В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич 9 стр.


— А чи є в бібліотеці що-небудь про листування Дарвіна і Фабра?

— Ні, листування такого немає. А ось є ще одна книжка: Легре “Життя натураліста Фабра”.

Стоячи біля бар’єра, я почав гортати томик. І побачив: листи Дарвіна і Фабра! Виявляється, Дарвін листувався із своїм сучасником Фабром. Листування!

В обгорілій записці лишилися слова: “читайте… Дарвіна і Фабра”. Яке ж слово згоріло? Яке слово поставити між словами “читайте” та “Дарвіна і Фабра”? Слід поставити одне слово — “листування”! Все зрозуміло: “Читайте листування Дарвіна і Фабра”. Так! Така книжка є в бібліотеці Думчева, вона лежить на видноті!

Але що, що саме підкаже мені листування двох чудових учених дев’ятнадцятого століття?

Лист Дарвіна до Фабра був датований січнем 1880 року. Отже, це було за три роки до смерті Дарвіна. Я почав читати листа. Він мене вразив.

Листа було присвячено практичній перевірці питання: чи є в комахи чуття орієнтування на місцевості?

В листі було розроблено своєрідне завдання: як збити бджолу з того шляху, яким вона інстинктивно летить до свого гнізда?

Дарвін писав:

“Дорогий сер!

Дозвольте мені запропонувати вам одну думку в зв’язку з вашою чудесною розповіддю про знаходження комахою своєї оселі. Треба віднести комах у паперових трубках на сотню кроків у напрямку, протилежному тому, куди ви маєте намір зрештою принести їх. Але перш ніж повернути назад, треба вмістити бджіл у круглу коробочку, яку можна обертати навколо осі з великою швидкістю спочатку в одному напрямку, потім в іншому так, щоб на якийсь час позбавити їх чуття напрямку. Цей дослід спав мені на думку, коли в “Подорожах Врангеля по Сибіру” я прочитав про чудову здатність самоїдів триматися обраного напрямку в тумані під час мандрів по ламаній лінії серед торосів.

Ч. Дарвін”.

Великий учений розробив стратегічне завдання заплутати, перехитрити бджолу, збити її з шляху, щоб вона не знайшла свого вулика.

Виконати це завдання повинен був Фабр.

Отже, Дарвін і Фабр обирають одну мету, об’єднуються в одному завданні: збити з пантелику бджолу. Дарвін і Фабр увійшли в змову проти бджоли.

Фабр старанно готується.

Він організує своєрідну колонію земляних бджіл. Для кращого виконання завдання придумує спеціальний хитрий пристрій.

Бджіл позначено фарбою. Вмістивши бджіл у наглухо закриту трубку, Фабр ішов з нею щоразу далі від їхнього гнізда.

В найнесподіваніших місцях він кружляє, заплутує сліди, крутить закриту трубку із бджолами. Потім він відкриває її.

Бджіл випущено на волю. І вони знаходять правильний шлях, благополучно повертаються додому. Щоправда, не всі, але більшість.

Тоді Фабр задумує іншу операцію: вже не на відкритій місцевості, а в найскладніших природних умовах — у густому лісі, серед чагарників і ярів.

Наслідки ті самі! Бджоли знову перехитрували Дарвіна і Фабра: вони знаходять шлях до своєї оселі.

Отже, Фабр пересвідчився, що бджоли мають чуття напрямку. Один з вечорів свого життя Фабр називає “вікопомним”.

Того дня, 6 травня, у нього в кабінеті вийшла з кокона самка метелика сатурнії плодової, або великого нічного павиного ока.

Кабінет Фабра перетворився, як він розповідає, на “печеру чаклуна”: темної ночі, в бурю, в негоду, крізь хащі лісу сюди прилітали метелики-самці. Вони билися в шибки, в двері, заповнювали кімнати. Без кінця летіли, летіли сюди!

Фабр ставить дослід з метеликом дубовим шовкопрядом і переконується, що метелики мають такий нюх, який напрочуд безпомилково — за десятки кілометрів! — веде їх до мети.

Тоді Фабр ось що придумав: він ховає самку. Але самці летять до того самого місця, де вона раніше сиділа, тобто туди, де зберігся її запах.

Я здав книжки. Але, викликаючи деякий подив бібліотекаря, залишився сидіти в прохолодному, тихому читальному залі, де зараз, опівдні, навіть літнє палюче сонце, пробившись крізь густу зелень дерев і плутаючись у завісках, дещо нерішуче кидало своє проміння на квіти в горщиках, на книжки, на людей. Думки мої линули в одному напрямку.

За підказкою Дарвіна, Фабр виявив безпомилкове чуття напрямку в деяких комах. Бджола нібито перехитрила і Дарвіна, і натураліста Фабра. Тут своєрідний прояв інстинкту. І ще Фабр припустив, що якийсь Дуже тонкий запах, цілком невловимий для нашого носа, кличе метеликів-самців крізь бурю, негоду, в темну ніч до самки.

Ні, не тільки до самки, а й до того предмета, який увібрав у себе невловимий для людей запах.

Я думав: “Чи можна сумніватися, що з допомогою складних аналізів буде одержано сполуку, яка принаджуватиме метеликів за десятки кілометрів? Хіба не можу я припустити, що ці метелики — дубові шовкопряди й сатурнії — можуть стати ще надійнішими листоношами, ніж поштові голуби?”

Безперечно: метелики завжди летять на світло. Тут я згадав інші слова, що збереглися на обгорілій записці Думчева: “Прошу Вас, засвічуйте мою лампу з рефлектором”.

В лабораторії, біля самісінького вікна, що виходить на захід, на дерев’яній підставці стояла лампа. Її засвічували, і метелики летіли на світло.

Чи можна до спинки метелика прив’язати ниточкою одну з тих дивних крихітних записок, які випадково попали до мене? Безумовно! І, очевидно, багато, дуже багато таких крихітних записок посилав Думчев на світло лампи з рефлектором, яку він просив засвічувати в своїй лабораторії. Живі листоноші прилітали й приносили записки. Але Поліна Олександрівна і не здогадувалася про ті листи. Зараз ці листи лежать, вкриті товстим шаром пилюки.

Забуті в пилюці листоноші, що колись трепетно пурхали по лабораторії зі своїми листами, тепер вони мертві! І листи-записки, написані теплою рукою людини, ніким ще не прочитані, чекають, хочуть повідомити про долю того, хто їх надіслав.

Я мчав вулицями містечка — туди, в лабораторію. Було гамірно. Жарко. Яскраво світило сонце. А мені ввижався нічний поїзд, місяць, і я знову чув хрипкуватий старечий голос, що розповідав про зникнення дивного лікаря. Я бачив перед собою людину, яку переслідують. Вона поспішає, покидає свою домівку і не може або боїться зрозуміло й просто розповісти, як її врятувати, як почути її здалеку. Вона пише записку. Але просьбу виконати не змогли: запискою розпалили самовар.

Швидше, швидше! Ще кілька хвилин — і під стареньким мікроскопом в лабораторії оживе і розкриється переді мною справжня історія зникнення Думчева. Я піду слідами, майже загубленими під порохнявою років. Так буде знайдено й прочитано весь літопис наукових відкриттів Думчева — літопис, короткі уривки якого я випадково знайшов. Швидше, швидше!..

“АКУРАТНІШЕ, ГРОМАДЯНИНЕ!”

Я поспішав до лабораторії і думав: який жаль — мені бракує часу забігти зараз до професора Тарасевича і розповісти йому про все. Після того як я побував у лабораторії, я вже кілька разів заходив до інституту, та все не заставав його. Мені казали: “Директор у справах ремонту інституту буває в різних установах, і його важко застати на місці”. Але який щасливий випадок! Завернув на бульвар і здибався з професором Тарасевичем. Мені здалося, ніби він подивився на мене відсутнім поглядом і відповів на привітання абсолютно машинально.

— Думчев! Лікар Думчев жив у вашому Ченську! — сказав я, зупиняючи Степана Єгоровича.

— Думчев? Який Думчев? Про кого ви кажете?

Я кажу про того Думчева, який писав мікрозаписки. А ми їх вважали за жарт і чиїсь штучки!

І відразу ж зникли врівноваженість, спокій і витримка професора Тарасевича.

З хвилюванням і нетерпінням, підганяючи сам себе, я почав розповідати все, що випадково і невипадково взнав, відкрив і знайшов у ці дні.

— І от тепер, — підсумував я, — треба поспішати до лабораторії, щоб прочитати всю історію Думчева, надіслану ним у записках на крилах метеликів.

— Все правильно! — вигукнув Тарасевич. — Адже записочки, що ми їх прочитали під мікроскопом, справді дуже легко прив’язати ниточкою до тіла комахи й переслати на потрібну адресу. Вдаються до мікрофотографування. І це не є щось нове. Коли в сімдесятих роках минулого століття Париж був у облозі, французький фотограф Дагрон запропонував листуватися з обложеним містом за допомогою мікрофотографії. Текст листа, депеші, донесення фотоапарат зменшував до такого розміру, що вони вкладалися в зубочистку. І поштовий голуб, до крила якого прив’язували зубочистку з донесенням, приносив мікролиста в обложене місто. Там його читали — проектували на великий екран. Ви кажете, що в обгорілій записці пропонувалося ставити рефлектор. Це — подразнення світлом: комахи летіли на нього в лабораторію. Та шкода, що записка обгоріла. Адже, можливо, там ішлося й про інші способи принаджування комах на інші адреси. Ось, наприклад, метелик-адмірал, або Ванесса атланта, має пристрасть до шумуючого березового соку. Він відчуває його на дуже далекій відстані. Пам’ятаю, я був ще студентом і на практиці перевіряв гостроту нюху в метеликів. Побачивши, як “адмірали” зліталися до берези і занурювали свої хоботки в тріщину деревної кори, я почав мазати березовим соком, що заграв, деревце молодої тополі. І що ж ви думаєте? Метелик-адмірал летів на тополю і припадав до її кори. Одного разу я витер березу ганчіркою. Іду з ганчіркою, а за мною метелики летять. А от метелика-жалібника я часто знаходив на напівзогнилій корбі біля колодязя: дерево там було гниле, поросле зеленим мохом. Взяв я одного дня кілька гнилючок, намочив у кадобі й добре заховав. Дивлюсь: летить жалібник просто до моїх гнилючок, які я сховав у найпотаємнішому куточку.

— Так, так, я ознайомився з листуванням Дарвіна і Фабра. Там розповідається про чуття напрямку в деяких комах… Одначе я поспішаю до лабораторії.

— Але будьте уважні, попереджаю: обережність, акуратність! Певно, листи-трубочки валяються в пилюці. Шовковинки, якими їх було прив’язано до метеликів, звичайно, давно зотліли, згнили. Слід там усе оглянути з лупою в руці. До речі, яка адреса?.. Ви кажете, що раніше цей провулок називався Верхньотроїцьким? Будинок з башточкою? Постараюсь, неодмінно постараюсь години за дві-три зайти туди.

Ми розпрощалися. Я вже повернув був з бульвару і пішов вулицею, коли почув вигук. Тарасевича:

— Я наздогнав вас, щоб сказати: із спинок жуків, джмелів порох без мене не витирати. На їхніх спинках можуть бути різні умовні позначки.

— Позначки?

— Шкода, поспішаю. Але річ ось у чім: я особисто брав участь в одному досліді, коли за позначками на спинках комах робився той чи інший висновок. Я був тоді асистентом при кафедрі в Москві. Одного ранку подзвонив професор: мерщій приїздіть до інституту, студенти привезли з пасіки бджіл. Позначки на них уже зробили. Бджіл посадовили в закриті коробки. І професор, і студенти взялися ходити, кружляти вулицями, провулками, дворами Москви. День був літній, ясний. Випустили бджіл у кімнаті біля відчиненого вікна десь поблизу Пушкінської площі. Професор послав студентів назад на пасіку, а сам залишився на тому самому місці, біля того самого вікна, де випускав з коробок своїх бджіл. Студенти зустрічали на пасіці бджіл і повідомляли про них телефоном професора. І от студенти з’ясували, що три бджоли не повернулися до себе додому. Певно, заблукали в Москві й загинули. Настала ніч, а професор і далі сидів біля вікна, в яке він випускав бджіл, і чекав.

Він дочекався. У вікно влетіла із дзижчанням спочатку одна бджола з позначкою, потім друга, за нею третя. Вони не знайшли дороги на пасіку і повернулися до тієї кімнати, звідки вилетіли.

— Як же це зрозуміти, Степане Єгоровичу? — спитав я. — Бджоли до свого рідного вулика не змогли повернутися, заблукали в Москві, а от до чужої домівки, звідки їх випущено, знайшли дорогу.

— Цю загадку було розгадано. Коли бджола летить, вона залишає в повітрі струмінь пахучої речовини. Адже в робочої бджоли на кінці черевця є залоза, яка виділяє пахучий струмінь. Летить одна бджола, потім друга, третя… Тут уже траса, запашна траса. Днина в Москві була дуже тиха, ані шелесне. І вечір був зовсім тихий. То ж бджолина запашна автострада починалася від віконця у дворі, що поблизу Пушкінської площі. Ми робили позначки фарбою на спинках. Але є й інші методи.

— Інші методи? — перепитав я гарячою скоромовкою. — Які методи? Кажіть усе, Степане Єгоровичу, кажіть, це так важливо! Я ладен забути, що поспішаю якнайшвидше прочитати мікрозаписки, приставлені повітряними листоношами.

— Так, так, тут зволікати не можна. Але коли ви вже взялися до цієї справи, то маєте довідатись і про деякі подробиці та способи такої пошти. Відомо, що ген-ген задовго до першої світової війни німці окремими сім’ями оселились у Франції, за дві-три версти від кордону. Тут вони навмисне почали займатися дуже невинною і корисною справою: бджільництвом. В ті дні, коли вітер віяв з Німеччини, інші німці — там, у Німеччині, запалювали жаровні й розтоплювали на них цукор. Бджоли летіли до них з прикордонних пасік Франції. Минали роки. Бджоли, покоління за поколінням, літають у Німеччину на цукор і повертаються назад у Францію. Почалась війна. І в дні війни на багатьох бджолах було виявлено шовковинки. З’ясували: німці або їхні агенти, перш ніж випустити в Німеччину бджолу з пасіки, що знаходилась у Франції, позначали її за домовленістю шовковинкою спеціального кольору: зелена шовковинка означала піхоту, жовта шовковинка — артилерію і так далі. При цьому з кількості бджіл, які прилітали з тією чи іншою шовковинкою, можна було зробити висновок про кількість полків, артилерійських дивізіонів, підтягнутих до кордону…

Ледве стримуючи нетерпіння, я почав був прощатися з Степаном Єгоровичем, але він затримав мою руку в своїй, пригадуючи:

— Еге ж, еге ж… шовковинки… спинки… Про це я вам сказав. Тепер — про крильця.

— Які ще там крильця? Ах, Степане Єгоровичу, ходімо ж швидше зі мною до лабораторії Думчева!

— Ходімо, друже мій, ходімо!

Ми квапливо подалися вулицею. Проте, ступивши десяток-другий кроків, Степан Єгорович зупинився:

— Ні, на мене чекають у будівельній конторі. Приїду в лабораторію за годину-дві. А тим часом засвойте: крильця…

— Степане Єгоровичу, ми були б уже в лабораторії…

— Ні, ні, я там захоплюсь. А в мене ремонт інституту ще не закінчено. Чекають у будівельній конторі. Так от, кажу, засвойте: крильця. З ними слід поводитися вкрай обережно… порох не витирайте. Хіба ви забули, що текст було зменшено за допомогою фотографії?

— Ну то й що ж? До чого тут комашині крильця?

— Як до чого? І не позначки, а справжні листи, донесення, повідомлення можна писати на крильцях у комах. Що, здивовані? То слухайте! Я розповім вам, як фотоапарат допомагає користуватися бджолиною поштою. Бджіл усипляють. Це робиться легко. У вулик напускають диму. Бджіл несуть в темне приміщення — фотолабораторію, де горить червоний ліхтар. Тут тонким пінцетом розправляють крильця бджіл і накладають на них спеціальний чутливий до світла розчин, такий самий, яким звичайно вкривають фотопапір, щоб одержати фотовідбиток. Фотографуючи, депешу зменшують так, щоб вона могла вміститися на крильцях бджоли. Потім роблять на крилах мініатюрний відбиток-депешу, знову фіксують її і висушують, тобто роблять те ж саме, що й з фотопапером, коли друкують негатив. Коли відбиток готовий, бджолі дають проснутися, і вона летить собі. А той, хто чекає, вбиває бджолу, збільшує відбиток, що знаходиться на її крильцях, і читає повідомлення.

Яке хвилювання мешканців старого будинку з башточкою я викликав своєю блискавичною і несподіваною появою! Розчинивши двері навстіж, я майже бігом кинувся сходами до лабораторії і розгублено завмер біля дверей.

Все навколо було поприбирано. Зметено пилюку з усіх книжок, зі столу, з усіх речей. Протерто шибки, повішено білі вишивані завіски. І всі листи про долю людини, принесені літучими листоношами, виметено!

Минали хвилини, може, збігла година, а я й досі не міг отямитися.

— Ну вже й постаралась я для вас і для Поліни Олександрівни. Ач, як підлога блищить! Двері лишились відчинені, а я сьогодні вільніша була і зранку сюди — з віником, з ганчірками, з гарячою водою. От і постаралася по-сусідськи, — казала Явдоха Василівна, задоволено оглядаючи лабораторію, що невпізнанно змінила свій вигляд. — Ось лише підлога не зовсім просохла. А скільки сміття було! Самої комашні, вважай, ціле відро спалила!

Я сиджу на краєчку стільця в кутку лабораторії. Як міцно пахне свіжовимитою, напівпросохлою підлогою! Як стійко тримається запах мокрого віника, яким довго шарували дошки підлоги — шарували, аж поки вони стали зовсім білі. Чисто. Біло. Світло. Ані сліду, ні порошинки не лишилося від тієї людини, яка тут жила, робила винаходи і кудись звідси пішла. Все підметено, вимито і навіть повішено білі завіски. Як вони колишуться, як непокоять, дратують мене!

Ось тобі й маєш крильця… спинки… шовковинки… позначки… мікрофотографії.

Я підвівся з стільця. Ступив крок до вікна.

— Не наслідіть, громадянине! — мовила Явдоха Василівна. І я почув, як вона стиха сказала до Поліни Олександрівни: — Ненормальний він, чи що? Прибіг немов очманілий, а сам усе мовчить!

Поліна Олександрівна нічого їй не відповіла.

Я й сам розумів, що все вийшло щонайменше по-дивному.

Повільно йшов я з лабораторії дерев’яними сходами. Виходячи, оглянувся. Там, на горішньому східці, біля розчинених дверей лабораторії стояла, прихилившись до одвірка, стара сива жінка і мовчки дивилася мені вслід.

Сусідка Явдоха Василівна, зачиняючи за мною двері, сказала:

Назад Дальше