Андрій Процайло
АБО ЩАСТЯ В БАЙДУЖОСТІ
Життя мені організувало іспит.
З одним білетом та трьома запитаннями:
1. Чому “бо...”?
2. Чому “бо так...”?
3. У чому щастя?
Умова: так відповідати, щоб зрозуміти самому.
Я, Сергій
Щоб жити, ти мусиш усвідомити,
що “так” – нема, і “сяк” – нема.
Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки
виживають. Інколи.
Іван, дід
Життя – це кругосвітня подорож
навколо стовпа.
Едик Грішер, бізнесмен
Все наше життя, чомусь,
пересипане перцем... з горілкою,
яка тимчасово стає медовою.
Оксана, жінка
Моє життя постійно реанімувало
мене стількома суперечностями,
що я почав сумніватися, чи воно моє.
Поки не перестав реагувати...
на суперечності. Тоді зникла
реанімація та сумніви.
Залишилося життя.
Чоловік, що цілує Русалку
1
Якщо нікуди йти, просто йди...
Час вирішив побавитися зі мною у гидку, проклятущу, з розуму зводячу вічність. Він по-королівськи всівся на самому горлі “Української з перцем” і насолоджувався черепашачими кругосвітніми походами стрілки на моєму годиннику. А я просто тупо пив - емоції ще не встигли завести божевільний танок сірої та білої речовини, чи що там у голові є. Після чергової пляшки молодий офіціант не витримав і запитав:
Може, чогось поїсти?
Може, - відповів я.
Замовляйте, - нагадав хлопець.
Замовляй сам, - я не хотів ні з ким розмовляти.
На свій смак?
На твій смак.
Пилося нормально, а їлося - для годиться. Для годиться треба було й кудись іти.
Я вийшов з ресторану. Попри застояну вічність за мною вже підглядали зірки та худющий місяць, пленталася старезна як світ циганка і вперто старалася затримати мене, нахабно погрожуючи:
- Почекай, я тобі сказала. Чуєш, чоловіче? Бо буде недобре. Чуєш?
Я напівп’яно, бо ніяк не брало, вороже витріщився на неї. Мовляв, іди, а то...
Та не треба мені твоїх грошей, синок... Я й так знаю, що у тебе тільки 21 гривня 65 копійок. Десятка, дві п’ятірки і гривня шістдесят п’ять копійками.
“Не звертати уваги, - подумки втихомирював я себе, - спокійно, адже ти ніколи не вірив у всілякі бачення-передбачення”. Однак циганка не відставала:
Якщо ті гроші проп’єш, ти наробиш багато дурниць і пропадеш, - прорекла вона. – Тому ти мусиш віддати їх мені.
Я покірно вийняв гроші з кишені, перерахував (так і є – 21,65!!!), втиснув їх циганці у давно зготовану до такої процедури долоню і сказав:
- Відстань, добре?
Так. Але послухай: подякуй Богові, що звернув увагу на твою нечисту душу. Твоє звільнення з роботи – твоє спасіння. Згадаєш стару циганку. І ще: в горі не пий, тільки в радості. Зрозумів?
Нічого не відповівши, я повернувся назад і поплентався додому. За відсутності грошей звабливі вогні чергового кафе ображено опустили повіки. В очікуванні більш вдалого клієнта: грошовитого і в радості. Або в горі – байдуже, лишень платив би. Бізнес...
Важко, гидко та образливо... Безпорадність звалилася на мене з енного поверху пекла і заливала безпомічне серце морем кипучої смоли. Місяць боляче штрихав рогом, зірки обпікали байдужістю, вітер вимітав із розхристаної душі останні залишки тепла, і все сміялося, кепкувало, показувало на мене страшними, з фільмів жахів пальцями.
- Ти не маєш права зламатися, - щосекунди, падаючи з ніг від безсилля та втоми, мій вірний Ангел просив мене піднятися, побачити щось інше, крім проблем, скинених на мене, зовсім непідготовленого до іспиту самовпевненого ідіота, вічним учителем, чуйним і добрим, часто до болю вимогливим, часто жорстоким та егоїстичним, однак завжди справедливим Життям.
Нарікати на когось або на щось було більш ніж безглуздо. І це було моїм найбільшим болем: невміння знайти винного.
Я вперше за своє кар’єрське, ба, тепер уже посткар’єрське, життя лежав у ліжку в бездоганно випрасуваному костюмі й тупо дивився у запавутинену стелю. І думав. Уперше комп’ютерно не аналізував та не підбивав сухі підсумки.
Яким би ти сильним не був, ти все одно безпомічний, бо ти – людина, і бо ти – на землі, єдиному місці, де навіть щаслива мить не впевнена, що помре щасливою. І ти – сам-самісінький, і, якщо зірвати маску етикетів, прав та обов’язків та ще цілого гардеробу всілякої єрунди з душ людських, тебе оточуючих, ти побачиш – усім на тебе начхати з сьомого неба їх тількизасебедбання: від власних люблячих дітей до щирих сусідів та турботливих президентів. Усі тобою бавляться і хочуть, щоб ти грав свою роль прихованої жертви саме за їх сценарієм, без звука та жесту імпровізації, тихо та покірно, і, дякуючи, вимагають ще. І твоїй голові, набитій чужими вимогами, стає не до тебе, завірусена, вона конвульсивно, дурною куркою на міському перехресті, шукає виходу, спасіння, допомоги. У тих же дітях – а вони теж почувають себе погано, аж з самого ранку, до речі; у сусідах – а вони спішать на базар за язиками для холодцю з дешевими порадами, від якого злякані гуси бігають по шкірі; у президентах – а їм не до одного, в них на хтозна звідки з’явленій совісті мільйони тіл... І тоді залишається Він. Ти волаєш: “Боже, поможи!”, а Він: “Нема проблем. Я з тобою. Тільки покайся спершу”. І ти, щасливий, біжиш каятися. І стараєшся зі всіх сил, однак нічого не виходить, бо ти – давно вже не ти, у тобі гріхи чужих авторів, тих, хто їх не відпускає, бо не вміє, не має права і не хоче. І ти тупо продовжуєш грати роль живої людини, а в рідкісні миті блаженного авторства стаєш щасливим. І тільки тоді ти можеш покаятися за себе, але не робиш цього, бо справжнє щастя – завжди святе...
Брехлива хмара випустила в люди засидженого в її темниці вітру, і той, зірваним з ланцюга псом, розбив мені шибу. І мені стало легше – я мав обов’язкову роботу, навіть якщо це і збирання скла з паркету...
Вперто виспівував мобільний. Комусь конче треба було мене – а я вже не начальник. І не я. А безпомічний маленький голий чоловічок, який чекає, у що його вдягне життя...
- Слухаю, - врешті не витримав я того впертого награвання.
Як ти себе почуваєш? – почулося. – Зрештою, не дуже переймайся, такий світ. Тобто, як воно там... співчуваю.
Телефонував мій заступник. Колишній. Уперше розмовляв зі мною на “ти” і вперше впевнено та нахабно. Взагалі, нині багато чого було вперше, і я вже й не дивувався миттєвому перетворенню запопадливого цуцика-підскиглювача в хижого вовка, який смачно догризає жертву.
Знаєш що, - маски шоу сьогодні закінчились, і я більше не мав наміру постійно контролювати свої слова, - запхай своє співчуття собі глибоко в... кишеню... на чорний день, - ні, цензор ще у мені не помер-таки.
Дуже гарно... – встиг тільки почути я голос свого колишнього підлабузника і жбурнув мобільника далеко в ніч через те ж покалічене вікно мого дня...
2
Якби знаття, коли впадеш...
А все починалося, як бажалося... За добре і довго випробуваним трафаретом...
Був ранок як ранок, традиційно мій, ніхто його не відміняв і не мав права це зробити – пароль від нього ховався за сотнями однакових діб та мільярдами емоцій звершень та падінь, інколи, в періоди справжнього щастя, ніяких, однак так чи інакше – незбагненних. Світ був мій, мій і мій, принаймні я так знав і так вірив, а значить це була правда. І вірний будильник, друг та ворог, який солдатом-(не знати чому)фанатом сидів у мені безперебійно, в світанки реалізованих мрій та безперспективних похміль, завів завченого у мене маршу обов’язку та мети – я розплющив очі, для дурнуватого самозаспокоєння глянув на годинника: так і є – сьома. А значить, все нормально, о’кей, надійно, кава і ключ у замку, і “доброго ранку” цікавої сусідки, життя якої її, її та лише її, і ймення якому - білядвер’я.
Машина вже чекала біля під’їзду, третій за майже два роки водій сумлінно дрімав у салоні, додивляючись залишки нашвидкуруч склеєних снів. А я вкотре тішив себе думкою, що дисципліна – беззаперечний козир, повага і любов, які гарантуються в очі. Позаочі ж – світ інший, стосується тих, хто його створює, і вмирає в застуканих зненацька самотніх закутках.
Так я міг думати завжди (бо так я думав тоді), і міліціонер на дверях “служби” біля таблички “не курити” підпільно, зло та злякано викинув сигарету, бо... поважав і любив, і хотів бути міліціонером. Я був чесним та вимогливим до себе та до інших – таким собі офіцером букви та закону. Неформалом.
І мені це подобалося.
Я все тримав під контролем. Я відчував не тільки людей, а навіть ауру вухатих коридорів, що частенько підкидали мені ключі до прийняття правильних рішень... Я жив роботою, вона була моєю долею, мріями та сподіваннями... Попри поодинокі проскакування зрадливих сумнівів моя кар’єра мала принести райське життя мені та моїм рідним... Колись...
Я так думав...
Заступника, який традиційно з самого ранку підлабузницьки стовбичив біля мого кабінету, щоб засвідчити свою відданість, повагу та працьовитість, не було. Секретарка Валентина ніяково знизила плечима:
Сама дивуюся, - сказала. – Аж нудно.
У кабінеті прямий, від начальника телефон розривався від злості. Я побіг його заспокоювати.
Терміново до мене! – крикнув шеф і кинув трубку.
Коли я увійшов, він не сидів, як завжди, спокійно за столом, розглядаючи папери чи розмовляючи по телефону, а ходив по кабінету з виглядом упевненого у своїй силі, однак тимчасово загнаного у клітку лева.
На, почитай, - зло сказав начальник.
Це для мене було повним шоком і крахом. Смертю доброї частини мого життя. Я читав та перечитував та не вірив своїм очам. Я шукав причини і не міг знайти. Переді мною маячив інтуїцією підкинений образ зрадника, однак я не міг ніяк цього довести. Підлота була бездоганною.
Чий підпис? – гаркнув шеф.
Мій, - відповів я.
І що ти скажеш?
Я мовчав.
Що ти скажеш, дисциплінатор, га? – повторив начальник.
Не хотілося нічого казати, виправдовуватися, переконувати у невинності... Мої знання, впевненість та постійний контроль не спрацювали – знайшовся хитрий хробак і переточив найкровоноснішу судину моєї кар’єри... Врятувати її не вистачало часу та й, напевно, зусиль. Урешті я вимовив:
Мене підставили.
Я знаю, - здивував мене начальник. – І що?
Буду відповідати, - сказав я.
Як? – допитувався шеф.
Мені все одно, - з розпачу вилетіло з мене. - Так чи інакше – все рухнуло. Пручатися – безперспективно та... зрештою, шкідливо.
- Згоден, - почав Олексій Степанович. - Тоді... є один вихід. Найправильніший. Так, щоб без тяганини. Ти пишеш заяву на звільнення. Вже! – начальник теж не хотів зайвих проблем на свою голову. І правильно. Обпікся – то йди собі шукай цілителя на свою шкуру, а працюватимуть тимчасово здорові, тимчасові не підставлені одвічним прагненням ближнього зірвати яблуко чужими руками, бо так надійніше.
Дякую, - папір з ручкою лежали переді мною.
За що я дякував?..
3
Якби я знав, чого мені не вистачає,
я б цього ніколи не хотів...
Незабаром почне світати – а я не сплю. Я думаю про себе вчорашнього, ні, давнього вже, як динозавр, я бачу його. В мені тоді сиділи два смертельні вороги, які навіть і не думали про примирення, як я їх не благав: обов’язок перед сім’єю та обов’язок перед собою.
Вони не давали мені спати, ночами навперебій волаючи про свої права. Вони не давали мені неспати (бо жити я не міг), днями сонячними і хмарними впиваючись у кожен мій крок. Вони не давали мені права вибору, бо вибору за моєї нерішучості не було. Вони ж не давали мені спокою, бо не давали спокою і собі. Вони повмуровувалися в межу і чубилися непоступливими сусідами. Я був між двома вогнями сильними і безліччю слабеньких, диктованих життям-буттям, яке хотіло їсти. Закабалений втомою, одного рішучого дня я зробив остаточний вибір: вирішив нагодувати одного. І ним був я. Я вибрав себе заради... сім’ї – і поринув з головою, тілом та душею в роботу. Так мало бути найкраще на думку мого тодішнього життєвого досвіду та, може чи напевно, ще чогось, завжди прихованого від людини, яка глибоко вкорінилася в землю.
І я, наївний, сподівався на казку...
А казок не було. Був тільки я, найнещасніший у цілому світі, справжнісінький ідіотище, який знав, що життя одне, що бачити сонце та усмішку своєї дитини – це благо, рай з раїв, якого не знали до гріховності Адам з Євою, що вранішня роса та надвечірня зірка - це магія справжності, і що усміхнена сімейна фотографія з найщирішими обіймами сина та дружини – це Бог порівняно з роботою, сусідами, державою, політикою та недовговічними щоденними проблемами-п’явками, які висмоктують крові більше, ніж усе разом скинене на плечі твої важить…
Я все знав, все розумів, однак не вмів пристосуватися до життя в дикому, неконтрольованому, безглуздому, керованому безграмотним чортиськом, суспільстві. Суспільстві, де дев’яносто відсотків людей голодними відчайдушними голосами кличуть Бога, а десять – ситими копитами Його відфутболюють, причому, в основному, будучи легіонерами. І я прийняв гру в сильного – повірив у себе молодого та рішучого заради... Бог свідок – не себе...
Ніч просвітлення втікала від світанку. Сонце вже кліпало на обрії, обіцяючи день. А я не міг собі пробачити, що цілих три роки жив самообдуренням, що “стараюсь заради”, не побачивши, як росте моя кровинка і як кличе “тату” весь отой час. Дурень – і все. Дурило, який усе знає, все розуміє, відчуває, який міг би порадити іншому, а сам – НЕ МОЖЕ... Не може замалювати у своєму мозкові гіркий досвід повсякденних, звичайних, Богом непомітних гріхів, бо...
“Бо” було без відповіді: безглузде, без’яке, бо...
І я заснув...
4
Повзи... якщо не можеш йти...
Ранок приповз до мого ліжка страшною реальністю, від якої, якщо штучно не втекти, можна заробити щонайменше маленького інфаркту або опинитися в закладі з Наполеонами, Клеопатрами, Термінаторами, Мотоциклами Термінатора, Снігурочками, Д’артаньянами, Олігархами і Президентами, та кадрами, які вартують їх усіх разом узятих, і які звуться гордо – санітарами. І я ввімкнув на цілий світ музику, ненормальну якусь, важелезну, як тягар на моїй душі, музику, що стукала по голові всіма своїми диявольськими ударниками, і яку я ніколи досі не слухав, бо бабахав по голові комусь сам. Правда, старався це робити якнайцивілізованіше з усіх бабахунів. А тут сам заробив, наївний, не тільки по пиці, а по всьому своєму єству земному і ще якомусь і, принижений та розгублений, зріднився з тим, що абсолютно відверто ігнорував, як неприйнятне для нормальної людини – бути підставленим під копен-дупени всім, кому не ліньки, і бути абсолютно безпомічним, хоча...
Я допивав чергову пляшку з “колекції гордості”, що складалася з найкращих спиртних напоїв, переважно дарованих мені сильними світу сього, або тими, хто прагнув сильними стати. Найкращі коньячки, якими за добра я б гордився до смерті, однак не спробував би сам і не дав спробувати найріднішим, лилися рікою в мій спраглий шлунок, преспраглі душу, серце та мізки. Колекціонер вмирає, коли колекція перестає демонструвати його силу.
Враз настала тиша. Шокувала мене тягарем удаваного спокою. Валила наповал.
Ти придурок? – переді мною з пультом від музичного центру стояв давній студентський друг Ростик. – Ненормальний якийсь! Стеля звалиться тобі на голову від таких белів, а з нею двістікілограмова сусідка разом з тим обслиненим бульдогом, який щойно тягнув її вгору по сходах та голодно на мене гарчав.
Колонки за інерцією захекано дихали і дивувалися Ростиковій розсудливості. Не звикли, бідолашні, до такого розгону.