Я вам ще не набрид?
Вже, - спокійно відповів дід, і я не міг зрозуміти, чи він говорить правду, чи...
Я просто хотів висповідатися... – хотілося зализати рани відвертості.
Якщо переді мною – тобі прощено... – сказав Іван і пішов мити наші горнятка.
А мою увагу привернула маленька картина на дідовій стіні поряд зі старою фотографією дружини та новенькою сина зі сім’єю. Квіти на цій картині здавалися живими. Бачилося, що вони ворушаться від найменшого подиху вітру через відчинене вікно.
Гарні квіти, - звернувся я до діда, сподіваючись почути ще багато цікавого та розумного з життя маленького шедевра.
Квіти на картині не пахнуть. Пішли в гори, - вкотре за вечір “обламав” мене дід, як би не забарилися сказати мої друзі. І старий, знявши з дверей свою торбину-оберіг, попрямував до дверей.
Я дивувався його впевненій ході плаєм. І я згадав:
“Ніхто не думав побачити у ньому Івана Миколайовича, поважного директора школи. Він ішов собі зі закиненою на плече торбиною, реліквією, з домашнього музею, яка бачила ще, напевно, кріпацькі хліби, і співав. Усе відспівувало, бо розуміло – йде душа. І ховалися у найвіддаленіших закамарках лісів блуди-забіяки з усіх горів, і сиділи там злякано та безпорадно, бо він, ІВАН – знайшов у собі сили побачити світ тільки своїми очима. Герой! Нема в горах таких оберегів, щоб навішати йому на душу. Бо нема...
А наступного дня у його хаті поселилася багатодітна сім’я Гірняків, разом з онуками.
- Я відмовлявся, як міг, - пояснював усім старий Гірняк, - але він сказав: “Я сказав”, розумієте?
І всі розуміли. Якщо директор сказали – так було.
Відтоді дід Іван високо у горах, років уже двадцять, у затишній, збудованій колишніми учнями хатині”, - так розповідали майже всі у селі. Як легенду, завчену напам’ять ще з пастушиного дитинства.
А дід – не змінився! Роки не вплинули на його душу.
- Ходи завжди сміливо, але під ноги дивись, - тільки застеріг мене мудрагель, як я опинився в обіймах двох колючих смерічок.
Не літай, поки крила не виросли, - глузував з мене Іван.
Я ще намагався жартувати, хоча потовчена спина вимагала принаймні кисло скривитися:
Ви наврочили, - сказав я.
А ти чому піддався. В горах, насамперед, треба слухати гори.
Як гордо і смакуючи життям вмирало сонце!
Коли по вершинах хочеш ходити, навчися наперед лазити, - бубонів собі під ніс дід.
Коли? – вирвалось мені.
Не коли, а де. В голові. – І додав: - Давай присядемо.
Іван з-під лоба дивився мені прямо в очі – проникливим поглядом новоявлених знахарів з рекламних плакатів:
Ти впав з вершини. І тобі важко. Але ти не повинен себе жаліти. І боятися не повинен. Битий пес тіні лякається. Знаєш?
Знаю, - відповів я.
Ти повинен стати небитим. Багато було таких, які тільки хіба що на Богові не їздили, однак... вище себе не виросли. А ти ще не доріс – і в цьому твоя велика перевага. Тому чекай: не пхайся, де тебе не треба, та не пхай, що само котиться.
Я обдумував почуте, дід приховано дрімав, мені не заважав.
Потім я не витримав:
- А знаєте, що я побачив, сьогодні, в горах?
Не знаю.
Коли вмирало сонце, ви молоділи.
Помиляєшся. Я молодів, коли народжувалися зорі. Бо молодість – тільки в народженні, - повчально мовив Іван.
День народної творчості добігав кінця. Ми поверталися додому.
Ти зрозумів, що твої проблеми не нинішні та не твої? – серйозно запитав дід.
Так, – відповів я, – зрозумів. Дякую.
Бо справжнє багатство – у байдужості! У байдужості до того, що нашіптує тобі власна голова, приналежність якої до тебе лише у тому, що вона мешкає на твоїй шиї! І до цього треба прийти самому, адже нав’язане прозріння – темрява.
А... – знову прокинулися гори запитань.
На добраніч. Ти спиш там, - дід показав на лаву у кутку. – Ламай собі голову сам. І так не зламаєш.
?
Бо так.
Спати не хотілося.
Може?.. – я вийняв з сумки пляшку доброго вина і показав дідові. – Для кращого сну, га?
Аби думки не мучили, а без ласощів засну, - відрубав Іван.
На сон грядущий я подумав, що дід уже здитинів на старість, казками мене годуючи, і що він мудрець, світ якого не бачив. І я такий самий, тільки на кілька тисяч байдужостей молодший.
12
День погладжування проти шерсті...
Наступного дня діда як заклинило – мовчав зі самого ранку. Моє намагання розговорити старого тріщало по всіх швах. Урешті я ще покрутився навколо Івана безпорадною мухою в окропі, впевнено скапітулював, склав крила і пішов на дно, потім знову перетворився у Сергія Шукайла і махнув рукою на дивакуватого мовчуна. Пішов в гори й думав про те, що почув учора.
Суперечність їхала на суперечності та поганяла суперечністю. А я хотів готового рецепту, як одним махом вирішити всі проблеми й стати щасливим. А такого, напевно, - не є. Треба вибирати самому. Легко сказати, - вибирати, насправді ж: страшно і ліньки. І все. Галасуй не галасуй, все одно одержиш те, що сам собі створиш: інтуїцією, рішенням, потом та... кров’ю (дай Боже, щоб тільки своєю). І ще, напевно, багато чим, що приховано-мудро зветься “тощо”.
Гриби самі знаходили мене, всі на підбір стрункі та мускулисті. Я скинув сорочку, зімпровізував торбину і гордо вертався хвалитися своєю здобиччю. Дід Іван навіть не моргнув оком. Після такої реакції біляки з витвору мистецтва моментально перетворилися у звичайнісінький продукт харчування. Двоє моїх знайомих пастухів розпалювали вогонь.
О, буде файна юшка, - мовив безвусий Дмитро. – Молодець.
Мене ж цікавив тільки дід, правильніше, його хитра, вперта гра у мовчанку, хотілося вірити. У гру. Я знову трохи покрутився навколо Івана, але вирішив не уподобатися двічі ступаючому на граблі – мовчав теж, тільки весь час “випадково” і раптово мій всюдисущий ніс на якусь мить випереджав куди треба сущого носа діда. Це називається по-вченому – тактика. Іван тримає у руках паруючого чайника з цілющим напоєм – я збираю моментально всі горнята й біжу їх перемивати. Іван підходить до колоди, щоб нарубати дров – мені ж негайно потрібна сокира, щоб зішкребти зашкарубле болото зі взуття. Іван тихенько підходить з гребенем до овечки – я відпрацьовую з Мухтарем життєво необхідне собаче вміння приносити палицю... І так далі, і ще ціла купонька безобразливих примітивних тактичних ходиків.
Дід вперто не реагував. Пастухи щиро тішилися таким цирком і після кожного проколу штрикали мене на дідів манер колючою народною творчістю. Врешті я відступив. Не здався, ні, просто тактично вирішив вичекати підказки тієї ж підпільної підсвідомості.
Після смачнючої юшки Іван перший покинув вогонь і пішов у хату.
Чому він такий? – лишень запитав я своїх нових друзів.
Значить, так треба, - без вагань відповів вусатий Петро.
Я не такий наївний, щоб не здогадатися, що мене, зцивілізованого дикуна, нетрадиційно чомусь вчать. “А чи потрібно воно мені?” – з такою думкою я й пішов спати. З думкою і з прихованою в обіймах вухастої ночі усмішкою на вустах – все-таки день вдався.
13
Якщо хочеш бути вільним, вір тільки в Бога...
Бог зажди у тобі...
Дійсно правда: що день прийдешній нам несе не знають, напевно, й такі кмітливі віртуози, як святі на небі, що ліплять горшки – бо ніяка влада над умами не збагне маніакальності звивин людини, яка стала ВІЛЬНОЮ. Не второпає у всьому – за, при і біля всіх.
Ще тільки думало смеркати, а я вже шизів від старого (трохи негарні слова, однак стан передано правильно). Дід в прямому розумінні слова мене переслідував – носився біля розтерзаного ним же чоловічка крок у крок і повчав, повчав, повчав... Не втихомирювався ні на секунду. Вкапував у мою бідолашну голову віковічну народну мудрість і свій в горах назбираний незбагненний досвід... Однак за законами матінки природи все колись тю-тю, тобто закінчується. Втомився й Іван, або просто пожалів мене, або просто виконав, що задумав, так чи інакше – замовк. Покарабкався на вершину молитися Богові, Якому, складалося враження, він нічого не давав, тільки брав, брав, брав у бідолашного Всемогутнього.
Я сидів на колоді й насолоджувався незвичною для моїх вух тишею.
Вечір наївся забудьків та пішов спати, народилася нова меланхолійна ніч – що ні з губи мови, ні з неба вітру... А я, маленька людина з великої планети Земля, не міг ні забутися, ні вже й мовчати. Бо життя моє – суцільна пам’ять, думки та розмови. На вчинки - залишаються миті, і то, якщо до якогось вчинку тебе допустять вічні сумніви, породжені тими ж всемогутніми думками та ідіотськими балачками-навантажувайками.
Я вкотре прокручував у голові те, що почув від діда...
Хто спить, той не грішить, - повчав Іван, - а яке життя, такі й сни...
І це й те мені не пасує. Тому чекаю світанку, як Божого змилування. І згадую...
Ну скажи сам, що тобі бракує? – запитав Іван мене під час світанкового, скупаного росою, збирання грибів.
Не знаю, - відповів я. – Напевно, спокою. Особливо – душевного.
Спокій – смерть. Для щастя людині потрібен затишок. Особливо, в душі. Але обов’язково рух. Рух, рух і ще раз рух!!! Бо інакше – байдуже ракові, в якому горшку його варять. Життя – це книга, яка не має часу на роздуми.
Старезне дерево поруч навіть у повне безвітря то покашлювало, то постогнувало.
Чуєш? – запитав Іван.
Чую, - відповів я. – І що?
Хворі щасливими не бувають. А недуга починається з журби. Ти схожий на нього, - дід махнув рукою у бік дерева. – Єдина відмінність: дерево страждає від старості, а ти від тупості.
Знову ображаєте?
Коли кіт хоче зловити мишу, він пазурі ховає. Тому ні - не ображаю. Я добрий кіт, - засміявся дід, - і позбавляю тебе тягаря зайвий раз шурупати мізками. Бо над солодкою мовою варто двічі подумати. Знаєш?
Я знаю тільки одне: після розмов з вами спокійно можна писати дисертацію “Вплив усної народної творчості на життя людини”, - і додав: - Хочу їсти.
Краще гарний настрій, ніж солодкий пиріжок, - тішився з мене дід. – Чур, сьогодні юшку вариш ти! А знаєш, хто такий Чур?
“гей срібний шнур, збігаються нори в студений чур”, - процитував я Федьковича.
Ні, не джерело. Я запитав “хто?”, а не “що?”.
Певно, якесь опудалко з міфології.
У міфології опудалків не буває. Тож дізнайся! До речі, хочеш багато знати, - сказав Іван, - вчися спершу розуміти... І вчися у небагатьох… Сміття в голові потрібно тільки тим, хто розгадує кросворди.
Кросворди? А як же ерудиція? – дивувався я.
Ти вважаєш, що знання столиці Конго – ерудиція?
Ну, побутує така думка...
А повинна не побутувати, а працювати… Шукати, падати, вставати, розчаровуватися, перемагати… Повторюю: ру-ха-ти-ся…
Добре, а як знайти найкращого учителя?
Шукати, - впевнено відповів Іван.
І все?
І все.
А як знати, який найкращий?
Відчуєш.
Висновок: не забивати собі голову дурницями. Правильно?
Правильно. На дурниці мало одного життя. Треба сотні. Тому треба знайти свою дорогу, вивчити все про свою дорогу, зрозуміти свою дорогу і жити, як літає птах.
А як літає птах? – я мимоволі підніс очі до неба. Гордовитий яструб насолоджувався польотом.
То як літає птах? – запитав Іван.
Легко, красиво і... вільно, - відповів я.
Це був тільки ранок. Уранці ще була бесіда. Далі – суцільний дідів монолог. Однак його я ще не переварив. І зараз не хочу й не маю сил займатися куховарством. Зараз мене хвилює тільки одне: чому я такий емоційно-неврівноважений, і чому я дав дідові себе добити, і чому я так боляче зреагував на закид діда, що я - ... ? Гидко і соромно згадувати. Напевно, правда...
А хвилює мене, як бачу, не тільки одне...
14
Напийся, щоб прозріти...
(порада третього)
Мені снився страшний сон. Я бачив, як дід у моє горнятко до традиційного цілющого чаю на травах спокійно підливає отрути, потім спокійно подає мені напій, а я - знаю, що п’ю свою смерть і… приречено п’ю, бо не пити не маю сил… Іван бере мене за руку і веде до лави, на якій я ночую, я лягаю і думаю, що жорстоко людину перед смертю класти на такі тверді дошки… А дід стоїть наді мною в голові, як смерть з косою…
У жахах я прокидаюся – наді мною стоїть дід зі своїм чаєм і посміхається:
Я прийшов миритися, - сказав. – На. Попий. Цілющий, на травах.
Не отрута? – спросоння запитав я.
Напевно, я переборщив з наукою, - засумнівався Іван. – Але нічого – виживеш.
Справді?
Аякже. Тільки оклигувати будеш довше.
Тоді спершу ви спробуйте.
Не розумію, - здивувався дід.
Надпийте того... чаю, - уточнив я.
Дід зробив декілька ковтків.
А я вже думав, що бачив віщий сон, - мовив я і переповів дідові побачене “пророцтво”.
Вперше я по-справжньому побачив, як гарно сміється Іван.
Ми поснідали хлібом з молоком.
Молодець, - сказав дід, коли ми всілися до сонця на колоді. – Ти виявився набагато сильнішим, ніж я думав. Я задоволений.
Чим? – запитав я.
Цього тобі не треба. Тобі достатньо того, що ти знаєш, що ти достатньо сильний. І що я задоволений.
Дякую, - сказав я.
На здоров’я, - відповів дід.
А ви, попри експерименти з прикушеним язиком, любите повчити, - підморгнув я до Івана.
Це моя професія. Я не тільки люблю повчити – а ще й умію, - засміявся дід.
І тому мали проблеми в школі з керівництвом? – легенько кольнув мудрагеля я.
Брехня! – випалив Іван. - Проблеми мало керівництво. А я – мав переконання. Я відмовлявся бути калічителем. І залишився вчителем.
Не розумію...
Якщо коротко, я відмовився створювати проблеми собі, дітям, батькам, усім. Тобто... перестав ставити оцінки. Постійне оцінювання породжує злидні. Суцільні. Духовні, душевні, матеріальні, ще якісь там. Бо справжню ціну будь-кого й будь-чого знає тільки Бог. А люди... Не дарма одну й ту ж подію кожен оцінює по-іншому. По-своєму. Оцінює маніакально. Оцінка, як правило, не влаштовує. Маніакально хочеться її змінити. А так, як хочеться – не вдається... Тоді оточуючі стають ворогами, а сам оцінник – безпомічним маленьким прихованим шизофреніком. У той час...
Життя проходить повз, - захотілось проявити передбачуваність мені.
Правильно. Як ти думаєш, чому буря тоді не зробила з мене тимчасового пошарпаного повітряного змія, зробленого поспіхом на уроці трудового навчання, бо план?
Ви мені вже казали. Ви були байдужі до того, як люди оцінюють бурю...
Більше того, для мене бурі не було. Я в той час спілкувався з Богом...
І що Він сказав? – невдало зіронізував я.
Дід з-під лоба глянув на мене. В його очах на мить перемішалися злість, розчарування і впертість. Проте заправлені любов’ю.
- Чому так буває? – поспіхом виправився я.
Що буває? Нічого ніколи не буває! – нарешті дід трішечки, капельку випустив на люди погано озброєну, правда, але злючку.
Ну, - розгубився я, - з оцінкою.
Не буває, а є. А є тому, що душа і розум так дружать, як пес з котом. Як кіт з мишею. Як сонце з хмарою. Як світло з темрявою. Що ще... Все одно всі ці порівняння слабенькі. Єдине, що єднає душу з розумом – так це наше тіло.
Я завжди шукав гармонії душі та розуму...
І що, знаходив?
Поки не так часто, щоб можна було похвалитися.
Бо нічого не треба шукати. Бо гармонія є! Сама по собі. Як душа сама по собі. І розум сам по собі. Гармонія – це коли розум не ґвалтує душу, а душа наперед не уявляє себе зґвалтованою... Здається, я висловився трохи доступно.
Я мовчав і ловив у минулому зґвалтовані будні і свята свого життя, саджав їх, потерпілих, в клітку, заварював їх там навічно, щоб боялися і поважали...
Дід дивував мене постійно тим, що його нічого не дивувало. Здавалося, він має якусь універсальну книгу-рецепт на всі випадки, припадки і відпадки життя.
Що ви читаєте? – якось запитав я.
З того часу, коли в горах – нічого. Принципово. Тобто, принцип в тому, що дуже хочу читати – а не читаю. А колись – перечитав усе, що міг і не міг, хотів й не хотів, і що треба було і не треба. І завжди вірив книжці. І ставав іншим. То кращим, то гіршим. І мало часу залишався собою. Тепер вірю тільки собі і Богові...