— Ой, неню, ти вже плачеш! — сказав Крихітка.
— Я лише вправляюся, — Сіріна спробувала втамувати дрож у голосі. — Ну, давай.
Край ставка Крихітка завагався, вода завжди вабила його, але тут рішучість йому зрадила. Сіріна раптом зойкнула — Крихітка злякавшись, втратив рівновагу і почав падати. Сіріна хутко підхопила його, не давши піти під воду, витягла на берег, усім своїм виглядом і вчинками показуючи, як вона боїться і хвилюється.
— Завмри, — прошепотіла вона. — Не ворушися, ніби ти вмер!
І Крихітка так природно обвис у неї на руках, що її зойки і голосіння лише наполовину виглядали вдаваними. Вона схилилася над нерухомум тільцем і в розпачі стала розхитуватися взад і вперед.
Чиясь рука лягла їй на плече, жінка підвела голову і зустрілася поглядом з яскравими очима лінженійки. Вони довго дивилися в очі одна одній, а тоді лінженійка всміхнулася, показуючі рівні білі зуби, і погладила Крихітку по плечі волохатою рукою.
Він розплющив очі й сів. Дуві визирав з-за спини своєї матері, потім вони з Крихіткою заходилися обійматися, а тоді весело борюкатись і перекочуватись попід ногами завмерлих у нерішучості дорослих.
Сіріна знайшла у собі сили розсміятися хрипким сміхом, а мати Дуві тихо засвистіла носом…
Тієї ночі Торн кричав уві сні й розбудив Сіріну. Вона лежала в пітьмі, а в думках у неї, наче вогник свічки, мерехтіла одна й та сама молитва…
Затим тихесенько ковзнула з ліжка і пішла до дитячої кімнати глянути, як Крихітка спить. Дбайливо підіткнула ковдру. Постояла над сином. Далі, опустившись навколішки, висунула нижню шухляду комоду. Провела рукою по блискучих складках схованої там лінженійської тканини — подарунок лінженійки, яка дала її, щоб Сіріна могла загорнутися, поки висохне одяг. В обмін вона запропонувала свою мереживну блузку.
У темряві на дотик відчувала візерунок на тканині; згадала, якою чудовою вона видалась їй у промінні призахідного сонця. Потім яскраве видиво зникло, і їй примарилося: вибухнув чорний зореліт, а слідом за ним, у вогняній круговерті почав гинути й пасажирський корабель — з потріскуванням обвуглювались яскраві — жовті, зелені, рожеві хутра, зморщувалися, перед тим як зникнути в останньому спалаху вогню, візерунчасті тканини. Вона зронила голову на руки і затремтіла.
Коли повернулась у спальню, Торн уже прокинувсь і лежав на спині, заклавши руки за голову.
— Не спиш? — спитала, сідаючи на край ліжка.
— Ні, — його голос бринів, мов напнута струна. — Ми не бачимо виходу. Обидві сторони тримаються своєї думки, і ніхто не хоче поступатися. Ми прагнемо миру, але, здається, нічого не можемо запропонувати їм. Лінженійцям теж щось потрібно, та вони не кажуть, що саме, ніби, сказавши, потраплять у залежність, а не отримавши це, вони не підпишуть миру. Як бути?
— Коли б вони пішли… — Ріна закинула ноги на ліжко й обхопила коліна руками.
— Це єдине, що ми встановили точно, — Торнів голос виповнився гіркотою. — Вони не підуть. Вони залишаться, подобається це нам, чи ні.
— Торне… — схвильовано заговорила Ріна. — Чому ми не можемо запросити їх? Сказати: “Ласкаво просимо!” Вони примандрували здалеку. Чи не краще бути просто гостинними?..
— Ти говориш так, наче “здалеку” — це десь у сусідньому штаті або державі! — Торн неспокійно звівся на подушці.
— Не кажи, що ми повернулися до старого рівняння: чужинець означає ворог, — різко відказала Ріна. — Хіба не можна припустити, що у них дружні наміри?
— Бути гостинними! — Торн аж підскочив. Йому забракло повітря. Перечекавши хвилину, вже спокійніше повів далі: — Чи наважишся ти відвідати вдів наших людей, які ходили в гості до приязних лінженійців? Людей, чиї кораблі було збито без попередження?
— Їхні кораблі також збивають без попередження, — тихо, але твердо мовила Сіріна. — Так само, як і наші. Хто стріляв першим? Мусиш визнати, що ніхто не знає цього напевне.
Запала напружена мовчанка; Торн неквапом ліг, повернувся до дружини спиною і не зронив більше й слова.
“Тепер я вже мовчатиму, — подумала Сіріна. — Він помре, якщо довідається про діру під огорожею”.
У наступні дні Сіріна виходила з дому разом із Крихіткою, і нора під стіною ширшала з кожним разом.
Мати Дуві — Крихітка називав її місіс Рожинка — вчила Сіріну вишивати по чудовим тканинам, схожим на ту, яку вона подарувала. Тим часом Сіріна навчала місіс Рожинку плетінню. Принаймні почала навчати. Показала, як пров’язуються лицеві та виворітні петлі, як треба їх набавляти і спускати, але тут місіс Рожинка взяла у неї плетіння — і Сіріна аж рота роззявила, дивуючись швидкості та спритності вкритих рожевою вовною пальців. От дурепа, і чого це вона вирішила, що лінженійка ніколи не чула про плетіння.
Проте інші лінженійки оточили їх — обмацували плетіння і щось вигукували м’якими флейтовими голосами, наче вперше бачили подібне. Маленький клубок шерсті, що його прихопила з собою Сіріна, навдовзі скінчився, та місіс Рожинка принесла мотки товстих ниток, які лінженійці використовували для вишивання, і Сіріна почала плести із тієї сяючої пряжі.
…Незабаром усмішок, жестів, сміху і посвистування вже не було досить. Сіріна розшукала магнітні стрічки — нужденні уривки — із записами лінженійської мови і стала вивчати. Допомагало це мало, бо словник не дуже підходив до проблем, які б вона хотіла обговорити з місіс Рожинкою та іншими. Але того дня, коли вона вимовила і просвистіла до місіс Рожинки свої перші лінженійські слова, та, затинаючись, відповіла їй мовою землян. Вони наввипередки сміялися й свистіли і навіть почали показувати на мигах, перекриваючи здогадами прірву непорозуміння.
Наприкінці тижня Сіріна відчула себе злочинницею, їм з Крихіткою жилося досить весело, а Торн з кожного засідання повертався все більше й більше виснажений.
— З ними неможливо мати справу, — з гіркотою в голосі проказав Торн одного вечора; він сидів, зіщулившись, на краю невеличкого крісла. — Ми не здатні схилити їх до чого-небудь.
— Що вони хочуть? — спитала Сіріна. — Ще й досі не повідомили?
— Я не повинен тобі розповідати… — Торн відкинувся на бильце крісла. — Врешті, яка різниця? — втомлено мовив він. — Усе летить шкереберть!
— Ой, ні, Торне! Вони розумні люд… — Вона затнулася на півслові, помітивши здивований Торнів погляд. І додала, ніяковіючи: — Хіба не так? Хіба не так?
— Люди?! Це потайні, ворожі чужинці. Ми говоримо до хрипоти в голосі, а вони пересвистуються і відповідають лише “так” чи “ні”. Ото й усе…
— А вони розуміють…
— У нас, як і в них, є перекладачі. Не дуже вправні, але інших немає.
— А все-таки, що їм треба?
Торн коротко засміявся.
— Як ми їх зрозуміли, вони усього-лише хочуть отримати наші моря й океани з прибрежними землями.
— Торне, вони не можуть бути такими нерозумними!
— Ну, відверто кажучи, ми не зовсім певні, що прибульці мають на увазі саме це, та вони раз по раз повертаються до питання про океани, а коли прямо питаємо, чи потрібні їм наші океани, висвистують заперечення. Ми не здатні зрозуміти одне одного…
Наступного дня разом із своїм неспокоєм, Крихіткою і кошиком з наїдками вона знову спустилася схилом пагорба до діри. Напередодні місіс Рожинка пригощала їх обідом, а тепер настала черга Сіріни. Вони посідали на траву, і Сіріна приязно посміялася з місіс Рожинки, коли та покуштувала оливку, так само, як і місіс Рожинка— з неї, коли Сіріна вперше відкусила пірвіт — проковтнути страшно, а виплюнути соромно.
Крихітка і Дуві заходилися коло лимонного торту із збитими вершками, що призначався на десерт.
— Не чіпайте торт, Крихітко, — сказала Сіріна. — Він до чаю.
— Ми тільки покуштуємо крем, — мовив Крихітка.
— Ласуватимеш потім. Дістань краще яйця. Мабуть, Дуві їх ніколи не їв.
Крихітка порпавсь у кошику, а Сіріна видобула велику дорожню сільницю.
— Ага, ось вони, мамо! — вигукнув хлопчик. — Дивись, Дуві, спершу треба розбити шкаралупку…
Сіріна стала відкривати місіс Рожинці таємницю круто зварених яєць; усе йшло тихо і спокійно, доки вона не посипала очищені яйця сіллю. Місіс Рожинка підставила руку човником і Сіріна натрусила їй трохи солі. Місіс Рожинка покуштувала її. Вона тихо вражено просвистіла і знову лизнула сіль. Тоді несміливо потяглася до сільниці. Здивована Сіріна віддала сільницю. Місіс Рожинка насипала на долоню ще трохи і зазирнула в дірочки на кришці. Сіріна відкрутила ковпачок і показала сіль усередині.
Довгу хвилину місіс Рожинка дивилася на білі кристали, а тоді голосно, пронизливо засвистіла. Сіріна розгублено відсахнулася — здавалося, що з кожного куща вистрибнуло по лінженійці. Вони оточили місіс Рожинку, дивилися в сільницю, підштовхували одна одну, тихесенько пересвистувались. Одна з них зникла і хутко принесла високий глек із водою.
Місіс Рожинка обережно висипала сіль із долоні у воду, а потім перевернула догори дном сільницю. Перемішала воду гілочкою. Коли сіль розчинилася, всі лінженійки вишикувалися в чергу, тримаючи долоні човником. Кожна, немов причащалася, отримуючи повні пригорщі солоної води. І всі вони швидко, щоб не зронити жодної краплі, підносили руки до обличчя і глибоко вдихали, всмоктували солоний розчин.
Місіс Рожинка була останньою, і коли вона підвела обличчя, Сіріна ледве стримала сльози, побачивши в її очах глибоку вдячність. Десятки лінженійок товклися довкола, намагаючись торкнутися вказівним пальцем її щоки — Сіріна вже знала, цей жест означає подяку.
Коли натовп розтанув у тіні кущів, місіс Рожинка сіла навпочіпки і з ніжністю погладила сільницю.
— Сіль, — мовила Сіріна, вказуючи на сільницю.
— Шріпріл, — сказала місіс Рожинка.
— Шріпріл? — перепитала Сіріна, стараючись правильно вимовити незнайоме слово.
Місіс Рожинка кивнула.
— Шріпріл добре? — спитала Сіріна, намагаючись збагнути, що сталося.
— Шріпріл добре, — відповіла місіс Рожинка. — Немає шріпріл — немає маленький лінженієць. Дуві… Дуві… — Вона затнулася в пошуках потрібного слова. — Тільки Дуві — більше немає. — І похитала головою не в змозі перекрити це провалля у взаєморозумінні.
Сіріні здалося, що вона зрозуміла місіс Рожинку.
— Ох, — проказала Сіріна. — Дуві — остання лінженійська дитина? Більше немає?
Місіс Рожинка подумки розібрала кожне слово і ствердно кивнула.
— Більше немає. Немає шріпріл, немає діти.
Сіріна раптом стрепенулася від передчуття. Може, може, саме через це точиться війна? Може, їм потрібна лише сіль? Для них вона — найдорожчий скарб. Може…
— Сіль, шріпріл, — сказала вона. — Більше, більше шріпріл, і лінженійці відлетять додому?
— Більше, більше, більше шріпріл, так, — заговорила місіс Рожинка. — Рушати додому — ні. Дім немає. Дім недобре. Немає води, немає шріпріл.
Он воно що. Сіріна замислилась.
Місіс Рожинка подивилася на Сіріну й у тиші, що запала, в кожної блискавкою сяйнула думка — інша належить до ворожого табору. Місіс Рожинка поглянула на Крихітку та Дуві, які радісно копирсались, у кошику, й сказала:
— Нема більше лінженійці. — повела рукою в бік поля з кораблями. — Ні більше лінженійці.
Сіріна сиділа приголомшена; обмірковувала, яке значення це може мати для Вищого Командування Землі. Немає більше лікженійців з їхньою жахливою, руйнівною зброєю. Немає більше, окрім тих, хто приземлився; не треба боятися, що чужий світ надішле підкріплення взамін загиблих кораблів. Коли зникнуть ці, зникнуть і лінженійці. Земляни мусять знищити лише цей флот — звісно, без важких втрат не обійтися — і вони виграють війну… і знищать цілий народ.
Лінженійці, мабуть, прибули шукати притулку, або ж вимагати його. Сусіди, які побоялися просити, а, може, їм не дали часу попросити. Як вибухнула війна? Хто вистрілив першим? Чи знає це хтось напевне?..
Сіріна повернулася додому з порожнім кошиком і непевністю. Скажи, скажи, скажи, — шепотіла трава, відгукуючись на її кроки, коли йшла пагорбом. — Скажи, і війна скінчиться. “Але як? — . волала вона подумки. — їх зітруть на порох чи дадуть прихисток? Який?”
Убий, убий, убий, — вимагав гравій під ногами, йоли ступила на всипане дрібними камінцями подвір’я. — Убий чужих… немає нічого спільного… не люди… скільки наших почиває в славі.
“А скільки їхніх почиває в славі? Скільки їх загинуло в падаючих, палаючих кораблях?”
Сіріна дала Крихітці книжку з картинками і вийшла в спальню. Сіла на ліжко, втупивши погляд у своє відображення в дзеркалі. Що буде, коли їм дадуть солону воду, а вони вимагатимуть більше — всі наші океани, навіть якщо зараз запевнятимуть, що вони їм не потрібні. Множитимуться, множитимуться, і заберуть наш світ… витіснять нас… загарбають…
А їхні чоловіки… та й наші. Вони засідають вже кілька тижнів і ніяк не дійдуть згоди. Кожна сторона боїться програти, бо ніхто нічого не знає про свого супротивника. Мабуть ніхто з наших людей не знає, щр лінженійці можуть складати вуха і затуляти носа. І жоден лінженієць не уявляє, що ми приправляємо їжу тим, без чого вони вироджуються.
Сіріна не знала, скільки часу отак просиділа; врешті, її розшукав Крихітка і став вимагати вечерю, а потім вона заходилася вкладати його спати.
Ледве не збожеволіла від сумнівів, поки не повернувся Торн.
— Ну от, — мовив він, втомлено сідаючи у крісло. — Вже майже кінець.
— Кінець! — В Сіріні зажевріла надія. — Отже ви досягли…
— Ми досягли глухого кута, безвиході, — понуро промовив Торн. — Завтра наша остання зустріч. Ще одне остаточне “ні” з кожного боку, і крапка. Знову поллється кров.
— Ні, Торне! Ні! — Сіріна затиснула рота долонею. — Ми не можемо більше вбивати їх! Це негуманно…
— Це самозахист, — різко, роздратовано урвав її Торн. — Будь ласка, Ріно, не треба сьогодні. Позбав мене своїх ідеалістичних міркувань. Бачить Бог, ми і так досить недосвідчені в переговорах із ворогом, щоб ставитися до них, як до дітей нерозумних. Ми на війні, і мусимо перемогти. Дай лінженійцям шпаринку, і вони обсядуть Землю, наче мухи!
— Ні, ні! — прошепотіла Сіріна, її потаємні страхи пролилися сльозами по щоках.
Торн уже давно рівно дихав уві сні, а Сіріна все ще лежала з розплющеними очима й напружено думала: “Розповісти — і війна скінчиться… Або ми допоможемо лінженійцям… або знищимо їх… Промовчати. Переговори перервуться. Знову запалає війна… Ми зазнаємо важких втрат, але знищимо лінженійців… Місіс Рожинка вірить мені… Крихітка любить Дуві. І Дуві любить Крихітку…”
Наступного ранку вона послала Крихітку пограти з Дуві.
— Пограйте біля ставка із золотими рибками. Я незабаром прийду теж.
— Гаразд, мамо. А ти принесеш нам тістечка? — І додав хитро: — Дуві не знає, що таке тістечка.
— Але такий собі маленький Крихітка добре знайомий із ними! Ну біжи вже, ласунчику!
І вона виштовхнула його за двері, лагідно поплескавши по плечах.
Доки було видно, Сіріна стежила, як він спускається схилом пагорба, потім пригладила волосся й облизала губи. Рушила в напрямку спальні, але раптом обернулася й підійшла до вхідних дверей. Якщо вона подивиться бодай собі в очі, її рішучість розвіється як дим. Стояла, тримаючись за дверну ручку, і слідкувала, як повільно повзе стрілка годинника, аж поки не сплинуло п’ятнадцять нескінченних хвилин — Крихітка вже, певно, добіг. Тоді шарпнула двері й вийшла.
Усмішка правила їй за перепустку з жилої зони в адміністративний корпус. Вираз діловитої впевненості дозволив без перепон дістатися до крила будинку, де відбувалися засідання. Але тут сміливість зрадила їй. Вона в нерішучості тупцювала поза полем зору вартових. Нарешті наважилась: обсмикнула спідницю, і, знайшовши в собі сили всміхнутись, ввійшла до холу.
Сіріна здалася собі метеликом, пришпиленим до стіни миттєвим уважним поглядом вартових. Вона приклала палець до вуст і тихо підійшла до них.
— Привіт, Тернере. Привіт, Франівері, — прошепотіла вона.
Вартові перезирнулися, і Тернер хрипко проказав:
— Вам не можна тут бути, мем. Ви б краще пішли.
— Я знаю, що не можна, — вона, навіть не стараючись, прибрала винуватого вигляду. — Але, Тернере, я… я тільки хотіла поглянути на лінженійців.
Сіріна пройшла повз них ще до того, як розтулений рот Тернера зміг сформувати слово.
— О, звичайно, я бачила їх на знімках, але мені страшенно кортить побачити хоча б одного живого. Можна я гляну бодай одним оком?
Вона підкралася ближче до дверей.