Бог мовчав. Ми ще трохи почекали відповіді, потім Яна запропонувала поїхати на Петрівку, бо вона хоче подарувати мені свою улюблену книжку.
Ми взяли таксі. Я дивився у вікно і думав: день починається не зранку, день починається, коли щось потрібно світові від тебе, коли він знає – оця мурашка, що зветься гордо людиною, може покласти зернину в його поле, може, навіть якщо Господареві захочеться, й виростити її... Мої роздуми розвіяла Яна:
А знаєш що, Сергійку?.. Я боюся щастя, - вона притулилася до мене маленькою дівчинкою, застраханою невідомим Бабаєм, який примчав з часів дитинства, аби потішитися наївністю, - тільки-но мені дуже добре – я боюся...
Смішненька. Боятися треба тоді, коли зле, - втішав я Янусю.
День пролетів, як мить, вечір повільно народжував зорі.
У кімнаті пахло щастям. Яна вимкнула музику, всілася мені в ноги, мовчала, дивилася на мене своїми бездонними оченятами, час від часу всміхалася і зітхала. Потім сказала:
У мене таке враження, що я студентка. Тепло і затишно, і свобода, і не треба ні завтра, ні вчора. А в тебе?
А в мене таке враження, - я на мить задумався, - що після тисячоліть прислуговування в пеклі мені нарешті відпали роги, копита та хвіст, зійшла шерсть та вивітрився сморід і тільки через те... – я навмисно замовк.
Чому?
Бо одного звичайного дня, коли я вже й забув про Бога, причепилася до мене одна Ангеліна і своєю святістю повиганяла з мене всю тисячолітню чортячість... І ймення цій Ангеліні...
Хочеш вгадаю? – Яна задоволено усміхалася.
Хочу, - відповів я.
ЯНА! – випалила вона.
Не вга-да-ла, - якою вона була жаданою саме в оту мить розчарованої жіночої розгубленості. – Ймення моїй спасительці... ЯНОЧКА, ЯНУСЯ, маленька квіточка велетенського щастя!
І вона пригорнулася до мене. Всім серцем, тілом та душею. І були обійми і поцілунки, і був політ у солодку чарівну казку, який ніколи не закінчується, і завдяки якому ще крутиться Земля, і Бог час від часу кидає оком на рід людський...
А коли Януся заснула, і коли я милувався нею, коли вона уві сні усміхалася, до мене, не молодого, не талановитого і не перспективного, але щасливого до безтями, прийшла муза:
Ти нічого не кажеш –
я нічого не хочу чути.
Я мовчу.
Ти мовчиш.
І казка,
блаженство,
мир.
“Ти моя найрідніша!”-
я боюся тебе втрачати.
І мовчу.
Ти мовчиш.
Бо казка,
блаженство,
мир.
І щаслива, щасливий,
Щаслива, щасливий, щаслива...
Мовчимо...
А на серці -
казка,
блаженство,
мир...
32
Якщо ти не хочеш думати про прірву,
ти постійно наближаєш її до себе...
Дні не закінчувалися, ночі не розпочиналися, вечори не знали, коли їм приступати до романтики, світанки не відали, коли їм прокидатися, бо все переплелося у нашому житті, як і переплелися ми з Яною у щасті.
Але тиждень добігав до завершення.
Ми відганяли прийдешнього понеділка-розлучника, як могли, навіть потайки натякали долі, що він може й не настати, потім признавалися про те ж саме вголос, переконували самі себе, що так справді найрозумніше і найгуманніше у ставленні до частенько неврівноважених людських істот, однак кожен з нас у душі був переконаний, що розлуки все-таки не оминути. Тільки зараз не час про неї думати – її ще нема...
Авось... і не буде. Бо надія вмирає останньою... Так любимо ми себе втішати, коли надія смертельно хворіє...
Неділя видалась сумною та невеселою. Вітер розлючено товк хмари, як наші Клички суперників у боксерських поєдинках.
Я хочу навчитися бачити в хмарах не тільки хмари, - розмірковувала Яна. - Дивні ж бо вони, хмари, хмарочки, хмаруни! Вони бувають кучеряві і простоволосі, справжнісінькі негри, мулати і білі, червоно і фіолетово цивілізовані, маніакально знервовані і мертво сплячі. Вони вистрілюють холодними зірочками, рясним дощем і просто нічим. Вони живі, як ми. Тільки життя їхнє трішки коротше за наше, а наше зовсім коротке – за їхнє. З якого боку подивиться вічність, так воно і є. Правда?
Правда, - згодився я. - Вічність дивна птаха. Вона літає на майстерно виконаній картині Всесвіту неперевершеним митцем, але ніхто її не бачить двічі. Бачить раз і востаннє. Раз і назавжди, може…
У людини завжди є все, щоб здійснити свою мрію. Правда? – знову допитувалася Януся.
Так. Але хочеш ти того чи ні, можеш товктися головою об стінку або бути винятковою меланхолією, а життя дарує повну торбу непередбачуваностей, і не тільки під Новий рік. І нема на то ради, як кажуть у нас у Львові. А про мене – нехай усе собі йде, мчить, летить, повзе, чимчикує, лине, кульгає разом зі всіма синонімами, антонімами та омонімами і ще цілим світом чогось. А я житиму. І не тільки тому, що треба, Богом велено. А тому...
Чому?..
А тому, що в мене є Яна.
Якщо я – часточка твоєї долі, ти коли-небудь мене знайдеш. І повернеш... І приєднаєш…
Я поцілував Яну і пригорнув до себе. Клястися про вірність означало б втрачати дорогоцінні хвилини перебування разом. З коханою людиною можна говорити про все, про ніщо, про бізнеси, музику і кухню, роздумувати про вічне та тлінне, полоскати-переполоскувати кісточки всім сенсам-екстрасенсам життя, але не можна говорити про кохання... Немає таких дурних вух, яких би солодка мова змусила кохати. Не-ма-є!
Яна мовчки збирала речі.
Я мовчки спостерігав за кожним її нервовим рухом. І поглядом – мужнім і ніжним. Погляд показує силу душі.
Кажуть, найтемніша година – перед світанком, - мовила Яна. – Прочитай мені ще раз, будь ласка, нашого вірша про щастя.
Поцілуй пелюсточок вітру,
Принеси пелюсточок вітром.
Дай мені. Я його поставлю
В сонце чесного діда-дня.
І замовлю у Бога долю,
Заховаю її у полі
І триматиму доти, доки
Пелюстинкою не прийдеш.
Потім візьму тебе за руку,
Пелюстком прикосичу руки
В серце-душу одну-єдину...
А тоді пелюстком… помру..., - я закінчив. Яна голосно, по-дитячому зітхнула, ми деякий час вивчали стрілку годинника на стіні, та долюблювали недолюблене...
Я НЕ МІГ ПЕРЕЖИТИ Яни у вікні поїзда. Її маленька ручка, що ледь ворушилася з ввічливості та стереотипності на прощання якось рухатися в такт розлуки, і застиглий погляд, і сльози-скороходи, і жаль розлуки, який бігав по замакітреному долями перону, просто виштовхували мене зі земного світу страждань та розлук, та всіляких думок-передумок у самісінький рай усіх можливих та неможливих пеклів...
Її не стало... Це була повна смерть нинішнього дня. За завтра я не ручався, бо завтра ще треба було мати нещастя побачити...
Вона, така рідна мені, затягнена обставинами у проклятущий потяг, щойно зникла за отим жорстоким поворотом, аби забрати у моєї долі чималий кусень щастя… Вона, яка не хотіла і мусила, і яка була мачухою своєї долі, зробила мачухою своєї долі мою…
Я сидів біля вікна у нічному вокзальному ресторані, топився в бездонному небі київської ночі, заздрісно споглядав безтурботні вогні міста і... плакав. До мене підсіла підстаркувата, акуратно фарбована жіночка, якусь хвилину вивчала мій істеричний песимістично-сентиментальний стан, далі мовила:
Колись, напевно, ти захочеш повернути цей важкий і нестерпний теперішній час. Але його не буде. Якби доля завжди дарувала квіти, ми б очманіли від блаженства. Вона посилає також колючки, від дотику до яких ти відкидаєшся назад на один крок, щоб ступити вперед два. Не сиди тут, здавши долю в оренду згубній пасивності, звільнися від нав’язаних мертвим минулим думок, чуєш? Якщо дійсно її кохаєш – живи! Вона так хоче! – потім жіночка налила собі чесно зароблену цілу склянку горілки, вміло перехилила її, і з почуттям виконаного обов’язку – зникла.
Не пам’ятаю, як я доплентався до готелю.
Там мене вже чекали мої жахливі “друзі” дитинства...
Було дуже страшно, коли я залишався наодинці зі своїм незбагненним внутрішнім домом тіней. Тіні заходили без стуку, нахабно відчиняли двері ногами, зручно вмощувалися на канапі моєї байдужості і, як дівки на вечорницях в добрі старі часи молодого оптимізму, захоплено пряли міцнющі нитки мого ув’язнення чорним пророцтвом. Від одного їхнього сміху ставало мертво вже на мить від тепер. Вікна були наглухо забиті дошками проклятого вчора, а двері завтра зсередини загачені сміттям сьогодення та запломбовані написом “навіть не рипайся, тіні”. Був єдиний вихід – зректися себе назавжди заради хоча якоїсь надії, однак шпаринки вдома не залишалось, і домом керували тіні...
Лови тривали довго, дуже довго... Я падав, вперто піднімався, стиснувши зуби – виривався, і біг, біг, біг...
Хтось постукав.
Пані Яна просила нагадати вам, що о 11.40 ваш поїзд. Зараз 11.00. Поспішайте, – розбудила мене з роздумів симпатична свіженька жіночка в коротенькому халатику, яка аж ніяк не була схожою на працівницю готелю... А може?.. Хтозна... Світ стільки вже має життєвого досвіду, що витворити щось цікаве та, для наївних, – нереальне, для нього раз... чому б і не плюнути, якщо для людини це так легко і зручно...
У потязі я влаштував собі некерований монолог-передбачення: то закопував себе живцем, і в муках бавився у відомого Гоголя, то Прометеєм рвав усі пута та ненаситним орлом контролював усе небо...
Тільки один Бог знав, що я... Я...я...я... інколи велике і завжди ніяке вийде колись до людей, справжніх і тих, хто хоче чи має справжніми стати, і скаже: я вас люблю, я заради вас шукав щастя і знайшов... Бо ви мене знаєте, а, отже, знаєте себе, бо довго я жив вами, аби прийти до себе... і тоді я поїду до моря, ляжу на піску, і споглядатиму небо, думаючи про небо... розкіш, яку заслужив... А поруч буде Яна... а поруч буде Яна... а поруч буде... а поруч... а...
Львів! – кричала провідниця. – Львів! На вихід! Львів!
Яким болючим сьогодні було це рідне мені слово. Я приземлявся...
33
У пошуках місця призначення лампочки...
У Львові на пероні мене чекали Оксанині мордовороти, один з них підхопив мою дорожню сумку, інший - ледь помітним рухом дав зрозуміти: слідуй за мною, мовчи, бо буде так, як мені велено, я доставлю тебе до місця призначення, а там витворяй собі, що хочеш, далі воля твоя, ти живеш в демократичній країні...
Я ж, ледь помітним поглядом дав зрозуміти: слідую за вами, мовчу, буде так, як буде – мені все одно, місце призначення мені до лампочки, витворяйте собі, що хочете, воля й так не ваша, хоча живете ви в нібито демократичній країні...
Як завжди, у місті були затори, наш водій шизофренічно сигналив і гнав в усі боки кількаповерхові матюки, що в кінцевому результаті допомагало, як мокре горить. Хлопець справа відверто нахабно і підозріло розглядав мене, потім не витримав і ввічливо запитав:
Ви здорові?
Нє-а, - відповів я, - я втратив чуття реальності, я живу у внутрішньому світі тіней, тому мені байдуже, куди наказала Оксана вам відвезти мене і для чого, панове роботи. Ферштейн? Чи це слово у вашу програму не закладено?
Хлопці неоднозначно переглянулись. Навіть водій перервав свого шоферського монологу й уважно розглядав мене в дзеркало. У цілковитій тиші та надмірній увазі до моєї скромної персони ми під’їхали до готелю “Львів”, де мені запропонували вийти, чемно провели до номера, вручили ключі і скромно прозвітували: “Що нам сказали, те ми зробили. До побачення”.
На столі, на яскравому великому підносі, на яскравому великому конверті, великими яскравими літерами було написано: Сергієві Шукайлу. Зважаючи на таку поштарську пишність, було очевидним – Оксана хоче, щоб першим ділом, тільки опинившись у кімнаті, я заглянув у конверта. І я пішов у ванну. Таким чином хоч якимсь чином я засвідчив свою вірність Яні...
Абсурди ніколи не покидають стежок людських... Абсурди зачинають цікаві долі і долі віддячують їм абсурдністю. В такому вінегреті народжуються генії і плекається мистецтво. З такого вінегрету, по неотесаних скелях якоїсь мішанини, фруктоовочегородини, стараюся й викараскатися до світлого майбутнього я...
Коли я вийшов з ванни, конверт, в оточенні своєї розкішної свити рішуче вимагав узяти його. І я взяв і вийняв з нього акуратно складеного вдвоє аркуша формату А-4, на якому каліграфічним почерком було виставлено мені діагноз великим лікарем-благодійником і просто сильною та нещасною жінкою, до частки нещастя якої, на превеликий жаль, був причетний і я, Оксаною Першій.
Сергію,
Ти мене не зрадив – ти мене обдурив. З брехунами я не маю ніяких справ. Ні особистих, ні ділових.
Тебе звільнено. Не тому, що я ображена, а тому що ти без поважних причин прогуляв тиждень роботи. З непрофесіоналами я не працюю.
Твої всі речі і все, що ти заробив – тут. За готель заплачено (на місяць).
Прощавай, негіднику.
Оксана.
Суцільні заперечення, - подумав я. – “Не” через “без” поганяє “ні”. З таким настроєм на життя не буде ніякого добра. Маючи за плечима такий скарб, як тиждень, проведений з Яною, я на багато багатший за всі Оксанині статки і хватки, бо не вміє вона елементарного – любити себе...
І я, великий філософ-себелюб, зламаний фізичною втомою, заникався у царство Морфея, щоб продовжити життя у жахливих снах прощання з Яною...
34
Не хочу снів!
Хоч трішечки несну...
Сьогодні вона прийшла, схожа на летючу мишу. Чорний хвіст хижо волочився по землі і залишав помітний червоний слід. За хвостом, як солдати, марширували перевертні. Тінь оберталася, дивилася на дивні ієрогліфи плаща і реготала. Вона, наче вихор, кружляла по страшних темних вулицях, заглядала у всі вікна, де не було світла, вискаляла білі (де вони в неї взялися?) зуби і насвистувала якусь ідіотську пісеньку про таємну любов. Перевертні вискаляли зуби і по черзі ставали моїми рідними, друзями, знайомими, колегами, та з помітним садистським задоволенням городили мені всяку гидоту, встромляючи в серце колючого від моїх гріхів ножа. Я покірно зі всім погоджувався і з кожним гріхом ставав все меншим і меншим. Коли змалів до росту комашини, підійшла тінь і без всіляких ритуалів смачно мене розчавила.
Потім тінь обійшла найбільш цікаві готельні підвіконники, вишукуючи потенційних клієнтів на розчавлення. Зробивши якісь помітки у записнику, зістрибнула вниз і, втомлена, міжбудинковими стежками поповзла назад, в царство вічних Тіней. Йшла тими ж слідами, забираючи з собою моїх друзів-перевертнів. Ніби й не було.
Я прокидаюся від того, що мене, розчавленого, хоче позбирати до свого дзьоба безцеремонний крук. Я кричу “Геть!” і бачу себе спітнілого на ліжку в готелі.
Дивні мурахи починають скребти у мене в грудях. Біла, сонячна реальність з мріями про Яну провалюється, і оживає цілий зловісний мурашник сумнівів. Кольоровий світ перетворюється у світ тіней. І вони починають жити ще яскравішим життям, аніж у сні, аніж живуть поруч здорові нормальні розмальовані люди, як мені здається.
Спати! – командую я. - Треба заснути! Вранці тіні мене недолюблюють.
І я усвідомлюю, що тільки-но прокинувся, і вмикаю телевізора. На мене наївно дивиться пампушкове личко депутата, найкращого, якраз того, за якого я голосував.
Ну, чим ти мені допоможеш? - звертаюся я до телевізора.
І депутат, на штамповане запитання ведучої, що ви порадите своїм виборцям, дотепно мовив: