— Меле! — лише раз гукнув навздогін убитий горем Лаг.
Але дівчина не озиралася. Він бачив, як вона ввійшла до корабля і як зачинився люк.
За кілька хвилин навколо срібної сфери виникло червоно-синє полум’я. Вона знялася в повітря, набираючи швидкість, потім перетворилася на цятку й зникла.
Сльози котилися по Лагових щоках, коли він за цим спостерігав.
Кількома годинами пізніше Хедвел сказав:
— Люба, ми летимо на Землю, мою рідну планету. Вона тобі сподобається.
— Я знаю, — прошепотіла Меле, роздивляючись в ілюмінатор сяючі цятки зірок.
Десь серед них був її дім, який вона втратила назавжди. Дівчина вже почала сумувати за домівкою. Але вибору не було. Принаймні для неї. Жінка має йти за коханим чоловіком. А коли вона вірно любить, то не повинна втрачати віри в свого обранця.
Меле вірила в Хедвела.
Вона намацала захований невеличкий кинджал. На кінці його була надзвичайно болісна й сильнодіюча отрута. Цією родинною реліквією користувалися, коли поруч не було священика, кинджал призначався лише для тих, кого дуже любили.
— Я більше не марнуватиму часу, — сказав Хедвел. — Коли ти поруч, я здатен на великі звершення. Ти ще риш.ітимешся мною, серденько.
Меле знала, що то не лише слова. Одного дня, думала вона, Хедвел спокутує свій гріх перед її батьком. Він ще зробить якесь добре діло, не сьогодні, то завтра, а може, й через рік. І тоді вона подарує йому найдорожче, що спроможна дати чоловікові жінка.
Болісну смерть.
Зенна Гендерсон
Оповідання
Спершу з неба розраховано безладно посипалися лискучі чорні кораблі, що немов насіння падали на відведене для них поле, сіючи страх. Далі, наче барвисті метелики, з’явилися яскраво розфарбовані кораблі — вони знижувалися, ніби вагаючись, а тоді застигали, розкидані поміж грізними чорними ракетами.
— Чудово! — зітхнула Сіріна, відвертаючись од вікна зали засідань. — До цього б іще музику.
— Похоронний марш, — відгукнувся Торн. — Чи реквієм. Або сумні флейти. Щиро кажучи, я боюся, Ріно. Якщо переговори зазнають невдачі, знову почнеться суцільне пекло. Уяви собі, що ми переживемо ще один такий рік, як минулий.
— Провалу не буде! — запротестувала Сіріна. — Якщо вони погодилися на проведення конференції, то, певно, хочуть домовитися з нами про встановлення миру.
— Нашого миру чи їхнього? — Торн похмуро глянув крізь вікно. — Боюся, що ми дуже примітивно підходимо до цієї справи. Навіть зараз не певні — може, то якийсь трюк, щоб зібрати разом наше головне командування і знищити його з одного маху.
— О, ні! — Сіріна пригорнулася до чоловіка, і він обійняв її за плечі. — Вони не можуть порушити…
— Хіба? — Торн притиснувся щокою до її волосся. — Ми цього не знаємо, Ріно. Просто не знаємо. У нає так мало відомостей про них. Практично, ми не маємо жодної уяви про їхні звичаї, тим паче про чесноти чи про те, з чого вони виходили, коли погодилися на перемир’я.
— Звісно, вони мають бути щирими. Адже прибули сюди разом із родинами. Ти сам сказав, що ті яскраві кораблі — не бойові, а сімейні, правда?
— Так, чужинці запропонували, щоб ми прийшли на переговори з нашими родинами, а вони — зі своїми, але це мало заспокоює. Вони завжди беруть із собою сім’ї — навіть у бій.
— У бій?
— Так. Під час битви вони розташовують родинні кораблі поза полем бою, та щоразу, коли ми влучимо у бойовий корабель, один чи кілька жилих кораблів утрачають рівновагу і виходять з-під контролю або ж спалахують і зникають без сліду. Схоже, що то просто своєрідні розмальовані причепи, а бойові кораблі постачають їм енергію та все інше. — Глибокі зморшки відчаю прорізали Торнове обличчя. — Саме це змусило нас запропонувати переговори. Хіба ми спроможні й надалі знищувати їхній бойовий флот, коли разом із кожною чорною ракетою падають і ці летючі розцяцьковані будиночки, дідько б їх ухопив, немов пелюстки облітають. А кожен пелюсток — то життя жінок і дітей.
Сіріна затремтіла і міцніше притислася до Торна.
— Переговори повинні досягти мети. Ми просто не можемо воювати далі. Їм треба якось пояснити. Звичайно ж, коли бажаємо миру і вони теж…
— Ми не знаємо, чого вони хочуть, — похмуро урвав її Торн. — Вони агресори, загарбники, прибульці з ворожих світів — такі чужі нам — як можна сподіватися знайти спільну мову?
Обидва мовчки вийшли із зали засідань і, натиснувши кнопку на дверній ручці, зачинили за собою двері.
— Агов, мамо, подивись! Тут мур! — Рученята п’ятирічного Крихітки з розчепіреними пальцями, немов замурзані морські зірки, випростали свої промені на зеленкуватій шорсткій поверхні склобетону, притислись до триметрового муру, що тягся через ліс, повторюючи пологий схил пагорба. — Де його початок? Для чого він? Як ми потрапимо на ставок із золотими рибками?
Сіріна торкнулася муру долонею.
— Людям, які прилетіли в тих гарних кораблях, теж потрібен простір для ігор і прогулянок. Тож інженерний корпус огородив його.
— Чому мені не дозволяють піти пограти біля ставка? — насупив брови Крихітка.
— Вони не знають, що тобі хочеться.
— Тоді я скажу їм, — мовив Крихітка, високо підвівши голову, вигукнув: — Агов! Ви там!
Сіріна засміялася:
— Тихіше, Крихітко. Навіть якщо тебе почують, однаково не зрозуміють. Вони прибули здалеку, дуже здалеку. І говорять зовсім інакше.
— То, може, ми пограли б, — мовив Крихітка.
— Так, — зітхнула Сіріна, — може, й пограли б, якби не цей мур. Та послухай, Крихітко, ми не знаємо, що вони за… люди. Чи захочуть гратися. Чи будуть… доброзичливими.
— Гаразд, а як ми довідаємося про це через оту огорожу?
— Ми не можемо, Крихітко. Принаймні поки тут стоїть мур.
Вони рушили далі схилом пагорба. Крихітка вів рукою по муру.
— Може, вони злі, — врешті мовив він. — Може, вони такі лихі, що інженерний корпус змушений був побудувати для них клітку — велику-превелику? — Він випростав рученята вгору по огорожі, наскільки міг сягнути. — Як ти гадаєш, у них є хвости?
— Хвости? — засміялася Сіріна. — Звідки ти це взяв?
— Не знаю. Вони ж прилетіли дуже здалеку. Мені хотілося б мати хвоста — довгого, гнучкого, пухнастого. — Крихітка енергійно покрутив тим місцем, де мав бути хвіст.
— Навіщо тобі?
— Було б дуже зручно, — серйозно мовив Крихітка. — Лазити по деревах і… зігрівати шию!
Вони зійшли з пагорба.
— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.
— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.
— А ти не пояснюй. Просто скажи.
— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.
— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?
— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.
Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.
— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.
— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.
— Що, дитино?
— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?
— Правильно.
— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.
Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.
Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.
Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.
— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…
Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.
— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?
— Дуві? Мабуть заплакав би. І будь-хто на моєму місці. А хто такий Дуві?
Вона відчула, як син напружився, відвів очі.
— Мамо, а тато буде завтра грати зі мною?
— Цілком можливо, — вона вхопила його за мокру ручку. — Хто цей Дуві?
— У нас сьогодні на солодке будуть рожеві тістечка? Мені подобаються рожеві…
— Хто такий Дуві? — твердо мовила Сіріна.
Крихітка якийсь час уважно вивчав ніготь на великому пальці, а тоді скоса зиркнув на матір.
— Дуві… Дуві — це маленький хлопчик.
— Отакої! Іграшковий хлопчик?
— Ні, — прошепотів Крихітка і опустив очі. — Справжній. Маленький лінженієць.
У Сіріни від здивування перехопило подих, і Крихітка заквапився пояснити.
— Він хороший, неню, чесне слово! Він не лається, не говорить неправду чи грубощі своїй матусі. А бігає так само швидко, як і я, навіть швидше, коли я спіткнуся. Він… він… — Крихітка знову потупив очі. — Він мені подобається.
— Де ви… як же… адже там мур… — Сіріна вжахнулась, і їй раптом забракло слів.
— Я прокопав нору, — зізнався хлопчик. — Під огорожею — там, де пісок. Ти ж не казала, що не можна! Дуві прийшов грати. Його мама теж прийшла. Вона гарна. У неї рожева вовна, а в Дуві — зелена, але теж гарна. По всьому тілі, — збуджено вів далі Крихітка. — Скрізь-скрізь, навіть під одягом! Лише на носі немає вовни, а ще на очах, вухах і долонях!
— Крихітко, та як же ти міг! А коли б тобі зробили боляче? Вони могли…
Сіріна міцно пригорнула до себе синочка. Крихітка випручався з її обійм.
— Дуві нікому не зробить боляче. Знаєш, мамо, він може закривати ніс. Так, може! У нього ніс сам собі затуляється і вуха складаються. Я теж так хочу. Дуже зручно. Та я більший від нього і вмію співати, а Дуві — ні. Але він може свистіти носом, а коли я спробував, то лише висякався. Дуві добрий!
Думки Сіріни плуталися, поки вона допомагала Крихітці одягати піжаму. Від страху її проймав дрож Що робити? Заборонити Крихітці лазити попід муром? Авжеж, треба тримати його подалі від небезпеки, яка, можливо, вже чатує на нього. А що скаже Торн? Розповісти йому? А раптом це тільки прискорить сутичку, яка…
— Крихітко, скільки разів ти грався з Дуві?
— Скільки? — Крихітка замислився. — Зараз порахую, — поважно мовив він і хвилину чи дві щось бурмотів і рахував на пальцях, а тоді переможно виголосив: — Один, два, три, цілих чотири рази!
— І ти не боявся?
— Ні-ні! — І швидко додав: — Ну хіба що трішечки, попервах. Я гадав, може, у них є хвости, щоб обгортати шию. Але виявилось, що хвостів у них немає… Лише одяг… такий як у нас, а під одягом вовна.
— Ти казав, що бачив також маму Дуві?
— Еге ж, — мовив Крихітка. — Вона була там першого дня. Саме вона випровадила решту геть, коли вони обступили мене. Всі дорослі. Жодної дитини, за винятком Дуві. Вони трохи штовхалися, хотіли доторкнутися до мене, але мама Дуві наказала їм піти, і вони пішли, залишилася тільки вона з Дуві.
— Ох, Крихітко, — вихопилось у Сіріни; вона перелякалася, уявивши малюка, якого обступили лінженійці, штовхаючись і намагаючись “доторкнутися” до нього.
— Що з тобою, неню?
— Нічого, любий, — вона облизнула пересохлі губи. — Можна я піду з тобою наступного разу і подивлюся на Дуві? Я хотіла б познайомитися з його мамою.
— Звичайно! — вигукнув Крихітка. — Ходімо.
— Ні, не тепер, — мовила СірІна, відчуваючи, як од страху ноги в неї стали ватяними. — Вже запізно. Підемо взавтра. І, Крихітко, не кажи поки що нічого таткові. Нехай це буде для нього несподіванкою.
— Гаразд, мамо. Це буде чудовий сюрприз, правда? Ти ж була страшенно здивована, еге ж?
— Так, я дуже здивувалася. Наступного дня Крихітка, сівши навпочіпки перед норою під муром, обстежив її.
— Трохи завузька, — вирішив він. — Ти можеш не пролізти.
Сіріна засміялася, хоча серце в неї стугоніло від хвилювання.
— Було б дуже ніяково прийти в гості і застрягти в дверях.
— Було б смішно, — розвеселився Крихітка. — Може, підемо пошукаємо для тебе справжні двері?
— Ні, — поквапилася заперечити Сіріна. — Ми розширимо цю діру.
— Гаразд, піду приведу Дуві — він допоможе копати, — сказав Крихітка.
— Чудово, — відповіла Сіріна і клубок підступив їй до горла.
Кріхітка ліг на пісок і ковзнув під огорожу.
— Починай копати. Я скоро повернуся, — гукнув він.
Сіріна опустилася навколішки і взялася до роботи: пісок був такий пухкий, так легко піддавався, що вона загребала його зігнутими руками.
Враз почула скрик Крихітки.
На мить знерухоміла. Далі скрик повторився, вже ближче, і Сіріна кинулась, як навіжена, відгрібати пісок. Коли протискалася попід муром, пісок насипався їй за комір і вона обідрала спину.
Раптом із кущів вихопився Крихітка. Він скиглив і вигукував:
— Дуві! Дуві тоне! Він у ставку із золотими рибками! Увесь під водою! Я не можу його дістати! Неню!
Сіріна взяла його за руку і потягла за собою до ставка. Хлопчик спотикався і не встигав за нею. Підбігши до води, вона перехилилася через невисокий парапет і крізь збурену каламуть побачила зелене пухнасте хутро й розплющені очі. Майже не вагаючись, пірнула у ставок. Навпомацки, в каламутній темряві, шукала Дуві, знову й знову відчуваючи поштовхи маленьких кінцівок, що зникали перш ніж вона встигла схопити їх.
Потім випірнула. Хапаючи ротом повітря і відпльовуючись, виштовхала на сухе Дуві, який все ще борсався. Крихітка потяг його до себе, Сіріна ж, перевалюючись через край водойми, оступилась і впала на Дуві.
Раптом вона почула ще різкіший, пронизливіший крик; її грубо зіштовхнули з Дуві, і маленьке створіння опинилося на рожевих руках. Сіріна відкинула з рчей довге мокре волося і зустрілася з ворожим поглядом рожевих очей матері Дуві.
Тоді Сіріна схилилася над Крихіткою і притисла його до себе, насторожено стежачи за лінженійкою.
Рожева мати занепокоєно обмацувала своє дитя; тут Сіріна помітила, що у Дуві на ногах були перетинки і очі такого ж кольору, як хутро. Перетинчасті ноги! Святий Боже! Не дивно, що мати Дуві так перелякалася.
— Ти можеш розмовляти з Дуві? — спитала Сіріна Крихітку, що й далі рюмсав.
— Ні! Грати можна і без слів.
— Не плач, Крихітко. Дай мені зосередитись. Мати Дуві гадає, що ми хотіли завдати йому болю. Він не може потонути. Як нам пояснити його мамі, що ми не хотіли зробити нічого лихого?
— Ну, — Крихітка потер щоки долонею, — ми могли б обійнятися…
— Це не годиться, — мовила Сіріна майже у розпачі, помітивши в кущах яскраві постаті, які рухались, наближаючись до них. — Боюся, вона не дозволить і торкнути його.
На якусь мить вона піддалася паніці й хотіла втекти, та зробила глибокий вдих і спробувала заспокоїтись.
— Давай гратися, Крихітко, — мовила вона. — Покажемо, як ми гадали, що він тоне. Ти впадеш у ставок, а я витягну тебе. Вдаватимеш, що тонеш, а я — що плачу.