Мій “благодійник”, звичайно, мене не чув, що дуже розумно на його голову.
Я раював. Я переконав себе, що сумління – це така виразка, яка заважає тільки нормально жити, тому пив і їв смакуючи. Давно вже настало завтра. Якась весела молода компанійка танцювала „хустинки взасос”. Одна блакитноока рудоволоса кралечка запросила й мене (певно, передбачала, що залишиться без пари), я, переплітаючи ногами, поплентався в коло і там смачно її поцілував. Потім мені запропонували приєднатися до товариства, і я не відмовився. Потім пив, пив і пив, і гладив по нозі мою нову знайому Люду, а вона, щось голомозе шепочучи, лоскотала моє вухо... В мені з’явився азарт, який поступово мав намір перейти (і переходив!) до логічного завершення, однак... За лічені хвилини до моменту істини з’явилося дві сердитих Оксани й чотири чотирируких амбали, які ніжно заволокли мене в дивне, з двома водіями, авто, а через деякий час і вклали у ліжко, де й ввічливо роздягли та побажали доброї ночі... Співати зі мною, що їм все одно, вони не захотіли, чим дуже мене й не розгнівили.
І – момент істини, який складається з п’яти літер, п’яти звуків, двох складів (я маю на увазі не тільки слово) і який називається просто - ранок... Противнющий, депресивний і безперспективний.
Оксана (свята жінка, виявляється) принесла мені пива. Вперше за час нашого спільного проживання під одним дахом я бачив її такою розгубленою. І запухлою від сліз, але сухою переді мною.
Як я не могла побачити зміюку за пазухою? Як? – я думав, вона про мене, та ні, помилявся з будунця. – Я ж їй найбільше довіряла! Уявляєш? – повторювала постійно королева амазонок.
Чому ти звинувачуєш лишень її? – простогнав я. – Я теж винен.
Оксана з-під лоба глянула на мене.
Бо так хочу, - відповіла. – Бо я – чесна. Бо я теж крала чужих чоловіків... І почувалася Клеопатрою на білому коні...
На диво, мені не жаль було ні зрадженої Оксани, ні зрадниці Світлани.
Вибач, - сказав я безбарвним голосом. – Дякую тобі за все. І я піду. Мушу. Доскакався. Вибач...
Не йди, - в мить зреагувала Оксана. – Ти пішов з тією... стервою, бо я мала тебе ні за що. Так не є. Я грала роль. І так не буде. Відчуваю, я стаю іншою і хочу справжньої сім’ї. Нам було добре. Хоча і штучно. Нам буде краще і по-справжньому. Тому... не йди. Останнім часом я просила двічі – і двічі тебе. Хоча тільки одна умова залишається в силі: ти можеш піти, коли схочеш...
Я залишився. Життя поступово і знову перекинулося з голови на ноги, я став начальником відділу, так само діставав своїх працівників, як і моя попередниця Світлана Змійченко, бо виявляється, люди без оцього наркотика, що зветься стрес, не можуть уже не те, що працювати, але й жити; справи йшли прекрасно, робота мені подобалася; Оксана мене водила на всілякі прийоми-підйоми, я навчився підтакувати потрібним людям; нас мали всі за ідеальну сім’ю. Все було гаразд і то круглий…
Однак, як свідчить життя, винятки – його клопітливі, зате геніальні вибрики.
На останньому прийомі в одного впливового кнуроподібного жирного типа, той же впливовий тип жартома мене привселюдно образив, сказав, що я невдаха і глупа тінь Оксани, що Оксана геніальна, а геній зобов’язаний жити з генієм за законом геніальності, що геніальність інтернаціональна і паталогічна, що ця зустріч – не зустріч, а карма, за що й треба випити, а аутсайдери нехай збирають візитки... В усьому ньому було стільки зверхності та зневаги, що на цей раз я не витримав етикету приниження зацікавленої особи і відповів, що зате не всі схожі на свиней, справжнісіньких, інтернаціональних, обернувся і пішов геть.
Трохи почекав на вулиці – Оксана за мною не вийшла. Я взяв таксі і поїхав додому.
Моя пантера прибула опівночі.
Уявляєш, що ти натворив? Ти майже зірвав контракт! – накинулася вона на мене.
Чому майже? – запитав я.
Тому що завтра ще є шанс.
Я бродив по килимкові, як глибокодумаючий Ілліч зі шкільних оповідань.
І що? - я шаленів. - Завтра ти під нього ляжеш?
Як треба, то й ляжу, - відкрикнула Оксана, гримнула дверима і зникла в якомусь напрямі свого холодного від розрахунку палацу.
Я не міг заснути. Я аналізував (Боже, як не люблю цього слова!). У мені прокинувся власник. Я навіть подумки не міг пережити Оксани під тим жирним кнурякою. І я зрозумів Оксану, яка не хотіла відпустити мене геть, бо від того страждала, насамперед, не її любов, не її прив’язаність, не прихильність, не повага, а знову ж та сама невгамовна гордість... Гордість жінки і гордість могутньої жінки, що звикла бути першою... Cловом, гордість пантери...
Але Оксана на людське око закрила свої акуратно передбачливі очі на мою зраду...
І я запитав себе: хто я такий, щоб заборонити їй робити “те” для справи, “що” я зробив просто так? Хто?..
Наступного дня на роботі я дізнався, що їду у термінове відрядження в столицю як один з найперспективніших представників фірми. Конференції, якісь курси, реклама, пояснили мені, вручили цілий дипломат різних паперів і посадили в поїзда мало не на ходу... Я лютував, телефонував до Оксани, вона не відповідала – була у зоні недосяжності. Недосяжність для мене була пеклом. Я бігав на безперервні перекури у тамбур, чим виводив з себе мою стурбовану власною долею супутницю, яка не могла зосередитися на якійсь дорогій книжці зі східними медитаціями. А потім на мої каламутні очі попалася жінка зі сумними чорно-світлими очима, і після того я вирішив: пропадай пропадом усіляка власносте, я маю можливість вкотре побачити гарне місто, зустрітися з новими людьми і прожити, відведений мені на ув’язнення час, - на свободі, вільно, красиво і легко... як літає птах...
По дорозі до чергового перекуру жінка зі сумними чорно-світлими очима одним поглядом витіснила з моєї голови всі проблеми-печалі, поселилася в ній сама, відверто манила, серце моє розривалося, як за першої закоханості, а язик повністю не ворушився завдяки їй же...
30
Півсторінки щастя...
Якщо відверто, столичний красень Київ - не для мене. Я не доріс до такого розмаху, я розчиняюся у величі міста, і мене не стає... Моя душа ще не сприймає глобусу, для неї достатньо й карти України...
І я зачинився у готельному номері. Думав про неї і писав вірші, які нікому не покажу. Вивчу напам’ять, може, поживу ними, напевно, і, якщо не збожеволію, з часом забуду... Такий закон пам’яті, що мешкає серед буднів. І такий закон любительської поезії. Хотів сказати кишенькової, але пошкодував своє самолюбство, бо творилося, насправді, від душі...
Вона мене зчарувала, а я чекав дня, коли нарешті більше її не побачу. Несила милуватися красою, коли не можеш діяти. Манекениш і нарікаєш на власну манекенність... Чоловік у розквіті сил називається. З потужним досвідом і зі всім...
Час отверезіння назрівав...
День поназбирував повні кишені моїх тривог, переживань та клопотів і заздрісно та з нетерпінням дивився на втомлений захід сонця: коли це все закінчиться?
Я майже втискував у скромненьку валізку свої життєво необхідні костюми, сорочки, краватки та, для митей безтурботного дозвілля, улюблені старенькі джинси – завтра вранці я вирушаю додому і скажу ностальгічне “па-па” своєму несподіваному відрядженню. Життя – як залізничний квиток на готельному журнальному столикові, по якому, квиткові ж, звичайно, двічі не проїдеш через елементарні цифри на папері, якими панує вічний, невмирущий, найбеззаздрішніший з усього в світі час.
День вмирав від нетерплячки очистити свою душу від гріхів сьогодення та від того, що мав померти. Завтра чистим наївним немовлям він зустріне світанок і буде щасливим та нещасним до вечора. І так у впевненості у воскресіння розмовлятиме з Богом... Все-таки щасливий!
А СЬОГОДНІ ДЕНЬ МОЇ “надбання” передав вечорові, а той за принципом “на тобі, небоже, що мені не гоже”, - мені. Супер!
Я вже гарний десяток днів марю нею. Розмовляю з нею без неї про життя-буття, перевтілюю її в квітку, хмарку та зірку і цілую, пещу, обнімаю... Моя бабця сказала б на таке пороблено, мати – з глузду з’їхав, колишня всевидяча сусідка – що все це від хорошого життя. А воно – і так, і таке, і ніяк. Само по собі: прийшло, прижилося, полонило, а вранці – захмарене в сльози поїде сонним потягом у спогади. Тривкі чи короткі – покажуть його величність час та його вірна подруга доля. Хтозна, яку забавку вона знайде для мене через мить.
А через мить я знову думав про... жінку, яка забирає розум...
Ми познайомились на конференції – сиділи поруч. У той час, коли я вдавано заклопотано переглядав дурнуваті папери, вона легенько торкнулася мого ліктя, впевнено усміхнулася, простягнула до мене маленьку ручку з величезною обручкою і тихо, ніби того ніхто більше не мав знати, сказала:
Я – Яна.
Сергій, - перелякано механічно випалив я, і замість відповісти традиційне “дуже приємно”, божевільно витріщився на неї. Наче побачив небачене – ангела-відьму, святість і пекло в обіймах приреченої на експерименти землі. І продовжилися думи-болячки про недоступну кохану чужу зірку з обручкою раю для якогось місяця, і пекла – для маленького примітивного мене, який був і не я, бо ніколи такого ще зі мною й не було..
Краса врятує світ, однак погубить мене, - розмірковував я і зловив себе на думці, що ні разу не задумувався: а вона красива? Вона просто жила у мені вся – і це була довго шукана мною неземна краса. Отак... майже, як у казці.
І як в трагедії – наші шляхи постійно розходились по різних залах та аудиторіях, а якщо й перехрещувались, то за обставин, коли романтика за дві ноги була підвішена на добре відгодованому та при краватці дереві абсурду.
Книжка не читалася, примітивні гумористи по телевізору – нудили, зорі з балкона не лічилися, бо бавилися в хованки з хмарами, хотілося заснути хоча б на вічність, щоб після пробудження дивуватися світом, а сон – не брав...
Я одягнув футболку і старі улюблені джинси-туристи та поплентався до готельного бару, аби перехилити склянку-другу “української з перцем”, яка інколи вміла приймати правильне рішення...
За першим столиком у кутку за кавою з коньяком і з кавою з коньяком навпроти сиділа Яна.
Сергію! – тільки я з’явився у дверях зразу ж гукнула вона і поманила до себе своєю ручкою з обручкою, що не давала мені спокою.
Коли я підійшов, вона мовила:
Все-таки я відьма. Сідайте.
А... – я хотів сказати, що тут, на мою думку, вже зайнято, але не встиг.
Тому й відьма. Сідайте-сідайте, зараз я вам усе поясню.
Я присів.
Якщо хочете знати, цю каву я замовила для вас. І я вас кликала. І я знала, що ви прийдете, бо відчувала, що ви хочете прийти. А якщо дві симпатичні душі чогось дуже-дуже захочуть, то воно й збувається. Я щось сказала не так? Чому ви так спантеличено мовчите?
Якраз через те, що все саме так, - відповів я. – Дякую. А я вже думав, що збожеволію.
Я теж.
Серйозно? Невже так було помітно?
Яна розсміялася:
Я... я теж божеволіла, бо думала, що втрачаю останній шанс хоч на якийсь час побути щасливою, Сергію. Але не втратила, слава Богу.
Підійшов офіціант і подав Яні меню. Вона замовила пляшку шампанського і шоколад.
Ось так за декілька хвилин ми стали рідними. Правда? – запитала Яна.
Так, - відповів я. – Я знаю тебе, Янусь, уже вічність.
А я тебе, – вона по-дитячому усміхнулася. - А Янусею мене кликала тільки моя найрідніша бабуся. Дякую.
Ми говорили про все і про нічого, пили шампанське, їли шоколад, мовчали і насолоджувалися щастям.
Потім Яна сказала:
Я завтра їду.
І я. Вранці.
Але у нас ще є ціла ніч, правда? – втішала себе Яна.
Так. І це дуже багато. Дуже. Тому що вона, ніч, буде справжньою.
Яна мовчки піднялася зі стільця, підійшла до мене і поцілувала. Я себе боляче вщипнув за руку, бо запереживав, що вже в раю...
Пішли, - мовила Яна.
Зупинився час. Зупинився на стіні годинник, перенервував, напевно, не змирився, що його не помічають. І заплющив очі. Так часто буває з тими, хто звик до надмірної уваги та кому заздрощі влаштовують жаб’ячий стриптиз.
А ми сиділи по-турецькому на звіданому безлічі доль готельному килимкові, розпивали “Українську з перцем”, закусували морозивом, смакуючи кожну мить перебування разом. Повтікали, зникли, випарувалися будні зі всіма своїми блудами-переблудами реальних та надуманих проблем, світ перетворився у щастя двох, яке просто є і варте того, щоб його провідчувати душею, тілом і всім-превсім, дарованим Богом людині.
Якусь мить Яна порпала у своїй сумочці. Потім вийняла з неї маленьку іконку, усамітнилася в кутку кімнати, стала на коліна і прошепотіла:
Господи, я мушу пройти через гріх і зцілитися казкою, аби не натворити гріхів багато – непрощених для мене і згубних для рідних мені людей.
Потім сказала:
Цілуй мене.
Мені було дуже добре. Їй було дуже добре, я відчував. Нам було супер!!! Її цілющі губи, руки і все витягли мене з чорно-білої буденності, перенесли у край вічних раїв, що тривають миті... Вічні миті, і нехай заперечить той, хто пережив щастя...
А щастя треба заслужити, і бути мудрим, щоб опісля його прийняти... Заслужене, своє, рідне, більше нічиє... Щастя ненавидить тих, хто вагається, у щастя нема часу на впрошування прийняти його, щастя – великий господарник землі; воно користає момент, зупиняє вічність, а потім реактивно мчить здоганяти її... Ось так...
Ти щаслива? – запитав я, коли треті півні вже починали хрипнути.
Тепер так. Я маю казку, про яку не розповім нікому і яка зробить мене сильною. Шкода, що вона тільки на півсторінки.
Я відчув тебе зразу. Ще в поїзді, - сказав я.
Я знаю. Бо кликала тебе дуже довго. І вірила. Не по-школярськи сподівалася, а ві-ри-ла. Розумієш?
Як такого елементарно простого можна не розуміти?..
Яна вляглася мені на груди, я бавився її волоссям, слухав її прозоре дитяче дихання і відганяв від вікна світанок...
31
Хочеш казки – стань казкарем...
Ми замовили в номер каву.
Коли твій поїзд? – запитала Яна.
Я глянув на годинника:
Через сорок хвилин, - відповів знервовано.
Я тебе проведу, - запропонувала вона.
Не треба.
Чому? – Яна зосереджено вивчала якусь цятку на стелі.
Бо я не поїду.
І я, - зраділа Януся.
А що буде? Вдома? На роботі? – поцікавився я.
Гірше, ніж залишати тебе тут, не наситившись щастям, - не буде...
Ураз задзвонив Янин мобільний телефон.
Ні, зустрічати мене не треба. Дуже багато справ. Продовжено відрядження на тиждень. Спішу. До зустрічі, - випалила вона. Потім звернулася до мене: - Правда, я не дуже збрехала, а те, що збрехала – заслужила... щоб збрехати? Правда?
Правда, - заспокоїв я її. І задзвонив тепер уже мій мобільний телефон. На злодіях загорялися шапки.
Ні, зустрічати мене не треба, - скористався я Яниними словами. – Я не здурів. Я ще тиждень хочу побути в Києві. Дай мені відпустку за власний рахунок. Остаточне. Бувай, - я першим вимкнув телефон, поступивши таким чином досить сміливо та необачно, і саме так, як давно вже мені й хотілося…
Ми перелякано дивились одне одному у вічі і мовчки запитували у Бога: чому так буває, і скільки це кожному коштуватиме?