— Дивіться! — тихо промовила Сіріна. — Вони навіть трохи прочинені!
— Так треба, — одрубав Тернер. — Наказ. Але; мем, ви не можете…
— Одним оком… — попросила вона, водночас просуваючи палець у щілину. — Тихесенько.
Обережно розширила щілину, рука крадькома пробралася всередину, намацала кнопку автоматичного замка на дверній ручці.
— Але, мем, звідси їх однаково не видно.
Сіріна блискавично рвонула на себе двері, кинулася всередину і, натискаючи на кнопку, із силою хряпнула дверима — грюкіт, як їй здалося, розлігся по всьому будинку. Пробігла через приймальню до конференц-залу. І раптом завмерла, обома руками міцно вхопившись за бильце стільця: всі, хто був у залі, дивилися на неї. Торн, якого не можна було впізнати-так змінив його владний і суворий вираз — рвучхо підвівся.
— Сіріно! — хрипко вигукнув він, не ймучи віри своїм очам.
І знову швидко сів.
Сіріна обходила стіл, уникаючи зустрічатися з пронизливими поглядами спрямованих на неї блакитних, карих, чорних, жовтих, зелених, лілових очей. Дійшла до торця, повернулась і злякано глянула на довжелезну сяючу стільницю.
— Панове, — промовила майже нечутно. Відкашлялася. — Панове…
Побачила: генерал Воршем підводиться і от-от щось скаже — обличчя в нього було чуже, жорстке від усвідомлення своєї відповідальності. Сіріна швидко нахилилася вперед, руками спершись на поверхню столу.
— Ви збираєтеся припинити переговори, чи не так? Ви здаєтесь! — Перекладачі наблизились до мікрофонів, їхні губи заворушилися у такт до її. — Що ви тут обговорювали весь час? Гармати? Битви? Рахували втрати? — вона мотнула головою, її пересмикнуло. — Не знаю, про що йдеться на вищому рівні, знаю тільки, що я вчила місіс Рожинку плести і показала як нарізати лимоний пиріг… — помітила, як збиті з пантелику перекладачі гортають свої записники. — І я вже знаю, чому вони тут, і що їм треба!
Сіріна закопилила губу і наполовину просвистіла, наполовину видихнула на ламаній лінженійській мові:
— Дуві — дитина. Немає більше лінженійських дітей!
Почувши ім’я Дуві, один із лінженійців здригнувся й підвівся — його великий ліловий торс запанував над столом. Перекладачі знову, наче в лихоманці, стали гортати словники. Знала, що вони шукають переклад лінженійського слова “дитина”. Дітям немав місця на військовій нараді.
Лінженієць повільно заговорив, але Сіріна похитала головою:
— Я погано володію лінжені.
За спиною хтось прошепотів:
— Що вам відомо про Дуві?
Їй сунули до рук пару навушників. Тремтячими пальцями вона прилаштувала їх на голові. Чому їй дозволяють говорити? Чому генерал Воршем дозволив їй отак перервати засідання?
— Я знаю Дуві, — швидко мовила вона. — І матір Дуві також. Дуві грається з Крихіткою — моїм синочком…
За столом пробіг тихий гомін. Той самий лінженієць заговорив знову; цього разу з металевих мембран навушників долинув переклад.
— Якого кольору мати Дуві?
— Рожевого, — відповіла Сіріна.
Знову гарячково гортаються словники в пошуках потрібного слова… рожева… рожева… Врешті Сіріна трохи підняла спідницю і показала край рожевої спідньої сорочки. Лінженієць кивнув і сів.
— Сіріно, — генерал Воршем мовив так спокійно, наче вони сиділи у неї на веранді. — Що ви хочете?
Сіріна рішуче підвела голову.
— Торн сказав, що сьогодні останій день. Що сьогодні має пролунати останнє “ні” з обох сторін. Що у нас з лінженійцями немає нічого спільного, що ми ніколи не дійдемо згоди.
— А ви гадаєте, дійдемо? — м’який голос генерала Воршема враз урвав гамір, що зчинився, коли так необачно були виставлені напоказ їхні потаємні думки.
— Точно знаю: ми можемо домовитись. Схожість між нами переважує розбіжності настільки, що просто безглуздо сидіти отут стільки часу і не знайти в нас нічого спільного. По суті ми однакові… однакові… — Вона затнулася. — Перед долею ми всі рівні. — Вже напевне знала: перекладачам не знайти в словниках слова “доля”. — Гадаю, ми повинні дати їм шматок хліба з сіллю і гостинно прийняти! — Сіріна всміхнулася самими куточками вуст. — Сіль їхньою мовою буде: шріпріл.
Серед лінженійців прокотилася хвиля пересвистуі вання. Ліловий лінженієць ледь звівся зі евого крісла, але знову сів.
Генерал Воршем міцно стулив губи.
— Але ж є розбіжності… — почав він.
— Розбіжності! — спалахнула Сіріна. — Не існує таких розбіжностей, які б не стерлися, коли два народи по-справжньому пізнають один одного.
Вона роззирнулася на присутніх і з полегкістю відзначила, що Торнове обличчя пом’якшало.
— Ходімо! — вимогливо проказала Сіріна. — І ви побачите, як Дуві та Крихітка граються разом… Подивитесь на двох малюків — лінженійця і землянина, які ще не знають, що таке страх і підозра, ненависть і забобони. Коли ви побачите дітей, тоді ми обговоримо наші проблеми, як члени однієї родини… ну а якщо і після цього вирішите воювати далі, тоді… — Вона розвела руками.
Коли вони спускалися з пагорба, коліна в неї так тремтіли, що Торн мусив допомогти їй.
— Ох, Торне, — мало не плакала вона. — Я не думала, що вони підуть.
— Ми не хочемо війни, — мурмотів він. — Ми, як потопаючі, хапаємося за соломинку, навіть коли вона з’являється в подобі гарненької жіночки, що вривається на серйозну нараду й демонструє свою білизну! — І додав уже лагідніше: — Як довго це триває?
— Для Крихітки близько двох тижнів, для мене трохи більше тижня.
— Чому ти мені не сказала?
— Я намагалася… двічі. Ти не слухав. А наполягати боялась. Знаєш-бо, як ти реагував би на це.
Торн не знайшов, що відповісти, і вони мовчки попрямували до підніжжя пагорба.
— Як тобі вдалося довідатися про все це? — спитав він тоді. — На підставі чого ти дійшла думки, що можеш розв’язати…
Сіріна переборола істеричний сміх.
— Я принесла яйця на пікнік!
Вони зупинилися, дивлячись на діру під огорожею.
— Крихітка знайшов лазівку, — мовила Сіріна. — А я розширила її, та все одно треба лягти…
Вона лягла на пісок і проповзла попід муром. По той бік огорожі сіла навпочіпки, чекала. Довгу хвилину стояла тиша, тоді долинули тріскіт і кректання — з-під огорожі з’явилася голова генерала Воршема. Сіріна закусила губу, щоб не розсміятися, коли він застряг на півдорозі й смикався, намагаючись вивільнитись. Але за мить вона вже в захваті завважила, що навіть запрошений пилом він не втратив гідності й імпозантності: яке щастя, що в таку лиху для людей годину він має говорити від імені всієї планети!
Один по одному з’являється решта — люди і лінженійці впереміш, останім проліз Торн. Сіріна знаком показала, щоб вони мовчали, і повела до густих чагарів, які з одного боку закривали ставок із рибками.
Дуві і Крихітка схилились над краєм ставка.
— Ось вона! — вигукує Крихітка і мало не падає в ставок, показуючи пальцем. — Отам, на дні, це моя найкраща кулька. Твоя мама не сердитиметься, якщо ти дістанеш її для мене?
Дуві вдивляється.
— Кулька пішла у воду.
— Саме про це я і кажу, — нетерпляче кричить Крихітка. — А в тебе ніс затуляється… — прикладає палець до чорного лискучого “ґудзика” — …і вуха складаються, — вказівним пальцем проводить по вуху, зацікавлено спостерігаючи, як вони складаються. — Ой! — захоплено вигукує Крихітка. — Мені б таке!
— Дуві пішов у воду? — питає Дуві.
— Так, — киває головою Крихітка. — Це моя краща бита, а тобі навіть плавок не треба, на тобі вовна.
Дуві скинув свій нехитрий одяг і ковзнув у ставок. Невдовзі випірнув, стискаючи щось у руці.
— Дякую!
Крихітка простягнув руку, і Дуві обережно поклав йому щось на долоню. Крихітка стиснув кулак, але тієї ж миті заверещав і пожбурив здобич.
— Віддай мою кульку! Це слизька огидна риба!
Він перехилився, вовтузячи Дуві, намагаючись дотягтися до його другої руки. Крихітка послизнувся, почувся сплеск, і обидва малюки зникли під водою.
Сіріні перехопило подих, вона рвонулась уперед, але тут над водою знову виникло схвильоване обличчя Дуві. Він поштовхами тягнув Крихітку на сухе, а той відпльовував і кашляв. Потім Дуві сів поряд із Крихіткою на траву і став гладить його по спині, тужно посвистуючи носом і щось винувато говорячи на лінжені
Крихітка кахикав і тер кулаками очі.
— Оце так-так! — сказав Крихітка, поплескуючи себе по мокрій майці. — Ну й розсердиться моя мамаї. На мені було усе чисте, а тепер змокло наскрізь. Де моя кулька, Дуві?
Дуві підвівся і знову рушив до води. Крихітка подався слідом за ним, але раптом закричав:
— Ох, Дуві, а де ж та маленька рибка?! Вона загине без води. У мене так померла одна рибка гуппі.
— Рнбка? — перепитав Дуві.
— Так, — сказав Крихітка і показав порожню руку, водночас пильно вдивляючись у траву. — Маленька слизька рибка, яку ти приніс замість кульки.
Обидва заходилися порпатись у траві, поки Дуві не вигукнув переможно:
— Рибка!
Підхопив знахідку в пригорщі й кинув до ставка.
— Ну от, — мовив Крихітка. — Тепер вона не загине. Поглянь, попливла!
Дуві знову пірнув у ставок і дістав кульку.
— А тепер дивись уважно. Я покажу, як кидати.
Кущі позаду двох поглинутих грою малюків розступились, і з них вийшла місіс Рожинка. Вона всміхнулася до дітей, а тоді помітила мовчазний гурт дорослих по той бік галявини. Широко розплющила очі, здивовано засвистіла. Хлопчики підвели очі, обернулися.
— Тату! — загукав Крихітка. — Ти прийшов грати?
І побіг з витягнутими руками до Торна, лише на кілька кроків випереджаючи Дуві, який схвильовано свистів, біжучи до високого лілового лінженійця.
Сіріна раптом відчула напад сміху — такими схожими були Торн і лінженіець у своїх спробах лагідно привітати малюків і водночас не втратити гідності.
Місіс Рожинка нерішуче підійшла і стала поруч Сіріни. Сіріна обійняла її.
Крихітка повис у Торна на шиї, палко обхопив його рученятами, і знову ковзнув на землю.
— Вітаю, генерале Воршем! — мовив він, дещо запізно згадавши про гарні манери, і простягнув замурзану ручку. — Чуєш, татку, я навчав Дуві гратися кульками, але у тебе виходить краще. Покажи йому ще й ти.
— Але… — Торн збентежено поглянув на генерала.
А той спостерігав за ліловим лінженійцем, якому Дуві висвистував, переливчасто, немов флейта, і показував пригорщу яскравих скляних кульок. Тоді підморгнув Торнові, а потім і решті.
— Пропоную оголосити перерву, — мовив він. — Слід вивчити нові обставини, які було запропоновано до нашої уваги.
Сіріна враз відчула себе спустошеною і відвернулася, щоб місіс Рожинка не побачила, як на очі їй навернулися сльози. Але місіс Рожинка з цікавістю розглядала кольорові кульки і не помітила її сліз, сліз надії.
ЗМІСТ
ПОДОРОЖІ
ДМИТРУК АНДРІЙ. Диво на лотосі. Дозвільні роздуми туриста
МИХАЙЛЕНКО АНАТОЛІЙ. За екватор, до українців. Подорожні нотатки
ПРИГОДИ
СЛІПАЧУК ВАСИЛЬ. Помста варяга. Історична повість
ІВАНИЧЕНКО ЮРІЙ. Провінційний вузол. Повість
ФАНТАСТИКА
САХНО В’ЯЧЕСЛАВ. Підкидьок. Оповідання
САВЧЕНКО ВІКТОР. Постулат Гаутами. Оповідання
САПКОВСЬКИЙ АНДЖЕЙ. Відьмак. Оповідання. Переклад М. Рябчука
ШЕКЛІ РОБЕРТ. Жертва з космосу. Оповідання. Переклад Л. Бутенко
ГЕНДЕРСОН ЗЕННА. Підкомісія. Оповідання. Переклад О. Коваленка