Ми зустрілися біля ресторану. Випадково, грюкнулись лоб в лоб. Він – п’яний, я – п’янющий. Він – уже місцевий авторитет, а я – майже злидар. Він – з двометровими кралями з рекламних обкладинок, а я – сам-самісінький на цілий світ... Він – мій боржник, а я суцільний БОРГ.
О, привіт! Відпочиваємо? – сказалось мені перше, що привіяло в голову.
Так. Вирішив трохи розслабитись, Сергію...
А як бути з... – я хотів сказати “з гарним настроєм”, бо його кислий вигляд аж ніяк не віщував розслаблення.
І він, Боже, яка ница душа, перед зеленими, дурнувато $-перекресленими спідницями, непомітно шарпнув мене в сторону, в тінь непроглядну, щоб віддати років зо три зволікаючих десь до тисячі доларів, яких завжди не мав... а я... про них забув сподіватися.
Тільки тихенько, добре? – попросив він. – Вони, - він повів бровами на дівчат, - солідні клієнти.
Світ стає на роги, - сказав я.
Так, - злодійкувато озираючись навкруги, згодився новітній бізнесовий, політичний та громадський діяч.
Смішненький, перелякався якогось мене заради збереження свого намальованого та блукаючого іміджу, статусу, чи як це ще називається, на який я б не зазіхав, навіть, якщо б пухнув з голоду. Я ніколи не прошу в негідників, і своє теж. Я взагалі ніколи ще не просив: за дитини, школяра та студента; вчителя, журналіста, службовця та майже злидаря. Я жив за законами книг, яких придумала держава, щоб розумні її мужі ті закони порушували. І мене викинуло з кола. Я не давав йому замкнутися, не давав, наївний, бути колові колом... Уже не кажучи про те, щоб наповнити коло в круг...
І тепер гроші звалилися з неба. В той час, коли я карабкаюсь і не можу викарабкатися зі землі, в яку погруз майже аж до славнозвісної Америки, до фундамента її загадкового Білого Дому...
Дякую, - сказав він. – До зустрічі.
Краще прощавай, - відповів я. І пішов собі геть. У бар тобто, перший зустрічний, по дорозі. Бо з тим розпарфумленим смердюхом в одному ресторані сидіти не хотілося. Навіть за свої кровні...
Я вже давно нормально не пив і не їв. Я розтягував задоволення поглинання хорошого харчу, якого колись, за Бога, не шанував... І напевно, тепер виглядав дурнувато, бо з мене сміялися гарненькі дівчата, які пили тільки каву і курили дешеві сигарети. Я замовив їм пляшку дорогого коньяку, гарних сигарет та багато-багато шоколаду. Вони злякано відмовлялися.
Я нічого від вас за це не захочу. Навіть більше: слова до вас не мовлю. Клянуся, - сказав я.
Так не буває, - заперечила одна з красунь.
Тому буде, - я купив собі якусь сигару і вийшов на вулицю.
Вечір втратив цнотливість – безліч зірок бавилися у найпривабливішу.
Я зупинив таксі, сів у машину і вийняв гроші, що звалилися з неба.
Записуй адресу, - попросив я водія.
Я запам’ятаю, - відповів той.
Ні, ти записуй, - наполягав я.
Таксист, років десь під тридцять, підозріло глянув на мене, з демонстративним небажанням знайшов якогось облізлого блокнота та ручку, що ніяк не хотіла писати.
Я продиктував адресу.
Все ясно? – запитав я.
А що тут темного? - відповів водій.
Знайдеш Надію Шукайло. Віддаси їй гроші і скажеш, що для Назарчика. А ці сто баксів тобі, – і я передав гроші зблідлому водієві. Його самовпевненість перейшла в історію.
А...
“А...” – нема. І підставлянь нема. Все чесно. Бо я так хочу. Але якщо ти задумаєш хитрувати, я тобі повідриваю те, що белембається у тебе між ногами... Ще белембається?
Чоловік спантеличено мовчав.
А знаєш хоч що?
- Здогадуюсь, - відповів таксист.
- Значить проблем не буде, - сказав я. – Їдь.
Я вже хотів захлопнути дверку автомобіля.
- Вибачте, - невпевнено почав водій. – А якщо запитають від кого, що казати?
- Від мене, - гаркнув я.
Зрозумів, – вигляд таксиста свідчив, що або він такий мудрий і дійсно зрозумів, або за гарненьку плату навчився професійно вдавати, що дійсно розуміє.
Однак мене це ні більше, ні менше не хвилювало...
Мені було дуже сумно і хотілося дому. А дім треба не тільки будувати, а вміти ще й охороняти. А я не зумів. І тому пішов допивати пляшку. На самоті...
За сусіднім столиком завідпочивали два костюми при краватках та з головами на шиї, що крутяться, куди їм накажуть. Це перше враження.
Так, за що п’ємо? - запитав майже приречено нижчий після однієї випитої на німо.
За те, щоб вона сконала! – проголосив тост вищий.
Хто?
Система ця, - сказав червонощокий з вчорашньою борідкою, тобто вищий і напевно-таки бунтівний.
Вона ж тебе, чоловіче, годує, - з насолодою від почутого дорікав нижчий.
Споює і знищує, - уточнив червонощокий.
Я хотів підійти до них та сказати, що вони майже брати мої. Однак побоявся вбити їхню відвертість, породжену алкоголем у хвилини п’яної байдужості.
Вони пили по двісті, їли за трьох і п’яніли моментально. Але вміли, до компліменту, уважно слухати один одного. “Мають спільне наболіле й обливають один одного безкоштовним бальзамом Пофігітнера”, - подумав я. І переключився на дівчат: дуже вже гарно та виклично вони сміялися!
Коли класні дівчата, ті, які, оконьячені по самісіньку безвідсутньобілизну скромність, і які вже й самі не були раді моїй обітниці мовчання, пішли, ображені неувагою, прийшлося мені знову випадково, щоб не бути самотнім та покинутим остаточно, звернути увагу на примірних інтелігентів у краватках, розміщених не на шиї (я про краватки, а не про інтелігентів), а закинених за шию з інколи некеровано автоматичною долею серветок.
Ти щось казав за систему? – прищулено перепитав нижчий.
Щоб вона сконала! – згадав вищий.
А чому?
Не скажу. Бо ти хочеш запам’ятати і мене здати.
А звідки ти знаєш?
Бо сам чекаю, поки ти ляпнеш дурницю.
Справді?
А як ти думав? Я вже не такий тверезий, щоб брехати.
А чому?
Бо так... Система така...
Щоб вона сконала! – сказав нижчий. Випили.
Я думав, вони щиро розсміються. Так ні: вони побачили мене, приречено замовкли й злякано вивчали мої уважні очі. Хотілося підійти до цих манекенів, що для такої дози рідкість з рідкостей, й потішити трохи, пожати їх спітнілі й липкі від страху за завтрашній кусень хліба для дітей руки й закомпліментувати: пацани, - сказати, - я вас розумію... Однак не наважився: егоїстично прирікати класних пацанів на декілька безсонних ночей в нострадамусових передбаченнях катастроф, ще й, заради справедливості, не було певності, що вони, по п’яній, заради надуманої безпеки, не угріють мене десь за рогом куснем випадково знайденої металічної труби... Чи арматури... Чи мало що важке можна знайти на доглянутих українських вулицях...
37
Коли квіти говорять “так”
Коли діти щебечуть “так”
Коли вітер шепоче “так”
Коли серце заводить “так”
Ти захочеш і скажеш... “ні”
Ти не квітка,
Не діти,
Вітер,
І не серце...
А тільки ТИ...
Доля – і все. Я ставав фаталістом...
Дні галопом пробігали по моєму життю, наробляли шуму і підступно назавжди щезали.
Гроші закінчилися, речі, які можна продати, теж, їсти хотілося (а ще більше випити), і на роботу ніхто не брав. Катастрофа. Я мандрував приміськими селами і напрошувався підсобником на новобудови. Дехто давав їсти, дехто платив, дні минали, я усвідомлював, що все глибше та глибше всмоктуюсь у болото, розумів, що треба вириватись, поки ще не дуже пізно – і відкорковував чергову пляшку з твердим наміром зі завтрашнього дня почати нове життя. Я був переконаний, що зможу, я вже вкотре оптимістично напивався, а вранці наступного, переслідуваний страхом побачити себе в дзеркалі в усій справжній красі, втікав від реальності на денце склянки і годувався безперспективними обіцянками...
ЗАВТРА! ЗАВТРА! ЗАВТРА!!!
Шість гарних літер українського алфавіту, складених в проклятуще слово якимось ворогом нації № 1.
ЗА-ВТРА... За втрачену долю, волю, достаток, щастя, життя врешті!!! Завтра ще ніколи ні для кого не відбулося, а я, ми – молимось на завтра, молимось на ніщо... На смерть...
Я вкотре розумію і знаю... Знаю, розумію і відчуваю на додаток вкотре, але – НЕ ВМІ-Ю! Це і є безхребетність, від якої так намагався захистити нас, зелених студентів, керівник групи Ярослав Костянтинович. А ми, наївні, сміялися з того, думали, що безхребетність – якісь безмовні черв’ячки... Людського (з таким хребтом та стількома кістками) в безхребетності ми навіть не уявляли. Наївні... Щасливі... Щасливі, бо наївні... Без досвіду, а отже, без проблем... Доля в наш час барабанила по головах інших...
А все, що народжується тепер в голові, керує серцем, душею та тілом, бавиться життям безпомічного перед силою думки мною, влаштовує цирк на дорозі долі, яка, з того всього, сама й уже не знає, хто вона, звідки, і для чого зветься долею, оскільки беззуба перед труднощами, і ніяка, і не... доля.
Моя голова, якій я ніколи не давав і миті спокою, повстала нарешті проти насильства, дала зрозуміти, що її власник найостанніший божевільний примітив, самогубець, мета якого – самознищення, моя голова дала зрозуміти мені, що я смертельно хворий, але тоді... коли смертельно хворою стала сама. І я повільно, мученицьки вмирав, кинутий всіма... Кинутий і знаючий: досить мені на все та всіх плюнути і ... Я ПОЧНУ НАРОДЖУВАТИСЯ ЗАНОВО, почну творити нове життя, життя заради інших, бо тоді і тільки тоді живеш заради себе і по-справжньому... Однак я не міг викинути зі своєї деформованої чужими впливами голови досвіду минулого, яке своїми чортячими суперщупальцями не тільки тримало мене у ріці вічногарячої смоли, але й пропалювало вихід до такого ж, рогатого та багатого та всілякі пакості моря з безліччю таких же безпомічних та безмозких, як я...
Ніколи не думав, що так швидко та так легко можна стати ніким...
Важкими тверезими ранками я розпитував себе, чому мені так боляче і чому я нічого не роблю, щоб боляче не було... Я розпитував Бога, як бути, що робити, і чи варто бути?.. Відповіді я не мав. Бог, напевно, знав, однак мовчав. Тоді рана моя закривалася сама – допомоги чекати нізвідки. Спрацьовував закон самозбереження. І я жив без серця. І без душі. Зустрічав світанки, які не вміли тішитися сонцем. Відкривав вечори, які не вміли бавитися смерком. Обходив зі заплющеними очима ніч з обпльованим місяцем. Навкруги літало життя, а я ходив пішки. Я нічого не хотів і нічого не мав. Одного разу до серця завітала муза і воно зімпровізувало закон Щастя: “Я хочу знайти тебе заспаного ранку, коли ти не забула ще про ніч, і показати тобі перший живий промінь, - тоді ти захочеш поцілунків, бо зрозумієш, що щастя - ТУТ.
І був день як день – і ніхто його не помічав.
І одного такого сонячного дня, коли в кишенях свистів ураган, а в голові випульсовувала лишень одна думка – випити, я визнав, що є п’яницею. Моє життя проходило примітивним маршрутом: заробив – пропив – позичив – пропив – заробив – віддав – пропив. Весь маршрут супроводжували суцільна зневіра та нарікання. І все частіше на моїй дорозі зустрічалися сторонні, які мали мене, м′яко кажучи, в носі, паразитували собі у моєму житті, не відчуваючи від того ані найменшого дискомфорту. І любили вони найбільше вечори, я здогадувався чому, з надією, що здогади мої помилкові.
Часто не було що робити, і я читав пожмакані старі історичні журнали, залишені мені під ліжком попереднім власником кімнати. Виявляється, в часи Першої світової війни, втомлені вояки ворогуючих армій, після щоденних виснажливих мордобоїв-м’ясорубок, вночі, таємно від до смерті клопітливих за них вождів, зустрічалися в якомусь окопі за бляшанкою спирту, роздумували про сенси життя, по п’яному чоломкались, а зранку, зі жорстокого будуна, життя їм влаштовувало роздуми про сенси кулеметами та штиками. І хтось падав назавжди, а хтось думав, що так має бути, бо він сам штик в чиїхось на даний бій вправніших руках, і сумління знову ховалося в бляшанку, а з часом вмирало разом з історією маленьких доль, залишаючи маленьку цяточку просто в історії, яку колись прочитає хтось схожий на мене, якому звечора просто нічим було зайнятися...
Я заснув, а двоє обляпаних кров’ю солдатів зустрілися знову. Місяць, як на зло, був пузатим, як генерали, і з ліхтарем, як у тих, чиє призначення стати другом-братом, а потім зачитати вирок про зраду та начепити на своє “плече друга” чергового ярлика “за...”.
Нічна тиша билася у груди.
Вояки, з яких повиповзали чортоангели (істоти, симетрично розділені половинкою світла та темряви), смачно хропли собі у сирих незатишних закутках.
У стресовому суспільстві керують тільки пияки, – почав перший чортоангел. - І не тому, що вони погані, а тому, що непитущі годують обмежених зарплатнею працівників медицини або обмежених у можливості випити хробаків два метра під землею та труноподібною пірамідкою з квітами та хрестом під відкритим небом обезстресених сусідів поруч в містечку нереалізованих доль... Складно?
Ні, страшно..., - відповів другий, а я злякався, чому вони говорять про мир.
Отож бо... Бо стресове суспільство починається зі страху побачити вранці голодних дітей. І тоді батьки п’ють тільки тому, щоб тимчасово придушити у собі кровожадного звіра, який робить голодними дітей чужих. І з часом, за аксіомою алкогольної залежності, звір стає рідним і таким, який бореться за благо… Страшно?
Ні, складно. Складно розпутати той клубок, у якому ще й яйце з голкою, зайцем і цілою звіриною періоду мамонтів і драконів та адаптованих до інопланетіанізму постдраконяк. І голкою в мішку нового Чахлика-мільярдера...
А Дарвін мав рацію...
І Штірліц теж. Тільки у Бога, на жаль, усе на пряму, через підставлену другу щоку, про яку...
Під землею хробаки не знають...
А на небі не знаємо ми...
І так з дня на день і зночі на ніч...
Якщо день не буває ніччю, а ніч бездонним днем до спасенного заклопотаного харчами світанку.
Правильно.
Чортоангели знали все: минуле і майбутнє. Вони побалакали і пощезали. Як погано їм, бідним, живеться в казані безкоштовного тепла...
“Безкоштовне взагалі-то все погане”, - подумав я. І прокинувся в жахах...
38
Вона гострила косу, а їй підкинули кохання...
А на кохання коси тупі...
Зі мною творилося щось страшне – життя зі запухлим обличчям, на якому вбого красується синій ніс послідовно та впевнено брало владу у свої руки. Я падав, не мав сили піднятися і...
Падав дощ. Я виставив свою п’яну, задурманену, купленими в брудних бабок дешевими сурогатами, голову з вікна обдертого гуртожитку, щоб зреалізувати безапеляційне рішення і поставити жирну вічну крапку над “і” свого безталання. Раз і назавжди покінчити з дурнуватою головою і всім, що від неї смердить на цілий чорно-білий світ.
Холодний дощ кипів, вдаряючись об мої киплячі, засмолені мізки. Чорний кіт, всупереч своїй чортячій хитрості теплого затишку вигріб, наче з-під землі, на світ аж ніяк не Божий, всівся навпроти мого дев’ять поверхів від землі вікна і почав нахабно махати лапою: мовляв, вискакуй, побався у безсмертя, звільни дорогу тим, хто вміє і хоче битися, не засмороджуй й так загноєного слабаками світу... Стрибай!..
Я виліз на підвіконник, механічно перехрестився і попросив прощення у Бога за неможливість гідно прожити дарованого мені життя, ще раз, поглинувши в безчасся, переглянув бідну на земні радості стрічку мого життя, і ...
І хтось божевільно загримав у двері. Я востаннє глянув вниз – кота не було, сонце випхало з-над себе хмару і випустило ангелів на спраглі польоту душі мешканців забутого благами гуртожитку. На місці кота стояла маленька трирічна сусідочка, щиро сміялася на весь світ і привітно махала мені ручкою...