НА ВЕЛИКОМУ ТРАКТІ
Одна з мурашок потягла мене з листка на стовбур, а зі стовбура — прямісінько вниз. Друга мурашка наздоганяла нас. Якби ця друга мурашка, на зріст менша, справді допомагала першій — мені б не минути лиха. Але вся річ в тім, що вона поставила собі за мету перешкоджати своїй товаришці. Вона то забігала наперед і тягла мене назад — вгору по стовбуру, то, стаючи впоперек дороги, підставляла свою спину, щоб прийняти всю вагу мого тіла обов’язково на себе. Всім цим вона дуже заважала великій мурашці. Я швидко зорієнтувався в цьому сум’ятті.
Марк Твен описує, як дві мурашки, знайшовши ногу коника, тягнуть її додому.
“Після якихось зовсім перекручених умовиводів вони беруть ногу за обидва кінці і тягнуть щосили в протилежні боки. Зробивши невелику паузу, вони радяться. Обидві бачать, що щось не гаразд, але що — не можуть зрозуміти. Знову беруться за ногу — результати, як і перше, ті самі. Починаються взаємні докори: одна звинувачує другу в неправильних діях. Обидві гарячкують, і нарешті суперечка переростає в бійку. Вони зчіпляються, починають гризти одна одну щелепами і качаються по землі, поки одна з них не поранить руку або ногу і не зупиниться, щоб полагодити пошкодження. Відбувається примирення — і знову починається попередня спільна і безглузда робота, при чому поранена мурашка є тільки перешкодою. Докладаючи всіх сил, здорова тягне здобич і з нею поранену подругу, яка замість того, щоб поступитися поживою, висить на ній”.
Хто не спостерігав життя мурашок, їх “роботу”!
Були люди, які вважали мурашок високо-організованими тваринами, наділеними майже розумом.
Але має рацію Марк Твен, коли каже про мурашку: “Дивно, як така страшенна шарлатанка примудрилася морочити стільки століть трохи не цілий світ!” І додає: “Мурашка добре працює тоді, коли за нею стежить недосвідчений натураліст, який робить неправильні висновки”.
Але чому ж вантаж все-таки прибуває за призначенням, до мурашника? Лише тому, що кожна мурашка, хоч і заважає своїй сусідці, проте тягне вантаж до рідного гнізда. Отже, якась зернина, що її тягнуть мурашки до себе, посувається по найбільш примхливій кривій, то вперед, то назад, то праворуч, то ліворуч. І весь час ця зернина крутиться і перевертається.
Усе це я згадав, коли мурашки тягли мене кудись, і почав гарячково міркувати: як мені від них відбитися?
Ось одна з мурашок спихнула мене зі стовбура вниз, але я миттю зачепився за якийсь горбочок на стовбурі і негайно-таки витягнув ногу, за яку мене й схопила друга мурашка. Схопила, потягла вгору і тим самим не дала впасти на землю.
Так, щомиті пристосовуючись до недоладностей їхньої “взаємної допомоги”, я “допоміг” мурашкам вельми обережно, дбайливо спустити мене на землю.
Тільки тут я помітив: до кущів, на яких паслися табуни попелиць, пролягав уторований мурашиний шлях. Очевидно, він тягнувся до мурашника. На шляху метушилася сила-силенна мурашок, — вони поспішали до попелиць.
Викрадачі волокли мене добре второваним шляхом. Тут до них приєдналося ще кілька мурашок.
І ось я побачив: за деревами-травами посуваються два великі блискучі жуки. І здалося мені, що вони тягнуть на мотузках червону колоду з велетенськими золотими літерами… “Піонер ЗМ” — прочитав я і подумав: “Тяжкий сон!”
Мурашки підхопили й потягли мене по землі.
“Треба виграти час, — сказав я собі. — Або Думчев повернеться і врятує мене, або я сам щось придумаю”.
Я глянув на своїх викрадачів і не міг не розсміятись. Адже все, що відбувається зі мною, насамперед смішне.
Досить нескладне завдання стояло переді мною: заважати мурашкам, які тягнуть мене до мурашника, і допомагати тим, які тягнуть убік.
І тут почалася веремія. Я допомагав то одним мурашкам, то іншим. Так я побував і біля одного узбіччя дороги, і біля протилежного. Потім знову опинився на мурашиному шляху.
Чим більше мурашки “допомагали” одна одній тягти мене, тим легше мені було заважати їм, я то посувався вперед, то відходив назад, то сідав на чиюсь спину.
Та я розумів: вони тягнуть мене все-таки до мурашника. Тієї миті, коли я опинюсь там, почнуться найстрашніші тортури.
На мить перед моїми очима постав малюнок з однієї старої книжки з природознавства. “Африканські мурашки-кочівники, які нападають на рогату гадюку” — такий був підпис під малюнком, де тьма-тьмуща мурашок знищувала гадюку, що звивалася в корчах.
Так, мені буде не з медом!
Спина боліла, руки були подряпані.
Але що там попереду? Горб-мурашник! Хоч і дуже поволі, та все-таки мене тягнуть до нього. Я був у розпачі.
Я відчув: сили мої в цій грі потроху вичерпувалися. Горб-мурашник був уже близько.
“ЛАМЕХУЗА ВРЯТУЄ!”
Раптом я почув крик:
— Тримайтеся! Хай вас ніщо не дивує!
Це кричав Думчев. Він, очевидно, повернувся і, не заставши мене на місці, поспішив на допомогу.
— Сергію Сергійовичу, що робити?
— Бережіть сили!
— Мурашник… Туди… туди тягнуть!
— Розумію! Бачу! — кричав Думчев. — Нічого, уступіть мурашкам! Однаково мурашника вам не уникнути!
— Там загибель!
Цієї миті мурашки штовхнули мене в інший бік, і я не почув відповіді Думчева.
— Сергію Сергійовичу! Дивіться… Дивіться… Що робити?!
— Ламехуза врятує вас!
— Хто?
— Ла-ме-ху-за! — долинуло до мене.
Я не зрозумів цього слова. Але не до розпитів мені. Думчев кудись зник. Потім він з’явився знову обіч тракту. Довгою палицею він гнав поперед себе якусь руду тварину з довгастою головою і з довгими булавоподібними вусиками.
Дивний жучок! Думчев погнав жучка з узбіччя на дорогу.
. — Це ламехуза? — крикнув я.
— Ні! Це жучок-ощупник. На ламехузу чекайте!
Він штовхнув жучка до мурашок. Вони кинулися на нього.
Думчев крикнув здаля:
— Пробирайтеся ближче до нього!
— Навіщо?
— Пізніше все зрозумієте!
Жучок підставив мурашкам черевце, а сам поплескував вусиками мурашок, і вони відригували йому їжу. Відбувалося приблизно те саме, що я бачив, коли сита мурашка годувала голодну. Одна ватага мурашок за одною накидалася на жучка. Запах ефіру поширювався в повітрі.
Я послухався Думчева і пробрався до жучка. Мурашки кидались до нього, ласували ефірно-ароматичною рідиною, яку він виділяв.
Мурашки забризкали мене дрібними кислими краплинами мурашиного спирту. Це мене врятувало. Лють і завзяття мурашок помітно слабшали.
Вони ще підштовхували мене, але без колишньої старанності і завзяття.
Але що, як кислий запах мурашиного спирту вивітриться?
— Думчев! — крикнув я. — Що робити далі?
— Ламехуза врятує вас! — долинуло здалеку.
Величезна, аж до неба гора, чорна, рухлива, виросла переді мною.
— Мурашник! — прошепотів я і зрозумів: загибель неминуча!
Марно я оглядався. Думчева не було видно. Я востаннє оглянувся і подивився на сонце.
Мурашки затягли мене до свого міста.
ДАРМОЇДИ, ГОСТІ, ГОСПОДАРІ
У мурашнику на мене відразу накинулися полчища, орди його мешканців. Вони торгали, мацали мене, але не завдавали ніякого болю і відходили.
Пораду, що її дав мені Думчев, я оцінив лише в ці хвилини, тут, лежачи в мурашнику. Запах мурашиної рідини, якою я був забризканий, збив мурашок з пантелику. І їхній інстинкт було введено в оману. Цей запах заступив, приховав від мурашок присутність незнайомця в їхній оселі.
Чи не цим пояснюється, що багатими запасами харчів, заготовленими мурашками для нащадків, харчуються у мурашнику різні зайди?
Скільки їх? Не злічити!
У мурашнику живуть гості найнесподіваніших видів. Кого тільки тут нема! Павуки, стоноги, безкрилі і короткокрилі метелики, тисячі й тисячі незваних дармоїдів.
Одні з них ні користі, ні шкоди мурашкам не завдають. Інші ніколи не нападають на здорових мурашок, а очищають мурашник від трупів померлих мурашок і загиблих личинок, пожираючи їх. Корисна робота! Санітарна очистка мурашиного міста. Її виконують жучки з родини карапузиків. Але є й такі дармоїди, які завдають господарям чимало лиха.
Та хіба міг я тут, у перші хвилини мого перебування в мурашнику, думати про ці приклади до курсу дарвінізму! Звичайно, ні. Про все це я згадав уже набагато пізніше.
Ще там, на тракті, коли я був забризканий мурашиною рідиною, можна було, мабуть, обдурити мурашок, вибратися з їхнього кола й піти геть. Але я цього не зробив: по всьому тракті і далеко обабіч нього бродили сотні мурашок, а запах мурашиної рідини міг вивітритися раніше, ніж я опинюся у безпечному місці. І мурашки знову потягли б мене до свого “міста”.
Я послухався Думчева і чекав на допомогу, але почав сумніватися: чи скоро прийде порятунок?! Де і як Думчев знайде мене? Як вирятує з біди? “Ламехуза врятує…” Чи справді я чув ці слова? Як тягнеться час!..
Дотики мурашок ставали дедалі відчутніші і болючіші. Рятівний запах, який вводив в оману інстинкт мурашок, очевидно, почав вивітрюватись. Мурашки вже міцно мене штовхали, тягли з одного переходу в інший.
Вони тягли мене кудись у надра свого “міста”. Встати на весь зріст я не міг — галереї, переходи, коридори мурашника були занадто низькі. Можна було лише сидіти, повзти або йти дуже зігнувшись.
Ось я опинився у тьмі кромішній, що ворушилася, сповнена різних шумів, шарудіння й гострих запаморочливих запахів. Якісь проходи, кімнати, спуски по глибоких шахтах, знову кімнатки.
Колись, дуже давно, ще хлопчиськом, я разом з іншими хлопчаками розкопував мурашники. Ми немовби розтинали мурашник і бачили його в розрізі. Перед нами були галереї, де лежали лялечки; кімнати з личинками, кімнати, де було складено яйця.
Про це я згадав тут. Як далеко і давно це було…
Я вже перестав думати, що скоро моя мандрівка закінчиться загибеллю. Оживали спогади. І в темряві я ясно бачив: крокви і бантини — гілочки і глицю — укладено так, щоб вони не обвалилися. Ці дерев’яні частини споруди міцно тримаються. Очевидно, вони скріплені між собою затужавілою землею.
Як наморочиться в голові від цих шумів і шарудіння, від безупинного руху з поверху на поверх! Дивна втома! Я притулився до якоїсь стіни, але мурашки оточили мене й почали смикати щоразу завзятіше й лютіше. Раптом я відчув різкий поштовх. Я упав, затуливши голову руками. Але мурашки чогось покинули мене. Що трапилося? Не розумію! Зачіпаючи, перебігаючи через мене І штовхаючи, мчали кудись полчища мурашок.
СЛОВО “ЛАМЕХУЗА” РОЗГАДАНО
Міцний незнайомий ароматний запах ударив мені в обличчя. Мурашиний запах був кислуватий і гострий, а цей — густий, жирний і духмяний. Я розплющив очі і почув здалеку;
— Ламехуза! Ламехуза! Я пригнав до мурашок ламехузу!.. Де ви?
Голос Думчева наближався. Але де ж Думчев?! Де? Темно! І раптом я відчув міцний потиск людської руки.
— Любий мій гостю! Я ж вам казав: ламехуза врятує вас… Сюди, сюди, за мною! — кричав біля мого вуха Думчев, тягнучи мене.
— Куди? Куди, Сергію Сергійовичу?
— Не бійтеся, зараз їм не до нас. Тут у них ламехуза.
— Ламехуза?
— Ах, зовсім забув! Ви ж не знаєте, що таке ламехуза! Швидше, швидше!
Він схопив мене за руку.
З дивовижною спритністю, рачкуючи, іноді переповзаючи, вій переходив з галереї до галереї, спускався з одного поверху на інший майже прямовисними ходами.
Дряпаючи коліна й долоні, часто стукаючись головою об якісь перекладки, я поспішав слілом за ним.
— Потім, потім усе вам поясню. Швидше! Зараз мурашкам не до нас: вони почнуть пиячити.
— Хто?
— Мурашки.
— Пиячити?
— Так, так! Тільки-но ламехуза з’являється в мурашнику, мурашки миттю забувають і про свої личинки, і про лялечок, і про роботу, і про яйця, з яких вилуплюються їхні нащадки, — вони починають пиячити. Дивіться, дивіться!
— Я нічого не бачу.
— Я підкинув їм ламехузу в одну з галерей. Бачите: вони мчать повз нас — туди, до цієї галереї. Духмяний запах ламехузи їх приваблює. Це якийсь наркотик. Він викликає у мурашок сп’яніння. На цей запах мурашки мчать з усіх закутків мурашника… Ламехуза, як і булавовусий жучок, виділяє п’янку рідину. Але напій цей у багато разів п’янкіший. Те місце на тілі ламехузи, де виділяється ця рідина, вкрите невеличкими китичками й щіточками із золотаво-жовтих волосинок різної довжини. Мурашки жадібно злизують рідину, дихають її випарами і так п’яніють, що ламехуза спокійно, зовсім безкарно починає з’їдати найдорожчий, неоціненний скарб мурашника — яйця, які зберігаються в галереях. Ламехуза страшніша за булавовусого жучка. Це помста за вас, дорогий мій друже!
Так казав Думчев і пробирався кудись уперед.
Денне світло вже просочувалося до мурашника і трохи освітлювало шлях, яким ми поспішали.
БІЛЯ МІСЬКОЇ БРАМИ
Ми були вже близько до виходу з міста мурашок. В галереї просочувалося світло.
— Зараз обережніше, — сказав Думчев. — Там, біля виходу з мурашника, — вартові.
— Вартові? А ламехуза? — спитав я.
— До них, очевидно, ще не дійшов її запах. Мурашки-вартові стоять за проломами — відчиненою брамою мурашника.
— Що ж робити?
— Ось вам зброя.
Думчев відламав шмат тонкої бантини і простягнув його мені. Це був уламок звичайної соснової шпильки.
— А в мене, — мовив він, — мій кинджал, нерозлучна зброя — жало сфенса. Сядьмо отут. Відпочинемо. Мурашки п’яні. Та за нами однаково буде погоня. Вартові переслідуватимуть нас.
Ми вмостилися на якомусь виступі стіни. Місце було затишне, спокійне. Звідси ми могли стежити за вартовими, що стояли біля брами мурашника. Думчев стискав у правій руці блискуче брунатне жало сфенса. Розмовляли ми повільно. Відпочивали.
— От лихо було б для нас, — сказав Думчев, — якби в цьому мурашнику були живі двері!
— Живі двері?
— А хіба ви не чули про живі двері в мурашниках жарких країн? Там проломи в мурашниках не пропускають світла. Мурашки затуляють своїми кутастими клиноподібними головами всі входи. Такі живі двері, звичайно, злегка ворушаться, А є й живі комори — медяні горщики. Це теж мурашки. Велике кулясте здуте черевце такої мурашки відсвічує бурштином. Воно туго наповнене медом. Так зберігають мурашки свої запаси. Ці живі комори, звісно, не працюють, не виходять з мурашника. Запаси в них поповнюють робочі мурашки.
— Сергію Сергійовичу! Тут я порівнював цей мурашник з будівлями термітів, яких іноді називають білими мурашками. Пригадую, колись я прочитав в одному журналі, ніби палац якогось губернатора в Індії одного чудового дня розвалився, підточений мурашками. Там-таки згадували випадок, який видався мені дуже цікавим: уночі араб загорнувся в бурнус і заснув, а коли вранці прокинувся, то побачив себе голим — терміти знищили його бурнус.