— Меле, — почав він. — Я…
Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.
— О Меле!
— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього.
Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.
— Що трапилось, радість моя?
— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.
— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.
— Ні! Будь ласка! — благала вона. — Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про які розповідав?
— Якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але…
— О любий! — скочила вона на ноги.
Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:
— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!
І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.
Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповила вона Лагові нові посланцеві плани.
Старий поважно кивнув:
— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?
Меле зашарілась і не відповіла.
Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:
— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.
— Та ж ні! — вигукнула Меле. — Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний… Найвищої!
— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В’ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.
— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!
— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.
— Хіба він не вартий нашого чекання?
Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп’явся в дівчину очима:
— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся залишити посланця для себе.
— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.
— Цікаво… — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.
Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.
— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!
Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього воно впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав.
Але помер з усмішкою на вустах.
Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:
— Часто Іглаї бував біля цього дерева?
— Авжеж. Він завжди під ним обідав.
Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:
— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!
— Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.
— Ха! Мабуть, весь той час пиляв.
— І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті..
— Слухайте, люди добрі! — вигукнув Лаг. — Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.
— Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, — буркнув хтось із натовпу.
— Атож, святотатство, — насміхався інший. — Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.
Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо йіспо1 кійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.
— Бачив хто, як він пиляв дерево? — запитав Лагг.
Коли б хтось і бачив, однаково не зізнався б. Усі вони заодно. Незважаючи на релігійні заборони, які втовкмачувались в їхні голови змалку, селяни затято намагалися перехитрувати священиків.
Коли вже вони усвідомлять, що недозволена смерть ніколи не дасть тієї насолоди, яку одержуєш, дотримавшись ритуалу, і заради якої працюєш усе життя!
Він зітхнув. Іноді життя стає справжнім тягарем.
А через місяць Хедвел записував у щоденнику: “Зроду не зустрічав такої раси, як ці ігатійці. Я серед них живу, їм і п’ю разом із ними, спостерігаю їхні звичаї. Я знаю й розумію їх. І от що мене страшенно вразило.
Річ у тім, що ігатійці не знають війни! Поміркуй над цим, цивілізована людино! Ніколи протягом усієї їхньої історії ні в легендах, ні в літописах не було жодної згадки про війну. Вони просто нездатні збагнути, що воно таке. Можу навести такий приклад.
Я намагався пояснити, що таке війна, Катазі, батькові незрівнянної Меле. Старий почухав потилицю й поцікавився: “Ти кажеш, багато людей убивають одне одного? І це зветься “війна”?”
“То лише один її бік, — відповів я. — Тисячі знищують тисячі”.
“У такому разі, — зауважив Катага, — багато помирають водночас в один і той самий спосіб?”
“Правильно”.
Він довго міркував, а тоді, обернувшись до мене, промовив: “Погано, коли багато вмирає одночасно однаковою смертю. Таке нікого не задовольнить. Кожна людина повинна помирати своєю власною смертю”.
Ігатійці ніколи не сваряться між собою, в них немає родової ворожнечі, злочинів, убивств через ревнощі.
І от якого висновку я дійшов: цим людям невідома насильницька смерть, за винятком, звісно, нещасних випадків. На жаль, вони трапляються тут надто часто. Та це я приписую примітивному способу життя тубільців і їхній веселій відчайдушній вдачі. Одначе навіть нещасні випадки не лишаються поза увагою й розслідуються. Такий високий рівень смертності засмучує священика, з яким ми заприятелювали, і він щоразу закликає людей до обережності.
Він гарна людина.
А тепер остання, найголовніша, новина. Меле погодилася стати моєю дружиною! Я — найщасливіша людина в світі, бо Меле прекрасна жінка. І найнезвичайніша також.
У неї дуже розвинене почуття відповідальності перед своїм народом. Може, навіть трохи надміру. Вона постійно примушувала мене робити щось для селища. І я таки багато зробив. Закінчив спорудження іригаційної системи, запровадив вирощування кількох швидкоростучих зернових культур, навчив, ігатійців обробляти метали. А вона вимагала від мене іде більшого.
Але тут уже я затявся. Маю я право відпочити чи ні? Я мрію про довгий сповнений любовної знемоги медовий місяць, а тоді десь із рік хочу побайдикувати, завершуючи роботу над книгою.
А Меле не може цього зрозуміти. Вона все намагається мені пояснити, що я повинен і далі працювати. І постійно згадує якусь церемонію “Найвищої” (якщо я правильно її переклав).
Та годі, я вже напрацювався. І більше нічого не робитиму, принаймні протягом одного чи двох років.
“Найвища” має відбутися зразу після нашого одруження. Сподіваюсь, то має бути якась велика, честь, котрої ці прості люди хочуть мене удостоїти. Я дав зрозуміти, що з радістю прийму її.
Мабуть, буде цікаво”.
На весілля все село на чолі зі старим сдящеником вирушило до Вершини, де укладалися всі ігатіиські шлюби. Чоловіки повдягали ритуальне пір’я, жінки поначіплювали прикраси з черепашок та різнобарвних камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли якесь дивне з вигляду приладдя. Хедвел устиг лише скинути на нього оком, але знав напевне, що його було врочисто винесено з однієї вкритої чорним очеретом хати — начебто якогось храму.
Однією шеренгою вони перейшли хисткий місток із ліан. Катага, замикаючи процесію, посміхнувся сам до себе, ще раз тихцем надітнувши ліану там, де вона перетиралася.
Вершина виявилася невеличкою вузькою чорною кам’яною площиною, що нависала над морем. Хедвел із Меле зупинилися над прірвою, обличчям до священика. Люди замовкли, коли Лаг здійняв руки.
— О великий Тангукарі! — вигукнув він. — Ощаслив цього чоловіка Хедвела, твого посланця, що спустився до нас із неба в сяючій кулі й зробив для Ігаті те, чого ніхто ніколи не робив. Ощаслив і свою дочку Меле. Навчи її кохати й берегти пам’ять про свого чоловіка… й не зраджувати віру свого племені.
Говорячи, священик суворо дивився на дівчину. Та вона, гордо піднісши голову, хоробро зустріла його погляд.
— Однині ви чоловік і дружина, — промовив Лаг.
Хедвел ухопив наречену в обійми й поцілував. Почулися схвальні вигуки. Катага лукаво всміхнувся.
— А тепер, — якнайщиріше вів далі священик, — у мене для тебе новини, Хедвеле. Великі новини.
— Он як? — неохоче випустив Меле з обіймів той.
— Порадившись, ми вирішили, що ти гідний… Найвищої!
— Що ж, дякую.
Старий змахнув рукою. Четверо чоловіків наблизились, тягнучи за собою приладдя, яке Хедвел уже помітив раніше. Тепер він побачив, що то було якесь ложе розміром десь із велике ліжко, виготовлене з старого чорного дерева. По боках стирчали різноманітні зубці, загострені мушлі й тонкі, як голки, шпичаки. Була тут і чаша, поки що порожня. І ще інші — дивні на вигляд речі, призначення яких Хедвелові не вдалося збагнути.
— Уже шістсот років, — промовив Лаг, — Знаряддя не полишало Храму. Із часів В’ктата — героя й бога, який сам-один врятував народ Ігаті від знищення! І ось його винесли для тебе, Хедвеле!
— Та я й справді не гідний такої честі.
Від такої скромності натовпом прокотився гомін.
— Повір мені, — поважно сказав священик, — гідний. Чи приймаєш ти Найвищу, Хедвеле?
Той поглянув на Меле. Але її прекрасне обличчя нічого не промовляло, важко було здогадатися, про що вона думає. Тоді подивився на священика. Лагове обличчя теж лишалося незворушним. Натовп завмер. Хедвел зиркнув на Знаряддя. В нього почав зароджуватись сумнів.
Може, він переоцінив цих людей? У давні часи це Знаряддя мали використовувати для катування. Оці зубці й гачки… А оті штуки для чого? Поміркувавши, він, начебто, збагнув, яке може бути їхнє призначення, й аж здригнувся. Перед ним скупчилася щільна маса людей. Позаду лишалася вузенька кам’яна смужка, а за нею — прірва. Хедвел знову поглянув на Меле. Але обличчя її випромінювало лише кохання та відданість.
Дивлячись на селян, він зрозумів, що вони стурбовані його поведінкою. Чому вони за нього хвилюються? Ніколи селяни не заподіювали йому нічого лихого, тим паче тепер, після всього, що він для них зробив.
— Я приймаю Найвищу, — відповів він.
Почулися поодинокі схвальні вигуки, а тоді натовп заревів, аж горами покотилася луна. Люди оточили його з усіх боків, усміхалися, тисли йому руки.
— Церемонію зараз же і проведемо, — сказав священик. — Вона відбудеться в селищі, перед зображенням Тангукарі.
Очолювані старим, усі негайно вирушили назад. Хедвел із нареченою тепер опинилися в середині процесії. Меле від початку церемонії не вимовила слова.
Так само мовчки вони перетнули місток із ліан. На тому боці селяни оточили Хедвела ще щільнішим кільцем, від чого він відчув легкий напад клаустрофобії. “Якби я не був певен їхньої природної неагресивності, — вмовляв він сам себе, — то почав би побоюватись”.
Зненацька пролунав крик. Усі кинулися назад, до містка.
З височенної кручі Хедвел побачив, що сталося. Катага, батько Меле, замикав процесію. Коли він досяг середини містка, найтовща ліана невідомо чому розірвалася під ним. Катага встиг ухопитися за котрусь тоншу, але то тривало лише якусь хвилю. На очах селян його напружені пальці слабшали, він поволі випустив ліану й полетів униз.
Хедвел, скам’янівши з несподіванки, лише спостерігав за цим. Він наче уві сні виразно бачив усе, що сталося: Катажине падіння, чудову відважну посмішку на його обличчі, вируючу річку, щербате каміння внизу.
То була неминуча смерть.
— Плавати він уміє? — запитав у Меле.
— Ні. Відмовлявся вчитися… О батьку! Як ти міг!
Бурхливий пінистий потік лякав Хедвела більше від будь-чого, знаного досі, навіть більше від порожнечі космосу. Та ж небезпека зогрожувала батькові його дружини! Доводилося діяти.
І він стрибнув просто в крижану воду.
Коли Хедвел доплив до Катаги, той уже втрачав свідомість, що було дуже доречно, бо ігатієць не опирався, коли його вхопили за чуприну й щосили потягли до берега. Але справа виявилася складною. Течія підхопила їх і понесла, то занурюючи під воду, то виштовхуючи на поверхню. Енергійним зусиллям Хедвел обминув перший поріг. Але попереду вже бовваніли інші.
Берегом бігли селяни й щось йому кричали. Втрачаючи сили, Хедвел ще раз спробував досягти берега. Ігатієць, що потроху очунював, намагався вивільнитись.
— Не здавайся, старий, — важко дихаючи, підбадьорив його Хедвел.
Він уже був у десяти футах від берега, коли течія знову почала відносити їх на середину.
Останнім зусиллям Хедвел примудрився вчепилися за гілку, що звисала над водою, і тримався так, поки течія вирувала навколо них, шарпаючи на всі боки. А за мить селяни за наказом священика вже витягали обох на безпечний берег.
Їх принесли в селище. Коли Хедвел нарешті відсапався, то, спроквола посміхаючісь, повернувся до Катаги й сказав:
— Мало не впав, старий?
— Паскуда! — плюнув той Хедвелу в вічі й, гордо ступаючи, пішов геть.
Хедвел, чухаючи потилицю, дивився йому вслід.
— Мабуть, із головою в нього щось сталося, — промовив він. — Гаразд, то як там із Найвищою?
Селяни зловісно насувалися на нього.
— Ха! Найвищої захотів!
— Після того, як він витяг із води нещасного Катагу, в нього ще вистачає совісті…
— Така людина не гідна Найвищої.
— Така людина, — підсумував торговець Вассі, — взагалі не заслуговує на смерть.
Хедвел подумав: чи вони всі часом не збожеволіли? Похитуючись, він підвівся й звернувся до священика:
— Що то все означає?
Лаг, обличчя якого зблідло й прибрало скорботного виразу, дивився на нього, міцно стиснувши губи.
— То удостоюсь я церемонії Найвищої чи ні? — якось жалібно запитав Хедвел.
— Ти на неї заслуговуєш, — відповів священик. — Серцем я розумію, що тебе слід нагородити. Але існують принципи милосердя й гуманного співчуття, притаманні Тангукарі. За цими принципами, Хедвеле, ти скоїв жахливу й немилосердну річ, витягши Катагу з річки. Боюся, тобі цього ніколи не подарують.
Хедвел не знав, що й казати. Вочевидь, існувало якесь табу, що забороняло рятувати потопаючих. Але ж як така незначна подія могла переважити все те, що він для них зробив?
— Однак хоч якусь церемонію ви для мене влаштуєте? — благально промовив він.
В очах священика світилося співчуття. Схопивши патерицю, він став її піднімати…
Проте зловісне ревіння натовпу примусило Лага зупинитися.
— Я нічого не можу вдіяти. Залиш нас, самозваний посланцю. Залиш нас, о, Хедвеле, — той, хто не заслуговує на смерть!
— Гаразд! — вигукнув Хедвел, якому раптом урвався терпець. — А йдіть ви разом із вашою отарою брудних дикунів!.. Навіть якщо ви мене благатимете, я не залишуся з вами! Ти зі мною, Меле?
Дівчина судомно змигнула, поглянула на Хедвела, тоді на священика. Запала тиша. Потім почувся тихий голос Лага:
— Згадай про батька, Меле. Згадай про свою віру. Меле гордовито підвела підборіддя:
— Я знаю, в чому полягають мої обов’язки. Ходімо, Річарде, любий.
— Авжеж, — відказав Хедвел і гордо попрямував до свого корабля, Меле — за ним.
Священик розпачливо дивився їм услід.