— Що там бурнус? А от будівлі цих термітів справді різноманітні і чудові. Вони дуже вміло обирають місце для будівництва. У них є підземні міста і є міста, які підносяться високо над землею — на сім-вісім метрів. При цьому кожне таке місто побудоване на свій лад: одні міста конусоподібні, інші пірамідальні. У австралійських термітів є компасні або меридіональні гнізда. В гніздах цих можна знайти поперечні і поздовжні стінки. Ці стінки розташовані так, що поздовжня вісь мурашника спрямована з півночі на південь, а поперечна — з заходу на схід. Напрямки ці так точно відповідають компасній стрілці, що мандрівники, які заблукали, глянувши на гніздо термітів, завжди можуть по них зорієнтуватись. Можливо, терміти споруджують будівлі так, щоб захистити свої міста-гнізда від надмірного нагрівання: поздовжні стінки являють собою найменшу площу для розжарювання сонцем.
Я з великим інтересом та увагою слухав розповідь Думчева про термітів.
— А ці мурашки… — почав був я.
— Не слід називати термітів мурашками. Вони навіть не рідня мурашкам. Людей вражають розміри їхніх будівель. Так, справді, будівлі термітів величезні. Терміти проходять через неповне перетворення; їхні личинки, щойно залишивши оболонку яйця, вже певною мірою схожі на дорослих комах. А наші мурашки зазнають повного перетворення. Із яйця вилуплюється личинка, але вона не має ніякої схожості з дорослою комахою: безнога, мішкоподібна тварина. Вона має ще зазнати ряд радикальних видозмін, пройти стадію цілковитого спокою — стадію лялечки — і тільки після цього стає мурашкою. Мурашкам потрібно розмістити, влаштувати в своєму “місті” й нагодувати всіх цих нащадків: яйця личинки, лялечок… Ходів, переходів, кімнат, кімнаток, галерей і поверхів у мурашнику сила-силенна.
Думчев замовк. Там, біля входів, повзали мурашки-вартові.
— Тепер час!
Я стиснув свою зброю в руці. Ми кинулися геть з мурашника.
СТРІЛЬБА КАРТЕЧЧЮ
— Не оглядайтеся! — почув я позад себе голос Думчева.
Ми вже промчали повз мурашок-вартових і опинилися на якійсь тихій стежці осторонь мурашиного тракту.
Пам’ятаю різкий шум, який приголомшив мене, коли ми вибігли з мурашника. Пам’ятаю, як я відмахувався своїм списом — уламком соснової шпильки — від вартових, як ударив одного, другого, стрибнув через каміння й опинився нарешті на спокійній і тихій стежці.
Думчев наздогнав мене:
— Швидше за мною! Погоня!
Справді, мурашки не відставали від нас, майже наздоганяли.
Попереду — піщаний косогір. Думчев став на край косогору, але раптом схопив мене за руку і круто повернув убік:
— Далі! Далі від краю!
Обігнувши косогір, ми спинилися біля його протилежного краю. І цим обдурили мурашок.
Мурашки-переслідувачі з’явилися на тому самому краї, від якого ми звернули вбік. Вони бігли вервечкою одна за одною.
— Сергію Сергійовичу! Ось… ось мурашка… Зовсім близько!
— Картеччю! — раптом щосили крикнув Думчев. — Картеччю!
“Яка нісенітниця! — промайнуло у мене в голові. — Жарт? Дивацтво? Чи безумство?”.
— Картеччю! — майже прохрипів Думчев. — Залп! Картеччю! — командував він.
І тут сталося щось для мене незбагненне.
Град каміння бив по наших переслідувачах. Знову й знову лунало:
— Картеччю! Картеччю!
І знову й знову піщані “ядра” улучали в наших ворогів. Звідки? Як? Хто оступився і врятував нас?
Я нічого не розумів, але бачив, як мурашки-переслідувачі, обсипані піском, зривалися із схилу, котилися, падали в якусь яму. А звідти, з цієї ями, знову й знову вилітали піщинки-каміння, кожна завбільшки з голову мурашки, вилітали й били по ворогу.
Нові мурашки кидалися до косогору, але кожен переслідувач, добігши, не міг удержатись на стрімкому схилі — град піщинок збивав його з ніг, земля під ним обвалювалася. Він падав, знову дряпався вгору, але знову піщаний град збивав його з ніг, і мурашка летіла в ту саму яму, звідки хтось за командою Думчева цілив у наших переслідувачів.
Я був вражений і нічого не розумів.
Думчев хитро поглядав на мене й сміявся. Та, коли закінчився обстріл і не залиши? лося жодного живого переслідувача, він узяв мене за руку й обережно підвів до тієї піщаної кручі, з якої стріляли.
— Дивіться!
І я побачив ту саму тварину, про яку писав Думчев у своїх записках-аркушах, — мурашиного лева, що знищив “верблюда” (павука-вовка) із щоденником разом.
ТАЄМНИЦЯ ПІЩАНОГО КОСОГОРУ
Незграбна, товста, плисковата голова стирчала з піску. Щелепи, наче роги, гострі і довгі. Чудовисько ніби сховалося у піску, виставивши напоказ тільки свою на диво велику голову.
— Наш рятівник! — мовив Думчев.
— Точний і влучний обстріл!
— Так, личинка мурашиного лева. Хижа комаха. Вона проходить ряд перетворень, щоб у кінці їх з’явитись під виглядом комахи, яка мляво пурхає і зовні схожа на бабку.
Я слухав Думчева. Але й досі бачив перед собою, як мурашки котилися у лігво чудовиська.
Обличчя Думчева стало зосередженим і сумним. Він розповідав про мурашиного лева, але весь час ніби думав про щось інше. Я зрозумів: Думчев згадував свого “верблюда”.
— Мурашиний лев, — розповідав далі Думчев, — володіє і артилерійською вправністю, і інженерною майстерністю. Він спорудив цю воронку так, що збита з ніг мурашка неодмінно скотиться вниз.
Ми відійшли вбік. Я подивився на Думчева. Його великі сірі очі несподівано пожвавішали.
Він зупинив мене і вигукнув:
— Скажіть, як ви потрапили до міста Ченська?
Я збентежився. Я чекав цієї розмови, готувався до неї, але разом з тим вона лякала мене… Скільки треба розповісти! Як змінилася Росія!
Я нехотя сказав:
— Поїздом… — і згадав: Мій квиток на швидкий поїзд до Москви пропав марно.
— То ви приїхали поїздом, а потім кіньми, по вибоїстій дорозі. Стукотять по шпалах колеса… І буває так, що поїзд летить під укіс…
Я сухо зауважив:
— Інженери побудували насипи з точними математичними розрахунками. А грунтознавці обчислюють кут природного укосу для кожного окремого випадку.
— У вас там математика. А тут от мурашиний лев без усякої математики так будує в піску воронку, що варто одній мурашці — лише одній мурашці! — пройти краєм воронки, і рівновага насипу вже порушена. Розумієте: вага тіла однієї мурашки — і несподівано розверзається безодня! Безодня! А ви твердите: розрахунки… інженери… грунтознавці… кут природного укосу… Мурашка ступила на край — піщинки покотились, і їй уже не вилізти назад. Тут помилок не буває. Побудує мурашиний лев свою воронку не в міру положистою — мурашка вибереться, картеч не зіб’є її, а господар воронки здохне з голоду. А якщо воронка стрімка надміру — пройде по ній мурашка, станеться обвал, і пісок засипле господаря воронки. Ні, тут усе точно! Майстерність неабияка!
Я вже знав про мурашиного лева із щоденника Думчева, але уважно слухав його. — А як ця воронка робиться! Спірально.
Мурашиний лев ходить по колу, ніжкою захоплює пісок, кладе на голову й викидає його. Так він проходить одне коло, потім друге, вужче. Кола все зменшуються й зменшуються. Виходить перевернутий конус. І на самому спаді воронки закопується в пісок лев.
— Дивовижний інстинкт! — сказав я Думчеву. — Комаха абсолютно не розуміє і не знає, що робить, а діє, як добре налагоджена машина.
— Налагоджена машина? Мешканці цієї країни — машини? — перепитав Думчев, думаючи, очевидно, про щось інше і весь час прискорюючи і прискорюючи ходу.
Частина шоста
ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН
ЖИВА ЛАБОРАТОРІЯ
Чи здивувати хотів мене Думчев, чи показати те, що відкрив він у цій країні, чи, може, моя розгубленість призвела до всього? Не знаю!
Почалось ось із чого. Думчев раптом зник. Ми прямували до піщаного пасма горбів. Думчев круто повернув праворуч і зник.
Це сталося у густих заростях. Я зробив кілька кроків, розсуваючи кущі, і опинився на галявині. Тут я вирішив дочекатися Думчева. Та ледь ступив я на галявину, як на мене посунула якась дивна тварина з трьома хвостами…
Я відскочив, зупинився. Сумнівів немає — це черв’як. Але три хвости! Ось що мене здивувало.
— Сергію Сергійовичу! — гукнув я.
Відповіді не було.
Я ступив кілька кроків і знову здивувався. Що це? У повітрі коло мене кружляла якась тварина. Раптом вона сіла, заступивши мені дорогу. Я злякався. Потім зрозумів: метелик. Так, але метелик без голови!
Несподівано появився Думчев.
— Бачу, ви здивовані…
— Куди я попав?
— Ви на полі, де я роблю операції.
— Операції?
— Так, операції! І ви вже не будете думати, що медицині нічого запозичувати, вивчаючи фізіологію мешканців цієї країни. Ви здивовані? З мене досить.
— Нічого не розумію…
— Тут ви побачите результати моєї хірургії. Я перевірив і пересвідчився на дослідах, що окремі частини організму комахи ще живуть і тоді, коли інші частини загинули. Ось лялечки метеликів. Я зрізав їм голови, і все-таки кожна з лялечок закінчує свій розвиток і перетворюється на справжнього метелика, тільки вже без голови. І живе без голови. Але поживе вона недовго. А ти? — несподівано звернувся він до химерної бджоли, яка повзала по листку. — Морока мені з тобою: не хочеш тримати на своїх плечах чужу голову! Годі, покинь чистити вусики! Так і голову собі відірвеш… Із бджолою погано! — звернувся Думчев до мене. — Сама не дає чужій голові прирости до своїх плечей.
— Дивно!.. — розгублено мовив я.
— А що тут дивного? Ходімо — іще дещо покажу. До речі, чи знають наші фізіологи… — почав був Думчев.
— Дивіться, — вигукнув я, — ось знову повзе якась чудернацька тварина з трьома хвостами.
— Це не чудернацька тварина, а мій піддослідний черв’як! Я видалив частину тканини з кінця його тулуба і зробив невеличкий експеримент. Адже обрубаний хвіст у ящірки відростає знову. Ні, це вже не дивина. Я хочу сказати лікарям очних хвороб: “Колеги, чи задумувалися ви, чому сліпий черв’як реагує на світло ліхтаря? Зробіть з цього висновок. Слухайте! Досліди мої показали…”
Та я вже не слухав Думчева. Я раптом побачив щось зовсім невідоме і таке цікаве, що вигукнув:
— Хто вони, ці… красені?
До стеблин-дерев були прип’яті три варті уваги коники: сірий із зеленою головою, зелений із сірою головою і коник з головою цвіркуна.
— Допоміг їм усім помінятися головами, — сказав Думчев і оглянув пацієнтів— Операція вдалася. Голови прижились, — сказав він і відв’язав комах від дерева.
Коники стрибнули і зникли в заростях. На хвилину перед нами з’явився коник з головою цвіркуна.
— Я робив тут досліди, — вів далі Думчев, — і прийшов до висновку, що в організмі комахи заховані невідомі, не розгадані наукою сили. Досліджуєш, оперуєш тварину і бачиш, як починається в ній якийсь складний процес, починається нова форма існування. Один орган змінюється, другий перебудовується, а тварина… виживає. Адже в Країні Дрімучих Трав, у мешканців цієї країни — у комах — знову відновлюються втрачені ноги, крила, вусики-антени, очі. Мені здається, що ця разюча регенерація — відновлення втрачених органів — пов’язана з процесом линяння, з гормоном линяння. Я проводжу досліди над комахами в природному середовищі, де вони живуть, стрибають, літають, проходять усі стадії розвитку, живляться, розмножуються й помирають. У багато разів ці досліди ефективніші, ніж у лабораторії. Лише дослідивши фізіологію комах, я зміг з’ясувати, де розташовані формотворні центри, які знову відроджують втрачені органи.
Я знайшов тут і таких мешканців, у яких замість одного втраченого придатка виростає інший, і він уже виконує зовсім іншу функцію. Відомо, наприклад, що в паличника, який втратив вусик-антену, виростає часом… зайва нога. Якийсь центр, назву це умовно точкою організму, очевидно, формує, створює два придатки: і антену і ногу. І не завжди цей центр “розуміє”, що й до чого. Як це буде корисно, важливо для людей! Як багато підкаже фізіологам, лікарям!..
Думчев зупинився коло самотнього дерева. Верхівка його була зламана, але не відірвалась, а торкалася землі, утворюючи арку. Думчев, стоячи біля цієї арки, дивився в далечінь.
— Слухайте, ви, мешканці Країни Дрімучих Трав! Мільйони років ви берегли, ховали від людини свої таємниці. Я їх розгадав. Я передам ці таємниці людині!
Навколо нас, скільки сягало око, лежала зелена країна — Країна Дрімучих Трав. Вона шуміла, гула, ні на мить не затихаючи. І слова Думчева розтанули, потонули в цьому постійному, могутньому шумі й гулі.
Ми рушили вперед.
Гущавина трав почала знову рідшати, і невдовзі ми побачили жовте піщане пасмо горбів. Не тямлячи себе з радості, я вигукнув:
— Отут скарабеї вкатали мою крупинку в кулю і загнали її за горби! І вона там, неодмінно там, наша друга крупинка, яка повертає зріст! І ми обидва повернемося до людей!
З яким захватом я майже прокричав ці слова! Та Думчев, здавалося, не почув їх. Він мовчки дивися в гущавину синьо-зелених трав, а потім заговорив. І я пам’ятаю, добре пам’ятаю кожне його слово.
— Чи хочу я до людей? — запитав ніби сам себе Думчев. — До людей… — Він заплющив очі і тихо-тихо почав наспівувати: — “Буря мглою небо кроет…”
Але пісня в нього не виходила. Він пам’ятав не всі слова. І знову починав, і знову збивався:
— Бачите, — сказав Думчев з великим жалем, — улюблену пісню забув.
Смуток його був мені зрозумілий. Адже він дуже любив музику, багато грав…
І щоб відвернути його від сумних думок, я сказав:
— Ви згадаєте, відновите і заново напишете там, серед людей, загублений вами щоденник.
Але Думчев не слухав. Він замислився, потім тихо мовив:
— Увійти в будинок. Взяти з полиці томик віршів Пушкіна: “Моей души предел желанный…”
— Сергію Сергійовичу! — вигукнув я. — Тільки я вас побачив, мені відразу захотілося сказати: адже люди… Країна… Все змінилося!.. Весь час хотів сказати, збирався, але зволікав. І от зараз…
— Уже третя година дня, — різко перебив мене Думчев, підвівши голову і глянувши на квіти. — Ви дуже стомилися. Попереду важкий підйом. Відпочинемо. Треба підкріпитись. Ми сіли біля підніжжя горба. Думчев вийняв з дорожнього мішка шовкову серветку, дерев’яну тарілку, дерев’яні ложки, покриті лаком, і ступив убік:
— Сюди! Сюди! Ось мої запаси!
Я побачив великий глиняний глечик, вкопаний у землю. Думчев зняв кришку. Під нею була шовкова серветка, туго обв’язана мотузкою. В глечику був квітковий пилок, круто замішаний медом. Я, звичайно, розумів, що серветку виготовили шовкопряди. Їх багато в Країні Дрімучих Трав. А лак, яким було вкрито ложки, виготовили червеці. Але ніяк не міг я зрозуміти — хто ж виготовив цю глиняну посудину? І, тримаючи ложку в руці, не беручись до їжі, я згадував, що такі самі глечики падали з дерев.
— Я все поясню, їжте, — сказав Думчев. — Ці горщики виготовляє з глини оса-євмен. Змочуючи грудочки глини своєю слиною, вона вправно ліпить гніздо для майбутніх нащадків. Вона полює, потім паралізує павуків та гусениць і складає їх у горщики. На цей свіжий харч оса відкладає яйце і закупорює горщик землею. Так і висять ці глиняні глечики на кущах. З яйця виходить личинка оси, живиться заготовленою для неї свіжою їжею і розвивається. А коли прийде час і вона перетвориться на дорослу комаху, вилазить З свого глиняного гнізда і відлітає. Порожні горщики падають на землю.