— Так, так, повернімося до вчорашнього дня! — з ентузіазмом підхопив капітан. — Коли ваша ласка, я хотів би почути, як і де це сталося. Події до виявлення підозрілого можете опустити. Я ознайомився з вашим маршрутом. — Він витяг із бічної кишені жовтий записник, точнісінько такого кольору, як черевики, і розгорнув детальну карту округи. — Тут позначено всі орієнтири, навіть окремі дерева, — мовив він і багатозначно додав: — Ви ж розумієте, прикордонна зона…
Орієнтирів виявилось небагато — саме стільки, скільки треба для ймовірного театру воєнних дій, і за якусь хвилину Стерн впеннеко тицьнув незаструганим кінцем слівця в ту точку савани, де знайшли підкидька.
— Ви сказали “підкидька”?
— Це я його так охрестив. Умовне ім’я, так би мовити. Адже жодних документів…
Підійшовши до скляних дверей палати, Стерн ввічливо пропустив уперед одвідувача. В світлій кімнаті, крім ліжка й скромного вмеблювання, звичного для таких закладів, більше нічого не було. Майже нечутно гув кондиціонер. Офіцер лиш кинув оком на пацієнта й попрямував до вікна. Глянувши крізь жалюзі, він невдоволено скривився, і Стерн зрозумів — утекти звідси не складно. Але змовчав.
Нарешті капітан підступив до ліжка. Табличка, на якій звичайно зазначається прізвище пацієнта, була чистісінька. Ставши в ногах невідомого, він утупився в нього довгим вивчаючим поглядом. Той досі спав глибоким сном.
Аж тут до палати ввійшла Крістіана. Стерн став ще незворушнішим, натомість капітан розглядав її з відвертою цікавістю. Вона йому явно подобалась. Потім перевів очі на Стерна, немов нагадуючи йому про обов’язки джентльмена. Той, спохопившись, відрекомендував Крістіану як лікаря, що подає великі надії й піклується оцим невідомим. Капітан, уклонившись, теж назвав себе.
— І що ви можете сказати про вашого пацієнта? — ввічливо спитав офіцер безпеки.
Крістіана на диво менторським тоном, яким дорослі розмовляють з нетямущими дітьми, заходилася докладно ьдтізувати стан хворого, так рясно пересипаючи свій монолог латиною, що навіть Стерн не встигав за її словами. Тут тобі й регресивний, ретроспективний, афазія, анемія, амнезія…
Стерн покосував на капітана і ледь стримав посмішку. Тому, здавалося, заціпило. Він, певне, ніколи вжитті ще не чув стільки незнайомих слів. Наче до нього промовляла якась жриця з племені тамбу-мамбу. Та, зрештою, Крістіана почала трохи розбавляти свою тарабарщину зрозумілою мовою. Тепер вона викладала методи лікування порушень пам’яті й мовлення. Капітанове обличчя знову прибрало звичайного зосередженого виразу. Та ось вій, певне, побоюючись, що вона знову зіб’ється на свій клятий сленг, вирішив узяти ініціативу в свої руки.
— То ви можете ідентифікувати його особу?
— Я ж пояснила, що в його теперішньому стані це просто неможливо, — лагідно відказала Крістіана.
— А коли це буде можливо?
— Усе залежить…
— Від чого?
— Від перебігу захворювання, від різноманітних чинників, а надто від обставин, тобто умов лікування. Таїсій стан іноді триває кілька днів, а то й місяців, навіть років. Подеколи, за несприятливих умов, — наголосила ка цих словах Крістіана, — захворювання може набути необоротного характеру.
— Тобто, ви вважаєте, що тут йому буде краще, ніж у нас? Я вас правильно зрозумів? Проте ви забуваєте, що ми маємо свій маленький шпиталь і медперсонал для догляду за хворими. Ї можу зас аапевнити, у нас працюють висококваліфіковані фахівці!
— Не сумніваюся, пане капітан. Але ж ваші фахівці, я певна, ніколи не мали справи з подібними захворюваннями. Крім того, ми маємо відповідне устаткування для поновлення діяльності клітин кори головного мозку.
На її останні слова Стерн здивовано звів брови. Та коли капітан, уже починаючи вагатись, запитально поглянув на нього, він ствердно кизнув: мовляв, ця жінка знає, що каже.
Втім, офіцер безпеки не квапився приймати остаточне рішення. Тож він уклонився чарівній лікарці і з почуттям неабиякої відповідальності, покладеної на нього, мовив:
— Я подумаю над вашою пропозицією.
Це “я” свідчило, що він таки прийняв рішення, але вважає негожим одразу його висловлювати. Крістіана кинула розпачливо-благальнай погляд на Стерва і, вдавши заклопотаність, вийшла з палати.
— Продовжимо розмову, докторе? — І капітан у свшо чергу пропустив поперед себе Стерна.
У кабінеті вони змову запалили, а гість не відмовився від ще однієї бляшанки пива. Трохи відсьорбнувши і вдоволено прицмокнувши, він повернувся до справи:
— Ваша думка, докторе?
Той уже мав готову відповідь, котра далась йому не без вагань. Сам він вважав цей експеримент за авантюру, але задля Крістіани ладен був поступитися.
— Гадаю, лікар Крістіана має всі підстави, щоб узяти на себе… лікування хворого.
Співрозмовник помітив, як він затнувся, й одразу перепитав:
— Відповідальність теж?
— Відповідальність поділяю з нею я. Але відповідальність обмежену. Адже жоден психіатр не дасть вам гарантій неодмінного одужання свого пацієнта.
Капітан виважував усі “за” і “проти”.
— Гаразд, докторе. Ось мої телефони — службові й домашній. У разі потреби телефонуйте. Сьогодні ж я пришлю когось заґратувати вікно в палаті, а на дверях відтепер стоятиме варта. Але… — він хвилину помовчав, — даю вам два тижні. На довше відволікати людей від їхніх безпосередніх обов’язків я не можу. Все! — поставивши на стіл порожню бляшанку, він підвівся й енергійно потиснув Стернові руку.
Крістіна не змусила довго на себе чекати.
— Ви його зачарували. Боюсь, у мене з’явився суперник, — несподівано для себе бовкнув Стерн і відчув, що починає червоніти.
Але Крістіана, опустивши очі, зашарілася ще дужче за нього.
Переборовши збентеження, Стерн змінив тему:
— Ви маєте лише два тижні. Після цього його заберуть до “компанії”. Здається, так вони називають поміж себе свою установу. Тож часу обмаль.
Переклавши навіщось папери на столі, Стерн вів далі:
— До речі, працювати вам доведеться в заґратованій палаті. Певне, бояться, щоб він у вікно не скочив. Тепер щодо діагнозу. Коли ви викладали його капітанові, я мало що второпав. Мені здалося, ви поставили їх кілька і навіть геть протилежних, чи не так?
— То правда. Я просто хотіла збити його з пантелику. Психологічна атака, так би мовити, — лукаво всміхнулася Крістіана. — А діагноз справді не один. Їх два. Це афазія та амнезія водночас. Йому відібрало і мову, і пам’ять. Амнезія — ретроградна, він геть забув, що з ним було. Травми черепа не виявлено. Тому, гадаю, причиною є нервовий стрес і граничне виснаження організму.
— Отепер ясно. І які ваші подальші дії?
— Для відновлення функціонального стану клітин кори головного мозку застосувати штучний електросон. Перевірити мозкові центри Верніке і Брока. Потім…
— Досить, досить! Бажаю вам успіху!
Другого дня вранці Стерн завернув у праве крило будівлі, до палати за ґратами. При дверях розсівся на стільці, випроставши ноги, якийсь здоровань. Він одразу ж підхопився й рішуче заступив Стерну шлях. Але, помітивши на вилозі його халата нластиковий жетон із званням та прізвищем, недбало виструнчився і, не перестаючи жувати гумку, процідив:
— Служба безпеки. Сержант… (прізвище годі було розібрати). На посту спостереження до дев’ятої ранку.
І знову сів, ураз втративши всякий інтерес до Стерна.
Його зухвала поведінка анітрохи не здивувала. Адже навіть нижчі чини зі служби безпеки почувалися вищими перед армійськими офіцерами, що вже казати про якихось медиків.
Переступивши поріг палати, Стерн обережно причинив за собою двері. Підкидьок лежав обплутаний різнобарвними дротами, з манжетами на руках і ногах, дводюймовим гофрованим шлангом довкола грудей. На столику при ліжку стояли два чорні ящики з датчиками й циферблатами. Там щось миготіло, ледь коливалися стрілки, висотувалися вузенькі паперові стрічки з позначками.
Крістіана сиділа на стільці в головах у хворого і, здавалося, замовляла його. Завваживши Стерна, вона підвелась і привіталася. Зрозумівши, що потрібні пояснення, коротко розповіла, що тут діється:
— Щоб ідентифікувати особу потерпілого — і для нас, і для нього самого — мені принаймні треба знати його рідну мову. Адже, скоріше за все, це чужинець. За антропологічними ознаками він належить до південної чи індо-середземноморської гілки європеоїдної раси — м’яке хвилясте волосся, порівняно світле забарвлення шкіри, карі очі, різко виступаючий ніс із високим переніссям, губи середньої товщини, монголоїдна складка повіки— епікантус-відсутній, кров групи А.
Я звертаюсь до нього різними мовами і фіксую його реакцію на це. У нього затьмарена свідомість, але можна розбудити підсвідомість. Для цього я вирішила застосувати світлопроменевий осцилограф.
— Тобто, осцилограф як “детектор брехні”? Геніально! — захоплено вигукнув Стерн.
— Власне, на цю думку мене наштовхнув візит капітана з безпеки. А вам ніколи не доводилося давати таке ось “технічне інтерв’ю”? Може, щось би мені порадили…
— На жаль, не доводилося. Тобто, на щастя… — Він знову покрутив головою на знак схвалення її винахідливості.
Тепер Крістіана допізна затримувалась у шпиталі, а вранці приходила найпершою. В її кабінеті письмовий стіл був захаращений стосами різних словників і розмовників. Вона вже досить добре орієнтувалася в мовознавчих нетрах. Її цікавили процеси забування й відновлення мови. Під очима в неї з’явилися синці, й її шеф став уже потерпати за здоров’я колеги.
Минув тиждень. Під дверима палати змінювались охоронці. А невідомий уперто мовчав. Мовчав і байдужісінько споглядав метушню Крістіани.
Стерн ладен був ревнувати її до того нікчемного підкидька і вдавано обурювався:
— Коли б я був ним, то, мавши таку опікунку, давно заговорив би хоч китайською.
Крістіана лише зніяковіло всміхалася.
Двічі навідувався капітан із безпеки, наміри котрого не викликали сумніву. Але, ображений неувагою Крістіани, яку він витлумачив як зневагу, швидко ретирувався.
На дев’ятий день вона з’явилася на працю трохи пізніше, притягши якийсь старезний програвач. Певне, роздобула його в антиквара.
Коли Стерн перед обідом зайшов до “камери”, де вона самоув’язнилася, то застав дивну картину. З динаміка програвана линула щемка тужлива мелодія, якийсь середньовічний хор. Пісня була розлога, як безкраї простори савани. Повіяло чимось далеким, знайомим, рідним, немов то була пісня дитинства, але не його, а дитинства далеких пращурів…
Він перевів погляд на підкидька. Той лежав, широко розплющивши очі, в котрих цілком виразно проглядала туга. На осцилографі шалено стрибали стрілки.
— Що це? — спитав приголомшений Стерн.
— Розумієте, докторе, — схвильовано заговорила Крістіна. — Я перепробувала всі основні європейські мови, але без особливих наслідків. Якщо припустити, що він потрапив сюди від наших сусідів, то це міг бути кубинець, болгарин, росіянин. Адже іноземні спеціалісти там здебільшого з комуністичних країн. І мені здалося, що на слов’янські мови він реагує якось інакше, що вони йому знайомі. Бракувало перевірити його реакцію на українську.
— Українську? — наморщив чоло Стерн.
— Так, українську. Це в Радянському Союзі. Там, де Чорнобиль… Пригадуєте, докторе?
— Так, так, Крістіано. Як це я міг забути!
— Отож, я спитала в букініста українського словника чи щось таке, а він запропонував мені платівку з українським хором. У нас, виявляється, є невеличка громада емігрантів з України. То чийсь онук одніс до букініста цю платівку. Щоб прослухати її, мені довелося придбати й програвача. І схоже… Ні! Я навіть певна, що він українець. Погляньте лишень, як він реагує на пісню! Це подіяло на нього як шок!
Стерн перевів погляд на пацієнта. Той лежав, прикусивши нижню губу, а щоками текли рясні сльози. Вочевидь, пам’ять повернулася до нього.
Пролунали останні акорди, і платівка зупинилась. Крістіана вимкнула осцилограф і, обернувшись до шефа, замислено мовила:
— Я прагнула розбудити пам’ять, розум, а зачепила душу. Пісня його народу повернула його до життя. Він згадав, хто він є. Отже, наостанок лишається пісня. Вона, певне, і є мовою душі. І пам’яттю душі…
Стерн розгублено мовчав.
Хвилюючись, Крістіана підійшла ближче до ліжка і з якоюсь урочистістю запитала:
— Are you Ukrainian?
Підкидьок підвів на неї сумні очі й чітко відповів:
— Yes, I am.
І, помовчавши, повторив те саме своєю мовою:
— Так, я українець…
Того ж дня в шпиталі об’явився капітан з безпеки. І підкидька посадили до закритого авто, спершу надівши йому на зап’ястки кайданки.
Що вдієш, такі правила конвоювання…
Віктор Савченко
Оповідання
По ефективності виконання найскладніших замовлень кооператив “Експарка” не мав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени — парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших раллі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки його заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив був записуватися на чергу.
Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не хто інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, в сузір’я Кассіопея — гірниче устаткування, а назад — вантаж церія та лантанових металів. Однак нові види послуг спричинили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космодроми, а також скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування. До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агентство.
Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко — його ідейний батько відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку — траплялося й гірше, а в старінні ідеї. “Експарка” від моменту її заснування трималася не так на технічному оснащенні і навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток… Та минув час, і на зміну тим, хто загинув або вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи; в кращому випадку заробітчани… Тищенко вже бачив майбутнє свого дитяти — в розпродажі майна.
За такими невеселими думками батька “Експарки” і застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокого зросту — один десь пенсійного віку, другий — молодив чоловік років близько двадцяти п’яти. Одягнені просто — картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, вудили на річці і зайшли в “Експарку” по дорозі додому. “Заслужений батько наважився довірити нам єдиного сина”, — подумав господар контори, окинувши їх досвідченим поглядом.
Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. “Скромні люди, — відзначив подумки Тищенко, — інший спішить розсістися, закидає ногу на ногу… А ці почуваються в гостях”.
Голос подав літній:
— Незвично якось… Така могутня організація, а тулиться в підвалі.
“Так… Зараз я відіб’ю вам бажання найматися в “Експарку”, — подумав Тищенко і сказав:
— Кошти на будівництво офіса були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів… А чим погане це приміщення?
Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. В світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив маневр господаря.
— Та я нічого, — відказав. — Приміщення як приміщення… Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.
В нього був тихий, але виразний голос, голос людини, яка не звикла кидати слів на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчував це інтуїтивно. Тим часом літній вів далі: