А Едик – не пив, він тільки вдавав пиття та проголошував тости. Усі – за нас!!!
Мені “пощастило” сходити до вітру під сусіднє дерево від обвітреного Едиком. Причому, знати про випадкове сусідство поважного бізнесмена, за попередніми розрахунками мінливої долі, мені не передбачалося. Однак для деяких підприємливих панів, що є творцями не тільки своєї долі, а й доль багатьох талановитих та перспективних, змінити якесь там “судження” лишень маленька примха.
Чого ти весь час якийсь кисломолочний, Сергію?.. Хворий? По тобі не скажеш. А якщо ні – то все єрунда, – дотепно хвилювався за мене Едик.
Якщо треба комусь заїхати в чоло, то ні. А якщо треба захистити себе від власних думок - то так, - різко відповів я. З надією, що справивши нужду, бізнесмен далі побіжить щебетати тости і накачувати й так уже перекачане товариство.
Не розумію.
То добре.
Він стояв переді мною. Лоб у лоб.
Погано. Для тебе, - повчав Едик. - Бо я не розумію твоєї напівпідпилої білєберди, а ти не хочеш збагнути основного принципу щастя...
Едик мене злив.
- В Багдаді все спокійно! Отак... – і бізнесмен зник у кущах.
Якщо розруха, голод, бомби, автомати, терористи й ріки крові, різнокольорової за національністю, та калюжі сліз у різних куточках планети – спокій, то я впав з полуниці й серйозно пошкодив той клаптик світу у собі, який відповідає за нормальність.
Це зразу...
А потім...
Та ж Едик казав правду! – прозрів я. Адже наше життя – суцільний некерований Багдад. І якщо з таким багдадом воювати, він тебе підступно заведе в непрохідні нутрощі свого голодного на хліб та до зубів озброєного шлунка і поб’є за всіма законами модерної, з кожноденним пост-, війни. Багдад потрібно ігнорувати, тоді буде все спокійно, а тоді... може, і щасливо...
Сергію!
Мене хтось звідкись кликав. Метеликом я попурхав на вогонь. По дорозі зустрів Олену. І ми, обнявшись, покривуляли до голуб’ят біля вогнища.
Нахабно затріщала гілка, Надя з філологічного дуже злякалася і міцніше притулилася до Сашка.
Боїшся? – запитав він для годиться.
Ага, - для годиться відповіла вона.
Давай ще трішки. Для сміливості, - запропонував Сашко і налив повний.
Давай, - подала склянку Надя.
Ми з Оленою приєдналися до них.
Сміливість з’явилася приємним дозамакітренням мізочків. Талановитий поет ніжно цілував розумницю студентку, навіть намагався признатися їй в коханні, навіть віршами, але в самий пік почуттів йому стало зле.
Ти куди? – здивувалася Надя, коли Сашко незграбно силкувався піднятися на ноги.
Й-й-я зараз, - ледь вимовив він і щез у темряві.
Ми ще трохи попили, потім пішли шукати Сашка...
21
Між тут і там є одне маленьке сильне “і”,
над яким стоїть крапка ...
А потім – мене знову перестрів Едик і сказав, що хоче поговорити, якщо можна.
Звичайно, - “щиро” відповів я.
Тільки мене не перебивай. Добре?
Постараюсь, - мені було цікаво, бо дивно. Бо Едик виглядав трохи схвильованим.
Ти не любиш цілий світ, а мене трошки більше, - розпочав великий психолог пан Грішер. - Я хочу тобі прояснити чому. “Чому?” – в свою чергу рвешся запитати ти, однак мовчиш, бо обіцяв мовчати. І правильно робиш, молодець! Бо це одна з причин, через які Едик вирішив сказати більше, ніж треба. Тож відповідаю: ти, одвічний відмінник, провалив мету і не можеш собі цього пробачити. Так, мета – це класна штука, - продовжував Едик, - але це повна хреновина. Повір людині, яка має все, щоб достойно померти, не кажучи вже про те, щоб купити, що потрібно, за життя. У мене було стільки мет, і всіх їх, на диво, я досягав. І що? Після кожного досягнення я помирав! І якщо б я вчасно не став настільки мудрим, щоб придумувати собі проблеми, які терміново, вже треба було вирішувати, я б давно був рогатим, зі заповітом на дружину, двістікілограмовим пацієнтом якогось відомого психіатра чи психоаналітика, чи цілителя-шамана десь на Канарах чи в психоаналітичній Австрії, який би доїв мене разом з перекладачем, як мінімум, поки... проблем не напридумувало б мені саме життя... Які, до речі, безпомічній туші, в наймовірнішій перспективі, допоміг би вирішити сам Господь Бог, правда, за допомогою своїх родичів, яких Він у недалекому, як для нього, минулому скинув з Неба заради святого спокою... Не брешу тільки тобі, бо вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. І вмієш підозрювати себе... Дивуєшся? Добре робиш. А раз добре робиш, то з часом і будеш мати. І правильно ти сумніваєшся, мовляв, навіщо якомусь кучерявому Едикові українська поезія, адже він не ідіот? У тому й то вся сіль, а, радше, цукор, Сергію... Поезія мені як поезія - до одного місця. Мені потрібні люди, які б постійно повторювали, що Едуард Грішер - супер з суперів. І які б мали проблеми, які я, для власного самоутвердження та з надією, що все видно з небес, міг би без проблем вирішити, інакше хтось або щось або сам напридумували б мені проблем елітних, розумієш? Диктованих не мною. “Я стверджуюсь, я утверждаюсь”, всупереч українській граматиці, розумієш?.. “І кожен фініш, це, по суті, старт”, “і знаєш, що ти людина”, і “в своїй хаті своя правда”... Розумієш, я справді люблю українську поезію, хоч вона мені, насправді, до ?.. Розумієш?
Складалося враження, що багатющий Едик щось просив... Принаймні зрозуміти його...
Я ж мовчав. Гордо. Талановитим та нахабним учнем.
Ти - розумієш... - урешті зробив висновок Едик сам.
Розумію, - збрехав я. – Але мені не легше від того.
Бо я не тільки розумів, я знав, бо вкотре побачив, що всі ми раби!!! Раби когось, чогось, колись, якось, десь, кудись, чомусь, для чогось і бо так... з трьома крапками, які ставить життя, і я, бо так треба...
Смереки займалися плітками про смішних людей, які шукають у холодних з поту мозолистих горах відпочинку.
Бізнесменів вигляд картав себе за непрактичність та відсутність непередбачуваності...
Думаю, Едику, ти не жалкуватимеш за сказане мені... – припустив я.
Я якраз жалкую, - признався Грішер.
А як же зі вмінням придумувати спасенні проблеми?
Добре, - сказав спокійно і впевнено Едик. – З цим добре, бо я вже придумав. Я видам збірник українських п’яних афоризмів... Чим не ідея, га? Принаймні не шкода буде за печінку, - додав. – Бо пити чи не пити – не все одно. Пити – святе. Бо не п’ють тільки білі ворони, а їх дуже мало... До того ж їм найчастіше готують пастки у вигляді зброї масової заздрості, яка обов’язково вистрілює, причому з точністю до летальності.
“Едики завжди будуть Едиками”, - подумав я. “І варто це намотати на козацький вус”, - додав... собі... подумки, звичайно... я...
Грішер сказав:
- Забудь про те, що почув від мене... однак завжди пам’ятай сказане... для себе. Пішли до людей. Бо життя – це кругосвітня подорож навколо стовпа...
Біля вогнища Едик був зовсім іншим Едиком – справжнісіньким Грішером, поважним бізнесменом і майже своїм хлопцем. “Майже” – поправка для тих, хто страждає меншовартістю. Тобто, для більшості...
І я вкотре з вкотрів збагнув: а насправді все не так! А насправді все не так, як можна прорахувати, провідчувати, передбачити, вичислити, надумати, домовитися, знати, сподіватися, і так до кілька сотень неозначених форм, а може й більше... А насправді – приходить секунда прорахована, провідчована, передбачена, вичислена, надумана, домовлена, знана, сподівана, і так ще декілька сотень особливих форм, а може й більше – і все перекреслює (теперішній час)... Або замальовує, стирає, знищує, просто робить своє, секундне – і має силу віків. Тільки такі, як Едик, уміють трішечки секунди любити та, інколи, не жалкують капельку часу, щоб ними побавитися... Й Едикам не все одно, і секундам приємно... А там, дасть час, познайомлять з хвилинами... І до годин залишиться менше...
І так далі, і так далі, сидить баба в криміналі...
І що?...
Хто така баба для вічності?...
Наші друзі вже знайшли Сашка та познаходились самі.
А знаєте, - почав розмірковувати поет на голодний шлунок, - я ось так ненароком подумав, що, вічність навіть не знає, як ми називаємось.
Не страждай хернею, - сказав редактор, - як пристараєш рим на книжечку та знайдеш спонсора, може, знатимуть про тебе місяців зо три.
Не в тому річ...
А в чому? – п’яно перепитав Нечитайло.
А в тому, - всі замовкли, бо говорив Едик, - що гулять, так гулять, а завтрашній головний біль – це проблема завтрашньої голови, про яку вічність теж не знатиме...
Правильно! – зрадів поет.
Буде книжка, - на вухо своїй подружці зробив висновок редактор.
Але тільки я знав, що вранці голова не болітиме тільки в Едика...
І ... в мене... може... А може?..
Так, Сергієві штрафний! Чи ти ігноруєш наше товариство, га?
І як на таке звинувачення зреагує безсмертна українська душа, га?
Загадка: хто наполягав на штрафному?
Коли вже всі хто де і на кому захропли, до мене підійшов Едик з пляшкою коньяку в руці і сказав:
Ходи до вогню. Вип’ємо. Бо ти вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. То нічого, що я повторююсь.
Ні, навіть приємно.
Ми обмивали кісточки життю зі всіма його вибриками та закономірностями, чи життємірностями, може. Ще я дізнався, що Едик круглий сирота з якогось дитячого будинку в Харкові й колись завзятий любитель випити. А ще Едик сказав, що СИЛА – У ТВЕРЕЗОСТІ, будь-де, будь-коли, будь з ким і за будь-яких обставин... Навіть п’яних.
А коли останній ковток коньяку залишив володіння пляшки, Едик мене просто шокував:
Ти думаєш, я завжди був Едуардом Грішером? Ні, я ним став. Я був Петром Дмитруком. Просто я поміняв паспорт і народився заново. Я мусив щось міняти, поки ще не було пізно. Ти зрозумієш і будеш мовчати – я знаю.
І ми пішли спати. Я – не спав.
Я ненавидів Едика й щиро тішився, що він викарабкався. На цей раз щиро без лапок...
22
Півні не завжди бувають першими...
Едик сидів в автомобілі та нещадно сигналив, сяючи від задоволення.
Ми порозплющували очі, однак не можна сказати, що ми зустріли ранок – коли нинішнє сонце вже на повні груди дихало над нашою поляною, ми кволенько, правда, але ще співали. Саме сонце змусило нас задуматися, що сидимо добре і довго. І ми вирішили подрімати. Тепер пожинали плоди дрімоти.
Друге пришестя світила за одну годину не таке радісне, як перше, - тримаючи в обіймах свою голову, прохрипів поет.
У нашому світі за всяку херню треба платити, а за дуже добре треба платити дуже багато. Ясно, поетику? Тому не скигли, – Нечитайло, видно, ранками не церемонився ні з ким.
А я що, нарікаю? – виправдовувався Сашко. – Я просто...
Просто ліпше пошукай пива, - порадив редактор.
Я вже шукав... – відповів молодий та перспективний.
І що? – з надією в очах глянув на творчу надію вітчизняної поезії Левко.
І випив, - злякано випалив поет і сховався від лиха подалі в кущах.
Нечитайлові висловити вголос усе, що він думав про молодого та нахабного не дав Едик, який вийняв з багажника свого безрозмірного розкладного джипу цілий ящик шампанського.
О! Як людина, то зі всіх боків, - зробив схвальний висновок редактор.
Дівчата, які, чесно та м’яко кажучи, сьогодні виглядали страшненькими, на пропозицію поправити здоров’ячко, злякано замахали руками. Едик теж відмовився від спасенного трунку, бо, як я і передбачав, спасінню не підлягав. І я, на диво, почував себе не зле, але випив.
Після сніданку шампанським пора було вже й честь знати: Едик погнав на якусь зустріч, на яку його ніхто не кликав, дівчата-студентки вирішили добре виспатись усупереч обов’язку відсидіти пари, до Сашка прийшла муза, і він поїхав додому її зустрічати, ми з редактором до загину захотіли їсти і подалися в кафе, тільки секретарочка Віта пішла на роботу, бо Нечитайло її не відпустив...
Хай знає, кому служить... Я їй потрібен надовго, а Едикові вона – на одну вилазку... – ображено мотивував своє рішення редактор.
Ми зійшлися з Левком на двох порціях вареників, каві й шампанському, яке кожному вручив Едик на доріжку, оскільки не хотів засмічувати багажника свого гордовитого джипу.
Тільки не переймайся нічим, Сергію, - вчив мене жити Нечитайло. Ну, що тобі заважає, наприклад, плюнути...
Я оглянувся навколо. В кафе не було нікого.
Нічого, - відповів.
... і почати нове життя?
Страх!
Нечитайло заклопотано ворушив губами. Певно, згадував якусь дієву методику знищення страху:
Перед чим, давай з’ясуємо спершу? – продовжував великий психоаналітик Левко.
Перед усім, - я не міг вирахувати якоїсь конкретної боязні.
І тоді Левка Нечитайла прорвало:
Ти думаєш, я не боюся? Думаєш, мене не переслідує страх за такої хронічної нестабільності, як у нас? Думаєш, Левко собі випив і йому все десь? У мене теж сім’я і дрібні діти. І страх!.. Бо газету можуть у будь-яку хвилину закрити. Але я не сиджу, склавши руки, я йому, розпроклятющому страхові, кидаю виклик. Знаєш, як? – зло запитав Левко.
Як? – перепитав я.
Я з ним сварюся і не церемонюся. Де ти ходиш? – питаю. - Чому мовчиш? Примчи і відкрито скажи мені, раз і на завжди: “Я хочу! Хочу побачити тебе глибоко, в самому пеклі труни, насолоджуватись буквами на вінку “Дорогому другові Левкові” та достеменно знати, що тобі-небіжчику начхати на мої гріхи!” І все тоді було б добре українське гаразд. Правда. І тоді я перестав би ще за життя зі страхом боротись, бити повсяк крок та чмерити безбожно. Важко перемагати та терпіти гнітючі поразки. Бо мені десь ті, хто бачать мене в гробу, бо вони – манекени. Таких величностей мені не дозволяє зачіпати мій примітивний інтелект через брак життєвого та інших не менш важливих досвідів життя-буття та народження в потрібному місці і в потрібний час... А так...
Що, так? – мене зацікавив хід його не дуже вже й таких послідовних, однак оптимістичних думок.
А так він часто прикидається другом. І важко зразу розпізнати падлюку...
Справді, - погодився я, і ми перевели розмову на дітей, бо, виявляється, перед страхом безсилі всі, тільки хтось більше, а хтось менше... У цьому й сила.
Потім закукурікав редакторів мобільний телефон (ото мелодію підібрав собі, щоб завжди будила), півень приніс вістку, що пана Левка хтось терміново чекає на роботі.
І все – я знову сам.
Я зателефонував до пані Наді, хазяйки моєї квартири, просто запитати, як життя. Старенька жила сама, діти виїхали за кордон (саме в їх помешканні поселився я), і вона час від часу приїжджала до мене на Привокзальну поговорити, а заодно, попри мої постійні заперечення – поприбирати та наварити їсти.
Мені треба про когось піклуватися, бо інакше помру, - казала вона. – А ти не переймайся – допомагаю я якраз не тобі, дорогенький, а собі.
Мені тільки залишалося дякувати і довго слухати її життєві історії про все на світі – Надія Іванівна пропрацювала вчителькою майже сорок років.
- Ти де? – схвильовано запитала вона.
У друзів, - відповів я.
Вдома був?
Ні, тільки збираюся, - її неспокій зовсім мене не зачіпав.
Я хотіла прибрати і ніяк не могла відчинити дверей.
Нічого страшного, - зітхнув я, - все нормально, замок інколи заїдає.
І сусід не міг відчинити.
Добре, я вже їду.
Зателефонуєш?
Обов’язково, - пообіцяв я і забув про двері, які, чомусь, не відчиняються. Мені не хотілося бути сам на сам з перекресленим життям у стінах, в яких я починав “кувати успіх”. А вона цього ще не знала. Думала, я у відпустці…
І я блукав вулицями старого Львова та розраджував себе тим, що по цій бруківці ходило багато нещасних людей, які жили у цих старовинних будинках. І їх уже нема – не стало, вони не думали, що їх не буде… А я є і маю шанс...