Тут слід зауважити, що Поліна Олександрівна так ще й не дізналася, звідки прибув Сергій Сергійович. Вона не хотіла тривожити його розпитуваннями. А я так і не встиг і не знав, як їй розповісти про це.
Сергій Сергійович побачив, як висока білява дівчина зійшла з ганку і скомандувала:
— Струнко! До виносу прапора приготуйсь!
І, коли повз притихлих школярів, що швидко вишикувалися в лінійку і підкинули руки в салюті, під звуки двох фанфар і маленького барабана почали проносити прапор, червоний прапор з золотими літерами, на обличчі в Сергія Сергійовича був майже захват.
Він вдивлявся в очі дітей — сірі, блакитні, карі, чорні очі, такі променисті, жваві, блискучі. Ці очі гордо й суворо проводжали свій піонерський прапор.
Потім прапор встановили на машині і відразу все змішалося, загомоніло, засміялося. Діти, наздоганяючи і випереджаючи одне одного, хто як міг, з усіх боків лізли в машину. Шофер почав підсаджувати менших.
Але одна дівчинка, зовсім ще маленька, вигукнула:
— Я сама! Я сама!
Вона швидко, чіпко і спритно вилізла на колесо, перехилилася через борт — відлетіли набік дві кіски і синенька в складочку спідничка. Дівчинка стрибнула, сіла на лавочку поруч фанфаіриста і гордовито глянула на товаришів.
Тут уже Сергій Сергійович не витримав — він сам засміявся і помахав дітям рукою.
Шофер посигналив. Діти заспівали пісню. Машина зникла за рогом вулиці.
Потім Думчев пішов додому. Всю дорогу він мовчав. Цього разу навіть сам з собою не розмовляв, хоч був схвильований.
Мовчки він пройшов до лабораторії, замкнувся. Потім раптом спустився із своєї башточки і сказав Поліні Олександрівні:
— Я мушу признатися — головного, найголовнішого мені самому не зрозуміти…
Він був до краю збентежений, сів глибоко в крісло і задумався. І тут Поліна Олександрівна і сусідка Явдоха Василівна почали обережно розпитувати: чого ж він, власне, не розуміє?
— Я дивився, як зводиться будинок, як він швидко росте, а людей там майже і не бачив. Не здивувався. Побачив на вулицях замість кінних екіпажів та возів багато машин. Зрозумів. Але не здивувався. Ну от… Скажіть мені, звідки ці пісні? Звідки ця радість? І діти, і дорослі… І ранком, і ввечері. Інші люди!
— З чого ж тут дивуватися? Чого ж тут не розуміти, Сергію Сергійовичу? — сказала Явдоха Василівна, сплеснувши руками. — Чого ж тут дивуватися, Сергію Сергійовичу? — повторила вона і схопилася: — Ой, молоко на кухні збігло!
І тільки тепер Поліна Олександрівна дізналася, що Сергій Сергійович пробув, подібно до Робінзона, не зустрічаючи протягом цих довгих років жодної людини, в якійсь невідомій країні. Але в якій? Вона не зважувалася про це запитати.
О, як багато, багато доведеться йому взнати, перш ніж він зрозуміє нове життя!
Поліна Олександрівна почала з піонерів, яких він бачив цього дня, і перейшла до того, що відбулося протягом усіх минулих років.
Усмішка глибокої, зосередженої радості перетворила, осяяла обличчя Сергія Сергійовича. Поліна Олександрівна подивилася на нього і раптом упізнала, згадала цю усмішку. От саме з такою радісною усмішкою Сергій Сергійович колись, давним-давно, прийшов до неї І просив послухати написану ним п’єсу для скрипки. Перед тим як зіграти її, він сказав:
“Уявіть собі — широкий степовий шлях десь вдалині. Літній полудень. Спека. Все живе замовкло, заховалося, причаїлося. Така тиша в степу буває тоді, коли довго стоїть суха, жарка погода. Але ця тиша вся напружена. І ось звідкись здалеку чути грім, наближається гроза. І, передбачаючи грозу, долинають окремі голоси — про щось питають, щось вигукують. Удар дзвона. Тиша вибухла. Голоси зливаються в хор. Гроза розбурхалась не на жарт. Хор голосів вітає грозу, зливається з нею. Та ось гроза минула. Залишився урочистий хор. Вмився життєдайним дощем степ. Усе ожило. Хор поступово, поступово тане. Тільки близько, зовсім близько заливається радісною піснею степова пташка”.
І Поліна Олександрівна через багато-багато років знову побачила на обличчі Сергія Сергійовича ту саму посмішку, з якою він колись грав свою п’єсу для скрипки.
І все, про що розповідала Булай, Сергій Сергійович слухав так радісно, так гаряче, ніби він впізнавав у цьому дуже знайоме, близьке й рідне, що жило в його уяві, з чим зріднився він у своїх думках ще тоді, давним-давно. Лагіднішим і світлішим ставало його обличчя, і радісно шепотів він:
— Знаю! І все розумію… Знаю!
Стільки було переконаності в його вигуку: “Знаю!”, що Поліна Олександрівна подумала: “А чи не пожартував Сергій Сергійович, коли казав, що мешкав багато років у якійсь безлюдній країні?”
Схвильований, схопився він з крісла, де так довго сидів, слухаючи Булай, і вигукнув:
— Тепер розумію! Там, у Країні Дрімучих Трав… де я жив багато років… чи не про це там хотів мені розповісти мій Друг, з яким я повернувся сюди? А я!.. Я не слухав його, не розумів, образив там, у Країні Дрімучих Трав!
Поліна Олександрівна сплеснула руками:
— Яка країна?
Але Думчев не дочув.
— Біжу в готель! Вибачитись і сказати два слова.
Отже, ми розминулись.
Я йшов у цей час із бібліотеки до готелю: треба взяти чемодан — і на вокзал!
“Не забути б перекласти речі в чемодані. Рукопис… Обидва примірники… на самий спід”, — подумав я, вже підходячи до готелю.
Дощ припустив. З моря насувався туман.
Готель. Ключа у шафці на звичайному місці не було. Він стирчав у дверях. Я відчинив двері до свого номера і завмер.
Яскраво горіла лампа. Було тихо. Та де ж рукопис Думчева?
На столі його не було.
Він зник.
ДІВЧИНА, ЩО ЧИТАЄ РОМАНИ
— Товаришко чергова Хто був у моєму номері?
Мовчання у відповідь. Дівчина й далі читала.
Я підійшов, поклав руку на книжку І прикрив сторінку.
— Ох, це ви!.. — нарешті підвела на мене очі чергова. — Якби ви знали, який це чудовий роман!
— То хто ж був у моєму номері?
— Хто був!.. Я дала ключ від сьомого номера тому громадянинові з Москви… Він увесь час від’їжджав, від’їжджав, але так і не поїхав. Потім знову сказав: “Я їду” — І знову повернувся.
— Ви кажете про мене! Я ходив до бібліотеки. Ключ здав вам. Допіру повернувся, а ключ у дверях стирчить. Кому ви давали ключ? Хто вам його не повернув?
— Ой, виходить, то були не ви?.. “Герцогиня підвела свої дивні голубі очі: “Віконт! У звуках ваших фатальних слів…”
— То ви не знаєте, хто був у моєму номері?
— Пробачте!.. Згадала!.. Якийсь поважний чоловік приходив до вас… От я й дала йому ключ. Що ж, йому у коридорі чекати? Чемний такий! Нічого поганого від таких не буває.
Я махнув рукою, повернувся в номер і тільки тут помітив записку на столі:
“Мій друже! Чи знаєте Ви, з якою радістю я йшов, майже біг до Вас! Яке світле свято було в мене на душі! І ще: я хотів додати аркуш-другий до мого конспекту. Але панночка, яка чергує в готелі, видалася мені трохи неуважливою особою, і я не наважився залишити їй свої аркуші.
В номері Вашому на столі побачив свій рукопис, почав підкладати нові аркуші і тут прочитав Ваші помітки на полях. На якусь мить впав у розпач. Але опам’ятався. В конспекті моєму нема помилок! Чимало таємниць розгадав я і чимало відкриттів зробив у Країні Дрімучих Трав. Але з них я вибрав ті, які дорожчі і ближчі моєму серцю і найважливіші для науки.
Ах, мій молодий друже! Ви, Ваше покоління, — чи знаєте Ви, які важкі, які нестерпні були часи тоді, коли я був молодий? Яким самотнім я себе почував!
А потім на довгі роки Країна Дрімучих Трав…
Жити мені залишилось недовго. Я старий.
Зараз мені дуже тяжко. Я хочу залишитися сам.
Трохи побуду на самоті. Самотність поверне мені душевну рівновагу. Отже, ми не скоро побачимось. Та й Вам час від’їздити… Прощавайте!
А я ж Вас полюбив.
Ваш Сергій Думчев”.
Я пішов, майже побіг до Думчева. Але лабораторія була порожня. В грубці догоряв вогонь. Біля грубки валявся обгорілий аркуш. Це, очевидно, було все, що залишилося від конспектів Думчева. Поліна Олександрівна була внизу, у своїй кімнаті.
— Сергій Сергійович узяв парасольку і кудись квапливо пішов. Я гадала, що він знову пішов до вас. Адже перший раз він вас не застав. Де ж він? Такий туман! Дощ!
ЗУСТРІЧ У ТУМАНІ
Цієї ночі на море впав туман. Яка темінь! Вогко, неприємно, холодно. У сивій, густій сітці дощу загубився шлях до селища наукових працівників.
Чому я кинувся сюди, шукаючи Думчева? Сам не знаю! Можливо, тому, що цією дорогою я з Думчевим повертався до міста.
Думчев хоче залишитися на самоті? Нехай! Але стара людина, яка не знає ні нових вулиць цього міста, ні шляхів до міста, — і сама в тумані, під дощем…
До краю стурбований, у розпачі, картаючи себе за те, що так недбало повівся з рукописом Думчева, але все-таки з надією, з останньою надією, що він десь тут, поруч, на цій дорозі, — я поспішаю, шукаю, кличу:
— Думчев! Думчев!..
Мій плащ і костюм змокли, струмки води текли на комір.
А я все йшов і гукав:
— Думчев! Думчев!
— Ге-ей! Хто кричить? Віз у тумані мало не наїхав на мене. На возі-двоє людей. Я розпитав їх, хто такі, і довідався: це був Микола Сєнцов, учень сільськогосподарського технікуму, і санітар з міської лікарні.
Питаю:
— Чи не бачили ви на цій дорозі старою чоловіка?
І ось що розповів мені Микола:
— Години дві тому в тумані я мало не наїхав на чоловіка, ось як на вас зараз. Стрілка — моя коняка, відразу зупинилася. Чоловік відійшов убік. Я присвітив електричним ліхтариком і бачу: старий, невисокий на зріст, під великою парасолькою. Схожий на нашого викладача хімії. Тільки той в окулярах. Я й кажу йому:
“Громадянине, сідайте! Підвезу!”
Він сів. Поїхали поволі. Зовсім недалеко від’їхали, а дідусь цей уже хоче злізти з воза. Я йому допоміг.
“Дякую, — каже, — юначе. Я вже приїхав”.
“Куди, — думаю, — він приїхав? Житла тут не видно, дощ”. Громадянин цей звернув кудись убік, потім знову вернувся на дорогу, іде-бреде… Я поїхав поряд з ним, але він мене не помічає. Голосно сам із собою розмовляє. Потім із дороги кудись звернув. І знову на дорогу повертається.
Думаю: “Як усе це зрозуміти? Що він шукає в такій темряві і в такий дощ?”
Я знову до нього:
“Громадянине, я можу ще підвезти вас!”
Сів, поїхали разом.
“За годину в селищі будемо, — кажу. — Зігрієтесь”.
“Мені не туди. Я скоро злізу. Альтанку пошукаю”.
“Яку там альтанку він шукає на дощі?” — подумав я і хотів засміятися, але згадав.
“То ви ту альтанку шукаєте, що за гаєм?.. Вона ж зовсім розвалилась. Ніхто туди й удень не ходить. А зараз дощ, ніч”.
А він усе в туман вдивляється. Нарешті я зрозумів: хвору людину везу. Може, професора якогось? Дбайливо прикрив йому плечі брезентом. Поїхали. Професор довго мовчав, потім почав розмовляти сам до себе. Про якихось дивних тварин з якоїсь неіснуючої країни. І знову замовк.
А дощ уже ллє як з відра. Я зіскочив із воза, на ноги йому поклав мішок з сіном, поправив брезент у нього на плечах.
“Спасибі, юначе! Ваші батьки добре виховали вас”.
Я кажу:
“Нема у мене батьків. Вони померли, коли я зовсім маленький був”.
“А хто ж виховував вас?”
Пояснюю:
“Ріс у дитбудинку. Потім ремісниче училище, а тепер я в технікумі. Взагалі, комсомол виховав”.
А він питає:
“Хто, хто? Як ви сказали? Не розумію…”
“Ну, — думаю, — треба швидше їхати. Він зовсім хворий”.
Зіскочив з воза. Черезсіделок підтягнув, попругу й супоню перевірив. Повернувся до воза, а громадянина мого й нема!
Тут я собі наказую: “В’язи собі, Миколко, скрути, але хворого знайди і до лікарні відвези”.
Завернув я Стрілку назад до міста, погнав просто до лікарні. Посадив на воза санітара — і назад… Оцього професора ми й шукаємо. Скрізь винишпорили. Треба в гаю пошукати… — закінчив свою розповідь Микола Сєнцов.
Туман начебто розвіявся, але дощ то вщухав, то знову лив.
Я залишив Миколу з санітаром на путівці й наказав їм чекати. А сам побіг з ліхтарем по алеї. Так, тут десь альтанка. В ній ми вдягалися. Чекали вечора…
Алея! Яка вона в темряві нескінченна!
А що, як Думчев заблукав, стомився, заснув десь або впав?
Ось і акація. Вона заслоняє вхід до альтанки. Я різко відхилив гілки, вони рясно оббризкали мене дощем. Мій ліхтар освітив напівзогнилі стовпи від столу і лавочки. Нікого…
Швидше до бази Райхарчоторгу! Мабуть, він там!
Яка тиша! Тільки стукотять краплини по дірявому даху альтанки. Та що це? Чи не причулося мені? Якесь зітхання.
Я оглянувся. Світло ліхтаря впало на стовп біля акації, і за ним, за цим стовпом, Думчев…
— Сергію Сергійовичу!
Він виглянув з-за стовпа і тієї ж миті відвернувся від мене.
Я кинувся до нього. Заклякла, холодна, крижана рука. Він увесь тремтів. Його морозило. Думчев не дивився на мене. Я гукнув Миколу Сєнцова і санітара. Вони підбігли до нас. Санітар швидко зняв ватянку і надів на Думчева, накинув на його плечі свій брезентовий плані. Думчев мовчки всьому підкорявся. Коля взяв його під руку. Ми пішли. Санітар освітлював ліхтарем шлях. Іноді світло ліхтаря падало на Думчева: обличчя стомлене, бліде, але очі суворо й уважно дивились повз нас кудись у далечінь. Усі мовчали. Так дійшли до путівця, де стояла конячина, прип’ята до придорожнього дерева.
— До лікарні? — спитав Микола Сєнцов. Я нахилився до нього і тихо сказав:
— Сергієві Сергійовичу буде краще вдома.
Віз рушив з місця. Було зовсім чорно. Дощик, тепер уже млявий і нудний, шумів у листі придорожних дерев. Усі мовчали. Віз спокійно і повільно котився дорогою до міста:
МАЙДАНЧИК КВІТІВ
Шумить полудневим гомоном Москва. Безупинно мчать машини, обминаючи майданчик біля станції метро, мчать угору, до Арбата. Гудки машин, дзвінки трамваїв висять у повітрі. Всього мить-другу, і вщухають. І, наче доганяючи, розшукуючи звуки, що вже розтали, тут-таки виникають нові гудки і дзвінки, виникають уперто і безперервно, щоб посилити цей гомін і так само розчинитися в ньому.
Шумить Москва. Машини мчать до Арбата. Біля станції метро багатолюдно. До інституту на Метробудівську і до трамваїв поспішають, вибігаючи з метро, студенти І студентки. Їм назустріч ідуть люди, повільно і важко, швидко і жваво, щоб спуститися в метро і за кілька хвилин уже бути в магазинах на Петрівці, стати з другою зміною до робочого верстата, сісти за робочий стіл десь у Сокольниках чи на Красносельській.
Тисячі й тисячі кроків! Усе злилося в один довгий різноманітний гамір.
Ось уже два дні, як я в Москві. Робота, турботи, зустрічі, справи, телефонні дзвінки, — все ніби злилося з цим шумом і гамором. І ці турботи далеко відсунули від мене все те, що було кілька днів тому.
Як давно це було! Та чи й було?
Віз у тумані… Микола Сєнцов і санітар… Темна гладінь шосе, напівзруйнована альтанка… А в ній Думчев. Сам під дощем. Потім знову шарудіння коліс воза по шосе… Ми тоді ж уночі здали Думчева під опіку Поліні Олександрівні, А вранці я дізнався, що Сергій Сергійович лише трохи застудився. Він просив тільки про одне: нікого до нього в лабораторію не пускати.
Я відразу ж попрощався з Булай. Вона записала мою московську адресу.
Потім я завітав до Тарасевича. Він ще не повернувся з обласної конференції. Я залишив у нього свою адресу і того ж вечора сів у поїзд на Москву…
Як весело, гамірно і яскраво тут, біля метро! Напівкільцем стоять продавці квітів.
Під серпневим, ще гарячим сонцем горять вогненно-червоні настурції в низеньких глиняних глечиках. До жердинок, прибитих біля столів, прив’язані готові букети квітів, обрамлені обов’язковою узорчастою папороттю. З кожного букета дивляться і пишаються своїми червонястими, малиновими і жовтогарячими тонами жоржини. Але намагаються сховатися в букеті і стати непомітними білі кульки перлин. Даремно. Їх видно, вони надають лагідності і скромної принадності букету.