А Олаф знемагав, тільки лють і тримала його на ногах. Уже відкинув щита, не вистачало снаги тягати його поперед себе, шолом теж скинув, бо наповзав на очі. Супротивник же не здавався, лиховісно сунув навстріч…Схрестилися мечі, кинуті з страшною силою, й зломилися. Схопилися голіруч, тиснули одне одного так, що залізні обладунки вгиналися під пальцями, жили ледь не рвалися від нелюдського напруження. Тупцювались на місці, ходили колами, доки не забрели у воду. Штовхалися все глибше й глибше, аж поки Ярилові баскі коні в останньому стрибку перед нічним відпочинком не вдарили воїнів копитами і не накрила їх висока хвиля. Все… Не лишилося жодного знаку. Тільки ще якийсь час тремтів на воді світлий слід од колісниці.
Ольг озирнувся, став, не ймучи віри очам, — щойно дядько вимахував мечем, а тепер ні його, ні того русявого велета. Вихопився з січі, підбіг до місця, де вони змагалися, меч зламаний лежить, шолом закривавлений на піску темніє, а Олаф-Січовик зник, немов земля поглинула. Може, річка, бо сліди глибокі до неї плетуться? Метнувся до човна, а навстріч Монь звівся, дивиться незмигно. Ольг за весла вхопився, але самотужки ніяк не зрушить:
— Допоможи, рабе! — гукнув до Моня. А той у відповідь:
— Не ламай весла даремно, княже, — : і погляд відводить.
— Ти що це? — насунувся на нього молодий ярл. — Меча мого скуштувати хочеш?
— Не знайти, не порятувати тобі дядька. Ярило обох річці віддав. На те його воля… Колісницею промчав.
— Хто він?
— Бог цієї землії
— А я не боюся ні людей, ні богів цієї землі… Гей, варяги, вперед!.. — Ольг, вимахуючи мечем, подався туди, де кипів бій.
Та хоча й бродила ще берегом смерть із палаючим віхтем, вишукуючи собі жертви, ніч і втома розвели суперників. Варяги повернулися до човнів, крекчучи й лаючись, скидали залізні обладунки, хлебтали воду просто з річки. А поселян тихо й безшелесно сховав у собі темний ліс.
Уранці Ольг із варягами вирушив їх шукати. Були мовчазні й затяті. Монь витягував шию, стежачи за ними, кутав безпалі руки в довгі рукава. Сонце гнало перед воїнами туман, вони ступали важко, впевнено. І здавалося, що отак можуть пройти крізь увесь ліс, звалюючи дерева, розкидаючи каміння, простуючи через болота. Монь глипнув спідлоба на вартових, легенько пошарпав ланцюг, потім сів, скулившись, під щоглою.
Повернувсь Ольг із дружиною аж під вечір, усі забрьохані, втомлені. Молодий ярл першим піднявся східцями на човен, сів на лаву для гребців, важким поглядом притис Моня до щогли:
— Ну, чого не питаєш про них? Ми їх заскочили зненацька і вигубили, геть усіх. Твій Ярило їм не допоміг…
Монь нічого не відповів, тільки облизнув сухі, пошерхлі губи.
Уночі Ольг торкнув за плече Моня, що, зіщулившись, дрімав, інколи здригаючись усім тілом.
— Скажи, рабе, за віщо гримав на тебе отой велет, ударив ногою? — зашепотів молодий варяг, уп’явшись міцною рукою йому в плече: — Відповідай, чуєш?
З несподіваною силою той вивернувся, тільки ланцюг брязнув, зблиснув зубами, ошкірившись:
— Сказав, що ви згинете на цій землі…
— Брешеш, собако… — навалився на нього, притис до щогли. — Він погрожував тобі, ти злякався його слів…
— Гаразд, слухай, ярле. Той велет сказав, що я зрадник і поганець, бо показую вам дорогу… Боги, покарають мене…
Ольг відсунувся, ліг, дослухаючись до плескоту хвиль, лопотіння вітрила вгорі. Він не знав, що таке зрадник. Мабуть, щось принизливе й глумливе. Виходить, Монь чинить недобре, порушує закони своєї землі. То навіщо він це робить, чому не кинеться на мечі воїнів? Знову штовхнув раба:
— Ти справді приведеш нас до своєї домівки?
— А ти привів би? — просичав той у відповідь.
— Я відітну тобі язика за такі слова…
Погроза не подіяла на Моня, бо витягнув худу шию, майже впритул наблизив обличчя до варяга:
— А я жити хочу… Жити, навіть скутим. І помститися… — примружився по-змовницьки, ще й ніби співчуття промайнуло в очах: — А ти хіба не тому забився так далеко?
Колись за такі слова Ольг нагримав би на Моня, вважаючи принизливим для себе, щоб раба, упослідженого і скаліченого, бентежили такі ж почуття, як гордовитого варяга. Десь на денці душі й цього разу ворухнулася зневага, але упокорив гнів, не дав вибухнути, притлумив думкою: “А чому й справді не скористатися з мстивості цього раба? Чи не краще пустити його по сліду Скольда, наче мисливського пса? Нехай винюхує, кусає за п’ятки, а я з’явлюсь несподівано й зітру його на порохняву”. Тому теж примружився, сховав хитрування під насупленими бровами:
— Ти йдеш додому, а ми — в невідому землю. Моя дружина прокладає собі путь мечами, а ти — хитрістю. Бачу, не обійтися нам одне без одного, не вполюємо нарізно таку хижу здобич, зв’язані ми міцно.
Монь лише гмикнув:
— Не знаю, хто до кого припнутий, поки що я ось до неї, — кивнув на щоглу. — Далеко не подамся, не встигну за тобою, ярле. Якщо не маєш до мене довір’я, то нічого й у спільники брати.
Якийсь час варязький ватаг пильно-пильно у нього вдивлявся, — кострубатий ніс ще більше випнувся, хижо затремтіли ніздрі, але Монь не відвів погляду. Тоді Ольг неквапом натягнув бойові рукавиці, нахилився, міцно ухопивсь за ланцюг, смикнув, легко розірвав.
І так, ніби нічого й не сталося, спокійно звелів:
— Покличте коваля, нехай зіб’є ланцюга з цього… руса!
З радощів Монь не знав, як поводитись, лише розгублено посміхався й вдячно зазирав у вічі ярлові; потім заговорив мовою свого племені:
— Ти добре вчинив, бо прикутий раб діяв би з принуки, зі страху. Тепер я служитиму тобі, князю Олег, вірою й правдою. Віднині можеш звіритися на мене в усьому.
Варязький ярл, важко й повільно добираючи слова, відповів Моню його мовою:
— Чому ти назвав мене так дивно? Що за ім’я Олег? У ньому сховане й моє.
— Так мої родовичі вимовляють твоє ім’я.
— О-о-лег… О-о-лег! — кілька разів повторив варяг. — Що ж, воно мені до вподоби. Можеш мене так кликати!
…Тільки на двох човнах пливли тепер варяги. Одного довелось залишити в драговинні, коли перетягали їх туди, де починалася велика річка Дніпро. На берегах її мешкало плем’я Моня. Десь там був Киян-град, куди втік Скольд. При згадці про нього Ольг ставав похмурим і дратівливим, присікувався до воїнів, наказував, аби поспішали. Дехто з вояків уже ледь ноги переставляв, стогонами й прокльонами всю дорогу, поки волоком тягли човни, встеляв, бо рани кривавились, вогнем горіли. Двох несли на жердинах, ще живих, але посічених так, що й місця цілого на тілі не знайти. Хотіли покинути, але Монь завадив, пообіцяв, якщо доб’ється до своєї домівки, то вилікує травами. “Меча більше до рук не візьмуть, а ногами по землі ходитимуть”, — запевнив Ольга. Той повірив, звелів забрати поранених із собою. Монь, вказуючй”дорогу, дибав попереду, мов чапля, високо піднімаючи довгі худі ноги.
Вивів їх на похилий берег; витягли на зелену траву й човни, що, вистромивши над водою гострі носи, чорні й забагнючені, були схожі на якісь чудовиська, виплоджені в глибоких і смердючих тванях. Лише тоді, коли скотили на колодах їх на воду, повсідалися й відштовхнулись од берега, варяги зрозуміли, що їм не доводилося ще бувати на такій могутній річці. Зда’валося, що ось-ось від необережного удару весел випорсне вона з-під днища човнів, і полетять варяги кудись у безодню. Ольг нерухомо стояв попереду, на носі човна, замислений і збентежений. Ніхто й ніколи не казав йому, що в землі русів тече така широка й повновода річка. Якою ж вона стає далі? Й куди несуться її води? Та хіба їм, міцноруким варягам, яких від народження і до смерті супроводжує грімкотіння морських хвиль, виказувати страх перед річкою? Ні, не лякали його ні її стрімка течія, ні вири, що, перебігали від одного берега до іншого, ні мінливий норов. Ольг остерігався людей. Багато їх наше па цих берегах, вони дужі й непоступливі, але тримаються нарізно, подалі один від одного, А якщо об’єднаються колись в один великий рід? Не пробитись тоді крізь їхні щити варязьким мечем, хоча б й усі ярли скандінавські зібралися.
Тепер варяги пливли обережно, не зупинялися відкрито біля поселень, не заходили до хиж, а хоронилися в прибережних лозах до вечора. Отоді, під прихистком темряви, наставав їхній кривавий час — налітали зненацька, навально, мало кому вдавалось порятуватися. Вогонь, спільник врягів, перетворював на попіл усе, що вціліло після них. Ревіла худоба, валували собаки, кружляло сонне гайвороння, але людських зойків не долинало, бо не було кому подати голос. Дядько Олаф міг бути вдоволеним своїм племінником, який мстився за його смерть жорстоко й нещадно.
А навкруг усе квітувало, наливалося живильними соками. Здавалось, на очах дерева вкриваються листям. На плесах скидалася риба, особливо перед грозами. Вони гуркотіли тут по-іншому, не так, як в їхніх північних краях, були несподівані й якісь… веселі, навіть птаство не лякалося, лише здіймало несусвітенний гамір.
Якогось дня, коли влаштувалися на недовгий перепочинок у тихій заплаві, стався з ним дивний випадок. Поманив до себе береговий пісок — чистий, теплий і ніжний, мов заморська тканина. Ліг молодий ярл, зіперся на лікоть, пробіг поглядом по річці — дивиться й не зрозуміє, чи то вода перед ним, чи золота дорога, встелена сонцем. Аж ось уже на ній стіна отієї далекої фортечки звелася, й постать батька — короткий меч стримить позаду за поясом. Затамував подих Ольг: “Як так, адже він давно поплив у царство мертвих?”
А батько раптом обернувся, очі його наблизилися, великі й осудливі. Тільки вони були перед Ольгом, та ще голос долинув: “Навіщо вигублюєш чужих людей і палиш їхні хижі? Чому йдеш руйнівником по берегах цієї річки? Мій брат Олаф загинув у чесному двобої й свого месника забрав із собою. А твій брат лишається невідомщеним, сосна на його могилі ще й досі тліє. Ти мусиш зробити цих людей своїми спільниками супротив Скольда, а не ворогами. Перед смертю мені відкрилася велика таїна життя: людина мусить нести людям не меч, а розум, тоді вони приймуть її, скажуть: живи з нами і будь таким, як ми.
Знай, в кожній землі є свої боги, які карають і милують тих, хто по ній ходить. Боги русів могутні й справедливі. Не гніви їх, бо тобі судилося залишитись на цих берегах. Опам’ятайся, не чини зла та насильства, княже Олег!”
І знову вразило молодого варяга це ім’я. Так назвав його нещодавно Монь. Десь близько перекотився грім, хмара насунулася на сонце, й воно забрало свою позолоту з річки. Ольг озирнувся — позаду стояв покалічений рус.
— Це ти… ти говорив щойно? — запитав його непевно. — …Про богів своїх?
Монь тільки заперечливо похитав головою. Тоді Ольг, зібравши воїнів, сказав їм:
— До мене приходили боги цієї землі й пообіцяли перемогу над Скольдом, якщо ми не сіятимемо смерті на берегах ріки. Олаф-Січовик вдоволений нашою помстою, тому далі підемо мирно. Мечі вийматимемо тільки для захисту й помсти вбивцеві ярла Елза.
Через кілька днів шлях їм заступили високі пагорби. Ріка звернула й погнала свої води далі, а човни варягів прибилися до острівця, довгого й вузького, мов плазом покладений меч.
Монь прикипів поглядом до того берега; весь виструнчений, здається, ось зараз схопиться й побіжить по воді туди, де серед зелених куп дерев виднілися оселі.
— Де град? — Ольг став поруч.
— Отам найвища місцина, яругами з усіх боків оточена, не підступитися…
— Де Скольдова схованка, як гадаєш?
— Не знаю… Якщо вість про тебе докотилася сюди, то міг і далі по річці податися… Або й до кочових людей завернути. Вони бродять навкруги града, мов вовчі зграї, хапають усе, що під руку трапиться. З’являться зненацька, а потім зникають надовго…
Домовилися, що Монь до града ввійде, все вивідає нишком. А Ольг чекатиме на нього отам, нижче града, де на пагорбі суціль липовий гай росте. Там бджіл багато, тому люд київський борти тримає, мед добуває. Місце безпечне, та й зручне, бо шлях угрів неподалік пролягає, все чути й видно. Монь же, коли з’явиться, то тричі зозулею голос подасть.
Старий варяг Ярмінг, досвідчений воїн, намагався застерегти Ольга від необачності, мовляв, негаразд воєначальнику кидати дружину й самому йти вивідувачем. Та того годі було й думати зупинити, близькість Скольда, якого він уважав призвідцем усіх своїх лихих пригод, випалювала вогнем помсти душу. Він сам хоче впевнитися, що убивця тут, вивідати, де він прихисток знайшов і як його заскочити зненацька. Це його право месника. Так велить звичай варягів. Хіба воїни його дружини не відають про це? Пообіцяв тільки, якщо йому загрожуватиме небезпека, подасть сигнал рогом, засурмить.
Узяв із собою чотирьох веслярів, Моня й подався човном до протилежного берега. Течія прибила їх до того урвистого місця, куди тицяв своєю безпалою рукою Монь. Він увесь час крутився на лаві, перехилявся через борт, намагаючись зачерпнути води, забуваючи, що пальців у нього немає. Збуджено підганяв гребців:
— Тримайте праворуч… там мілина, дерева завжди купою збиваються… Ага, ось уже близько. Перуне… боже наймогутніший… невже я вдома…
Вистрибнув на берег легко й спритно, лише човен зашелестів днищем по лозі. На мить обернувся, зустрівся з Ольговим поглядом:
— Чекай на мене, як і домовилися, в липовому гаї. Я все вивідаю, винюхаю, ніхто мене й не бачитиме, не впізнає… Скільки літ минуло…
Молодий ярл звелів веслярам ждати його повернення до пізнього вечора, а коли долине звук його рога, негайно поспішати на поміч. Та й подався слідом за Монем. Ще встиг побачити його високу, худу постать. Поли заширокої для нього вдяганки розвівалися, мов чорні крила дивовижного птаха. “Чи буде колишній раб щирим спільником мені? А як гукне своїх родовичів, підмовить зненацька напасти, бо мало нас? Ні, не наважиться, знає, що рік ходитиму навколо града, а вигублю всіх. Та й не вийде у нього нічого, сам же ремствував, що немає злагоди у його землі. І пече його помста не менше, ніж мене. Тільки я меча маю, а він що?” — отак міркуючи, примірявся Ольг до крутизни, що випнулася гребенем, здається, аж до хмар.
Чомусь пригадалися морські походи, в які брав змалечку з собою батько, — шалені вітри, хвилі, мов ожилі гори. І човен падає, летить невідворотно і нескінченно у вируючу прірву. Десь у поривах буревію, його нестримному леті напинається невидима тятива, бринить усе дужче й дужче, треба тільки за неї вхопитися, не проґавити, поки не промчався морський бог на своїх вітровійних конях. А їх у нього незліченно, від краю до краю б’ють по хвилях величезними копитами, мчать по самому вершечку хвилі, розвіваючи білі гриви. Якщо підхоплять коні водяного бога човен, то винесуть із найглибшої водяної ущелини, а ні, то зникне безвісти у безмовній глибині.
Ось і зараз видалось Ольгу, що доведеться йому видиратися на таку хвилю, яка вислизає з-під ніг. Та це зовсім не лякало його, навпаки, додавало запалу: він сам натрапить на слід того клятого Скольда, йому не уникнути його меча. І, готовий до будь-яких несподіванок, молодий ярл почав долати крутий схил.
Хапаючись за коріння, стовбури та кущі, спритно й швидко піднімався все вище й вище. Інколи, зачаївшись за деревом, роззирався навкруги. Та в напівмороці, пробитому гострими лезами сонячних променів, пурхали лише метелики. Їх було так багато, що миготіло в очах. Вони влаштували навколо нього справжню заметіль, а він тільки легенько відмахнувся рукою. Якби оце трапилося йому плесо джерельця, а він нахилився над ним, то побачив би на своєму обличчі усмішку. Далі вже йшов, не озираючись і не остерігаючись. Забрів на галявину, де трава по пояс, а квіти ще вищі.
Здивовано, походжаючи туди-сюди, обережно торкався пальцями квітів, збивав жовтий пил. У них на схилах гір, в долинах теж ростуть квіти, але вони тверді й навіть серед літа пахнуть холодом. А тут такі різні, такі м’які й… теплі, ніби хтось вистелив багато-багато шкурок найдпвовижніших звірів. А може, й справді хтось вистелив? Може, боги людей, які живуть на цих горбах? Чому ж тоді вони не виказують свого гніву й невдоволення тим, що Ольг ходить по їхніх квітах?
Ліг горілиць, трава розстелилася м’яко під ним, а квіти нахилились, зімкнулися барвистим наметом. “Вони про щось оповідають мені”, — дослухався ярл. Враз думка урвалася, бо долинув десь здалеку голос, тремтливий і чистий. Спочатку здавалося, що це зненацька в пагорбі пробився струмок і став падати згори на дзвінкий камінь. Звівся на лікоть, побачив дівочу постать. Вона була така несхожа на дівчат варязького краю, що видалась Ольгові віщункою чи лісовим духом. “Треба заплющити очі, лягти на землю, тоді вона пройде мимо, не помітить…” — але не зміг примусити опустити голову. Що б там не чекало на нього, а він роздивиться на духів цієї землі, нехай вони хоч якої подоби прибирають. Дівчина була стрункою, з оголеними ногами й руками, по яких гуляли сонце й вітер. Коси ж такі чорні, як ота смола, що нею заливали варяги днища човнів. Ольгові захотілося доторкнутися до її незвичайного волосся.