ями, куди поповз дощовий черв’як, притулюся до насипу і трохи подрімаю. Можливо, трапиться так, що мене там знайде Думчев.
“До побачення, світляки!”
ЗУСТРІЧ
Настав ранок. Знову ранок у Країні Дрімучих Трав. Думчев не знайшов мене. Треба повернутися до його будинку, до старого, гнилого пенька. Можливо, що Думчев там.
Я почав продиратися крізь гущавину трав. Усе довкола літало, стрибало. Все співало, гомоніло, дзвеніло. Серед загального галасу я вловив знайоме однотонне гудіння: воно наростало, наближалося. Впевнені і спокійні звуки. Я відразу згадав про бджолу, яка ріже листя, про мегахілу, що в її гнізді я вчора побував і так смачно попоїв. Не завадило б і зараз поснідати…
Коли тварина спустилася на землю, я придивився і зрозумів, що це не мегахіла, а якась інша бджола. Звичайно, я знав, що є багато бджіл, які ведуть самітний спосіб життя.
Отже, мені дуже хотілося їсти. І я побачив на ніжках бджоли — в кошиках — та на її черевці золотавий солодкий пилок, який бджола зібрала з квітів. Пряний, гострий аромат лоскотав горло і ніс.
Виявилось, що гніздо бджоли було поряд, у землі, але я його спочатку не помітив, — воно було прикрите листям. Бджола полізла в землю. Земляна бджола!
Бджола вилізла на край гнізда, затулила його листком і полетіла. Я спробував стягти листок з гнізда, але, очевидно, охляв від голоду і від поганого сну. Листок важкий. Час спливає. Нарешті стягнув! Тепер треба стрибнути в гніздо. Але боюся — глибоко. Знайшов потрібної довжини жердину, приніс. Тільки почав по ній спускатися, чую — гудіння. Це вона, господиня гнізда, летить додому з новою порцією харчів. Не минути мені лиха.
Я дряпаюсь угору і, залишивши жердину, тікаю. Ні, треба дати спокій цій бджолі — надто швидко вона повертається з чергового рейсу. Мені не перехитрити її, не стане ні сил, ні терпіння.
Проте як дивно: все в Країні Дрімучих Трав таке несподіване, разюче, а почуття голоду незмінне, знайоме, звичне. І в цій неймовірній Країні Дрімучих Трав людина не може не їсти, не може не спати.
Треба швидше дістатися до будинку Думчева.
Лунке сюрчання приголомшило мене.
Що за дивовижний звір? Крила вузькі і зелені, задні ноги довші за передні. Коник. Він дедалі пронизливіше, дедалі веселіше співає-сюрчить. І раптом замовкає, прислухається: чи не співають гучніше за нього інші коники? І знову сюрчання.
Далі, далі від цього приголомшливого сюрчання й шуму! Один крок — і я вже в лісових хащах, серед дивних дерев. Коріння, жовтувато-біле, заглиблювалося в грунт, а яскраво-зелені стовбури то злітали стрілами в небо, то, нахилившись до землі, сходились, зближались своїм верховіттям і вузьким, довгим листям. Непрохідна стіна! Та й у лісових хащах чути, як дзвенить і сюрчить коник. Я оглянувся.
Там, зовсім поряд з коником, виростає, то зливаючись кольором з цими хащами, то вирізняючись на них, якась химерна довга істота.
Сонце сходило. І ця істота дивилася на сонце. Звір витягнувся і склав на грудях свої довгі “руки”. Чи не його називають в народі богомолом? Так, звичайно, це богомол!
Я замилувався ним. Як спокійно й велично він повертає свою голову з опуклими очима, ніби хоче уважно прислухатися до сюрчання коника!
Скидається на те, що коник набрид йому своїм сюрчанням. Богомол то виступає вперед, то знову зникає в хащах.
Пуф! Пуф! — лунає поряд з коником. Немов різке дряпання нігтем по склу. Стук, сухий тріск.
Цікаво!
Богомол, ніжно-зелений, гарний і стрункий, повертається до коника.
Так, коник, очевидно, йому добре-таки набрид.
Але які пластичні рухи в богомола! Ось він витягнув уперед довгу передню ногу, ніби приготувався до якогось вибагливого танцю. З ноги дивляться чорні цятки з білими крапками всередині. Намальовані очі! А на стегні — подвійний ряд гострих колючок, немов пилка з двома лезами. Колючки різного кольору, різні завдовжки. Одні чорні, інші зелені, одні довші, інші коротші.
І раптом коник повис на пилці, рвонувся… Богомол відставив свою складану, мов на шарнір, ногу, і я побачив на стегні ще одну пилку — з дрібнішими і густіше розташованими колючками.
Пилки зімкнулись і тримають коника. Коник б’ється в цих лещатах. Марно: удари його ніжок б’ють по повітрю. Ще мить — і всьому кінець. Коник затріпотів і завмер. Богомол розправляється з ним: одна нога тримає на зубах своєї пилки жертву за тулуб, а друга давить голову коника.
Богомол снідає.
Сонце підбивається дедалі вище. І, поснідавши, богомол із зворушливим смирінням знову склав свої страшні “руки” й повернув голову до сонця.
От святенник!
Але голова його то звернена до сонця, то повертається в інший бік.
Я зачарований вишуканими рухами богомола. Забув про всякий страх. Чіпляюсь за коріння дерев, підходжу дедалі ближче: треба краще розгледіти богомолові цилки.
Один незграбний рух — і, зачепившись об коріння, що стирчало з землі, я впав.
Пуф! Пуф!
Схопився. Пізно! Передні, хватальні ноги богомола, так покірливо, “молитовно” складені на грудях, розкрилися на всю довжину.
Богомол кинувся на мене. Він високий, дуже високий, разів у три-чотири вищий за мене. Я розпачливо зойкнув і все-таки встиг замахнутися плащем, в якому була загорнута крупинка. Відскочив убік. Та пізно — ось-ось пилки богомола зімкнуться. Я пропав!
Але що це? Богомол падає.
Я не можу встояти на ногах і падаю поруч нього.
Дійсність це, чи все мені тільки сниться? Хтось дбайливо і обережно витирає сухою, теплою людською рукою піт з мого чола, піднімає мене.
Я чую людську мову: — Ех ви, голубе, голубе! Хіба можна? Хіба можна довіряти цьому лиходієві?
— Це ви? Ви врятували мене! — шепчу я. — Думчев?!
Людина по-старомодному вклоняється:
— Так, я Сергій Сергійович Думчев.
Я дивився, не знаючи, що сказати, був до краю спантеличений. І як не дивуватися, з того, що переді мною увіч стоїть ця незвичайна людина — Сергій Сергійович Думчев? На плечах у нього кілька плащів різної довжини і різного кольору. Під плащами— жилетка з цупкого паперу. На землі лежав дорожній мішок, очевидно, кокон гусениці.
— Цілу ніч іду слідом за вами, — каже Думчев. — Побував і в лабіринті крота. Гукав вас, а ви від мене втікали.
— Сергію Сергійовичу… — шепочу я. — Я бачив вас учора… зовсім близько… Доганяв, кликав… але загубив. І вночі шукав! Чекав… І ось тут, тут несподівано ви врятували мене від цього звіра!
— Пусте! Зовсім пусте! Я в них, у цих-таки звірів, вчився. Бачите, в руці у мене жало оси? Схоже на шаблю. Довелося стрибнути на спину богомола, щоб ударити в грудні нервові вузли. А в кого вчився? Чи чули ви про калікурга і компілу? Сфекси! Особливий вид ос. У них учився!
— У Країні Дрімучих Трав?
— Повторіть! Як назвали ви цю країну?
— Країна Дрімучих Трав.
— Правильна назва. Країна Дрімучих Трав… Колись дуже давно я так і назвав країну, де живу. Але хто ж вам сказав про це?
— Назву країни я прочитав в аркушах, які ви залишили (я хотів сказати — під пеньком, але зам’явся)… залишили в своєму будинку.
Я розв’язав плащ, дістав крупинку і подав Думчеву.
— От, Сергію Сергійовичу! От крупинка, яка відновить ваш зріст!..
Він подивився на мене і сказав:
— Чорнило! Мені потрібне чорнило, щоб написати заново щоденник.
“Дивна річ, — подумав я, — чому Думчев відвернувся від крупинки? Чи, може, ці крупинки зовсім не відновлюють зріст? Та про це мені Думчев не хоче сказати?”
ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
Чому перші слова, які Думчев сказав, побачивши мене в Країні Дрімучих Трав, були вимовлені ним так, ніби він давно мене знає? Ніби ця дивовижна країна, де я з’явився, — найзвичайнісінький міський бульвар: на лавочках сидять няні, вони зайняті своїм в’язанням і зрідка позирають, як бавляться діти. І на цьому бульварі він зустрів мене — сусіда по квартирі.
У двобої людського розуму з багатогранністю інстинктів мешканців цієї країни переможцем вийшов розум. Думчев, враховуючи автоматичний механізм життя комах, застиглі обмежені форми їхніх інстинктів, не тільки не загинув в цій країні, а я поставив силу їхніх інстинктів на службу собі — людині.
Якийсь особливий спокій, я сказав би — пристрасний спокій, проявлявся в усіх його рухах.
Так, Думчев не здивувався з моєї появи в його країні і не спитав, як я опинився тут. Очевидно, довге життя в цьому світі, де на тебе безупинно чекає небезпека, де людині з її гордим розумом кожної миті треба розв’язувати складні завдання, це довге життя привчило Думчева ні з чого не дивуватись.
Ось він відійшов на кілька кроків від мене, подивився на якісь сліди, прислухався до шарудіння дерев-трав і почав розмовляти сам з собою. Це була, мабуть, його звичка. Вона склалася в нього протягом десятків років життя у Країні Дрімучих Трав. Говорив він дуже повільно, тихо і виразно.
— Що ти скажеш про нього? — запитав він себе про мене і тут-таки собі відповів: — Що скажу? Надто вже він цокоче! Зовсім як коник. Метушиться, галасує. Ніби в гарячці. Що з нього візьмеш? Молодий він…
Тут я набрався духу й перебив його:
— Як же ви, Сергію Сергійовичу, не здивувались? Раптом ні сіло ні впало з’являється людина тут, у вашій Країні Дрімучих Трав… А ви ні про що не питаєте?
Він спокійно і чітко відповів:
— Чого ж дивуватись? Усе просто і ясно. Люди вже відкрили склад сполук, які зменшують і відновлюють зріст, от ви й з’явилися тут. — Думчев уважним, довгим поглядом вдивлявся в шумливі верховіття і тихо, серйозно спитав: — Чому не йдуть сюди інші люди?
— Ні! Ні! — закричав я. — Навіщо людям займатися пошуками якихось там сполук, що зменшують і відновлюють зріст? Сучасні мікроскопи допомагають досить добре вивчити найдрібніші організми.
— Не поживши, не побувши в Країні Дрімучих Трав, вивчати її?! Дивитися крізь скельця мікроскопа?..
Я не відповів на це зауваження. Наша розмова урвалася.
Потім я почув, як він знову розмовляє сам з собою:
— Але як же вона, ця метушлива людина, опинилася тут, недалеко від мого будинку?
— Як? — вигукнув я. — Адже все почалося з аркушиків у букеті.
Думчев здивовано глянув на мене.
— Про який букет ви кажете?
— Якось увечері в номер готелю до мене залетів букет квітів, а в ньому аркушики, загадкові аркушики.
— Ви щось плутаєте, добродію.
— Анітрохи!
— Букет квітів… аркушики… готель… — Він сердито знизав плечима.
Я вів далі:
— Аркушики й прочитали за допомогою мікроскопа, аркушики вашого щоденника.
Обличчя Думчева освітилось тривожною радістю.
— То його знайдено? Він дійшов до людей?
— Хто? Про кого, про що ви кажете?
— Про свій щоденник відкриттів, зроблених за всі роки мого перебування в Країні Дрімучих Трав. Чи всі, чи всі аркуші щоденника знайдено?
— Три аркуші! Три аркуші. Вони були загадкові і незрозумілі.
— А їх було багато, дуже багато! — з гіркотою мовив Думчев. — Їх насилу ніс на собі мій верблюд. Але він загинув, мій верблюд, мій павук-вовк. А я все йшов і йшов… На північний схід, на північний схід, до альтанки. Я хотів переправитися через Велику Повільну річку. Буря… Пліт перекинувся. Під водою чудовисько охороняло мій щоденник. А потім… вітер розвіяв аркуші… Вітер…