Я не міг травмувати дитини розляпаними по асфальту мізками... Не мав права... Особливо, перед вічністю... І я пішов відчиняти двері.
На порозі стояла зла-презлюща, вічна, ще “червона” вахтерка Клавдія Степанівна і важко дихала на мене цибулею з часником, яких в її понад стокілограмове тіло вміщається чимало.
Слухай, хрон, - почала вона, - спусти свою задницю до телефону, бо якась Яна з Полтави мене вже задовбала... Ти знаєш, скільки мені коштує отака вилазка? Але що з тебе візьмеш, окрім п’яних аналізів і дурного дякую... Ти би...
Однак далі я більше нічого не чув. Я летів до телефону на крилах надії, аби почути голос своєї коханої Яночки і, може... Може я ще комусь потрібен у цьому інколи кольоровому світі.
- Сергійку, ти? – тільки приклавши трубку до вуха, почувся її дивний-прегарний, схвильований, співочий голос весни. – Я мушу швидко, - якось дивно продовжила вона. – Я тебе кохаю! Я хочу тебе бачити! В мене рівно через п’ятдесят днів відпустка, я вирахувала. Ти до мене задзвониш в п’ятницю, двадцять дев’ятого, на мобільний чи на роботу і зустрінеш у Львові, добре?
- Так, звичайно, сонечко, - відповів я, хотів на емоціях наговорити так багато всього, потрібного і не дуже, але... Короткі гудки гострими, до червоного розкаленими голками, штрикали моє серце, і я... Я почав не тихенько, по-чоловічому, щоб ніхто не здогадався та не бачив, а на людях та голосно ревти на цілий світ, рвучи волосся на своїй безталанній голові.
Чого витріщились? Не бачите, воно п’яне? – розганяла цікавих Клавка, побоюючись, щоб після зміни їй не влетіло “за дисципліну”, адже вже давно була пенсіонеркою, а підступні конкурентки тільки й чекали проколу. Може, й того придурка-крикуна підставили.
Уже й не пам’ятаю, як добрався до своєї кімнати. Було соромно, гидко, було шкода цілого світу, а особливо, тих людей, які мали нещастя зустріти у своєму житті таке безталання, як я. І було нестерпне бажання випити… І я пішов на сусіди шукати спасенну «десятку».
- Дулю ти б від мене дістав, а не «десятку», якби я не бачила, як ти верещав. А то здурієш ще, - молилася гостра на язик сусідка Леся, якій, до речі, я ще не віддав п’ять гривень. – Тільки з однією умовою: випив – і в люлю. Ясно?
- Так, ясно, - по-солдатському відповів я і побіг.
Магазин був за рогом, метрів сто від гуртожитку, тепер він гордо називався супермаркетом... Я не йшов, не біг, і не мчав, я летів до нього на крилах відчаю, бо все моє єство не витримувало сорому сьогоднішнього дня.
Вам щось підказати? – ввічливо, по-европейському, запропонувала молоденька продавщиця, чи як тепер їх називають, поки я вишукував на величезній вітрині наших та закордонних “заспокійливих” ту, що з найменшим цінником.
“Пшеничну”, - сказав я. – Оцю, - уточнив пальцем, бо тих “пшеничних” було для шлунків від злидаря до нового українця.
Дати вам кульочок? – запитала дівчина.
Я завагався. Взагалі-то можна. Не нести ж ото захланно у руках.
Він безкоштовно, - уточнила вона.
Ні-ні, не потрібно, у мене є, - збрехав я.
Напевно, щоб остаточно мене добити, тільки я вийшов з магазину, зупинилася машина. Якраз та, що возила всі ці кляті роки на роботу мою задницю.
Сергію Петровичу, вас підкинути? – запитав водій. Мій, останній.
Вадиме, ти знущаєшся? – кинув я у відповідь.
Ні, справді, - якось знітився він, - сідайте! – і як колись, швиденько вистрибнув з машини і спритно відчинив мені двері.
Дякую. Дуже дякую, Вадиме, - тепер уже знітився я.- Але я вже прийшов. І ще: не признавайся більше до мене, добре? Нема вже Сергія Петровича... Є Бог зна хто... І шкода, що він був, той Сергій Петрович... Тримайся, - кинув я на ходу і пішов...
Ми всі за вами дуже шкодуємо... і начальство... і працівники... і я... – але я більше нічого не чув, я був повністю у пляшці, що з нетерпінням гріла мою пазуху.
Останнім часом я пив сам і з горла. Не зі жадності, ні. Так вдавалося уникати дурних розмов про всіх поганих, окрім підпилого оратора, і мимовільного рахування випитих склянок. Ще з часів порядності сидів у підсвідомості “контроль” не пити багато... бо так не гарно, і взагалі, про це можуть сказати дідусеві, бабусі, мамі, татові, дружині, тещі, і їм буде соромно за мене такого.
Я розтягував кайф. Навіть такі, безхребетні та останні вміють це робити. Бо є! Є те, що треба, стоїть на столі, красується! І є переконання, що не втече! Нікуди! Моє – і гайка!
І є Яна!!! Жінка, яка подарувала мені великий рай! Яка думала і жила мною, і яку я побачу рівно через п’ятдесят днів. Так що зі завтрашнього дня...
Хтось знову божевільно загримав у двері. Я сховав пляшку, зрозуміло. Однак не від жадності, ні. Так треба.
У дверях маячив сусід-професор, що мусив жити в гуртожитку завдяки своїм чотирьом донькам-скороспілкам та цілій аудиторії онуків. Віддав їм свої апартаменти. Ми зналися ще з часів мого успішного будування кар’єри, тож тепер, споглядаючи на моє життя-буття, він вважав, що має повне беззаперечне право на періодичне полоскання моїх мізочків з питань моралі та сенсу життя, хоча... Від чарчини, якщо в мене така була, не відмовлявся ніколи, а інколи... і сам згадував, що є там у нього щось в торбі несене для гостей, що обіцялись прийти сьогодні, і негарно навіть, якщо він поважний професор, якось без цього... але з розумним чоловіком йому приємно поспілкуватися і, якщо вони вже прийдуть, хай думає дружина, як приймати, недарма ж він стільки уваги майже ціле життя приділяв її самоосвіті... Дивак...
Ти бачив у дзеркалі свою харю? - після кількасекундного вивчання мене, почав професор. - Бачив?
Я перед самісіньким його намаганням гордо та переможно ввійти у кімнату зі всієї сили зачинив двері. І перед самісіньким носом.
Він не гримав і не говорив поганих слів на мою адресу – він тихо, по-професорськи образився та пішов собі геть, наобіцявшись, напевно, більше ніколи не заходити до цієї невдячної свині, якою був я, і яка у різні часи долі називалася по-іншому.
39
Мені нелегко. Я не вмію битись.
Моя душа купається в синцях...
А мій собака годен тільки вити
На безголовий куцохвостий шлях.
Я боягуз з сліпого цуценяти.
На грім загавкав – і заскиглив світ:
У горлі пересохло на співати,
В ногах поперебито на політ?..
Я дивився на пляшку і плакав (якою моя стокілограмова туша останнім часом стала мямльою). Я розумів, що самому мені не викараскатися. І я звернувся до Бога. Я згадав, як мене вчила бабуся, і щиро мовив: “А я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся”. Я благав і благав Господа, довго молив, а потім випадково прочитав у старій пошарпаній газеті, яка слугувала скатертиною і на якій красувалася оковита: “Крокуй спокійно серед гамору та поспіху — пам'ятай, який мир може бути у тиші...” А далі: “Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми. Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, — бо й у цьому є якийсь сенс. Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе. Радій як зі своїх успіхів, так і з планів. Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі. Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман. Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства. Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава. Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість. Зміцнюй силу духу, щоб у несподіваному нещасті стала для тебе щитом. Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність. Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам'ятай: ти — дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні — повір, що світ цей є таким, яким повинен бути. Отож, будь у мирі з Богом, що б ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення. У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій своєї душі. З усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями цей світ усе ж чудовий. Будь уважним і намагайся бути щасливим...
Цей текст, датований 1692 роком, знайдено у старій церкві в Балтиморі”.
Я сидів, дивився на пляшку і думав...
А коли топилася у світанку остання зірка, коли впертий самолюбивий сон нидів біля мого вікна з надією все ж пірнути у залякану тінями душу, коли за вранішнім туманом ховалася перша квітка дня, я більше не захотів бути слабаком.
Я був твердий, як щось ще невідоме. Зрадливі сльози загнав глибоко в горло – нехай там стоять каменюкою, лиш би не показувались на люди; зрадливі думки одягнув у всесильну одіж молитви, яку придумав сам, і Богом був сам; зрадливе серце більш-менш щиро похвалив, і воно сказало, що моє; зрадливий слух просто-напросто залякав, і він радо погодився не чути; зрадливий голос навчив говорити “так”.
А зрадливої долі нема. І я ступив на її стежину. Мені захотілося побачити світ очима, яким нічого не треба. Я захотів повірити, що те, що я мав мати, я уже мав. Я перетворився у вітер і відімкнув всі колишні заборони.
“Полети, моя пташко, туди, звідки все здається веселковим, і нехай “здається” буде правдою, тоді побався у жмурки з реальністю, підкупи її ціною навіть життя за п’ятихвилинний рай, збери всі свої енергії, пташечко-я, і, незважаючи на те, чорна ти чи біла, полети!”.
Я дав собі слово, що ПОСТАНУ ПЕРЕД ЯНОЮ ВОЛОДАРЕМ. ЦЕ БУДЕ МОЄЮ ТАЄМНИЦЕЮ. ОДНАК, АБИ СТАТИ ВОЛОДАРЕМ, Я ПОВИНЕН ПЕРЕКРЕСЛИТИ ВСІ ЗАКОНИ БУДНІВ... ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ПЕРЕМОЖЦЕМ, ІДИ СТЕЖКОЮ, ЯКОЮ НЕ ХОДЯТЬ В’ЯЗНІ КОГОСЬ АБО ЧОГОСЬ...
Я ЗМОЖУ, ЯНОЧКО, ОБІЦЯЮ ТОБІ, НАВІТЬ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ В МЕНЕ ВІРИЛА...
Коли гадюка перестає бути гадюкою, вона починає боятися самої себе. І це призводить до її гибелі. Пляшка впала і розбилася. Без моєї допомоги, але з чиїмось втручанням, переконаний. Ну й добре, я й так її вже б не пив. Принципово, бо заради Яни я стаю сильним...
Бо збагнув: не все втрачено...
40
Хворому достатньо поозиратися –
двоногі цілющі бальзами живуть поруч...
З самого ранку я втікав від себе вчорашнього.
Я присів на лавку у Львівському Стрийському парку та думав про життя, яке є таким, яким не мало би бути, але буде таким, яким я дуже захочу. По сусідству чоловік у розквіті сил, в костюмі та при краватці судорожно полоскав руки у своєму волоссі, шукаючи в голові пробоїну чи пухлину, не знаю, та жадібно попивав коньяк... На лавці навпроти майже сімдесятилітній чоловік (не дідусь, ні!) смачно цілував двадцятилітню, може, з маленьким хвостиком, довгоногу та пишногруду Русалку...
Сонце над нашими головами було одне...
Чоловік у краватці допив коньячок, випадково виглянув зі себе і побачив чоловіка з подружкою. П’яною заплітанкою наблизився до закоханих і прокричав:
- Чому така несправедливість? Чо-му?!!
Цілувальник якусь мить вивчав танцювальника. Потім спокійно та впевнено мовив:
- Чоловіче, моє життя постійно реанімувало мене стількома суперечностями, що я почав сумніватися, що воно моє. Поки не перестав реагувати... на суперечності. Тоді зникла реанімація та сумніви. Залишилося життя...
Той, що при краватці, довго дивився в одну, тільки йому відому, точку. Потім сказав “дякую” тому, що преспокійно цілував собі далі, і, на диво, превпевненою тверезою ходою пішов геть.
А я здогадувався: Бог спеціально підставляє мені підтримку.
41
Чому чоло під кулак...
Була неділя. Я блукав містом і думав про сина, про дружину, яку обіцяв собі не згадувати, та про Яну. І нічого не зміг собі надумати, крім головного болю. Минав гастрономи – боявся вигляду оковитої: вже що, а ця відьма добре володіє мистецтвом закабалення душ.
Раптом на вулиці здійнявся галас. Реалізовував свої приховані ораторські таланти якийсь дивак.
- Люди! - кричав він. - Присядьте і подивіться на мене. Я - великий! – дехто злякано мовчав, дехто ворушив пальцем біля скроні і зникав у тумані натовпу, дехто відверто ображав, вголос коментуючи аферу чоловіка. Однак ніхто не залишався байдужим.
Так, думайте! – продовжував дивак. - Думайте всі за мене!.. Але жити за мене я вам не дам!
Я стояв збоку і сміявся. Просто щиро тішився вмінням чоловіка привертати до себе увагу, в якійсь мірі навіть знущатися з “нормальних” людей.
Дивак помітив мою потішну та схвальну позицію, підійшов до мене і сказав:
Я маю право побути ідіотом. І нехай собі думають, що я повний, - та задоволений, ставши таким, як всі, чоловік пішов геть...
На його місці з’явилися інші. Так крокує по славнозвісній львівській бруківці життя...
Усе тече, все...
Нема часу, чоловіче, жнива! – відбивався кум-село від кума-міста. – Ото беремо квасу – і в поле. Гаразд?
Гаразд, - і запахло стернею.
Я добрів до вокзалу, сів в електричку і поїхав у село. Не міг стриматися – манило дитинство.
Ви куди? – запитала симпатична кондукторка.
В село, - відповів я.
Яке?
Будь-яке.
Жіночка почервоніла зі злості та стала негарною:
Ви маєте мене за дурочку?
Не маю, - я дивився їй прямо у вічі.
Тоді показуйте квиток.
Не маю.
Тоді платіть. Гроші маєте?
Маю. Але, розумієте, я – економлю.
Мені в... десь ваша економія.
Ви не запитали навіщо...
Що навіщо?..
Я економлю.
Ну, навіщо?
До мене має приїхати жінка, яку я кохаю. Здалеку.
Серйозно? – запитала кондукторка.
Серйозно, - відповів я, виловив у кишені копійки та подав бойовій упертій “рекетирці”. Досить грати дурника, а то вже ультраправі дідусі почали заводити баладу про хитрих нових, яких багато наплодилося в незалежній Україні від сперматозоїдів большевицької імперії. А поряд купа ультралівих – і маєш революційну ситуацію з плавним переходом від холодної війни до вагонних кулачних боїв без правил, де вікова та вагова категорії всім до одного місця, - Прошу. До найближчого мальовничого села.
То ви що, на рахунок жінки, збрехали?
Ні, чесне слово, - і я перехрестився.
Тоді поїдете безплатно, - і кондукторка, яка була теж симпатичною жінкою, і яка хотіла бути коханою, пішла тероризувати худенького дядька з важелезним мішком, і здерла з нього ще й за багаж.
Демократія! – всю дорогу молився дядько та скоса поглядав на мене.
А мені було приємно, що я ще не зовсім розучився грати дурня. В студентські часи він у мене був відмінником...
У вікні з’явилася стерня...
Стерня пахла моїм дитинством. Я ліг на купку соломи, що одиноким островом відпочивала серед широчезної ниви, і дивився в небо. Там бавилися усі звірята дитинства, яких навчив мене бачити дідо. Тільки тепер вони не загравали до мене, не кликали побавитися в лови, тепер вони - заспокоювали.
Я ніби заснув, а ніби – й ні. Та диво, раптом на спині усміхненого слоненяти-хмаруна, якраз того, якого не міг дорахуватися Петрик П’яточкін з комуністичного дитинства, хтось до радості знайомий махає мені рукою. І...
То був я. Але я - не прибитий та принижений, як останнім часом, а я – у миті щастя. Точніше, у вічності щастя. Я – (отой, що поряд) світився променями з бабусиних образів... І я здогадався - це мій Ангел. Я знав про це.
Ти знаєш, чому я вийшов до тебе? – голосом щастя запитав Ангел.
Ні, не знаю, - відповів я. – Але я радий зустрічі, - я боявся, що він зникне, раптово, як з’явився, тому поспішав зробити йому комплімент.
Не переживай, я буду, скільки треба, - заспокоїв він мене. – Я вийшов до тебе, тому що мені дозволив Бог, - відповів на своє запитання мій Ангел.
А... – я хотів щось сказати. Навіть не знаю що. Певно, як останнім часом, щось, чого не хотів...
А знаєш, чому Бог дозволив?.. – пауза. - Бо ти рідкісний нещасний безхребетний екземпляр. Вибач за плагіат (і забудь це страшне безхребетне слово, прошу), але я змушений прислухатися до тебе...