А я знаю, що я ідіот. Однак як це пояснити іншим, коли вони думають, що я нормальний?..
Відверто.
Багато-хто хоче виглядати нормальним. Виглядати – не значить бути...
Світ стає схожим на повію...
Стає!
О!
Годі! Давайте про інше й по-іншому...
Звикай, бо світом правлять емоції. Здоровий глузд є тільки в потребі поїсти та зі всіма природними наслідками шлунка...
Якщо в тебе з’явилося переконання, що ти ніколи не впадеш – ти вже послизнувся...
На цьому послизнулися й наші потоки свідомості... А може й не потоки... А може і не свідомості... Може, магії карпатської ватри вкупі з магією дружніх, майже братських душ, вдалося оприлюднити більш таємні одкровення сутностей людських, про які відверті аж до самозради сутності навіть не здогадуються? А може...
ПІДСУМКИ ПІДВОДИВ, ЯК ЗАВЖДИ, СТЕПАН:
- Живеш - тільки ВЖЕ, а відповідаєш за все прожите до “ВЖЕ”. Доганяєте?
Я згадав про вчора і післявчора. І про десять років назад і про двадцять. І схотів якось осучаснити минуле, провідчувати якось... Якось!!! І тільки згадав минуле, як книжку про щасливого Робінзона та заплакану Консуело... І подумав: МИНУЛОГО НЕМА!!!
І ЯКЩО Я ПОВТОРЮЮСЬ СТО РАЗІВ, то роблю так свідомо, БО ТАК НЕ ТІЛЬКИ ТРЕБА, А ТАК Є... А як є – художні задуми і мистецтва безсилі... Для задумів, а особливо мистецтв, ГОЛОВНЕ – НЕ ВІДКРИТИ АМЕРИКИ ПРО ТЕ, ЯК Є, А ПОКАЗАТИ “Є” – ПО-ІНШОМУ, ТАК, ЩОБ БУЛО ЦІКАВО ЗРОЗУМІТИ І, МОЖЕ, ПОВІРИТИ...
Те ми і робимо вже дві доби справжнього життя...
Що таке щастя, ви знаєте? – знову запитав Степан. І як поганий вчитель сам собі відповів: - Не знаєте, бо ніколи не були щасливими. Щастя – це свобода!
А свобода – у байдужості, - додав Ростик.
Хтось би сперечався, а ми не стали...
У горах народжувалося сонце...
10
Перспективи завжди тільки починаються...
На цей раз сонце зустрічало нас: замріяних, трохи сумних, утомлених, однак з променями світла в очах...
Ми прибрали поляну, подякували їй за гостинність та голосно сказали: “До зустрічі!”. Щоб пам’ятала і чекала...
Пахло спогадами і надіями...
Милосердний засекречений Ростик просився щось нести, та не було що.
До електрички ми добігали. Вагон був майже порожнім. Якась весела молода компанія по сусідству вчилася грати на гітарі та співати.
Їхнє бренькання виводить мене з рівноваги, - нарешті, після декількох нервових хаотичних рухів, сказав Ростик. – Я зараз ту балалайку викину через вікно. Разом із балалайкарем. Допоможете?
Нє-е, - заперечив Володя. – Ми спокійні. Медитуємо собі. Одне слово, повна нірвана. Вчися, хлопчику, бути сильним, поки ми живі, бо “сильний той, хто має владу над собою”. Хто сказав?
Мені все одно, - відрубав класний пацан.
Якщо тобі все одно, то тобі все одно – все. Тому не звертай уваги на таке миле та юне мистецьке товариство, як наші друзі з гітарою. А афоризм – Сенеки. Вчися, дитино!
Дитина таки не витримала й майже природно зірвалася на ноги.
Сядь! – владно наказав Степан. – Забув, як ми їхали сюди? Думаю, вони ще до нас недоплюнули і скоро недоплюнуть. Це комплімент. А не можеш не помічати – тоді терпи. Хто терпен, той спасен.
Ростик ображено (або вдавано ображено, він такий) дивився у вікно. Заспокоїлися й вагонні співаки. Нічого немає вічного: ні доброго, ні злого. Бо ми змінюємося, а час сидить собі спокійно у якомусь зручному кріслі в постмодерному театрі й на всі ці наші комедійні борсання дивиться.
Степан зійшов у Стрию, бо так швидше добереться додому. На пероні Ростик вийняв з кишені яблуко, розрізав його на чотири дольки, одну подав Степанові:
На, з’їж! – сказав.
Я не хочу їсти, - відпирався закарпатець.
Мусиш! – наполягав класний пацан.
Стьопка, усміхаючись, виконав наказ свого друга.
Ось цієї частиночки нам не вистачатиме, - зробив короткий влучний висновок Ростик, тим самим позбавивши нас ритуалу розпинатися на “до побачення” про вічну аж до гробу дружбу та повагу.
Степан подав кожному руку і по-братськи поплескав по плечу, аж Володя зігнувся та зайойкав.
Дякую, друзі, за два дні щастя. І пам’ятайте, - Степан не міг, щоб не повчити, - життя – це шлях, життя, якщо хочете, - це наші неповторні українські дороги: то яма, то канава, то на ранок металеві кришки люків на складах в приватного підприємця-металобрухтника, який не знає, де вони там взялися… Однак попри те – нормального необікраденого асфальту в нас все-таки більше. Просто, як те, що я кажу вам “до зустрічі”, - і закарпатець зник у вранішньому понеділковому натовпі.
Три четвертих яблука, як живий приклад минущості усього, змусили нас у роздумах про всілякі сенси життя та смерті промовчати до самого Львова.
Володя забрав зі стоянки свого пошарпаного “Жигуля”.
А ти що скажеш? – сумно запитав я, коли він сидів у вже заведеному, тремтячому від спокуси руху, автомобілі.
Дайте мені мою дольку яблучка, будь ласка, - і Володя попрямував до своєї сонячної Одеси.
Рідний неповторний Львів повернув мою бідолашну голову у страшну реальність... рідкісного щастя людини суцільних формул-2 залишитися наодинці з собою... Перегони без суперника закінчуються тим, що не наздоганяєш навіть самого себе... Так якось виходить, майже само собою... через відсутність... ворога...
Як хотілося б, щоб усе, що зі мною зараз відбувається, було життєвою акробатикою, однак... насправді – елементарне ходіння. По мукам. Сказано, подумано – ні в сьому, ні в тому собаки не з’їдено... Простенькі новини та асоціації. Однак: на мій спортивний загальний розвиток – правдиво. На правах роздумів. Ображеним або неправдиво зображеним професіоналам до суду не подавати, бо я – художній твір. А твір... з нього візьмеш тільки те, що сам захочеш... Взагалі-то я, як бачу, міг би бути й успішним юристом, тільки... не в країні... вічних законопроектів... Що я мелю?... А що хочу?!! Принаймні собі?! Гос-по-ди... по-ди- вись, що щось витворяє зі мно-ю... без ме-не... жа... (“...х ” чи “...ль”?).
З власного життєвого досвіду я підмітив два яскраво виражені види дурнів: один, той що думкою радіє, а другий – той, що від думки страждає. Я, напевно, з елементами сього й того, тому дуже важко піддаюся лікуванню... Отаке, виявляється, може надумати людина за долю якоїсь секунди.
Ми зосталися вдвох з Ростиком: він – з цікавими планами на день, я – з безціллю.
Ну що, Сергійку, до роботи! Ти куди?
Н-не знаю, - зізнався я. – Ні-ку-ди!
Заспівав “моцарта” Ростиславів мобільний телефон.
Добре. На Привокзальній. В “Діаманті”. Через десять хвилин. На десять хвилин – не більше, - діловито мовив Ростик. А потім звернувся до мене: - Один талановитий, молодий та перспективний поет напросився до мене на ділову каву. Тож запрошую тебе. Гаразд?
Не просто гаразд, а спасіння. До вечора буде менше, - відповів я.
Тільки без драматизму. До вечора, до ранку, до завтра, з понеділка!.. Та ніколи! Минулого нема! Принаймні для розумних людей... Зрозумів?
Як можна драматизувати трагедію, Ростику? Нонсенс, - я плаксиво посміхнувся. – Минулого нема, однак є я! – додав я. – Зі всіма вперто живучими хробачками, яких медики розумно нарекли нервами, якими керує якась тіньова підсвідомість.
Підсвідомості дай якогось розумного хабара і вона стане свідомістю. Нерви законсервуй на холодну зиму, коли вимкнуть опалення через чиїсь віртуальні борги чи примху погоди, чи непатріотизм голодних пенсіонерів. А зараз – суцільне безнерв’я. Це єдиний спосіб не тільки вижити, а по-справжньому зажити.
Ти такий мудрий! – дорікнув Ростикові я.
Якщо ти, Сергію, це, нарешті, визнав, то прислухайся до моїх, на перший погляд, безперспективних порад, які, насправді, є найперспективнішими, - вдирався у мою черепну коробку Ростик. – До речі, я навчився цього у свого покійного діда. Він казав: якщо щодня робити щось – буде багато. Головне – знайти на свої руки “щось”... І не жаліти себе. Дід, до речі, прожив до ста. І помер на грядці з огірками, якими, теж до речі, цілу зиму зі вдячністю смакувала вся родина...
Потрібно визнати, що Ростик говорив правду. І мушу визнати, що правда ця відбивалася від мене, як м’яч від футболістів львівських “Карпат” взірця другого кола чемпіонату України 2003/2004 років. Тобто, знаєш, що треба робити, нібито хочеш, і Бог мав би допомогти, але... не вмієш. Тому нічого й не вдієш. І дістаєш ляпаса зі сітки власних безпорадних воріт, і відчуваєш себе овечкою, і чим більше відчуваєш, тим голосніше мекаєш на сміх глядачам, курям, і на виття розтерзаної рідної душеньки... І скочуєшся з ганьбою вперше у першу лігу…
Ми відчинили двері “Діаманта”.
Поки я губився на недотоптаних стежинах своїх роздумів, припурхав на крилах якихось напевно дуже вдалих рим молодий та перспективний, емоційно відрекомендувався Сашком Приблудою, і зразу ж почав говорити тост за... премудрого Ростислава Івановича, звичайно! Прізвище, чи псевдонім, не знаю, пасувало поетові на всі сто. Значить, не доля шукала його, а він, молодчина, знайшов сам даровану Богом, й насолоджувався кожним кроком свого призначення...
Дві четвертих яблука одиноко лежали на тарілці.
А можна мені кусник? - попросив Сашко.
Ні, не можна, - заперечив Ростик. – Це яблуко магічне. І наше. Ясно?
А що тут темного. Магічне так магічне... Але я вперше чую, що яблука бувають магічними.
Магія, дорогенький, не у самих предметах чи словах, а в тому, скільки і якої душі в них вкладено. Зрозумів? – Ростик засміявся, напевно, щоб не образити молодого та перспективного.
Аякже, - відповів Сашко. – То як на рахунок моїх віршів?
Якщо щодо, то декілька є дуже непоганих, і ми обов’язково їх надрукуємо, а якщо на рахунок, то одержиш ти за них, чесно кажучи, дулю. Але з маком.
Я працюю на перспективу, - скривився молодий поет. – Дякую.
Ростик ще випив кави, а ми з поетом по п’ятдесят коньяку. Потім Ростик сказав:
Вибачте, будь ласка, я мушу бігти, – він з’їв свою дольку нашого магічного яблука та погнав додому вмиватися та переодягатися. - Бо робота, робота і ще раз робота, до того ж – цікава робота, - пояснив він.
Як людину міняють обставини! Ростислав зовсім не був схожий на Ростика в горах. Діловий чоловік, а не якесь побрехенське ображене ляпало-діставайло. Молодець!
Поет згадав, що теж спішить, чемно відкланявся і вручив мені, на всяк випадок, свою пом’яту візитівку.
Я залишився сам на сам зі своєю долею та долькою магічного яблука. Я не мав куди подітися. І я пішов на вокзал, сів в електричку і поїхав назад в гори...
11
Якщо двері відчинені, значить, у тебе в кишені ключ...
Я стояв на порозі дідової хати і мовчав. Старий мене помітив, коли повернувся з гарної країни якихось усміхнених спогадів. Так я здогадувався, спостерігаючи його щасливе обличчя.
Скажи щось доброго, - звернувся він до мене.
Можна я у вас трохи поживу? - запитав я.
Чого б це? – здивувався дід, хоча, я впевнений, він знав усі “чого”, з якими до нього приходять люди.
Треба трохи втекти від себе, - ляпнув я штамповане і примітивне, та самолюбиво виправдальне, на додаток. Аж соромно стало...
Іван підійшов до печі, взяв глечика, налив два горнятка якоїсь густої паруючої рідини, а потім запропонував:
Чаю вип’єш, цілющого, на травах? – і не чекаючи моєї згоди, додав: - Від себе, дорогенький, ти не втечеш...
Чому? – вирвалося у мене.
Дід голосно сьорбав чай і деякий час не звертав на мене уваги. Потім мовив:
Бо тебе нема.
Як нема? – здивувався я.
Дуже просто. Дасть Бог – зрозумієш.
А я майже здогадувався, що я – не я, і втікати я хотів не від себе-я справжнього, а від себе-когось випадково чи ні допущеного бути співвласником особоньки, яка все ж таки носила законне паспортне ймення Сергій Шукайло. Дійсно, не треба ні від кого втікати, бо – дарма, бо боягузів завжди наздоганяє страх, який навіть не вміє бігати, бо йому й не треба. Він просто вміє бути. В тому числі – собою, справжнім.
Дід голосно пив чай і голосно... мовчав.
Чому ви нічого не кажете? – не витримав я.
Хто від вовка втік, той і на малюнку його боїться. Треба перемогти хижака - і він більше ніколи не з’явиться у твоєму житті. І так зі всім і всіма. І завжди. Так і з собою.
Мені стало соромно. Старий дід учив молодого здорового бугая бути сильним.
Вибачте, я щось не те запитую, - як школяр промимрив я.
Чому? Спитаєш – сором на годину, не спитаєш – можеш на все життя осоромитися, - заперечив дід.
Досить, уже осоромився.
Нічого, хто не помилявся, той не знає радості пізнання.
Я ж вірив, що роблю все правильно.
Правильно. Була б віра, боги знайдуться.
І я, як виявилося, не помічав власних помилок.
Треба розум мати, щоб помічати власні помилки. Образливо? – запитав Іван.
Ні, сумно й страшно... Бо хоча я й був суворим, однак довіряв людям – це одна з помилок.
Розумний з усіма знається, та ні з ким не братається. І довіряє тільки друзям, а не колегам.
Я завжди казав те, що думав, без лукавства та...
Як розумна голова, то губи стулені.
Я вчився, працював, як божевільний, я знав майже все у своїй роботі.
Хто все вміє, з того доброго майстра не буде.
Однак мене недооцінили.
Добрий лікар хворих не шукає.
І підставили.
Варто одному псові брехнути, як всі інші підхоплять. А диявол може навіть під брамою жити.
І найстрашніше, повірили брехунові, чи брехунам, навіть не знаю.
Погана музика тим і бере, що гарну глушить.
І мене ніхто не захистив.
Краще на палицю спиратися, ніж на людей.
А чому?
Чужих таємниць краще не знати.
Я старався все зробити найшвидше і найкраще.
Хочеш швидко зварити – вари на малому вогні.
І полетів у прірву.
Мавпа теж часом падає з дерева.
Я вдруге б такого не пережив.
Чорт, з яким уже зустрічався, добріший.
Як бути?
І в пеклі люди живуть.
З чого почати?
І поразка може стати перемогою.
Коли б знати, що вранці чекає, звечора б помер, - це вже я, у дідовому стилі. Якось само підійшло – я аж запишався собою.
Так. Однак, світ – це млин, який все меле та меле.
Чому ж тоді іншим щастить?
Дивлячись на чужу долю, подумай про свою. І заспокойся: не було б хмар, то й сонце не давало б радості.
Я нічого не вигадував. Я тільки пішов, не сперечаючись.
Розумний і піде не сперечаючись.
Зате, Іване, я ніколи не думав, що можу бути таким безпорадним. Від моєї колишньої впевненості майже нічого не залишилося...
Чим яскравіше світло, тим глибша тінь. Це нормально. Навіть добре. Так є. Бо і пекло і рай – усе в душі людській.
То що, чекати дива, поки душа захоче скуштувати раю?
Якщо потрудишся зварити, то покуштує. Бо мотика, якою весь день працюють, блищить. Старайся рай створити сам. Без рук Бога, але за його присутності.
Тобто?..
Якщо диву не дивуватись, то й самого дива не буде.
А гроші?
Гроші ростуть на дереві віри та терпіння. І байдужості. Як не дивно.
Я терплячий. Повернуся до міста і відкрию справу. Поки що маленьку... На початок грошей вистачить. А з часом докажу всім!...- на емоціях лепетав дитсадковим Сергійком я.
Не спіши. Навіть віщун не знає власної долі. Лишень пам’ятай, що і метелик живе ціле життя.