— Їдь уже, перекотиполе, — незлобливо ляснула його по спині Явдоха. — Та гарбу свою не забудь.
— Трапляється, що й забувають? — спитав Вадим.
— Всяке буває, -сказала Явдоха. — Та нащо далеко ходити? Оно на майдані другий день стоїть гора залізяччя, хазяїна мов дідько вхопив.
— І справді, — підвів голову Шеремет і поглянув на рефрижератор, — куди це тягач подівся? “Колхіда”, здається. Чи “КамАЗ” там був?
— “КамАЗ”, — підтвердив Вадим.
— А номер запам’ятав?
— Ні, — тихо мовив Вадим. — Багнюкою був заляпаний. От літери пам’ятаю: АЧМ.
— Крутився тут учора один під ногами трохи не до обіду. Очима пасе, а саме таке зачухане, ще й пика неголена, — презирливо скривилася Катруся і пішла на кухню.
— То куди ж він зник? — Шеремет відсунув од себе тарілку.
— Кудись ходив, — Явдоха перераховувала гроші, — потім прибіг, фургон отой відчепив — і погнав, як скажений.
Якийсь час слідчі мовчали.
— Катрусю, сонечко! — нарешті гукнув Вадим. — Ти часом не знаєш, куди він ходив?
— А дзвонити, — обізвалася з кухні дівчина, — на пошту. В Узень, казали люди… Іще кудись. П’ять керебе на автомат розміняв.
— Приведи дільничного, — наказав Матвій Петрович Вадиму. — Треба розібратися.
…Одразу за дверцятами фургона стояли, до самісінького верху, ящики з поганенькими яблуками. А за ними все було забите пузатими мішками з маковою соломою.
— Двісті п’ятдесят тисяч… — роздільно вимовив Шеремет. — А я все запитую в себе: і звідки в Деркача такі гроші?
— Оце так фокус! — почухав потилицю Вадим.
— Але ж як усе розрахував, тварюка, продав би тобі їхню ниточку — і розмотуй, прокуратуро! Ти, певна річ, притиснув би кредиторів до стінки, аби з бідного Жори борги не вимагали. Ну а за Жорою з грошенятами і слід би захолов.
— Шкода, що не встиг він продати ту ниточку… Хоча б одне прізвище… — похмуро мовив Вадим і сердито стукнув кулаком по мішку. — А так що ж! Мертві мовчать…
ФАНТАСТИКА
В’ячеслав Сахно
Оповідання
Сонячні промені раз у раз пробивалися крізь лапчасте візерункове листя папайї і світлими плямами накладалися на бліде, поросле кількаденною щетиною обличчя. Це миготіння, певне, докучало навіть через стулені повіки. Застогнавши, чоловік схилив голову до лівого плеча.
Аж тут до набридливого ряботіння долучилось якесь дзижчання. Спершу видалося, що звук той іде з жорсткої трави, яка впиналася йому в хребет. Проте ні… Звук долинав згори. Він зробив спробу відігнати настирливу комаху рукою, одначе вона, попри команду мозку, ані ворухнулась, бо була підвернута за спину. Чоловік сіпнувся, підсвідомо намагаючись вивільнити правицю, й знову провалився в млосну безодню.
Але пронизливе дзижчання, здавалося, вбигалося в його праве, повернуте до неба вухо, перетворюючись на гуркіт, що роздирав мозок, кам’яними жорнами перемелював йому череп. Через силу чоловік підняв повіки й, побачивши якогось величезного страхітливого джмеля, рештками свідомості зрозумів, що це прийшла смерть. З полегкістю заплющивши очі, він приготувався віддати себе їй у лабети й відлетіти назавжди в далеке небуття. Гуркіт усе дужчав. Згарячене тіло огортав приємний холодок. Ще трошки, й можна буде, змахнувши “рилами, злетіти вгору, до хмар, поза хмари, до сонця і розчинитися в блакиті, й так ширяти над землею в чарівній круговерті…
Потужна комаха, на диво граційно сівши на галявину, вповільнювала широкий змах своїх крил. Крізь овальне вічко з правого її боку випав якийсь зелено-брунаткий клубок, за ним — другий. Коли вони випросталися, виявилось, шо то двоє командос у польовій камуфляжній уніформі. Перший, петляючи, бігцем подався в напрямку самотньої папайї. Його голоза то зникала, то виринала над високою травою савани. Другий брів за кілька кроків позаду, сторожко роззираючись довкола. У дверцятах вертольота чиїсь невидимі руки нервово поводили коротким дулом кулемета.
Перший вояк зрештою здолав якісь півсотні футів і схилився над непорушним тілом виснаженого смаглявого чоловіка. У нього були гострі вилиці й запалі щоки, а чорна скуйовджена чуприна й кількаденна, трохи світліша, борода припали порохом. У вицвілому рам’ї вгадувався військовий стрій однієї з південноафриканських країн. Черевиків не було. Порепані чорні ступні стирчали вгору збитими до крові пальцями.
— Ходи сюди! — буркнув сержант до товариша.
Той не розчув. Учепившись обіруч в автомат, він зацьковано нишпорив очима по чагарях. Сьогодні в нього була перша справжня операція — бойове хрещення, як казав хвацький капрал, що лежить у вертольоті на ношах, марячи і згадуючи свою матусю. А от його навіть не подряпало. Досі не віриться! І тепер йому дрижать жижки й підгинаються коліна: чи ж годиться вдруге в один день спокушати долю? Який сенс наражатися на небезпеку, щоб підібрати труп якогось бевзя! А смерть може чигати за кожним кущем. Головне — зреагувати на перший постріл, випередити кулю, скеровану тобі в голову, впасти на землю й повзти, повзти до вертольота. Свої не покинуть напризволяще…
Йому аж легше стало на душі, ніби й справді врятувався від неминучої смерті. Та нараз усе перевернула інша думка. Повзеш серед цієї густої трави, а зони бачать, як за тобою ворушаться довгі стебла. Повзеш, і раптом відчуваєш у себе на потилиці чийсь погляд. Повертаєш голову, а над тобою, широко розставивши ноги у’високих шнурованих черевиках, стоїть чорнопикий із націленим тобі межи очі автоматом і зловтішно шкіриться…
— Чи тобі заклало, чорти б тебе вхопили! — гаркнув сержант. — Ходи сюди! Швидко!
Солдат підбіг і, нахилившись, почав з острахом вдивлятися в обличчя невідомого: невже живий? Але, знітившись під важким поглядом сержанта, нараз виструнчився.
— Бери його попідруч! — Проте, глянувши на брудні ступні, гидливо скривився й виправився: — Ні, за ноги!
Тіло виявилось легке, хоча на вигляд чоловік був доволі кремезний. Незграбно бокуючи, вони рушили до вертольота. Автомат у новака теліпався на шиї. Він боявся перечепитись і впасти, через те ще дужче збивався з ноги. Сержант лише сердито сопів.
Діставшись до вертольота, вони, підтримуючи, поставили непритомного на ноги, а двоє солдатів, вхопивши його за зап’ястки, ривком втягли досередини. Вільного місця не було, тож поклали його на ноші в проході.
Тієї ж миті заревів двигун, і вертоліт плавно пішов угору. До міста було з півгодини лету. На чужака ніхто не звертав жодної уваги. Лише лікар, майор Стерн, на кілька хвиль сів біля нього навпочіпки, помацав пульс і щось мугикнув собі під носа. Певне, вирішив, що до міста той дотягне.
У кутку знову застогнав тяжко поранений капрал. “Навряд чи виживе”, — подумав Стерн. Подумав без жалю, як, на його думку, й належало військовому лікареві. Серед кільканадцяти поранених двоє-троє роковані на смерть — не сьогодні, то завтра. Що ж, вони солдати, й їхня професія — вбивати, а іноді вмирати самим…
У салоні панувала гнітюча мовчанка. Хоча лібераціоністів сьогодні поклали чимало, це не тішило — надто дорогою ціною. Крім поранених, було багато вбитих. Їх доставить інший вертоліт.
Стерн зиркнув у ілюмінатор. Починалося передмістя, де розташований їхній шпиталь. Обличчя у всіх досі були незворушні й не виказували жодної радості. Це професійна звичка. Доки машина в повітрі, статися може будь-що.
Та ось вертоліт, ледь гойднувшись, став на майданчику за шпитальним муром. Тепер можна було почуватися вільніше, можна й чарку віскі перехилити. Але лікареві сьогодні зась — роботи з пораненими дуже багато. Власне, склянка джину з тоніком не завадить, але не більше. А Крістіана нині зробить свою першу самостійну операцію.
На згадку про молоду колегу він несамохіть усміхнувся. Проте відразу поквапився стерти з вуст недоречну посмішку. Стерн волів не піддаватись емоціям і за найвищу чоловічу чесноту мав стриманість та незворушність за будь-яких обставин. Оця його сувора вимогливість до себе уже не раз зашкоджувала йому в приватному житті, відштовхуючи від нього жінок. А дехто з колег вбачав у поведінці майора зарозумілість і погордливість, котрі, на їхню думку, Стерн успадкував від своїх англійських предків, намагання вирізнитися поміж нащадків войовничих бурів.
Крістіана вже зустрічала прибулих. Вродлива блакитноока білявка, вона видавалася схожою відразу на кількох кінозірок. Статурою теж відповідала світовим стандартам. Проте чомусь і досі дівувала. З такими даними! Може, не могла зважитись на вибір? Адже претендентів на її серце й руку, певне, чимало. Хоча ні, ця жінка, як зін встиг помітити за кілька місяців її роботи в шпиталі, відзначалася врівноваженістю й твердою вдачею.
Вона стримано й лаконічно давала вказівки. Спершу витягли ноші з невідомим, щоб не заважав. Ніхто не квапився заносити його до приміщення — спершу своїх. Він лежаз на осонні, важко дихаючи. Свідомість до нього не повернулась. Зрештою, настала і його черга. На мить завагавшись, Крістіана звеліла помістити непритомного в окрему палату й передоручила його старшій медсестрі.
Наступного ранку Стерн дозволив собі прийти на працю трохи пізніше. Ретельно виголений, після крижаного душу, почувався бадьоро, хоча й поспав якихось три години. Це його тішило: адже сорок років — не двадцять, коли випадало зовсім не спати по дві доби поспіль.
Вбразшись у сніжнобілий халат, він зайшов до старшої медсестри, щоб довідатись про стан вояків, надто ж бойового капрала, пораненого в живіт. За всіма ознаками, він навряд чи мав дожити до ранку, але інтуїція підказувала, що той хлопець видряпається.
Старша медсестра сиділа на високому ослоні за металевим столом з дерев’яною стільницею. Зручний шкіряний фотель відсунуто вбік. Вона завжди так робила, коли доводилось залишатись у шпиталі на ніч. На такому ослоні нізащо не заснеш.
Хутко підвівшись, сестра чітко відзвітувала. На превеликий подив і на потвердження його інтуїції, капрал не квапився на той світ. Двоє померло. Решта в задовільному стані. Занепокоєння у сестри викликав тільки один пацієнт— той невідомий. Він прийшов до тями і навіть трохи попоїв. Зовсім мало, бо більше йому, либонь, не можна, надто вже виснажений. Занепокоєння викликало те, ще він мовчить і, схоже, анічогісінько не розуміє.
Усе це старша медсестра проказала, мов радіодижтор останні новини, повідомляючи факти, з яких слухач сам може зробити очікувані висновки. В даному разі — діагноз.
Обхід забрав небагато часу. Стерн лишився вдоволеним накладеними пов’язками; він підбадьорив кожного пораненого завченими словами й оптимістичним тоном. Один лише капрал не вбачав підстав для оптимізму, та вдалось і його заспокоїти, адже він справді народився із срібною ложкою в роті.
Нарешті дійшли до чужака. Щось йому підказувало, шо то чужий, підкидьок. Майор гмикнув і ще раз повторив про себе — “підкидьок”. Його їм немов підкинули, хіба що не на поріг оселі…
Двері палати тихенько прочинились, і зазирнула Крістіана. Стримано відповівши на її вітання, Стерн повернувся до пацієнта, котрий після купелі — старша медсестра не могла допустити, щоб цей брудний чужак валявся в стерильно чистій постелі — спав, мов немовля. На його вустах блукала щаслива усмішка. Під прискіпливими поглядами трьох пар очей він і не думав прокидатися.
— То, кажете, він вас не розуміє? Англійської теж? — сухо перепитав Стерн старшу медсестру.
— Так. Але… Мені здається, він не зрозумів би жодної з існуючих мов світу!
— Чи не хочете ви сказати, що це чужопланетянин? — без сліду гумору зауважив Стерн.
— Перепрошую. Ви не так мене… Тобто, я не так висловилась. Думаю, в нього щось із мовним апаратом або… Перепрошую, це тільки моє припущення, — знітилася старша медсестра.
Стерн збагнув, що припустився нетактовності своїм недоречним дотепом. Певне, присутність Крістіани так подіяла на нього. Ні, це вже нікуди не годиться!
— Даруйте, Сесіл, я вами дуже задоволений…
Те, що її названо на ім’я, так вразило старшу медсестру, що годі було сподіватись од неї ще якихось міркувань.
— Що ж, почекаємо, коли він прокинеться. — І до Крістіани: — Гадаю, це цікавий випадок. Чи не хотіли б ви зайнятися ним?
— Я саме збиралася просити у вас про це, докторе, — чемно відказала молода лікарка.
Десь перед полуднем, попивши міцної кави і викуривши запашну сигару, Стерн сидів у глибокому фотелі в себе у кабінеті й неуважливо гортав нові спеціальні часописи. Щось не давало йому зосередитись. У тому, що це не щось, а хтось, він не хотів собі зізнаватися.
У двері постукали.
— Прошу! — відразу ж озвався Стерн, поправивши краватку.
Зайшла Крістіана. Сівши на запрошення шефа, вона очікувально поглянула на нього. Той кивнув: мовляв, уважно вас слухаю.
— Я хотіла порадитися з вами, докторе. Щодо мого пацієнта…
— Це ви про підкидька? — усміхнувся Стерн. — Ви ж знаєте, як він потрапив до нас?
— Так, так. Загадкова історія. Проте мене більше непокоїть його теперішній стан. — І, на мить замислившись, додала: — Втім, аби ми знали, що з ним сталося… було б легше поставити діагноз.
— Маєте слушність, Крістіано. Якщо ваша ласка, викладіть свої спостереження й міркування.
— Гаразд. Загальний стан — тобто пульс, тиск, температура— задовільний. Хоча наявна психологічна демобілізація, відчуття й сприймання уповільнені, увага розсіяна. По-моєму, у нього психічна криза. От тільки якого походження — ендогенного чи екзогенного? Ви якось зауважили, що хворий був без документів? А як він опинився так далеко від міста? Сам-один!
— Важко сказати. Але думаю, що він був не сам. Ми натрапили на нього далеко від міста, проте неподалік од кордону. А там “коридор” терористів, не наших, а тогобічних. Тепер ні для кого не є таємницею, що “тери” часто-густо порушують кордон, тікаючи від переслідування своїх урядових військ… Хоча нас це не обходить… — Стерн мав ще один принцип: бути подалі від політики. — Так от, я гадаю, його кинули там оті чорні горлорізи. Навряд чи це їхній інструктор, скоріше за все він був їхнім полоненим чи заручником. З того боку кордону, звичайно… До речі, я мушу повідомляти про. подібні випадки у відповідні служби. Що я й зробив сьогодні вранці. Думаю, служба безпеки не забариться.
— То вони можуть забрати його?
— Цілком імовірно. Адже наш шпиталь не відповідає влмогам утримання таких, як то кажуть, непевних осіб…
— Але ж у них немає психіатрів, а він потребує спеціального догляду!
— А в нас хіба є такі фахівці?
— То правда, — зніяковіла Крістіана. — Та все-таки у нас би він швидше прийшов до тями. До того ж… — вона затнулась. — Я свого часу дуже цікавилася психіатрією. Мені здається, я поставила б його на ноги, а тоді вже нехай ним опікується безпека…
— Особисто я не заперечував би. На жаль, усе залежить, як ви розумієте, не тільки від мене. — І, щоб підбадьорити її, додав: — Я спробую вмовити представника безпеки. Адже поки що той підкидьок безпеці держави не загрожує.
Крістіана вдячно усміхнулася й підвелась.
Стерн мав рацію — служба безпеки не забарилася. Недбало одягнений молодик із згаслою люлькою в зубах, у жовтих грубих черевиках, виник на порозі кабінету, навіть не постукавши. Втім, його кругле хлоп’яче обличчя викликало якусь симпатію. Певне, до цієї служби добирають не тільки за фізичними та інтелектуальними, а й зовнішніми даними. Щоб легше було входити в контакт із безжурними громадянами, які й у голови собі не покладають безпечності держави.
Тому Стерн вирішив утриматись від зауваження про необхідність дотримання елементарних правил чемності. Тим паче йому самому треба було зіграти роль симпатичного молодика, щоб дійти з ним згоди і зробити тим самим приємність Крістіані. Бо його особисто доля підкидька непокоїла менше, а якщо відверто, то анітрохи.
Рекомендуючись, капітан Пастоор приязно всміхнувся. Стерн відповів тим же. Запросивши його сідати, він дістав із холодника дві бляшанки крижаного пива. Виявилося, що капітан віддавав йому перевагу над міцнішими напоями, до чого схвально поставився Стерн як лікар. Щоправда, на цьому їхні спільні уподобання скінчилися: капітан запалив люльку, а Стерн — сигару. На знак поваги до британського походження співрозмовника капітан зробив кілька глибокодумних зауважень про погоду, а Стерн чемно відказав, що спека ще більша, ніж напередодні.