— Припустимо.
— І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу.
Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього.
Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору.
— Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!..
Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою.
— Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я.
— Чия ж тоді? — насторожився Толя.
— Його часу.
— Час нелогічний?
— Нелогічними можуть бути люди, але не час.
— Так що, що тоді?..
— Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла.
Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей.
І раптом пролунало мелодійне сопрано:
— Дозвольте мені запитати?
Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима.
— А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила?
Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів:
— Ми виросли з нього, Насте.
Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою:
— Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках.
Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув.
Мені не лишалося нічого іншого, як погодитися:
— Майже вгадала.
3
Ірина Сушко, яка до того неуважно мовчала, неголосно промовила:
— Устами дитяти глаголить істина… По правді кажучи, я також туманно уявляю, чого ми хочемо від Павла.
Миша Дідусь здивувався:
— От тобі й на, знову за своє! Скільки разів ми це колесо крутили — роль особи в історії.
— Буксує наше колесо, дорогенький, не рушимо з місця.
— Ганяла, ганяла машину — і ні з місця! — У Миші навіть вилиці над бородою обурено порожевіли. — А чи не здається, що зараз, в оцю ненатхненну мить, оглядаємося на пройдений шлях — і — ех! — визнавати зрушені, що для володарки-історії нема незамінимих осіб.
Ірина презирливо пирхнула:
— От, власне, доїхали до відкриття. То чи варто було заради цього машину силувати, легко можна було самим зметикувати.
— А чого ти чекала? Жар-птицю краси неписаної? Істина ж, матусю, у скромному оперенні, виявляється.
— Чекала мету, мудрий Діду. Мету! Велику і світлу, заради якої і життя покласти не шкода. А наткнулася на давнього знайомого — традиційного плутаника, який заповітних таємниць, не жди, не відкриє.
На фізіономії Толі Зибкова з’явився простодушно-придуркуватий вираз:
— Покликали дівчинку до лісу за лисичками… — почав він мрійливим голосом.
Ірина звела грізні брови, перебила:
— Не блазнюй, байбаченя. Про найголовніше говоримо.
Толя скрушно зітхнув:
™ Не треба плакатись, Ірино Михайлівно, лисички поряд, лисички повсюди, лише вони не на чотирьох ногах і не з хвостами. Ми добувачі знань, Ірино Михайлівно! Отже, знання і є наша мета!
— Ні, яблучко наливне, знання не мета, як і цегла ще не дім. Можу я поцікавитися, для чого знадобляться ті знання, які ми добудемо?
— Хто міг сказати Герцу — для чого знадобляться його електромагнітні хвилі? Справа Герца і наша з вами піймати нові знання, випустити їх у світ: летіть голуби! А вже хто і коли голубів приручить, до чого прилаштує — не наші клопоти.
Головатий рум’яний хлопчик, мабуть, один із кращих представників сучасного покоління духовних акселератів. Такі хлопчики народилися тоді, коли їхні батьки, зітхаючи, згадували війну. «Тяжкий був час». Був та минув, хлопчикам не довелося мерзнути в окопах, повзати на пузі під кулями, бачити трупи, їсти балабухи з гнилої картоплі. Вони завжди спали на чистих простирадлах, їли досхочу, не знали, що таке залатані штанці, а тому поблажливо зневажають грубий утилітаризм. От абстрактні знання — інша річ, захоплююче заняття вцловлювати їх, милуватися ними, а потім відкидати — а раптом підберуть, прилаштують. Світ для таких хлопчиків щось на кшталт кросворда — загадка перетинається із загадкою, цікаво, варто посушити голову. Така допитливість властива тільки особливо підготовленим, лише вибраним — аристократам духу. Людям потрібен хліб насущний, людям потрібна мораль — так, так, звичайно! Ладні визнати, але не готові повірити, що колись не буде скривджених і принижених, дурисвітів і зажерливих, — протиріччя вічні, рай земний така ж наївна вигадка для простаків, як рай небесний. Пошматований пристрастями світ вельми ненадійний, але тим паче спіши натішитись ним. Ні, такі хлопчики не шукають земних утіх, для багатьох з них дійсно нічого, крім «свіжовимитої сорочки», не треба, аристократи духу прагнуть істини. Найрізноманітнішої, чи то нейрино чи квазари, форми ДНК чи наявності біополя, — витонченими прийомами здобути її, натішитися і випустити: летіть голуби! Вдуматися — дивний інтелектуальний снобізм… Він обурює не лише мене. Ірина уважно розглядає Толю матовими очима, які не пускають в себе.
— Не зводь наклепу на Герца, байбаченя, — промовила вона. — Герц на відміну від тебе напевне таїв у душі святу користь: мовляв, відкрию невідоме явище, пізнаю краще світ, отже, коли не я сам, то діти і внуки зуміють краще у ньому влаштуватися.
— А чи так уже й напевне, Ірино Михайлівно, вельмишановний Герц виходив з такого розрахунку? — засумнівався Толя.
— Вельмишановний Герц жив у той час, коли ніхто не сумнівався, що будь-яке знання людям на благо. Вельмишановному Герцу і на думку не спадало, що колись наукові знання через водневі бомби й інші технічні монстри стануть глобальною загрозою. Та й зараз, хлопчику, ще не всі позбулися святої користі, плекають надію, що нові знання принесуть вигоду, а не шкоду. Лише мій електронний телепень, з яким у мене роман, корисливого розрахуночку в душі не тримає, бо ж душі не має. Хіба б я копирсалася в запорошеному віками житті Павла, якби не розраховувала щось виколупати для нашого нинішнього життя. Хочу, хо-чу щось внести у нього, щось підправити. Не сумніваюсь, що й Георгій Петрович цього ж хоче.
На широкому простацькому Толиному обличчі блукала іронічна посмішечка.
— Хотіти ж то і я хочу. Хто не хоче… — Проникливим голосом, замирливо: — Тільки ж як моє, так і ваше, Ірино Михайлівно, хотіння, погодьтеся, ламаного шеляга варте. Воно рівнозначне мріянню: ех якби та якби… Я ж не поетом прагну стати — вченим, для мене, даруйте, безпредметні мріяння пусте заняття.
Тут я не витримав:
— Без мрії, голубе, неможлива ніяка діяльність, в тому числі й наукова. Мрія — звільнитися від виснажливої праці, мрія — літати, мрія — дістатися Місяця… Кожній науковій перемозі передували жагучі мрії. Ти маєш намір притлумити у собі цю здатність — чого ж від тебе тоді чекати, яких звершень?
Толя випростався, його пухке тіло набуло пружності, а щокате лице гідності, чисте чоло перерізала зморшка.
— Георгію Петровичу, — заговорив він майже суворо, — ви не згірш від мене знаєте, що на крилах мрії можна залетіти чортзна-куди. Мріяти вміють усі, а ось загнуздати мрію, вміти правувати нею — не кожному дано. Ви у цьому набагато досвідченіші від нас, навіть.
— Можу порадити: правуй туди, куди кличе мрія. Ось лише дорогу, друже, вибирай сам. Прямі дороги до мети бувають дуже рідко.
— До мети? — підхопився Толя. — До якої? Ви ж чули, як Ірина Михайлівна побивалася: в глухий кут зайшлиг нема мети! А вона мріяла про велику і світлу, за яку й життя покласти не шкода. Зів’яли крила у мрії. Що діяти?..
— Ото так і зів’яли?.. — Я обернувся до Ірини. — Ти у глухому куті, щілини не помітила? Коли її розширити, чую я — на широкі простори можна вийти.
Ірина уп’ялася в мене запало темними очима.
— Згадай — Павло зронив: «Товариство лихе псує добрі звичаї».
— Ну і що? — обережно спитала Ірина.
— А те, що вже тоді промайнула думка, яка суперечить релігійному розумінню моралі.
У запалих очах Ірини спантеличений морок. Миша Дідусь прицілюється в мене задраною борідкою. А Толя Зибков, поскрипівши кріслом, подався вперед, зморшка на лобі поглибшала, — схоже на те, що він вже занюхав запах дичини.
— Починаючи з Христа і донині, — продовжував я, — існує переконання: бути тобі чи не бути моральною людиною, цілком залежить від тебе самого, від твоєї волі, від твого бажання. Роби так, як велять догмати віри, — і добро торжествуватиме над злом. Релігійних наставників не цікавило, у яких умовах перебуває людина…
— І справді ж! — здивувався Толя. — Павло збагнув непросте: звичаї залежать не від волі окремих осіб — від того, у яких суспільних устроях ці особи перебувають. Діалектик дві тисячі років тому!
— Збагнув, та як нерідко трапляється, не надав цьому ваги.
— І до Павла це було, Георгію Петровичу. Єсеї, наприклад, пробували створити товариства, які б не псували добрі звичаї.
— Пробували до Павла і багато хто після Павла.
— І?.. — гойднувся Толя.
— І щось заважало їм.
— Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя.
І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив:
— Ось на це й хотілося б одержати відповідь.
— Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина.
— У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я.
І Миша Дідусь звеселився:
— Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..»
— Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя.
— А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний?
— Нас-те! — злякано видихнув Миша.
— Таж цікавої..
— Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося.
— І ще не розібралися?
— Поки що ні. І сьогодні навряд чи…
Я підвівся.
— То що, до наступної зустрічі, друзі.
Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку:
— Я тобі пізніше все поясню. Все!
І Толя Зибков не втримався:
— Навіть усе! Хотів би я це почути.
4
Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок.
— Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе.
Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав.
Зустрів він мене з церемонною урочистістю, навіть причепурився — громіздкий кістяк заховано в просторий поруділий піджак, зморшкувату шию огортає твердо накрохмалений комірець сорочки, і краватка по моді сорокових років — вузол з кулак завбільшки, а в проораних зморшках землистого обличчя збентеження.
— Старий ворон на самотині потрохи з глузду сходить. Сядьмо поруч, та й поговоримо як годиться. Даруй, коли тобі моє каркання видасться непутящим.
Іван Трохимович сам виглядав зараз гостем у своїй порожній, незатишній кімнаті з вузьким залізним ліжком, над яким висіло кілька великих фотографій — делегати якихось пре давніх конференцій лежать на землі, тісняться на лавках, що стоять у декілька рядів одна над одною. Івана Трохимовича відшукати серед них зараз марна справа — фотографії безнадійно вицвіли, господар на них молодий, зовсім не схожий на нинішнього. Маслакуваті руки на гострих колінах, кущуваті брови над твердим носом, погляд опущений, сипле натужне дихання.
— Добрі люди збентежили, спокій відібрали…
Вимучив зізнання, і запала важка пауза. Зараз украй нерозумно підганяти старого запитаннями, йому треба розкачатися, набрати розгін, а тоді вже викладе сам — для того й покликав.
— Нагодився тут один козак… Та-ак. Зятів приятель, з молодих та ранніх. Як їх називають, які займаються кістками вимерлих тварин?
— Палеонтологи?
— От-от! Він тут, так би мовити, від імені науки заявочку зробив, коротесеньку, на два слівця. Ніхто й не розчув, а мене ошпарило. Та-ак.
Знову тягуча пауза, велика голова нависла над підлогою, сивина на ній жовта, мов стара слонова кістка.
— І що ж він таке сказав? — запитав я.
— Спрямована еволюція!
Я здивовано мовчав.
— Наука, мовляв, стверджує — існує спрямована еволюція! Ти про таке чув?
— Так, але чому це має вас хвилювати, Іване Трохимовичу?
— Тебе анітрохи не хвилює?
— Ніскілечки.
Старий крекнув.
— Ох! А що таке еволюція? Розвиток життя, хіба не так?
— Взагалі-то так.
— Отже, життя не саме по собі, вільною рікою тече — спрямоване. Ким спрямоване? Згори, богом?.. А ти знаєш, що бога я і від себе і від людей в шию гнав?
З-під кущастих брів просто у вічі — чоловічки плавають у голубій старечій волозі. Я втримався від усмішки.
— Смішно?.. Що ж, смійся, та тільки розтлумач: невже наука до бога повернулася?..
— Уяви собі, — почав я обережно, — що з гори зірвався камінь, котиться вниз. І не просто котиться, а має напрямок, котрий навіть вирахувати можна: мовляв, по такому ось місцю проскочить, розчавить, коли не відійдеш. Ким заданий цей напрямок? Невже ж богом? Та ні, силою земного тяжіння, профілем самої гори, випадковими перешкодами, можливо…
— Хм, правильно… Тут бог ні при чому. Але життя, друже, не камінець. Звідки воно виникло, чому так мудро сплітається — від якоїсь стоножки до бентежливого чоловіка Гаченкова Івана, який мучиться, страждає?.. Звідки й навіщо; Георгію? Твоя наука може сказати?
— На жаль, ні,
— Покищо ні, чи навіть не маєте надії дізнатися?
— Надію маємо, Іване Трохимовичу. І поки ми живі, будемо надіятись.
— А якщо надії не справджуються? Чи такого навіть не припускаєте?
— Припускаємо. Не виключено.
— Та-ак! — ворухнувши набряклими зморшками обличчя, протягнув Іван Трохимович, ніби звинувачував мене у злочині. — Вже коли припускаєте, то може бути незбагненне, чого нікому знати не дано, то первісне, найнедоступніше — бог, творець усього, зовсім людському розумові не під силу.
— Та чи бог тебе бентежить, Іване Трохимовичу? Думається мені — щось зовсім інше.
— Бентежить мене, голубе, все той же Іван Голенков, який топтав ряст вісім десятків років і багато на землі слідів лишив. Помилка я чи не помилка богова?
— Помилок природа не терпить — вибраковує, — сказав я. — А тобі вона відміряла повний строк прожити, отже, за помилку не вважала.
Старий замовк, розглядав свої вузлуваті руки на колінах, хмурився, про щось думаючи, нарешті невесело усміхнувся:
— Колись, кажуть, безглузді ящіри на світі жили, природа їх знищила — мовляв, помилочка, дай виправлю. Ось і я, як доживаючий ящір. Куди не повернуся — всі на мене не схожі. Навіть ти, голубе. А вже діти й поготів не в батька. Як на мене, нинішні, анітрохи не кращі від над, помилкових. Це на мій погляд, ящірний.