Думчев каже:
“Будівнику, вчись у бджоли економно будувати! Кожна стінка чарункового вмістилища використовується двічі. Тут усі переваги побудови вмістилищ з шестикутним перерізом. Яка економія будівельного матеріалу, і при цьому велика міцність! А саме: вага воску (будівельного матеріалу стільників) у шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”.
Я зробив самовпевнену помітку:
“Нащо рекомендувати увазі архітекторів чарунки з шестикутним перерізом? Фантазія архітектора не потребує підказок бджоли.
Найгірший архітектор, перш ніж побудувати споруду, створює план цієї споруди у своєму мозку. А потім, якщо потрібно, він змінює і поліпшує цей проект. Бджола нічого змінювати не може. Бджола завжди “будує” інстинктивно. Якщо проколоти чарунку, мед буде витікати. Але бджола носитиме й носитиме мед до цієї дірявої чарунки, відкладе сюди яєчко і запечатає порожню чарунку. Сліпий інстинкт! Вона й прилітає саме стільки разів, скільки треба для заповнення чарунки”.
І тут я згадав, як пробивав покрівлю гнізда, куди листярізна бджола відклала яєчко. А вона бездумно, інстинктивно все клала й клала нові покрівлі. І поклала стільки покрівель, скільки кладе завжди, “не помітила”, що всі вони були пробиті. “…Вага воску в шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”. Це заслуговує на увагу. Але віск як будівельний матеріал для людини?! Досить дивна пропозиція!
Думчев пише:
“Людино, навчись захищати свої будинки від холоду!
Самка богомола, відкладаючи свої яйця, вкриває їх особливою рідиною, яку безупинно виділяє. Ця маса з бульбашками повітря всередині захищає яйця від надмірної спеки і великого холоду. Дослідіть цю рідину”.
Моя помітка:
“Йдеться про теплову ізоляцію. Але ж повітря як ізоляційний матеріал давно відоме. А зовсім недавно техніка наших днів, враховуючи повітря як термоізоляційний матеріал, створила спеціальний вид піноскла. Матеріал цей легкістю і поруватістю перевищує навіть корок. Щоб одержати таку масу, потрібно було знайти спосіб регулювання утворення пористої структури в скломасі. Секрет полягає в тому, щоб пори з газом розподілялися в скломасі рівномірно”.
“Немає потреби в піні богомола шукати рівномірність розподілу окремих пор!” — подумав я.
Так із збентеженням читав я конспект Думчева і весь час робив помітки на своєму примірнику: “Пізно! Пізно!”
Дедалі важче ставало в мене на душі: невже марно минуло все життя Думчева? Що ж буде з ним, коли він сам у цьому переконається? Яку відповідь він дістане з Москви? Адже він з Країни Дрімучих Трав кидав виклик сучасній науці.
І от мені стало важко читати далі…
— Паличка-виручалочка!
— Паличка-виручалочка! — повторював я слідом за дзвіночками дитячих голосів.
Що ж мені робити?
А сонце підбилося, стоїть високо, воно пробивається крізь зелене листя, І тіні дедалі коротшають. Уже полудень.
— Паличка — ви-ру-ча-лоч-ка… — лунає то близько, то далеко.
Чи читати далі? Я не поспішав. Я чогось ждав.
ПІЗНО! ПІЗНО!
На часинку алея стала гомінка, строката. Дзвінкі молоді голоси, яскраве вбрання дівчат. З’явились, пройшли. Все затихло. З глибини саду чути два знайомі голоси. Впізнаю їх. Це Оленка і Павло.
— Останній м’яч я взяла біля сітки. Він був вирішальний. Навіть ракетка задзвеніла!
— Сьогодні відпочивай. Завтра півфінальна зустріч.
— Буду відпочивати й писати листа. Зовсім маленького, мікроскопічного.
— Як той, що його приніс у сірниковій коробці приїжджий… з Москви?
— Пригадуєш? Діжонваль… Ератосфен…
Сміх.
Пішли.
Я почав читати далі.
Думчев пише;
“Водяний павук-аргіронета підказує принцип побудови водолазного дзвона. Але є й інші порадники. Знайдіть личинку мухи-мулярки. Сама вона у воді, а хвіст її стирчить з води. Навіщо? Щоб дихати.
Коли вода підіймається, стає довшим і хвіст. Хвіст цієї личинки — дві повітряні трубки, два канали в прозорій оболонці. Ці трубки скорочуються якнайнесподіваніше. Тут є з чого здивуватись. І є чого повчитися. Будуйте такі самі прилади і спускайтесь на дно моря!”
Моя помітка:
“Про це я вже читав в аркушах Думчева про мандрівку із щоденником. Щоправда, в книжці про глибоководні водолазні спуски, випущеній зовсім недавно, автор прямо зіставляє скафандр з цією личинкою. Порівнюючи личинку і скафандр, він вдається до найбільш точних технічних термінів.
Автор каже про те, що хвіст личинки витягується у воді, як перископ, що він складається із зовнішньої прозорої оболонки з “зіркоподібною втулкою” на кінці і двома повітряними трубками, по яких всмоктується повітря.
В цій же книжці зазначається, що водолази в скафандрі використовують той самий технічний спосіб всмоктування повітря для дихання, яким користується ця комаха.
Говориться й про те, що трубки хвоста личинки на диво подібні до водолазних шлангів — вони не мнуться завдяки спіральному пружкові, який скріплює їх циліндричну форму”.
“Збіг! — думаю я. — Навряд чи винахідник скафандра звертався по пораду до личинки”.
На багато десятиліть потонув Думчев у Країні Дрімучих Трав, потонув у своїх спостереженнях. А життя йшло. Кожен винахідник, — працюючи над своїм винаходом, враховував пошуки інших, вивчав досягнення науки і техніки. А Думчев вимагає: людино, вчись у комах!
Так, так! “Вчись у павука! — твердить він у цьому конспекті. Вчись будувати мости, вчись нового способу виготовлення ниток у… павука!”
Я намагався розібратися в цих тезах Думчева.
“Павук учить будувати міст без биків, — пише Думчев. — Такий міст недорогий і міцний. Міст на ланцюгах”.
Дивна пропозиція! Адже люди вже давно будують ланцюгові мости. Без підказки павука.
Щоправда, в одному довідникові я знайшов замітку, яку легко було прийнята за жарт: ніби справді перший будівник висячого мосту звернув увагу на павутиння, протягнуте через стежку саду, яким він прогулювався одного погожого дня. Йому й спало на думку: чи не побудувати міст на залізних ланцюгах? Думчев пише:
“Ще в сімнадцятому столітті люди робили спроби використати павутиння для виготовлення тканин. Звичайно, не в цьому річ: з павутиння одягу не виготовиш. Але запозичте у павука самий спосіб виготовлення ниток!”
Далі Думчев пропонував винахідникам повторити той самий процес одержання нитки, який я спостерігав, коли попав у павутиння.
Я заглянув до енциклопедії і зазначив на полях конспекту Думчева:
“Запізніла пропозиція! У 1890 році вже було пущено першу фабрику штучного шовку”.
Роблячи помітку на полях, я зацікавився технологією самого процесу виробництва штучного шовку. І прийшов до висновку, що зіставляння павука, тобто живої машини, з віскозною машиною досить цікаве.
У павука краплинки клейкої рідини, виходячи з трубочок на бородавках, охолоджуються в повітрі і перетворюються на нитку павутиння.
Чи повторює цей процес прядіння павутини машина? В машині рідкий розчин вичавлюється з тонких капілярних трубочок— фільєр — і миттю на повітрі стає шовковими нитками.
Захопившись, я спробував точніше зіставити ці два процеси і записав:
“Прядильна машина і павук!
У павука — павутинна бородавка, залоза. Я колись уявляв їх як величезний нарост, з якого стирчать коротенькі прядильні трубочки. На кінцях цих трубочок містяться вивідні протоки павутинних виділювальних залоз.
У машини — прядильний розчин, що подається під тиском у тридцять-сорок атмосфер до трубопроводу, вичавлюється з фільєр — тонесеньких трубочок — з отвором від 0,05 до 0,1 міліметра. Іноді окремі трубочки замінені однією, на яку надіто платиновий ковпачок з багатьма отворами (понад п’ятдесят).
У павука — клейка маса, що виділяється у вигляді окремих ниточок, злипається на повітрі в одну міцну нитку.
В машини — вичавлений прядильний розчин тужавіє на повітрі у вигляді тоненької нитки і намотується на шпульку (сухий спосіб).
У павука — задня пара ніжок тягне за собою павутиння, не даючи йому приклеюватися до сторонніх предметів.
У машини — одержана нитка спрямовується на шпульку спеціальним емальованим вістрям.
З’єднування кількох ниток в одну відбувається за допомогою невеликих емальованих вилок.
Так! Але цей спосіб виробництва штучного шовку застарів. Є багато технічних новинок. Прядильний розчин після вичавлювання проходить через спеціальну рідину — відновлювальну ванну — і далі, тужавіючи, намотується. Таким чином, машина, створена людиною, давно перегнала павука! І все менше й менше процес виробництва штучного шовку нагадує процес павучого прядіння”.
Але чому раптом стало тихо в саду? Не чути голосів. Вітер гортає сторінки книжок і довідників.
На небі бистрі димчасті хмарини пливуть, зливаються. І ось уже темна хмара запнула небо й низько повзе над землею.
Стало холодно і вітряно. Час іти…
У номері готелю я дочитав конспект Думчева. Тут уже були більш ніж несподівані і дуже дивні положення й твердження.
Історія людської зброї починається, як гадає Думчев, у Країні Дрімучих Трав. Стародавня людина начебто запозичила свою зброю в комах.
Щоб довести це, Думчев твердить, ніби всі види своєї зброї людина колись виготовила за двома принципами: за принципом ріжучої площини і за принципом гострого клину.
Щелепи комах із зазубленими кінцями (принцип ріжучої площини) підказали людині виготовлення ножа, меча і шаблі. Рогач-олень — спис І кинджал (принпиц гострого клину).
Бронзовці, каже далі Думчев, не страшні бджоли. Нехай жалять: її твердий хітиновий покрив не пробити!
Людина це побачила, врахувала й виготовила щит, який захищає від ударів списа.
Бронзовка підказала людині: створи собі таку броню, як у мене!
“Дивне твердження, — записав я тут-таки збоку. — Ніколи, ні під час розкопок, ні в печерних і наскельних рисунках первісної людини, не знайдено ні сліду, ні натяку, ні вказівки на те, що первісна людина зверталася по підказку до світу комах.
Первинна зброя — ручна сокира, або рубило, грубо оббитий камінь, лук, стріли — все це ніяк не пов’язується з “технікою” в світі тварин”.
У конспекті Думчев розповідає, як комаха тягне, штовхає, пересуває вантаж, який у багато разів перевищує вагу її тіла. Він каже про ті органи комах, які пристосовані рити, скребти, різати, хвататися. Оце, мабуть, цікаво…
Я читаю далі — про витривалість комах.
Мешканці Країни Дрімучих Трав можуть жити без їжі довгі місяці, засинати на роки. Павук-хрестовик тягне своє павутиння завдовжки сімдесят два метри, не вживаючи ніякої їжі, а якщо здобич не потрапить до цієї сітки, він плете в іншому місці нову.
Сумно і тяжко читати цей конспект майбутньої праці Думчева, — праці, на яку вже витрачено десятки років життя в Країні Дрімучих Трав і ще підуть роки й роки. І настане час — працю буде завершено, і стане тоді зрозуміло: в основі її лежить ідея цілком довільна, випадкова і просто смішна: “Людино, вчися техніки в комахи!”
Усі поради і “відкриття” Думчева запізнались!
Конспект закінчувався таким самим незвичайним зверненням, як і починався:
“Вчені! Не на папірусах і не на пергаментах ви сьогодні пишете свої праці, а на папері з деревної маси. Не забувайте: паперові оси підказали людству, що папір можна виготовляти з деревних волокон. І з того дня велика економія у витрачанні коштів на папір у багато раз збільшила можливості поширення науки і знань”.
НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ
Як! Усі таємниці Країни Дрімучих Трав, покров з яких зірвав Думчев, усі загадки інстинктів мешканців цієї країни, що їх він розгадав, усі відкриття, які він зробив, — усе це постало переді мною у вигляді жалюгідного переліку на тему: “Людино, вчися техніки в комах!”.
Що трапилось? Я бачив, скільки нового Думчев відкрив, винайшов у Країні Дрімучих Трав. Я сам пересвідчився в— тому, що він може сказати людям багато що. Я був свідком, як підкорив він людському розумові інстинкти мешканців цієї країни. І все це наче зникло. У своєму конспекті Думчев — покірний раб якихось випадкових знань. Я пригадую його розгубленість, коли він мені сказав: “Тисячі варіантів конспекту у мене в голові, і всі однаково важливі”. І він усе відкладав, відкладав… Не зумів відрізнити головне від другорядного. І не Думчев вибрав проект, а один з проектів — найбільш випадковий — оволодів уявою Думчева, полонив його.
Очевидно, вся річ у тому, що в дні самотності в Країні Дрімучих Трав Думчев тисячі й тисячі разів готувався до розмови з людьми та створював у своїй уяві проекти, варіанти, нові й нові редакції цієї розмови. І ось невисловлені варіанти і варіанти варіантів множились, почали душити його. Що більше він мовчав, то менше міг розібратися і відібрати головне, що знайшов у Країні Дрімучих Трав. Усі відкриття і спостереження були для нього однаково дорогі і значущі.
Варіанти підкорили собі думку людини.
І от замість чарівної симфонії ми чуємо кілька безладних тактів.
“Конспект помилок”! Я написав ці слова на обкладинці рукопису Думчева.
Гіркота! Сум!
Годі! Час їхати! Я став знову складати речі в чемодан. Звичайно, Думчев — безстрашний мандрівник по невідомій країні — сам заблудився серед дрімучого лісу своїх знахідок, відкриттів, задумів і передбачень.
От уже вечоріє… Чи не зачинилася бібліотека? Треба встигнути здати книжки. Перекладу речі потім.
Я вийшов з готелю, а рукопис залишив на столі. Неуважність? Недогляд? Поспіх? Хіба неоднаково? Та лихо трапилося тільки тому, що конспект зі своїми помітками я залишив на столі, а сам пішов до бібліотеки.
Ледь сіявся дощик. Людей на вулиці не було видно. Небо заволокли густі сірі хмари. Було мокро і вітряно— Сумні, похмурі думки не залишали мене.
Що я напишу Думчеву з Москви?
Здати його рукопис до редакції? Але в ньому немає відкриттів. Ах, навіщо я, не подумавши, в гарячому пориві серця подав надію, запалив Думчева? Навіщо напросився відвезти його заявку? Думчев мені повірив. Він вірить, що здивує науку своїми відкриттями. А рукопис із редакції йому повернуть. Можливо, напишуть: “У вас є цікаві порівняння форм інстинкту в світі комах з технікою, яка створюється розумом людини. Замість того, щоб відкривати давно відкрите, напишіть захоплюючу книжку для дітей”.
Я згадав розповідь одного письменника про старого діда з великою сивою головою та обличчям кольору пергаменту. Цей старий колись тинявся глухим містечком і десятки років намагався всім довести, що він відкрив якісь зовсім нові способи і методи обчислень. Але його ніхто не слухав. Одного разу приїжджий студент-математик узяв його записи і побачив, що старий “відкрив” давним-давно відкриту таблицю логарифмів.
Старий не без труднощів переконався у правильності слів студента. Довго дякував йому і пішов до себе додому. Того ж дня його знайшли мертвим. Ось історія старого. Було вже зовсім темно. Я здав книжки і вийшов з бібліотеки. Низькі хмари висіли в небі, самотніми видалися мені вогні ліхтарів на вулиці.
З почуттям смутку сходив я з високого мокрого слизького ганку бібліотеки. До готелю залишалося пройти два квартали і провулок. Потім я дізнався: в цей самий час Думчев поспішав до мене — поспішав радісний і щасливий. Але ми розминулися.
Думчев не застав мене в готелі. І скоїлося те, чого я не сподівався і не передбачав.
Від Булай я довідався про все, що сталося з Думчевим цього дня.
Після обіду Сергій Сергійович, як і завжди, в супроводі Поліни Олександрівни вийшов з будинку і, проходячи повз нове приміщення школи, зупинився. Сюди під’їхала вантажна машина, свіжопофарбована, прикрашена гілками зелені. На ганок вибігли діти з веселими вигуками, гучним сміхом:
— По нас приїхали! По нас! В похід!
І на обличчі в Булай, коли вона розповідала про це, відбився щирий подив.
— Чому Сергій Сергійович зупинився? Дивиться, дивиться і не може надивитися. Наче ніколи не бачив, як піонери від’їздять до таборів.