— Троє, — уточнив Вадим, — з нами ще дільничний був…
Почулися швидкі кроки, і до номера забіг Сагайда, що сяяв, як новенька копійка. Пляшки віялом стриміли між пальцями, ще шість чи сім горлечок визирали з усіх кишень.
— А стрільця вже зловили? — вигукнув Микола з порога.
— Втопити мене вирішив, чи що? — спитав Шеремет, допомагаючи Сагайді звільнятися від вантажу. — Чи, може, думаєш, що я нарзанну ванну прийматиму? На жаль, не вийде: тут лише душ.
— Матвію Петровичу, — благально склав руки Сагайда, — не тягніть кота за хвіст. Розповідайте швидше.
— Бач які, — засміявся Шеремет, — як повз цей наган туди-сюди бігати, то нічого, а як розповідати, то “швидше”?
— Пожалійте вже їх, Матвію Петровичу, — озвався експерт, — бо товариш майор зараз помре від цікавості, а де я ще собі таке начальство знайду?
— Банда підлабузників, — покрутив головою Шеремет. — Та Бог з вами. Наган знайдено на порозі будинку номер сім, що по Травневому провулку. Будяки там — до пояса. До речі, Миколо, з металошукачем твої гвардійці працювати геть не вміють. Будь ласка, зверни увагу.
— Зверну, — пообіцяв Сагайда, — от тільки вас дослухаю. А потім застрелюся з сорому, бо це я повинен був знайти револьвер ще вранці.
— Не поспішай. Нехай вороги наші стріляються — так само, як один уже це зробив.
— Що зробив? Застрелився? — перепитав Вадим і аж сполотнів від хвилювання. — Деркач?
— А то який дідько. Хоча він зовсім цього не хотів.
— А що ж він… хотів? — хрипко вичавив із себе Сагайда. На відміну од Вадима він від хвилювання червонів.
— Чого тварюка може бажати? — знизав плечима Шеремет. — Клави здихатись, а синочка-пестунчика, хату і гроші собі лишити… Всі сліди своїх лиходійств занести, так би мовити, обрубати кінці, а тоді вільно з награбованими тисячами жити. Адже не міг не відчувати, що рекетирській вольниці — кінець. Цілком можливо, що й своїх хотів обдурити, зобов’язання порушити — щоб грошенята до рук прибрати… Ну, а все інше самі розкрутите.
— Як же це все сталося? — розвів руками Вадим.
— Я сам себе про це питаю, — сумно сказав Матвій Петрович. — Ще зовсім недавно називався нашим товаришем, соратником. Але… Вже тоді брав дрібні хабарі, знущався над беззахисними людьми, їв очима начальників, пиячив за рахунок злочинців. Уже тоді він був готовий. До всього. До вичавлювання за допомогою своїх тренованих м’язів данини з переляканих кустарів, до посередництва в квартирних махінаціях, до тісного співробітництва з цеховиками, до вбивства, нарешті…
— Одне не можу збагнути, — озвався Сагайда. — Як усе це було зроблено технічно?
— Де взяв зброю — це ти сам з’ясуєш. Гадаю, що взяв у неформалів. Вони здали, а Деркач не став реєструвати. Втім, це гіпотеза. Поревіриш. А коли Жора зрозумів, що кільце облоги стискається, то вирішив двома пострілами розв’язати майже всі проблеми. Саме двома. Клаві він давно виніс вирок, та просто так він її вбивати не збирався. Небезпечно: про їхню “любов” надто добре знали в місті. А ось коли замах на обох — та ще заздалегідь розпустити чутки про погрози йому особисто — тоді шукатимуть де завгодно, тільки не там, де треба.
— Здорово придумано, — прошепотів Вадим.
— А таки непогано, — кивнув Сагайда. — Отже він вибрав місце й час і вистрелив їй у потилицю. Професійний катівський постріл. Гарантована миттєва смерть. А потім — другий постріл. Собі у спину. Покажи-но, як це робиться, — попросив він експерта.
Лейтенант узяв револьвер, поставив його на запобіжник, вивернув руку і притулив дуло до своєї спини. Тьмяна сталь торкнулася одягу приблизно у тому самому місці, де на тілі Деркача був обпалений вхідний отвір.
— Одначе, — похитав головою Сагайда.
— Що, не переконує? — скинув брови Шеремет.
— Що Деркач міг саме так вистрелити, я не сумніваюся. Але ж він дуже ризикував: кілька міліметрів — і не імітація, а справжнє самогубство.
— Помиляєшся, — сказав Шеремет і взяв з рук експерта наган, — навіть якщо трохи схибити, постріл не смертельний. Тим більше для такого бугая. Серце куля не зачепить, навіть якщо стріляти не навскіс, а під прямим кутом. Небезпека в іншому. Головне — після пострілу не втратити самовладання. Не робити різких рухів. І, звичайно ж, не бігти. Ось цього Деркач і не зробив. Жбурнути наган, загорнутий у ганчірку, в будяки він ще зміг…
— А чому саме на дворище сьомого будинку? — спитав Вадим.
Йому відповів Сагайда:
— Дім порожній уже три місяці. Деркач не міг цього це знати, адже там мешкали його помічники. Брати-рекетири.
— Сидять?
— Гастролюють. Що далі, Матвію Петровичу?
— Гадаю, було так: різкий біль, сильніший, аніж сподівався Деркач. Упав. Можливо, ненадовго втратив свідомість. А тоді — злякався за своє дорогоцінне життя, злякався так, що закричав і кинувся бігти до освітленого перехрестя. Біг щосили, поки не захлинувся власною кров’ю. І треба ж таке: з-за рогу вже виїжджав “джентльмен” Кравцов, який міг би стати рятівником, а став першим свідком смерті Деркача.
— То, може, вони були спільниками? — аж підскочив Сагайда.
— Ні в якому разі. Якби Деркач знав, що його коханка втішається з щмаркачем-інтелігентиком… Похорон був би, але не такий бучний.
Кілька хвилин панувала тиша. Тому телефонний лзвінок пролунав особливо гучно. Дзвонили з дому Деркача. Обшук закінчується. Знайшли кобуру від нагана, золото і гроші.
12
Багато хто був не зацікавлений у розголосі, але що вадєш? Автобус телевізійників прибув близько дев’ятої, і моторні хлопці одразу побігли в міліцію — уточнювати, це саме відбудеться похорон “хрещеного батька”. Сагайди, на превеликий подив чергових, чомусь на місці “є виявилось, не було й чітких інструкцій. Довелось викручуватися без нього. Вже за кілька хвилин біля телебуса немов з-під землі виріс хвацький райкомівський молодик і почав розводитись про необхідність узгоджувати зйомки з місцевою владою, про те, що в районі безліч досягнень, ще не охоплених засобами масової інформації, тому знімати всілякі нехарактерні явища категорично ні до чого. Моторні хлопці хутенько тицьнули йому під носа мікрофон, націлилися двома камерами і попросили все повторити, особливо — про узгодження зйомок та нехарактерні явища. Молодику заціпило, а потім він нараз згадав, що його терміново чекають люди і телефони.;
Сагайди не було й не було, то вже його заступник отримаз по телефону команду з виконкому — заборонити; послати наряд і заборонити не зареєстровану належним чином маніфестацію — і кинувся виконувати наказ.
Звісно ж, чотири уазики із мигавками та розмальований, з величезними літерами “ТV”, автобус, що їхав за ними, миттю притягли, немов магнітом, з півсотні ґаволовів до майданчика перед алеєю Ентузіастів, де мала початися траурна процесія.
А там уже збилися докупи осовілі (чи то з похмілля, чи то зранку горло промочили) бойовики-рекетири, трохи осторонь — гурт статечних дядечків, серед яких люди з подивом упізнавали службовців із виконкому, фурнітурної фабрики, споживспілки та ще кількох контор; недалеко від них — два десятки жінок, колежанки Клавдії Деркач та матері її учнів. Була тут і Тетяна Стеценко. Сагайда, хоч і не мав поки що права, все їй розказав, коли аргументував своє прохання не ходити, однак переконати не зміг. Таня таки прийшла провести подругу.
Нарешті під’їхала машина з трунами. Люди підходили й підходили. Оператор з камерою видряпався на плаский дах автобуса і заходився водити об’єктивом, наче кулеметник, що відбиває атаку. Його помітили, але як слід не відреагузали, бо саме в цей час спітнілий від хвилювання молодший лейтенант притулив до вуха рацію й, очевидно, вислухав остаточний наказ. Рацію пересунув за спину, а в руці у нього вже був мегафон. Ну і звичайно:
— Прошу розійтися! Міроприємство заборонено!
Звукооператор зрадів і вистромив з машини тупий спис з мікрофоном на кінчику.
Із натовпу викотився огрядний та поважний. Череватько й заходився авторитетно запевняти, що ніякого спеціального дозволу на траурні процесії не потрібно, а отже, вимоги міліції незаконні.
З автобуса вибігли ще двоє моторних хлопців, один з ручною камерою, другий — з “репортером” напоготові. Тут уже не можна було не звертати уваги. На хлопців спробували нагримати, однак коли побачили, що їм цього тільки й треба (записують), схаменулися й почали: хто відвертатись од камери, а хто — розчинятися у натовпі глядачів. Кілька хвилин — і майже всіх полотняних піджаків та тьмяних краваток (літня уніформа південного чиновництва) немов корова язиком злизала. Зникло й кілька рекетирів, мабуть, найтверезіших чи найкмітливіших.
Оператори продовжували зйомку.
Рація лейтенантикова знову затріскотіла: надійшли свіжі вказівки. Поки він прислухався і коротко відповідав, припхався задрипаний рафик і з нього посипалися на землю музиканти. Останні ще витягали іструменти, а перші вишикувались і заграли щось, що дуже віддалено нагадувало безсмертний моцартівський марш.
Телевізійники все це знімали й записували.
Лейтенантик дослухав рацію, спітнів ще дужче і — заметушився, заганяючи свою команду в уазики. За дві хвилини машини захурчали й зникли. На майдані залишилося кілька сержантів. На їхніх обличчях легко можна було прочитати категоричний наказ не втручатися.
Телевізійники знімали й це.
Рекетири затоптали недопалки і підхопили труни. Оркестр рушив за ними, не припиняючи тортури над Моцартом. І тут із групи Клавиних подруг вискочила Тетяна Стеценко й дзвінко крикнула:
— Стійте! Не смійте його з музикою ховати! Він убивця!
Моторні хлопці трудилися, як бджілки, тож, мабуть, побоюючись всевидющого гелеока, один із рекетирів тільки те й зробив, що легенько відштовхнув Таню з дороги та ще додав кілька слів, яких досі на її адресу ніхто навіть подумки не промовляв. Начебто нічого, особливого, але здалося Тетяні, що то — лише аванс…
Хай там що, але музика враз змовкла, оркесиранта зупинилися — і помітно поріділа колона рушила, далі, як то мовиться, у мертвій тиші.
Найближчим часом ексцесів більше не було. Хіба що відбулася досить гостра розмова першого секретаря райкому з телевізійниками, яка увінчалася поповненням місцевої відеотеки копією матеріалів, знятих уранці.
Ексцеси почнуться пізніше, надвечір, коли в райком викличуть для бесіди з першим деяких активістів траурної церемонії — далеко не останніх людей у районі.
Однак то буде згодом. А зараз… Зараз Микола Сагайда, вирвавшись на годинку з роботи, ааспокоює ображену Таню Стеценко, а сіра “Волга” а тонованими вікнами мчить трасою, залишивши позад себе тихе містечко Узень.
Вадим кермував, а Матвій Петрович, послабивши краватку, продовжував розпочату нещодавно розмову:
— Тоді я спитав себе: що було б, якби Жора залишився живий? А виходило ось що: він здобував блискучу перемогу. Точніше — комплексний виграш. По-перше, цей грошолюб міг показати велику дулю усім, із ким мав ділитися: мовляв, побійтеся Бога, чим платати, пограбували, обібрали до копійки! Зрештою, навряд чи хто й зважився б вимагати гроші, уявивши, що ж то за грабіжники, котрі самого капореджімі не злякалися! По-друге, від нього нарешті відчепилась би наша фірма; адже тобі лишалось одне: повірити в те, що Деркач — на повідку, що він — жертва? Дивись, ще й пожаліли б і деякі давні гріхи списали… А по-третє — здихався б Клави у щонайвигідніший для себе спосіб.
— Що й казати, варіант справді оптимальний, — покрутив головою Вадим.
— На щастя, — вів далі Шеремет, — я вже на той час знав нро його неарівнянну кохану… Окрім того, іще одне страшенно мене цікавило: хто ж насправді побував У Деркача вдома? Просто злодій? Але він не знав, коли саме повернеться господар. Убивця, котрий знав, що Жора вже не прийде? Але ж будь-якої миті могли знайти трупи, а отже — завітала б міліція до будинку жертв. Як бачиш, в обох випадках ризик надзвичайно великий. А між тим усе свідчить про те, що “гість” не поспішав: ніде жодного сліду не знайшли. Зваж і на те, що під час вбивства на дворі був дощ, а на підлозі — ані натяку на грязюку. До речі, замок, як стверджують експерти, було відімкнуто “рідним” ключем. То як, вистачить?
— Ви хочете сказати, імітація, — мовив Вадим. — А що, коли все ж таки збіг? Фантастичний, але збіг?
— Занадто багато збігів… Утім, я й таку можливість не відкидав.’
— І коли ж упевнились, що це не так?
— А як наган у будяках знайшли. І ганчірку, в яку він був замотаний. Тут і без експертизи стало зрозуміло, що відкинутий він правою рукою з місця пострілів… Сторонній убивця забрав би зброю з собою, а коли б і викинув, то подалі від місця злочину. Скажімо, в річку чи в каналізацію.
— І все ж… Невже у вас не було інших версій?
— Скільки завгодно. Та всі вони лопалися, як бульбашки, коли я запитував у себе: чому перший постріл був такий негарантований, хоча, без сумніву, стріляв професіонал?
— А чому ви вважаєте, що перший постріл мав бути саме в Георгія?
— Як же інакше? Здоровань, атлет, майстер бойового самбо — всі знали, що Жора завиграшки трьох покладе! Раптовий напад — проблематично: провулок безлюдний, тиша, нечутно підкрастися майже неможливо. А’постріли — впритул, ззаду. На Клавиному обличчі застиг спокій… Ні, ніяк не пов’язувалось. Хоч би хто був убивця — спершу б вистрелив у Деркача, і напевне — не раз. Стріляв би, доки не переконався, що той мертвий. А вже потім… ні, лише потім прибрав би свідка.
Наближалося знайоме перехрестя. Шеремет глянув на годинник і сказав:
— Завернім-но до тітки Явдохи. Один Бог знає, коли нам доведеться пообідати.
Вадим мав дещо інші плани, однак слухняно звернув на грунтівку (ситий Шеремет — зовсім не те, що Шеремет голодний) і лише зітхнув, скрушно похитавши головою:
— Уявляю картинку… Якби Жора залишився живий та переконав мене, що стріляли ті, хто його шантажував… Ото б я забігав! І все не в той бік сторони, як висловлюється один мій знайомий.
Шеремет мовчав. Нараз йому спало на думку іще одне припущення: що коли Жора не просто спрямував машину слідства на хибний шлях, а ще й хртів націлити їх на якогось всемогутнього конкурента? Так, так, змити з себе підозру — і заодно руками правосуддя знищити того, кому не в змозі протистояти сам. А що? Це дуже схоже на Деркача. В його дусі…
— Як ви гадаєте, — перебив його. роздуми Вадим, — Жора збирався залягти на дно?
— Може бути. Забрав би з собою Василька й “зміючку” та й повіявся з Узені. Тим більше що обставини дуже сприятливі: мовляв, тут загрожують моєму життю, тож тікаю від гріха подалі. Гроші ж дозволяли…
— Чимало нагріб? — поцікавився Вадим, який не, встиг побачити протоколи обшуку..
— Еге ж. Нам таке й не снилось! Два тайники знайшли: в одному — сорок золотих царських червінців, а в другому — двісті п’ятдесят тисяч радянськими.
…І знову промайнула у Матвія Петровича думка, що надто багато, що не зібрати такі гроші в провінційному місті навіть за допомогою рекету.
— Забагато, — сказав і Вадим, хвацько загальмувавши біля самісінького ґанку, на якому стояла усміхнена Катруся.
Сьогодні клієнтів побільшало. Крім рефрижератора, що й досі стояв на майдані, біля кафе зупинилися два вантажних “ЗІЛи”. Шофери на веранді уминали за обидві щоки запашний борщ.
— Приймайте гостей, — весело мовив Шеремет, коли Явдоха підійшла до їхнього столика. — Якась зачарована дорога: сама до вас привела.
— А таки чарівна, — всміхнулася господиня. — Хто хоч раз тут побуває, завжди знову приїжджає.
— А от мене, приміром, одне хвилює, — мовив Вадим, з непідробною стурбованістю дивлячись на Катрусю, що саме допомагала матері накривати на стіл. — Як це й досі ніхто звідси не викрав таку квіточку?
— А я не крадуся, — зашарілася дівчина.
Шофери за сусіднім столиком засміялися, а високий юнак із чорними, як смола, кучерями вигукнув:
— Красти треба вміти! Ось повернуся з рейсу, то покажу, як це робиться.
— Не вдавишся? — удавано сердито поцікавилася Явдоха.
— От і поговори з такою тещею, — розвів руками юнак і підвівся з-за столу. — Все одно вкраду. В нас, у циганів, це в крові.