Справді, це, певно, не людська істота, а дух, бо на голові в неї корона, сплетена з живих квітів. Та найбільше вразила Ольга усмішка, що освітлювала її витончене обличчя. Чому серце раптом закалатало, ось-ось вистрибне з грудей? А тоді мовби кудись зникло. Може, ота віщунка приманила його до себе? Хотів гукнути: “Віддай серце, бо я ж помру!” — але голосу теж не стало. Яка ж була та усмішка? Молодому воїнові здавалося, ніби сонячний птах літає-кружляє перед ним, тріпоче крильцями, гублячи блискуче пір’я.
Заплющив очі, затулив вуха, погойдуючись, посидів якусь хвильку. А коли знову пустив до себе світ, то побачив, що дівчина не квіти збирає, а хмиз. Складає сухі гілочки на ряднинку, притоптує коліном, аж вони потріскують. Помітив навіть на нозі кілька подряпинок, які червоними ниточками обплутали коліно. Це остаточно переконало молодого варяга в тому, що дівчина жива, а не наслана богами мара. Тим паче що вона, натоптавши добряче ряднину, закинула її за спину, озирнулася й… побачила його.
Якусь мить, що видалась Ольгові нескінченною, вони, завмерши, позирали одне на одного, пантруючи кожен рух. Молодий варяг ступив було крок уперед, але дівчина тоненько ойкнула, й він зупинився. Не зводила з нього очей, прикипівши поглядом до оголеного меча, по якому перебігали сонячні зайчики. Він же вагався, не знав, що вдіяти, чи ж нагримати й прогнати, чи ж накинутись і… Уявив, як стисне оті тонкі руки, як довга коса прошелестить по квітах, а маленькі вуста скривляться від болю. А якщо заверещить, майне назад, до града, здійме там галас, насторожить Скольдову дружину? Як же вчинити? Тільки не випустити, не дати втекти. Може, зв’язати, нехай перебуде під якимось деревом, поки не з’явиться Монь?
З його насуплених брів, міцно стиснутих вуст дівчина зрозуміла, що від цього невідомого воїна їй пощади не дочекатися, тому варто було йому тільки ворухнутись, як скрикнула й кинулася навтьоки. Нажахана його рішучим і жорстоким виглядом, вона навіть не спромоглася скинути з плечей в’язанку, й та підстрибувала у неї над головою, смикаючи за чорну косу.
Ольг кинувся їй навперейми. Легко наздогнав, перепинив шлях. Наткнулася на нього, на мить притулилася — відчув тремтіння худенького тіла, його ламку незахищеність і… звабливість. Тепер не було в ньому ворожості, бо мусив її подолати, впокорити. Невідомо, хто від кого відсахнувся, але дівчина перечепилася через свою в’язанку й упала, затулила долонями лице.
Варязький ярл, важко дихаючи, хоча й пробіг зовсім невелику відстань, змахував з чола рясний піт. Аж раптом помітив, що дівчина стежить за ним крізь розчепірені пальці. Тоді навмисне повільно вклав меча в піхви. Потім виставив поперед себе руки, мовляв, я без зброї, й спробував усміхнутися. Дівчина розтулила руки, сіла на в’язанку, в синіх очах ще плавав переляк. Але несмілива усмішка вже витісняла його.
— Ти не вб’єш мене? — запитала тоненько й запопадливо.
Він зрозумів, про що вона благає, похитав головою.
— Ти звідки прийшов? Хочеш напасти на наш град? — уже стояла перед ним, зазираючи у вічі.
— А ти чия? Град далеко? Там багато воїнів? — аж вичавлював з себе слова, яких навчав його Монь. Важко вимовлялися вони, десь далеко їх треба було вишукувати, тому й голос уривався, хрипко бринів.
Дівчина у відповідь лише пересмикнула худенькими плечиками, закинула в’язанку за спину, кивнула йому, припрошуючи за собою. Спочатку намірився гримнути, бо вона й гадки не мала відповідати йому, але гніву зовсім не мав у серці. Може, вперше за багато днів спокій і відмежованість од світу, де були пожежі й криваві січі, охопили молодого ярла. Почувався не грізним воїном, нещадним месником, який добувся до цього невідомого краю, щоб пролити кров свого ворога, а просто хлопцем, який поспішає назирці за дивним створінням із тоненьким голосом. Звідки воно з’явилося? Чому перепинило йому шлях? Куди заманює?
Вийшли до хижі, обнесеної низеньким тином. Білі стіни, насунута майже на маленькі віконця стріха, двері вузенькі, куди може протиснутися лише таке гнучке створіння, як ця дівчина. То оце вона тут мешкає? Звідси виходить на галявину, аби сплести з квітів собі корону та назбирати хмизу? А може, вона і є королевою лісовиків, які ось-ось з’являться? Ольг хапається за меча, ніздрі ледь горбкуватого носа хижо тремтять. Готовий до відсічі. А дівчина тим часом скинула ряднину, присіла біля складеної з грубезних каменів грубки, хмизиною заходилася порпатись у попелі, викотила кілька жаринок. Підсунула ряднинку з хмизом, добираючи найсухіші гіллячки, ламала на маленькі цурпалочки, примовляла:
— Гоп-ля, гоп-ля… трісь!..
Молодий варяг теж стиха повторив оті вигуки,’ ЇХ’ легко було вимовляти, вони самі злетіли з вуст.
В очах дівчини з’явилися веселі іскорки. Потім, затуливши долонею рота, вона стримано захихотіла. Ольг дививсь якусь мить на неї спантеличено, а потім теж гучно зареготав. Так уперше почув свій сміх. І це вже ніби був не син варязької землі, холодної і непривітної, а хтось інший, безтурботний, засліплений сяянням сонця. Сів біля неї, тицьнув себе в груди:
— Ольг… Ольг…
Вона боязко торкнулася пальчиком його руки, повторила:
— О-о-о-льг… О-о-о-льг… — а потім, кинувши на нього пустотливий погляд, протягнула: — О-о-о-лег… О-о-о-лег…
Він не дуже здивувався, що вона так вимовляла його ім’я, бо вже чув його від Моня. Нехай, якщо їй До вподоби… Дивився очікувально. Вона показала на себе:
— Я-я-на… Я-я-на…
У нього вийшло:
— Ия-я-на-а… И-я-я-на-а…
Вона теж не образилася, хоч й спробувала навчити правильно вимовляти, навіть губи витягала, а далі вже не наполягала, зрозумівши, що саме так звучить її ім’я у тій землі, звідки прийшов оцей білявий воїн.
Отак і сиділи вони навпроти, кличучи одне одного на ім’я, ніби перегукуючись через річку з далеких берегів. Те, що діялося з молодим варягом на високому пагорбі, на заквітчаній галявині, серед пахучих лип, було дивним і незрозумілим. Хіба лагідність сонця, безшелесне пурхання метеликів, незвичайність з’яви чорнокосої русинки могли розтопити лють і невситимість помсти? Ні, вони не зникли, не розвіялись, але існували не в ньому, а десь поруч, розкришені на скалки, мов після удару бойовою палицею по благенькому щиту. Відчув, що будь-якої миті знову може наповнити ними груди, так, щоб аж м’язи зсудомило. Але ж тоді все згине навкруги, точніше, набере інших барв.
Ох, як хотілося йому побути ще якусь часинку в невідомому досі світі, безтурботному й мінливому, посидіти біля хижі, дах у якої з зеленого гілля й яка мовби плине у сонячній повені. Снується, бринить голос, то тихий, то дзвінкий, зітканий із слів, багато з яких уже зрозумілі.
Смагляві руки, тоненька шия. З далекої далини, мов крізь пелену дощу, зринув образ Рогніди з хутора Скеррів, але нічого не сколихнув у душі. Чому це так, ніби давно-давно було те свято, присікування Скольда? Хто зробив, що час так подаленів? І неначе сталося все те не з ним? Тільки зараз, у цю мить він відчуває себе, своє тіло, серце, яке раптом починає гупати, аж підкочується під горло, то зникає. Ольг чув від батька, досвідчених воїнів, що в далеких землях треба остерігатися духів. Вони можуть витворяти з чужинцями все, що їм заманеться. Скажімо, запаморочать голову войовнику так, що він не відає, на якому світі, де ворог, звідки очікувати нападу. Заведуть у хащі, де людина й згине безвісти, віддадуть у пащеку хижому звіру. А ще можуть змусити без вина нестямно танцювати, поки не впаде бездиханним. Ольг похитав заперечливо головою на снування цих думок: “Ні, він не такий. Його духи цієї землі не позбавлять розуму й пильності. Він усе бачить і чує… Не лише голос чорнявої Яни”.
Тим часом події на березі річки, де ярл залишив воїнів, розгорталися непередбачувано. Спочатку воїни насторожено й пильно роззиралися навкруги, дослухаючись до кроків свого ватага, який подався в зелені хащі, непроникливі й безмовні. Якийсь час молоді, дужі веслярі сиділи на лавах пригнувшись, поклавши мечі на коліна, пантруючи кожен порух гілки, ловлячи загостреним слухом найтихіший шерех. Згодом, як це завжди буває після пильнування, напруження потихеньку розвіялося, вони зачали перешіптування, перемови. А оскільки голоси мали молоді, сильні, стримувати які зовсім не звикли, то й окремі слова лунали досить-таки гучно.
Сходилися на одному, що похід виявився невдалим. Не в той край світу подалися. Ярли затіяли сварку криваву, завелися чубитися між собою, а простим войовникам ніякої користі; на звичайнісіньких волоцюг стали схожими. Одяг та взуванку зношують, а здобичі катма, по парі вискубаних шкур та в’язанці сухої риби, від якої вже нудить. Мозолі натираються не від меча, а від безнастанного вимахування веслами. Ворога по-справжньому й не бачили, ці лісові люди кудись зникають серед трясовин, а вночі нападають, мов духи, нечутно й безшелесно. Не надто залякаєш їх варязькою несамовитістю— з ведмедями та дикими кабанами звикли жити, то гадають, що сильніших і лютіших за них нікого немає. Ось хіба що, може, доведеться битися із Скольдовими дружинниками, тоді вже мечами навимахуються, помстяться за кров свого ярла. Жоден не уникне кари, усіх утоплять в оцій широкій річці; понесе вона їхні тіла аж туди, де, як оповідають, скелі перепиняють її води. Там ревище стоїть день і ніч, бризки злітають до хмар, а вирви водяні — глибокі й чорні. Нехай знайдуть собі могилу там ті, хто підняв меча супроти їхнього роду.
Котрийсь із старших завів розмову про те, що земля тут, з усього видно, родюча, води багаті на рибу, трави густі, а на деревах рясно цвіту. Якби випало, мовляв, вибирати місцину під хутір, то далеко б не ходив, отут й оселився б. Та його напарник, який сидів за іншим веслом праворуч, кремезний, з холодним поглядом, лише зневажливо всміхнувся:
— Облиш верзти непотрібне… Варягу боги визначили одну долю — тримати в руці меча, а не плуга, — гордовито оглянув родовичів. — Я не відаю навіть, з якого боку до нього підійти. От якби наш ярл тут залишився, то я до нього в дружину пристав би…
Та згодом їм ліньки було вже й перемовлятися. Тиша, сонце скочувалося за пагорби, тінь ледь помітно наповзала на берег. Човен погойдувався на хвилях, м’яко тицявся гострим носом у пісок. Час від часу котрийсь із воїнів перехилявся через борт, набирав у пригорщу води й жадібно висьорбував. Потім знову поринав у напівдрімоту. І ніхто не завважив того легенького й верткого човника, який без жодного сплеску випірнув з-під кущів верболозу. Дідок із розкуйовдженою сивою бородою, в подертій на плечі сорочині, вгледівши чужинців при зброї, враз крутонув човником і зник, наче його й не було.
Річка плинула далі, ніби тужавіла від вечорової прохолоди; вітерець із верхів’їв забігав, струшував з листя останній сонячний пил. Та ось на кущі біля самісінького берега гойднулася гілка, птах, що на ній примостився, цвінькнув й похуркотів кудись над водою. Потім із-за гілки визирнуло чиєсь обличчя — на човен упав пильний-пильний погляд. Знову запала безмовність. І навіть вітер принишк, ніби притиснула його густа тінь від пагорба. Раптом на березі, за кущами хтось по-варязьки гукнув:
— На поміч, на поміч! Убивають, рятуйте!
Із веслярів умить злетіла сонливість. Вони перезирнулися, схопилися за зброю.
— Це ярл наш кликав? — запитав котрийсь.
— Ні, голос не його. Та й він же мусить сурмити, — заперечив інший.
І знову розпачливе волання:
— О-о-й! Рятуйте мене, родовичі! Варяги, на поміч!
Веслярі більше не вагались, один по одному вистрибнули з човна, легко вихопилися на берег. За кущами хтось вовтузився, долинали звуки ударів, стогони й прокльони. Молоді воїни стрімголов кинулися туди. За чагарниками виявилася чимала галявина. Але на ній нікого не було. Розгублено озирались; аж ось несподівано їх оточили воїни з довгими списами. Боронилися веслярі завзято, але сили були надто нерівними. Найстарший зумів усе ж перед смертю давко, ніби схлипнувши, дмухнути у ріг.
Ольг, хоч і був, здавалося, заглиблений у споглядання метушливої чужинської дівчини, почув звук варязької сурми. Уривчастий, мов стогін вмираючої людини, він долинув звідти, де залишився човен із веслярами. Щось мусило трапитися навальне, несподіване, щоб дужий сміливець отак похапцем дмухнув у ріг. А якщо їх заскочили зненацька Скольдові дружинники? Та й Монь чомусь затримується, час уже йому і з’явитися. Сонце лише краєчком трималося над верхівками дерев, а вони домовлялися, що колишній раб прибіжить ще до його заходу. Ні, зволікати більше не можна, треба діяти негайно, рішуче. Бігти туди, до човна? Гостре відчуття небезпеки пройняло ярла. Рвучко схопивсь, озирнувся навсебіч, мигцем запримітив наполоханість в очах Яни, але вона вже для нього подаленіла, зникла, мовби й не була присутньою біля згасаючого вогнища. Щось прошепотіла, а потім зронила кілька слів, заспокоювала чи застерігала, та він не чув, бо слух його вже впіймав підозрілий шум, стишений гомін, ніби тупіт кінських копит.
Майнув через перехняблений тин, кинувся схилом униз, але не встиг зробити й кількох кроків, бо звідти, де пролягав угорський шлях, долинули збуджені голоси. Мигнуло у сутінках кілька постатей, скрадливих, лиховісних. Здалося, що вони біжать йому навперейми. Мов підтятий, упав під якесь дерево, боляче зачепившись за стовбур плечем, далі переповз до куща, що манячив неподалік, прищух під ним, затамував подих. Гарячково розмірковував над тим, як діяти далі: залягти у цій схованці й вичікувати чи гайнути униз, до своїх воїнів? Чи, може, стати з мечем супроти нападників, притулившись спиною до товстого стовбура? І подати знак своїм? Та чи не зарано, бо тоді викаже себе ворогам? А скільки їх, де вони? Уже ніби й оговтався трохи, заходився спокійно роззиратися. Може, то все йому примарилося?
І раптом ударили оглушливо у вуха тупіт копит, пронизливий лемент, висвистування — на галявину ввірвалося кілька вершників. Тріснув тин, долинув дівочий зойк, між кіньми заметалася тендітна постать. А вершники крутилися навколо неї, вигукуючи щось незрозумілою мовою, тонкоголосо й пожадливо. Ось вона вислизнула з-поміж крутих кінських боків, кинулася бігти по сутінковій галявині, тільки босі ноги миготіли серед почорнілих квітів. Та втекти не вдалося, її наздогнали, один з вершників важко упав на неї, тільки тоненько й жалібно ойкнула, вправно скрутив їй руки довгим ремінцем. Так і повів її назад, до хижі, де дотлівало вогнище.
Інші теж посплигували з коней, йшли слідом за дівчиною і тим, хто тримав її на повідку. Їх було четверо; Коротконогі, невисокі, мали на собі кожухи, гостроверхі шапки, здавалися неповороткими, навіть кумедними. Один із них забіг поперед Яни, зазирнув їй у лице, вишкірив зуби. Вона відвернулася, низько нахилила голову. Раптом він схопив її за косу, зблиснула в руці крива шабля.
— О-о-легу!.. О-о-легу! — розпачливо розляглося над галявиною.
Молодий ярл стрімголов вибіг із темряви. Ще мить — і його меч шматуватиме кожухи оцих невідомих нападників, бо хіба в змозі вони відбити його блискавичні удари. Та супротивники виявилися несподівано спритними — миттю опинилися на конях, закружляли навкруг Ольга. Той кидався то в один бік, то в другий, когось, здається, зачепив мечем, але наступної миті свиснув аркан і тугий зашморг стиснув шию, нездоланна сила кинула його на землю. Потягли по траві, неймовірним зусиллям йому вдалося вхопитися руками за тонкий, пекучий аркан, послабити зашморг.
Лишили біля багаття, хтось підклав хмизу, й воно спалахнуло, викинуло високо полум’я. Варяг лежав горілиць, нерухомий і безмовний. Очі заплющив, зуби стис, щоб і найменшого стогону не вихопилося з грудей. Що це було? Як таке могло статися? Виказав місце Монь? Знову долинули тупіт коней, голоси невідомих людей. Раптом згадав застереження Моня про кочівників, які полюють на людей побіля града, щоб потім продавати їх морським піратам. Ось до чиїх рук він так необачно потрапив.
Хтось нахилився над ним, у ніс вдарило овечим духом, кінським потом, запахло димом степових вогнищ. Розплющив очі, побачив кругле лице з куцою борідкою й рідкими вусами. Незнайомець підвівся, щось промовив, і всі навколо, а виявилося, що кочівники заполонили всю галявину, повторили його слова. З усього було видно, що він володарює над ними, бо кожен, на кого потрапляв його погляд, шанобливо схиляв голову й притуляв до грудей руку з нагаєм.