Я наїжився. Бо як нещасний представник сильної статі, не прощав тим, хто свідомо чи випадково мене роздягав до найінтимніших слабинок. Навіть друзям. Тим більше у стані штучної буйності, породженої алкоголем. Однак Ростик ніколи б не був успішним журналістом, якби не прогадував настрою цікавих суб’єктів та ситуацій хоч трохи наперед.
Хто сам п’є такі суперконьячки? – дивувався, смакуючи прямо з горла вслід за мною, він. Через п’ять хвилин виїжджаємо в гори. Тільки тебе прихопимо. Ти... Тілько ти... Та твої коньячки... І свобода як колись!
А хто ще їде?
Побачиш. Дуже класні пацани, – і він, вийнявши з дивана мого старенького рюкзака (ніби сам його туди закинув?), почав напихати його моєю “гордістю”. Я покірно спостерігав усю цю нахабність, поки... Допоки він насмішкувато не поцілував мою “найдорожчу пляшку”, ту, яку я купив у день народження сина і яку обіцяв собі розпити з дорослим сином на честь якоїсь нашої великої перемоги...
- Оцю постав на місце, - зубоскально попросив я.
Та ти що, пацан, зажав? Це одна з найкращих. Не гоже таку розпивати на самоті. О’кей?
- Ніяких о’кеїв, Ростику. Постав. Я не такий уже й п’яний, як щедрий.
Зрозумів, Сергію! Тепер зрозумів. Якщо на світ Божий показуються твої приховані ікла – жартувати небезпечно. Вибач... То, може, поставити все оте “золото” на місце, - і він кивнув на пляшки.
Ні, цей “мотлох” ми сьогодні перетворимо у велику радість, якщо...
Якщо?..
Якщо ти не збрехав, що ми кудись їдемо.
Та ти що, брате! Звичайно, їдемо. Безсумнівно, не збрехав.
Я швиденько збирався.
До речі, - поцікавився я, - звідки ти... ви знаєте, що моя фізична оболонка вдома?
По радіо сказали.
Що?!!
Жарт, – замахав руками журналіст, зметикувавши, що перегнув палку.
Коли ми були вже в порозі, Ростик підморгнув мені:
То що, кінець великій депресії?
Сподіваюся, кінець, - сказав я і зрозумів, що вся ця комедія з горами заради мене. Через мою трагедію. І подумки подякував їм, друзям чи просто гарним людям на стежинах життя тернового й трояндового, хлопцям, яких майже забув, подякував за розуміння... І за урок життя, дружби, урок виповзання з безвиході...
Біля мого під’їзду стояв старий “Жигуль” із зімпровізованим на капоті столом, на якому красувалася дефіцитна “козацька міцна настойка” з далекого студентства, не знати ким збережена до сьогоднішніх горілкою переповнених часів, а з машини вийшли Володя та Степан – і мені захотілося провалитись крізь землю, бо... вже три роки для них я не знаходив часу навіть на якусь більш-менш пристойну телефонну розмову. На очах були сльози. Кого-кого, а їх я не сподівався побачити.
Значить так, - почав Степан відверто, без викрутасів увічливості, - попереджаю зразу ж: без сентиментів. Зрозумів, двометрова горило? – він звертався до мене. – Ми приїхали не для того, щоб тебе пожаліти... Ми приїхали навіть не тому, що тобі хреново, бо хреново було в якийсь період післястудентського життя кожному з нас, однак тебе, чомусь, з нами не було... Ми навіть приїхали не тому, що ти наш друг, бо з другом можна зустрітися і через півстоліття і бути другом, справжнім. Ми приїхали тому, що приїхати потрібно було саме сьогодні... Тому, що не зважаючи на те, що ти можеш одним ударом лівою відправити у світ божевільних галюцинацій будь-кого з нас, але ти найбеззахисніший з нас... Вибач, що ображаю вашу колишню, ще навіть вчорашню, величність, та твою вічну безглузду ослячу гордість... Одне слово, може, ти знаєш чи й здогадувався, однак ти безхребетний, коли падаєш... Ти стаєш маленьким жучком, якого може розчавити навіть такий самий безхребетний жучок без надмірних зусиль, бо: твоя сила – в силі... дурній, що зловила тебе на наївності й кинула в ноги тим, кому потрібні мозковиті лохи. І я, коли сьогодні після трьох років небачення побачив твою зашмаркану мармизу, переконався, що ми приїхали недарма, і...
Досить, я тебе прошу, досить, - замахав руками Володя-одесит, - ви, західняки, справді жорстокі...
Не жорстокі, а справедливі. І не перебивай, бо інакше це чмо пропаде, - без зусиль підняв і переставив набік довжелезного Володю-одесита маленький мускулистий горець Степан із Закарпаття. – Він повинен знати, що сильний не той, хто стоїть на спині сили та від неї відштовхується вгору, розпихаючи в усі боки неугодних... Сильний той, хто вилазить з гівна, в якому сидів по горло, вперто відмивається і карабкається на вершину по драбині перешкод, не оминувши жодної сходинки. І я особисто приїхав не тому, що ти, Сергію, мій друг... Бо тебе, фактично, нема... Як минулого нема... Є тільки я з досвідом, який ужився в мене від спілкування з тобою... Ти знаєш, я ненавиджу слабаків... Я припер сюди, тому що мені соромно, що в мене міг бути друг, який втопився в гівні. Ясно? – запитав Степан.
Перестань! – заволав Ростик.
Тихо. Спокійно. Дякую... Дякую, хлопці, - втомлено роззброїв несподіванкою вдячності їх запал я. – Степан правий, і все, що він сказав – мені, на жаль, відомо. Не знаю, чи ви мене піднесете, по сходинах віртуальної Степанової драбини, однак те, що ви не дали мені впасти... тепер – правда... Наливайте...
Степан деякий час ще намагався виглядати злим, а потім хитро посміхнувся і додав:
А те, що ти, Сергію, мудрий, я теж знав... завжди. Але вступне пряме відверте слово - мій стиль, ти в курсі. Тепер без загадок можна по-справжньому попити. Не так?
Степан, як завжди, має рацію... Дідову... Бандерівську, - почав наш одесит. – Словесна розминка вдалася на славу. Ви варті один одного, пацани! Блін... ой, вибачте, млинець, звичайно, і коли ми, Ростику, навчимося так гарно пи... переконливо говорити? - і ми знову стали студентами, справжніми, яким до лампочки все, крім... ВСЬОГО, справжність якого в його нічийості...
5
Щоб повернутися – треба повернутися...
Ми залишили Володиного “Жигуля” на стоянці біля залізничного вокзалу, повпихали все наше туристське причандалля в перелякану електричку і – поїхали назустріч юності, в магічні Сколівські Карпати, де навіть вітер розповідає про цілюще значення кожного неповторного подиху.
Хлопці, - не витримала червонощока жіночка, що сиділа біля вікна поруч Степана з Ростиком, - заберіть з гори той брезент, бо він зараз упаде мені на голову.
- Це не брезент, а палатка, - байдуже повідомив жіночці Степан.
І вона не на горі, а на місці, призначеному для перевезення багажу, - додав Ростик.
Зрештою, якщо наша палатка і впаде на голову, то не тільки на вашу, а й на мою, бо... якщо ви помітили, я сиджу навпроти вас... – розраджував жіночку Володя.
- Мене це не тішить, - відгаркнула збентежена жінка.
Чому? – запитав серйозно Степан. – Мало б тішити, бо за законами фізики ви приймете на голову не всю вагу палатки, - він зробив паузу, - а тільки її половину.
А це складе, - Ростик вийняв з кишені калькулятора і почав щось захоплено підраховувати. – А це складе всього-навсього 64 кілограма і 135 грам.
- Так-так, бабусю, - додав Володя, - 64 не 128, погодьтеся…
Жінка зіскаженіла від слова “бабусю”, запінена, вона не тільки не могла вимовити слова, вона дихала, як риба на березі. Врешті зібралася з силами та сумками, не на багато легшими за висмоктані з пальця Ростикові 128 кг, та, розштовхуючи заплаканих від сміху наших сусідів і примовляючи “ідіоти”, випхалася з вагона.
Сідайте, - Степан запропонував вільне місце дівчині, що стояла неподалік, - у нас вакансія. Тільки щойно відбулося демонстративне звільнення за власним бажанням.
Ні, дякую, - усміхаючись, відмовилась вона.
- Та не переживайте, палатка прив’язана, - нарешті підтримав розмову я.
Міцно, - підтвердив Ростик. – Ймовірність падіння, як курсу євро щодо нашої національної валюти.
І не така вона вже й важка, палатка наша.
І ми не такі вже й ідіоти.
Чесне слово, - підтвердив Володя.
Ні, дякую, - тільки й повторяла дівчина.
Значить так, - удавано серйозно сказав Степан, - якщо ви зараз не сядете, ми попросимо ту циганку, що сидить в кінці вагона...
Нехай вас забере, - захіхікав Володя.
Не перебивай, будь ласка. Ми попросимо циганку, щоб вам погадала. О!
Ні, дякую! – вже більш емоційніше мовила дівчина.
“Ні, дякую”, гадати чи “ні, дякую” сідати? – підіграв хлопцям я.
Гадати, - сказала дівчина.
Ну то сідайте! – вигукнув Ростик.
І вона сіла.
До речі, - після деякої паузи повідомив Володя, - я сьогодні заправляв машину...
І що? – запитав Ростик.
І міняв євро.
І що?
Курс євро впав.
Що ви цим хочете сказати? – зашарілася дівчина.
Нічого... просто так... Просто хочу познайомитись, – і ми всі почали сміятися.
Класно згадали себе молодими, пацани, га? – не стримував захоплення Ростик.
Гарно, – погодився Степан. - Та досить. А то звикнемо. Давайте трохи помовчимо.
Наша смілива супутниця зійшла з нами на одній зупинці, навіть допомогла витягти з вагона головного об’єкта подорожі, злощасну стареньку, латану-перелатану палатку-брезент, що зачепилася за ручку дверей. Потім дівчина сказала “до побачення”.
З ким? – миттєво зреагував Володя.
Незнайомка підозріло глянула на одесита й обвела поглядом всіх нас:
- Що, з ким?
Побачення, з ким? – уточнив Степан.
Зі мною, звичайно! – впевнено мовив Ростик. – Я класний пацан аристократичного роду, до того ж з самого міста Львова.
Незнайомка розсміялась:
Будьте, - сказала.
Умить, як у казці, виріс здоровенний красень-горець, смачно поцілував дівчину, підхопив її торбинку та, повністю ігноруючи нас, запитав свою кохану:
Що за одні? Пристають?
Ні. Туристи, - відповіла наша тимчасово знайома незнайомка.
Ясно! – заспокоївся горець, і вони пішли.
Цілюще гірське повітря розпирало груди.
Шановні, не знаєте, часом, чому один шедевр з самого міста Львова не сказав цьому хлопцеві, що у дівчини побачення з ним, класним пацаном? – уїдливо мовив я.
І дійсно, - дивувався Степан, - він такий сильний…
І сміливий, - доплюсував свою насмішку Володя.
Вирішили наїхати? Так? Добре! Відповідаю: цей ваш хлопець, якщо не боксер, то щонайменше коваль, а на ваш захист сподівання марні. Так?
Ми розуміюче кивнули, ледь стримуючи сміх.
І взагалі, ви мене дістали!.. - класний пацан ображено підхопив першого найлегшого рюкзака і нарочито зухвало вирвався вперед. А весь багаж повз за ним все-таки на наших, так би мовити, горбах.
Час плив смертельно хворим потічком стежиною в гори.
Вам не здається, - захекано плямкав Володя, - що в цього кадра близькі родичі в Тель-Авіві?
- Тобі видніше, - відхекав Степан, - ти з Одеси.
Я мовчки плентався за ними.
Паралізована цивілізація все-таки міцно поглинула у своїй ненажерливій пащеці зручностей одвічну потребу людини в русі. Наші безм’язлі тіла випаровували хмари липких солених спокус полежати, посидіти, проїхатись у ліфті чи в гумовому безкисневому тролейбусі часу пік. До того ж, Ростик знахабнів до крайності – виявляється, він навіть не думав нам допомогти. То попихаючи жартом, то втікаючи від нього, він піднімався на гору без надмірних зусиль.
На диво, найлегший учасник нашого викарабкування плаями студентства, жартівник-дотепник Володя з Одеси тільки сопів собі під ніс. І вперто вистогнував крок за кроком, час від часу роблячи коротенькі висновки словами, що по телевізору, як правило, тільки пікають.
Слухай, Сергію, ти можеш спокійно дивитися, як той сухоребрик волочить по землі нашими речами? – не витримав Степан.
- Ні, не можу.
А можеш дивитися спокійно на отого халявщика, якому начхати на плече друга?
- Ще декілька метрів – і не зможу, - засміявся я.
А я вже не можу! – розізлився Степан. – Гей, Ростику, ти що, нанюхався цілющого міського повітря з вихлопних труб дешевих іномарок?..
- Я не гей! – огризнувся Ростик.
Ви бачили таке?! Він ще й мудрує! Слухай, класний пацан, жарти тимчасово закінчилися. Якщо ти зараз у Вовика не забереш торби, нормально заробиш по своєму аристократичному лобику. Зрозумів?
Ще раз назвете мене класним пацаном, я з вами не розмовлятиму, - по-дитячому пригрозив нам Ростик.
Класний пацан! Класний пацан! – як за командою вигукнули ми, причому найголосніше кричав, здавалося, вже повністю знесилений Володя.
Чув, - підморгнув мені Степан, - на пакості сил вистачає навіть тоді, коли сил немає.
- То правда, - погодився Володя.
Ростик покірно перейняв вантаж в одесита і впевнено поліз вгору… Стратег...
6
А тепер спробуйте мене переконати, що я невдаха…
Закучерявлений вечір усівся на самому чубі палатки, з прихованою заздрістю поколупався в наших душах, іронічно посміхнувся першим сутінкам-шпигунам, з вдаваною байдужістю притворою-панібратом помахав нам рукою і, вдоволений собою (бо так треба завжди, а вечір – самолюбивий романтик), пішов творити свої сентиментальні темні діла.
Кипіла перша гірська юшка, великий волхв Вогонь знову посплітав наші розкидані по світу буднів душі в один магічний вінок свята. Володя тихо, з власними інтерпретаціями, наспівував що дуже “сумно, як вечір стане” і що “за туманом нічого не видно...”, потім перевтілився в народного ґаздовитого пастуха і поіменно перераховував вівців та баранів, яким буде дуже погано без нього. На імені Степан одесит почув свій діагноз: “гостра ультрашизофренія з ускладненнями на вухо та горло внаслідок озонового та алкогольного перенасичення залишків білої та сірої речовин в черепній коробці на карпатському кам’янистому ґрунті з невиключеними забоями під волосяним покровом з можливим їх збільшенням через безкостий язик”. Я насолоджувався вмінням моїх друзів ловити летючу мить життя і намагався на лету зачепитися за неї. Ростик давно перестав ображатися, відчував, що його роль уже вичерпала себе і пора створити собі іншу, приховано веселився, але вдавати ображеного не перестав. Усе було, як завжди: ми не мали права не побавитися словом. А зовнішній вияв емоцій був просто необхідною декорацією до великої гри.
Спілкування – суть будь-якого розумного існування, - сказав Степан. – Якщо я помиляюся, то нехай Ростик заговорить.
Ростик мовчав.
Вечірній сеанс нашої гри, в якій перемагав лишень гарний настрій, успішно розпочався.
- Хочеш позбутися ідіота – ігноруй його… - Володя.
- Не жартуй. Ігноруючи, можна позбутися проблеми, а не ідіота, - я.
- А в нашому випадку ідіот – не проблема? – здивований Володя.
Проблема, дорогенькі, спілкування з ідіотом, - професорський Степан.
А якщо ідіот мовчить? – я.
Значить, це – винятковий ідіот, - Володя.
Бо з нами за однією чаркою може мовчати тільки ідіот. О! – задоволений Ростиковим нервовим сіпанням нижньої губи Степан.
Пауза...
Ні, дорогі переферійчики, недовчені софістики, проблема в тому, що проблема спілкування зникла, оскільки ідіот заговорив, - Ростик-Самозванець.
А хто казав, що ти ідіот? – зворушений Степан.
Ростику, не наговорюй нам на друга, а то заробиш в харю. Зрозумів?