Думчев замовк. А я все більше й більше вірив у те, що він скоро, можливо сьогодні, повернеться до людей. І не треба буде думати про чорнило, не треба добувати папір у паперових ос. Думчев повернеться до людей і спокійно пригадає, відновить, повторить те, що було в нього у щоденнику. Скільки нещасть, злигоднів, лихих пригод переборов він, скільки відваги, праці, наполегливості, винахідливості проявив, щоб збагатити людство новими знаннями й донести до людей свій щоденник, від якого залишилось тільки три аркуші!.. Тепер все це позаду.
Я хотів відразу ж повести розмову про це, але не знав, з чого почати. Крупинка росту лежала на землі перед нами. Треба було тільки розв’язати плащ. Але ж один раз я запропонував йому крупинку, а він одвернувся від неї. Чому?
Думчев перебив мої роздуми і поставив своє перше запитання:
— Отже, ви казали, що люди ще не винайшли складних сполук, які впливають на зріст живого організму. Але як же ви сюди потрапили?
— Сталося так, що в моєму розпорядженні опинились порошок і дві крупинки. Вони лежали на столі у фанерному будиночку.
— І ви проковтнули порошок, чи не так?
— А оцю крупинку, Сергію Сергійовичу, збережено для вас, — сказав я твердо, спокійно і простягнув її.
— Мішок! Гляньте, який добрячий мішок!
— Де? Про що ви кажете?
— До нас наближається великий мішок. Як, ви не бачите? — Думчев показав на велику гусеницю, схожу на ту, яку я прийняв колись за удава.
— Чому ви цю гусеницю називаєте мішком?
Але Думчев уже зірвався з місця й побіг за гусеницею, зник у травах.
Скоро він повернувся і весело гукнув:
— Вистежив! З добротних шовкових ниток сплете вона оболонку-кокон. А я її з цього мішка витрушу. Буде для вас хороший спальний мішок. — Він поплескав долонею по своєму дорожньому мішку. — Не гірший від цього…
Але я повернувся до перерваної розмови:
— Так от, Серпію Сергійовичу, було у мене дві крупинки. Одна оця…
— А друга? — спитав Думчев.
— Другу вкотили скарабеї.
— Розумію, розумію… Вкотили в гнойову кулю. А чи не покажете ви місце, де бачили востаннє скарабеїв? Забрати у них крупинку! Що ж, людині неважко перехитрити звіра. Якщо скарабеї котили кулю-комору, тобто таку кулю, в яку вони відкладають яйце, то крупинка буде нашою. Але якщо… якщо скарабеї котили кулю не для потомства, а щоб з’їсти її, то крупинка пропала!
ГІРКА ОБРАЗА
Гірка образа, тяжке непорозуміння постали між мною і Думчевим.
Як це сталося?
Від місця сутички з богомолом, із страшних пилок якого мене врятував Думчев, ми пішли шукати скарабеїв. Ми йшли до річки, щоб переправитися на той берег — туди, де скарабеї спихнули мене у воду. Думчев ішов попереду. За плечима він ніс великий мішок з картоном, добутим у “місті” ос, а в руках — шаблю.
Як я незабаром пересвідчився, Думчев майже щодня підстерігав гусеницю, коли вона, випустивши нитки-мотузки, підвішується до рослини та виготовляє кокон. Думчев перерізав мотузки гострою скалкою черепашки, витрушував гусеницю з кокона-мішка, а потім просочував його спеціальним розчином.
Так кокон гусениці ставав мішком. У Країні Дрімучих Трав можна було з успіхом роздобути і віск, і креозот, і лаки, і йод, і інші складці сполуки.
Думчев ішов легко й швидко. А я плентався за ним із своїм клунком-плащем. В ньому були куля-крупинка і дерев’яна ложка, з якою я не хотів розставатися.
Я йшов і думав: чому, коли я запропонував Думчеву крупинку зросту, він на неї й не глянув, а заговорив про… чорнило? Дивно… Адже досить йому проковтнути крупинку — і за годину або дві він був би у себе за столом в лабораторії. Після стількох років самотності!
А тут йому ще доведеться переробляти на папір картон, який він несе в мішку за спиною.
Думчев неначе відгадав мої думки. Він сказав:
— Людина багато чого підгледіла у комах, люди багато що взяли в них для розвитку культури… Хоча б чорнило…
Я, звичайно, почав негайно пояснювати, що чорнило виробляють з анілінових фарб.
— Ви, мабуть, не розумієте, про що я кажу, — заперечив Думчев. — Людина ще до ваших фарб помітила чорнильно-горіхову муху і ті дивні нарости, які вона робила на рослинах, — чорнильні горішки… Проста річ — чорнило, а який стрибок зробила з його появою людська культура. Спостерігати, вивчати життя комах. Тут стільки багатств!
Чорнило — це дрібниця, — заперечив я.
— Комаха проколює листок, — вів далі Думчев, не звернувши уваги на мої слова, — відкладає яєчко, потім утворюється горішок, в якому живе личинка. І люди почали виготовляти з цих дубових горішків чорнило. А папір? Паперові оси підказали людині, як виробляти папір з деревини. Папір з лляного ганчір’я обходився надто дорого. А культура людства вимагала багато, дуже багато зручного й дешевого матеріалу для письма — паперу. Оси вже мільйони літ вишкрібають своїми щелепами волоконця дерева, розтирають їх на дрібний порошок і, виділяючи клейку рідину, зліплюють паперову кульку. Цю кульку вони пресують щелепами, перетворюють її на тоненьку пластинку. І матеріал для стін їхнього житла готовий. Лише років сто тому було відкрито секрет виробництва паперу з деревини. І на такому папері ми зараз пишемо і друкуємо книжки. Адже це технічний переворот, величезний стрибок культури вперед!
Ми йшли далі.
Я думав: який чудний урочистий вираз був на обличчі Думчева, коли він заговорив про чорнильних мух, про паперових ос, а от коли я йому подав крупинку зросту, він начебто й не помітив її. “Чому?” — запитував я себе. Ще неясна, страшна догадка спала мені на думку: невже пристрасність і одержимість дослідника, першовідкривача перемогли в ньому бажання повернутися у великий світ? Невже він не хоче розлучатися з Країною Дрімучих Трав?
Враз Думчев зупинився і заговорив сам до себе:
— Слід гадати, що молодому панові (це він казав про мене) зовсім не легко нести у плащі вантаж. Але мішок мій вщерть набитий картоном. А треба, щоб руки в нас були вільні.
Він обернувся до мене:
— Чи не краще заховати наші речі в надійному місці? Буде легше йти. Ми сховаємо їх у гнізді халікодоми.
Це слово — “халікодоми” — він вимовив з глибокою пошаною.
Думчев одійшов убік, перейшов відкриту галявину й зупинився.
Високо в небо впиралася вершиною величезна, гола, зовсім без зелені кам’яна гора. До гори приліпилася біляста напівкругла споруда. її в кількох місцях було просвердлено. Підійшовши ближче, я побачив, що отвори ці гладенькі і круглі.
— Кращого місця для зберігання речей не знайти, — мовив Думчев. — Ми — перед оселею халікодоми, бджоли-муляра. Молоді бджоли, пробивши покрівлі своїх гнізд і спільне склепіння, вилетіли. Зараз там порожньо, все тут буде ціле.
Думчев узяв з моїх рук клунок, поправив за спиною мішок з картоном і почав легко сходити на гору. З гори він перебрався на білясту споруду, що приліпилася до неї.
Я насилу видерся слідом за ним. Всі речі Думчев спустив на довгих мотузках в отвір споруди, а потім затулив отвір камінням.
— Сподіваюсь, ви запам’ятаєте це місце? — спитав він.
— Але це неможливо!
— Вчіться топографії у бджіл.
— Топографія? До чого тут топографія? Тут інстинкт. Результат мільйонів років пристосування. Але інстинкт сліпий! Вкрай обмежений, завжди автоматичний!
Я сказав це різко. Та хіба я хотів бути різким? Проте я сам відчув, що вийшло образливо і повчально.
Думчев рішуче заперечив:
— Нісенітниця! Бджола завжди безпомилково знаходить своє гніздо.
— Звісно, це так! — уже запально вигукнув я. — Але перенесіть це гніздо вбік, нехай зовсім близько, так, щоб бджола бачила його, і вона не впізнає свого ж гнізда. Вона повертається тільки на те місце, звідки вона полетіла. Тут інстинкт. А ви сказали: людині треба вчитися у бджоли, наслідувати її. Та ж це безглуздо! У безкрайньому океані людина знайде людину. Розум створив компас та інші найскладніші інструменти.
Похмура складка залягла біля губ Думчева. Настала хвилина важкого мовчання. Потім Думчев сказав:
— А все-таки людина вчилася у бджоли-халікодоми. Бджола приготувала цемент. З цементу побудувала оце житло для своїх нащадків. Вапняково-глиниста земля, змочена слиною бджоли, тужавіє на повітрі і тужавіє назавжди! — Думчев майже викрикнув це слово — “назавжди”.
Очевидно, його дуже дійняло моє зауваження про те, що людям нема чого вчитися в халікодоми.
Я мовчав.
Моє мовчання він витлумачив як заперечення. З якимось викликом, не дивлячись на мене, він вів далі:
— Вона, ця скромна бджола-муляр, подарувала людині таємницю цементу.
Я спробував заперечити Думчеву, але він різко перебив мене:
— Стародавня людина була дуже спостережлива. Єгиптянин помітив: халікодома будує своє гніздо на камені з цементу. І будівники єгипетських пірамід звернулися до цементу. В цьому вони наслідували халікодому. Цемент скріпив піраміди назавжди! До наших днів!
— Від деяких пірамід залишилася купа руїн, — заперечив я.
При цьому я чомусь згадав підпис під малюнком піраміди в одному альбомі з історії Стародавнього Єгипту: “Не суди про мене низько порівняно з кам’яними пірамідами, бо мене будували так: глибоко в болото занурювали жердину, потім її виймали та збирали налиплий до неї мул; із цього мулу виготовлено мою цеглу”.
Цей напис одного фараона на піраміді я прочитав уголос Думчеву.
— Знаю, знаю! — сказав Думчев. — Піраміда Асихіса. Хвастощі не допомогли — вона розвалилась. Але розкопки встановили, що для скріплення цеглин єгипетські будівники теж застосовували вапняний в’яжучий розчин — цемент халікодоми. У неї вчилися.
Сергію Сергійовичу, як будували піраміди стародавні єгиптяни — це справа історії. Уже відкрито нові в’яжучі матеріали — портландський цемент, гідравлічний цемент. Цемент дав можливість створити новий будівельний матеріал — бетон. Тепер люди споруджують із залізобетону будинки, великі мости, перекриття… І зовсім не бджола підказала винайдення залізобетону.
Думчев прислухався, він повторював ледве чутно:
— Залізобетон… бетон… “гідрав… не розумію…
— Погодьтеся ж зі мною, Сергію Сергійовичу, — мовив я тихо. — Людині нема чого вчитися ні в цієї бджоли, ні в інших комах— у цих живих машин.
— Що? Як ви сказали?
— Усі ці комахи — живі машини! Нижчі організми!
Який біль спотворив обличчя Думчева! І я зрозумів: гірка образа лягла між нами.
Ми спустилися на землю. Ось і трапилося, сказав я собі: не стримався, завдав болю тій людині, до якої прив’язався ще тоді, коли не знав і не бачив її. Адже я так шукав, ждав зустрічі з нею в цій Країні Дрімучих Трав! Вона врятувала мені життя… І ось я образив її.
Я йшов слідом за Думчевим. Сонце стояло вже зовсім високо. Я весь час поривався сказати, що почуваю себе винним перед ним, але не знав, з чого почати.
КОЛИ У ВОДІ НЕ ТОНЕШ
Гомоніла річка Запізнілих Докорів, до якої ми підходили, і от уже з-за дерев-трав блиснули її бурхливі води.
— Через річку ми переправимося на плоту. Він прив’язаний недалеко, біля повороту. На тому боці ми підемо слідами скарабеїв. Наздоженемо їх, заберемо другу крупинку зворотного зросту, — сказав Думчев.
Довгими гаками (сухими сосновими голками сосни) ми відштовхнулися від берега й попливли.
Вправною рукою Думчев скеровував пліт до берега. Раптом я почув, що неподалік хтось б’є веслами по воді. Оглянувся і… задивився. Поруч з плотом пливли величезні водяні чудиська — живі “човни” з веслами на кочетах. Ці “човни” з великими пильними червоними очима то пантрували щось у воді — завмирали і посувалися дуже повільно, то прямували вперед. Весла, порослі щетинками, били по воді, і “човни” з неймовірною швидкістю мчали по річковій гладіні. Загибель наша була б неминуча, якби хоч один з човнів зачепив на ходу наш пліт, — він миттю перекинувся б.
Стежте! Хребтоплав — прообраз веслового човна. Задні ноги цієї водяної комахи — весла — тримаються немовби на кочетах, і кінці їхні вкриті щетинками. Дужче штовхайте пліт! — крикнув Думчев. — Хребтоплав наздоганяє!
І майже цієї ж миті хвиля обдала нас. Пліт захитався, закрутився. Думчев перебіг на другий край плоту. Рівновагу відновити було важко. Пліт дуже заливало водою. Він нахилився, і один його край занурився у воду. Думчев вирівняв його.
Небезпечна хвилина минула. Працюючи гаком, Думчев спокійно казав:
— Хто знає, чи не підгледіла первісна людина, як пересувається по воді хребтоплав? Підгледіла — і навчилася виготовляти весла з кочетами…
Думчев не договорив. Поштовх знизу! Пліт став вертикально, і ми обидва опинились у воді.
Хвилі заливали нас та відносили вбік.
— Хребтоплав поруч! Пірнайте!
І Думчев зник під водою. Я пірнув за ним.
Привиділося це мені, чи що? Під водою переді мною виник незвичайний кришталевий терем. У цьому теремі, на стовбурі якогось дерева, спокійно сидів Думчев і знаками запрошував мене до себе.
Ні, це мені не привиділось! Ось і я опинився під прозорим, ніби кришталевим дзвоном.
“Аргіронета! Сріблянка!” — зрозумів я, згадавши все, що читав про підводні аеростати в записках Думчева.
— Дихайте тут вільно, як на землі, — почув я спокійний голос Думчева, коли вмостився поряд з ним на стовбурі.
Я почав роздивлятися. Крізь прозору оболонку терема, в якому ми сиділи, я бачив, як товсті стовбури незнайомих мені підводних дерев тяглися з дна річки, спліталися, переплітались, тремтіли в хисткій воді та зникали десь угорі. Довгі бокові стеблини стелилися за течією, ніби пливли кудись далеко-далеко.
Певно, замало місця стало на землі могутній рослинності Країни Дрімучих Трав, і вона ринула у воду.
Раптом за густим сплетінням водоростей, зовсім недалеко від нас, я побачив палаючі очі. Від гілки до гілки, від стовбура до стовбура простяглися канати.
Ми сиділи на сучках підводного дерева, скріплених павутинням, спостерігали дивне примхливо-різноманітне життя підводного царства. Між стовбурами, стеблинами й гілками мигтіли тіні невідомих тварин. То плавно, то рвучко вони розтинали воду.
— У цьому дзвоні ми можемо сидіти спокійно, — сказав Думчев. — Розумієте ви, що ця споруда врятувала нас від біди? Водолазний дзвін, — показав він на сітку, зіткану аргіронетою з павутиння, — павук поступово звільняє його від води і заповнює повітрям. Кожна бульбашка повітря, прикріплена до павутиння, витісняє, як це відомо з фізики, рівний об’єм води. Тепер ви не сумніваєтесь, що людині не було потреби мудрувати там, де перед нею був уже готовий зразок природи?
“Що за нісенітниця!” — хотів я вигукнути, але згадав нашу недавню розмову про цемент, згадав, як образила вона Думчева, і промовчав.
Він знову звернувся до мене, але я послався на своє незнання водолазної справи.
Виринувши із дзвона, ми випливли на спокійну гладінь води, а потім з великими труднощами видерлися на стрімкий берег.
— Отже, розпочинаємо полювання на скарабеїв, — мовив Думчев. — Ведіть же мене туди, де востаннє бачили їх з кулею, в якій була крупинка.
Я вдивлявся, роздумував.
— Бачив я скарабеїв двічі. Одного разу, коли вони вліпили крупинку в кулю, покотили цю кулю за пасмо горбів, а іншим разом на цьому березі. Зі стрімкої кручі я й упав у річку.
— Де ж ви впали? Покажіть місце. Я повів Думчева берегом:
— Там була круча… вигин… закрут річки, — казав я.
Думчев привів мене до стрімкої кручі: Це було тут? Чи, може, отам, біля того закруту? Там теж є круча. Або ліворуч — де річка завертає.
Я не знав, що відповісти. Усі кручі й закрути річки були для мене тут однакові.
Не бентежтеся. Покажіть мені хоч напрямок, яким ви з лісу прийшли до річки, сказав Думчев.
Я повів був Думчева в той бік, де якийсь кущ і дерево, що стояло поряд з ним, видалися мені знайомими. Підійшов ближче і побачив, що помилився. Проблукавши по берегу, я пересвідчився, що мені не знайти того місця, звідки я впав, рятуючись від скарабеїв.