Набравшись “оптимізму” в предків міста, я поплентався додому.
Наївний нащадок....
23
Наповнити можна тільки те, що порожнє...
Я вкотре перещупав усі свої кишені з надією, що все-таки ключ загубився десь в нетрях мого одягу, однак... Ключа не бу-ло!
Виглянула сусідка.
Ви все знаєте, - звернувся я до неї, - приходив хтось?
Так, - радо відповіла вона. – Після того, як ви поволокли того пана, що співав, ще два рази: пані Надя... і ще хтось, день перед нею... дуже швидко... я не встигла побачити... думала ви...
Не я, - відповів я.
А ви що, теж не можете відімкнути дверей?
Не маю чим, - буркнув я, уважно розглядаючи серцевину замка.
Вам чимось допомогти? – не вгавала добродійка.
Ні, дякую. Можете йти. Відпочивати.
Сусідка пішла. Демонстративно. Але тільки за свої двері. Її пильне око, яке пильне, чомусь, тоді, коли не треба, уважно слідкувало за кожним моїм рухом.
Однозначно – замок був зіпсований. І то, швидше за все, найпримітивнішим способом: у серцевину запхали сірника. Тому й Надія Іванівна не змогла відчинити дверей, перед тим, напевно, вгативши ключем сірника ще глибше в замок.
Страшний здогад закрадався в мою голову. Я зі всієї сили декілька разів гепнув плечима – і двері трохи подалися. Вибігла ця ж сусідка-прикордонниця.
- Що, навіть відпочити не дадуть?! – верещала вона. – Демократія!
Я її культурно послав, пообіцявши ще допомогти щезнути, якщо вона дечого не зрозуміє. Ще удар ногою – і проблема замкнених дверей зникла. І сусідка.
Прийшов шок...
Такого погрому я навіть не бачив у фільмах про найграндіозніші пограбування. І грошей, які я зберігав у одній зі шухляд, звичайно, не було. І найдорожчого коньяку Назарка теж. Роками, нервами і потом складане все зникло за одну мить: квартира, автомобіль, дурні зусилля “заради...”, мрії – все! Не всти-г...
Я товк свою безталанну голову об безневинну стіну і проклинав свою гордість та кишенькове прагнення досягти закабаленої незалежності.
Ключа я, швидше за все, по п’яній загубив, і хтось добре поінформований вміло ним скористався. Або професійно його в мене вилучили... Так чи інакше – повний гаплик, кажучи дуже-дуже м’яко.
Маєш тобі альфу і омегу. І що? А вся суть у тому, що суті нема. Є гірка правда. Корисна правда. Я прагнув знайти в голові куточок, який не думає. Я шукав у душі вогника, який не блимає. Тіні маяли навколо мене і говорили людськими голосами – мови тої я не розумів. Я розсував руками стіни колючої байдужості і ховався у себе. Тут було зручно і затишно, і ніхто не бачив.
Тиша стояла навколішки з розпростертими руками і молила бурі.
Був день як день: ніхто його не помічав. Тільки зайшла всюдисуща сусідка і з ввічливості сказала, що виглядаю жахливо.
Підкрався вечір. Він приніс примружені зорі і підсолив тільки відкриту рану. Кров скапувала вгору. Бо хотіла, щоб побачив її Бог. Однак Він спав. Був вечір як вечір: ніхто Його не помічав. І Бог втомився.
А мене втома не брала... Мозок акуратно записував те, що приходило в голову...
“Все, що мені вдалося зробити, мені вдалося”, - казав Едик. Це стосувалося й мене. Я на відмінно закінчив університет Краху, але не знав куди поткнутися зі своїм вистражданим, червоним від крові дипломом.
Мене болить голова – я давно не ходив на ногах. Ще дитиною. І не збагнув, коли прокинувся. І тоді я забув, як жити, і став боятися. Світ відчинив двері і забрав усе... Мемуари споминів можуть хіба що приснитися. І я сплю з по-божевільному широко розплющеними очима і нічого не пам’ятаю, хіба те, що я уже всі, а ВСІ – багато недоброго, бо недобре є у всіх. І я не маю права на осуд, бо такий самий. Я хочу вирватися і не можу, бо мене тримають. І стиснувши зуби, тримаю я, коли вирватися хоче хтось. Я – ніщо, бо я – всі. Гірчуща правда.
А мій малий навчив мене любити квіти. Він бігав навколо до того часу нічого не значущих для мене травинок і вигукував: “ Та-а!.., диви!.. Та!...” - і я дивився. Я бачив в отих буднях природи диво захоплення мого синочка і переживав разом з ним щастя бачити квітку в час її цвітіння та ловити момент її величі. Діти – справжні мудреці: вони знають, що подобається Богові. І діти – щасливі. Справжні діти, а не ті, що акселеративно дорослішають на догоду заземленим в кам’яні псевдогордощі духовно безхребетним батькам.
Я марив...
Сусіди, знайомі, друзі, друзі знайомих, знайомі сусідів і всі, кому не ліньки щиро поспівчувати або щиро потішитися збігалися до мене як на пряника. Дні відчинених дверей, називається. Щось говорили, радили, приносили – я їх не чув і не бачив. Моя ціль була – точка на стелі, що нагадувала павука. Павук часто оживав, і я придумував йому життя.
Якийсь добродій приволік лікаря. Той мене перещупав, перестукав молоточком, залишив якогось папірця і підкинув мені ідею.
Я взяв цвяхи, молотка і загатив зсередини вхідні двері. Цілий тиждень нікуди не виходив, майже не їв і нікого не бачив. Думав... Багато про Бога... Бо припекло...
Шок помаленьку минав – час бездоганно виконував покладені на нього аксіомами життя обов’язки…
Я вирішив шукати роботу і мандрувати світом білим, як Господь дасть...
Календар показував неділю. Під парад сусідських голів у дверях я вийшов гуляти.
24
Приспана проблема може стати бідою...
День пройшов, побавився людськими долями, позбирав обов’язкову данину – двадцять чотири пунктуальних години прожитих миттєвих успіхів та невдач та миттєвого чогось між ними, скинув на плечі людям поліетиленовий мішок свіженьких проблем і, усміхнений, пішов впевнено помирати. Йому легко, він знає, що завтра народиться знову, почне все спочатку з рожевими щічками світанку. А я?..
Падав пір’їною теплий вечір, заводив піджмурки з втомленими людьми, втоплені в суєтах люди його не помічали. Хіба що діти, але їх легко було знайти. А тому не цікаво шукати. І гратися... І святкувати “стук-стук...”...
Вечір – це і є день, тільки старий та дитячий. І дуже побожний. Стоїть ж бо на порозі дива – зачаття наступного життя, серце якого за бажанням Божим починає битися опівночі... Коли темно... Щоб ніхто не здогадався, що ніч – це також є день...
Чому?
Отак йдучи додому, думалось мені настирливо про “чому”. Насправді я хотів тільки: поїсти, лягти і забутись у сні. Нехай всі ці мішки з лихами, померлими нервовими хробачками випаруються, щезнуть зі світу білого, і не так з плечей, як з-під очей. Спати! Тільки день, який прийде, може щось обіцяти. На нього вся надія, бо його нема.
Я сьогодні свідомо блукав Львовом. Треба було втомити тіло і додати маленький ліхтарик світла душі. Я ходив магічними львівськими вулицями, розмовляв з будинками мовою їх творців, слухав сповіді грішних пражителів, які позалишали тут часточки своїх душ, а хто і всю душу, я навіть чув їх вічний голос привиду, ручкався з найсміливішими домовиками, сміявся з перехожих, які, гепнувшись зі мною лоб в лоб, крутили довго пальцем біля скроні, а потім, скорені цікавістю, самі задирали голови вгору, щоб подивитись, що я там такого набачив на зоряній карті дахів, піддашь та балконів, і гепались чоло в чоло з кимсь іншим, хто, в свою чергу, теж бавився пальцем біля скроні... Я довго розглядав кожного лева, влазив у його скам’янілу шкуру, приміряв його королівську силу, хоч в деякій невпевненій шкурі й почував себе зайцем. Усе залежить від душі лева або від того, хто в нього цю душу вклав. Я ще бачив маленького Лева Галицького, народження якого породило Львів, той ширяв на крилах Високого Замку й підморгував мені, і я почував себе Богом. Я... я... і я... І я не питав у ці магічні хвилини “чому”? Бо боявся потрапити на хвилю, яка виводить на безжалісний монітор сьогодення.
І потрапив...
Бо боявся...
А тепер, з думами-ланцюгами, до яких прикуті важелезні гирі, чалапаю додому. З надією заснути. Без проблем... Зі снодійним...
25
Думай про сонце – і дощ перестане падати...
На диво чи на закономірність, куди я не звертався за роботою, мене підозріло вивчали, обіцяли з моїм досвідом гарне місце, і врешті-решт – відмовляли. Я не здавався: звертався за рекламами, ввічливими і турботливими порадами відмовників, а також до в багате одягнених перехожих... Виявляється, у всіх всюди й усе було, і мої послуги їм – ні до чого...
З хворобливої гордості і через відразу до співчуттів я повідганяв усіх друзів та знайомих, сказав, що починаю нове життя і не хочу нікого знати.
Вкотре дурень, однак такий, що створив себе сам, слава Богу, і це втішало. Можу собі уявити, як їм, тим, хто справжні, щирі до моєї пошарпаної персони, від такої вдячності. Ніяк... Але я тоді був переповнений хворобливою наївністю і тільки починав здогадуватися, що людиною правлять емоції, а розуму не завжди вистачає, щоб їх приборкати. І тоді ж, паралельно, я починав здогадуватися, що не дуже-то й треба... займатися якимось борканням. Одне слово, замкнене коло, а ключі від нього ще на металобрухті...
І все-таки наполегливість винагороджується – я покинув лави українських безробітних та став поштарем. На півставки. Бо не кожні наркотично залежні від преси пенсіонери можуть газети передплатити, а молоді сидять по інтернетах або насолоджуються усною інформацією в кабаках за якоюсь плящиною чогось. Або на біржі, хлібі та воді... Або читали ще “Букваря”... Або...
Щоб не збожеволіти, кожного вечора я виходив у місто і повертався з першими заспаними трамваями.
Того разу нічні бродіння закінчилися безконечним стоянням на зупинці в глибокому передмісті під збожеволілим дощем, що і не думав вщухати (що вдієш – славні традиції некерованої львівської погоди, якою на свій розсуд бавляться мальовничі Карпати). Романтиків, навіть якщо вони в “лапках”, теж треба загартовувати: не завжди ясні зорі та світлий місяць, і танці розпещеної магічною силою нічного неба фантазії. Зуб не попадав на зуб, футболкою і джинсами можна було бавитися у важку атлетику, знемрієна душа остаточно забула про мрії – хотіла гарячої ванни. Час від часу запотіченою дорогою пропливали втомлені машини, однак рука не піднімалася зупинити – гордість, дурнувата, вперта, повернена повагою до легкого гаманця, гордість після трьох років дикого нелюдського приниження...
На диво, таксисти спали, не думаю, що у сирих салонах своїх машин-проституток з безліччю слідів усіляких задниць.
Місяця не було, зірок не було, неба не було, був одинокий підсліпуватий ліхтар та одинокий я.
Отож тридцятилітній чолов’яга під два метра, з біцепсами-тріцепсами, навіть після тижневого посту, такого собі посереднього атлета стояв на нічній зупинці під проливним дощем, скулений, згорблений і ніякий, і марив затишком... Його безмайбутністю тішилася самотня жирна жаба зі слизької напівзламаної лави.
Я хотів дому: не даху над головою, а справжнього дому у серці, душі та тілі. І найстрашніше – я його мав, колись, недавно, майже завжди, і свідомо втратив, бо намагався зробити його кращим, забуваючи, що він є і потребує до себе уваги, як і все добре, бо зле увагу привертає само.
Зупинилося якесь заблудше нахабне таксі і запросило ще недавно смішних для мене грошей, але сьогодні я їх не мав і смішно збрехав, що гуляю. І плакав від безсилля і дико тішив свій гонор, що темно, і дощ, і що ніхто не побачить.
Ви не бачили, як чоловік плаче, під дощем, дозволяючи собі таку розкіш, бо дощ?.. І слава Богу, тому що це напівкінець світу... “Напів” – це моя примха, яку чоловіки мають шанс виправдати... І я...
Два задощених безпомічних світлячки на шаленій швидкості вигулькнули з-за повороту і, ставши хижими, великими та сліпучими, зі скрипом зупинились метрів за двадцять.
- Гей, мужик, - почулося, - я не знаю, хто ти такий і що тут робиш, але якщо хочеш їхати, то сідай, бо я сьогодні пообіцяла собі зробити якусь незвичну корисну справу, а свої обіцянки я звикла виконувати, - владний жіночий голос розбудив мої захаращені жалями жалюгідні мізочки.
Я вагаючись підбіг до машини, несміливо всівся на задньому сидінні.
Куди їдемо, сер? - запитала вона, розглядаючи мене у дзеркало.
На Привокзальну, - прохрипів я.
А конкретніше, можна?
Городоцька, 125. Біля костелу.
Ясно, сер. Як справи? - у незнайомки був чудовий настрій.
Як бачите, - відповів я.
Не бачу, бо темно. Це по-перше. А по-друге: чому так песимістично?
Для оптимізму потрібен привід, - пояснив я.
Помиляєтесь, сер. Гірше, коли бачите привида. А привід завжди є. Його тільки потрібно зауважити й ввічливо прийняти.
Я знаю, - вирвалось болем у мене. - Та не вмію.
Тоді ви завжди будете нещасним, сер. Навіть, у щасті, сер, - втішила мене благодійниця, і я з сумом подумав, що це правда. А вона жорстоко додала: - І тоді ви ніколи не будете сером, поки що сер, а справжнісіньким, вибачте за правду, сируном, – я сховав свою висміяну жінкою голову глибоко в плечі.
Так ми і їхали. У перерві між оптимістичними запитаннями незнайомки я тупо дивився в намальоване моїми фантазіями безперспективне пекло майбутнього, а вона, у свою чергу, вперто розглядала мене в дзеркало, причому, все уважніше та прискіпливіше. За деякий час вдарила по гальмах, аж завернуло новесеньку іномарочку, ввімкнула в салоні світло і прорекла:
Я буду не я, якщо ти не Сергій Шукайло!
Тепер черга прискіпливо розглядати її та дивуватися була за мною.
Так, це я, Оксанко Першій, - зрадів та одночасно ховався від себе теперішнього я, гнаного солодкими спогадами не такого вже й далекого минулого. - Вибач...
За що? Ти здурів?
Вона тішилася, як дитина, а не як ще декілька митей тому зверхня бізнес-леді.
Оце так зустріч! Найліпше свято за останній квартал. – Спішиш? – тривожно запитала Оксанка.
Ні, - коротко відповів я.
То добре. Дуже добре! І я не спішу. Пропоную ресторан! Їдемо, гаразд? Понасолоджуємось спогадами.
Як? Подивися на мене...
Оксана, певно, трохи по-іншому глянула на мою курячу обталапану зовнішність і розсміялась.
Згодна. Так не піде. Не пасує. Не зручно. Треба переодягнутися. До того ж, я люблю дотримувати слова, тому – Городоцька, 125. Я не помилилася?
Так.
Помилилася?
Ні. Так – означає ні... не помилилася.
Ти вмієш говорити простіше? – Оксана продовжувала тішитися.
Вмію, - відповів я, усміхнувся, і стало легше.
До самого мого під’їзду ми мовчали.
Я згадувала минуле. Наше, - сказала Оксана.
Я теж, - промимрив я.
Давай, біжи. Одна нога тут, друга – там. Гаразд? До речі, - зупинила мій спринтерський забіг Оксанка, - ти одружений?
Так, - буркнув я.
А дружина нічого не скаже, тобто...
Ні.
Чому? Що за така демократична дружина?
Ми разом не живемо. Просто...
Довго?
Три роки...
Оксана хотіла ще щось запитати, однак я їй не дозволив:
То мені бігти, чи як? – “Ото в’їдлива жінка”, - подумав.
Ні, не бігти. Нема нагальних потреб. За таких обставин підемо разом. Гаразд?
Як хочеш, однак...
Я люблю все бачити на свої очі, оцінити, зробити висновки, і ми довго не будемо, - з бісиками в очах владно вирішила всі “однак” вона.
Я довго не міг знайти ключа до нового замка. Нарешті ми ввійшли.
Поки я переодягався, Оксана встигла заглянути в кожний закуток мого скромного помешкання.
До речі, непогана квартира. За скільки купив? – іронічно запитала вона.
То не моя. Знімаю, – відрубав я.
Ясно. А чому така порожня?