— Ніколи ще жодне покоління не було схоже на інше, Іване Трохимовичу, — заперечив я. І в цьому не лише матінка-природа винна, але й люди також. Ти круто змінював життя, було б дивно, щоб твої діти не мінялися разом із життям.
— Змінював… Так, круто… Ну, то нехай це хоч вас остереже— легше на поворотах, самі бачите, чортзна-куди світ заносить.
— Легше не вийде, розвиток не пригальмуєш.
І старий підняв схилену голову, суворо видивився
на мене.
— Ось і проговорився, друже. Не пригальмуєш, навіть коли бачиш, що він, оскаженілий, у безодню летить. Що ж це як не стара пісня на новий лад — всі ми у руці божій?!
— Всі ми підкоряємося об’єктивним, тобто від нас не залежним законам. Законам, Іване Трохимовичу, не богові! їх не можна плутати.
— Чому ж не можна? Чому обов’язково вважати — вени, мовляв, закони, такі-сякі самі по собі звідкись взялися? А що коли припустити: вони ним спущені, щоб лад був? Чим ти доведеш, що твій погляд правильніший, аніж мій?.
— Довести неможливо ні тобі, ні мені. Та якщо припустити, що закони від бога, то нам з таким законодателем не так уже й складно порозумітися, а при нагоді й поправити його.
— Гей-гей, не вихваляйся! Багато на себе береш, любий друже!
— Не я беру, людині дано. Природою чи тим же богом, коли тобі ця назва більше до вподоби.
— Дано богом — «поправляйте мене, люди»?!
— Перший же дрючок, якого вхопив наш мавп’ячий предок, — що це, як не поправка природи: мало можливостей ти мені відпустила, тоді я сам збільшив їх, озброївшись дрючком. Природа потурбувалася, щоб люди поправляли її, вдосконалювали себе. Бог дає, а людина розпоряджається… по-своєму.
— Дорозпоряджалися, хвалькувате плем’я! — грудним сиплим голосом, лице побагровіло. — Самих себе страхаємося, один для одного пироги з начинкою печемо… Себе поправте, а не бога!
— Тож-бо й воно, Іване Трохимовичу, що себе ми самі, виявляється, ще погано знаємо. Людина значно складніша матерія, ніж атомне ядро, а людство складніше для розуміння, ніж всесвіт.
— Ага, битливій Корові бог рогів не дає. Коли люди ще й у собі стануть копатися, то вони такого натворять, що, як обіцяє Біблія, смерті шукатимуть усі, але і її навіть не знайдуть.
Відкритися йому чи втаїти? Зараз він і без мене травмований, боюсь завдати нової рани — останній з друзів зайнявся сумнівним ділом. Та коли він від когось дізнається, що я не довірився, приховав, був з ним нещирий, то прямолінійний Іван Трохимович зневажливо відвернеться од мене. Не хочу, щоб наші багатолітні добрі стосунки завершилися ворожнечею, не можу гратися з ним у хованки. Вирішив відкритися:
— Іване Трохимовичу, та ж я та сама шута корова, яка намагається буцатися…
Розгублений погляд і насторожене мовчання, певне він чекав, що я щось встругну.
Ні, він не обурився, він слухав мене, не виказуючи ні невдоволення, ні цікавості, в його великих зів’ялих зморшках — відчуженість монумента, що не вельми спонукає до красномовства. Після моєї недовгої сповіді знову запало незатишне мовчання.
— Розраховуєш на відповідь… від іграшки? — спитав він безбарвно.
— Від моделі, — поправив я.
— Модель, іграшка — не справжнє.
— А хіба модель літака не допомагає авіаконструктору зрозуміти, як поведе себе його майбутній, зовсім не іграшковий літак?
Він тяжко зітхнув і з натугою став підводитись, повільно розігнувся на повен зріст — пряма спина ламається біля лопаток, — перепочив і заговорив:
— Так, синку, так, я з тих, хто ламав історію. Як важко мені було збагнути, що історія — це нажитий досвід людства. Синку, невже мій досвід для тебе нічого не важить? Не мудрствуй лукаво, не внось відсебеньок!..
Як колись на фронті, він звав мене синком, але зараз це не зближувало нас, а було схоже на прощання. Він чекав від мене заспокоєння, а я не приніс його, волає до мене і вже не вірить, що я збагну… Дивиться мимо, в безмежжя — щемить серце.
Путні думки приходять на сходах.
Бережи досвід і уникай власних вигадок… Коли б тільки одним нажитим досвідом люди керувалися у житті, то вони, напевне, ніколи нічого нового не досягли б. Аналога колеса не існувало у природі, жоден досвід — тільки досвід — не змусив би колесо служити нам. Я, грішний чоловік, повинен втямити те, до чого всемогутній господь не додумався!
Повинен! Та чи подужаю?..
5
Був вечір, та ще не такий пізній, щоб лягати спати. Я сидів за столом, пробував читати, та більше блукав думкою поверх рядків. Лампа освітлювала товсту книгу, склянку з олівцями і непоказну статуетку — грубо виліпленого, незграбного як краб чоловічка, що сидить на низькій лавці. Він високо виставив коліна, підпер руками пласку голову — думає. Гість із мороку давнини, якийсь скульптор кам’яного віку виліпив його з глини, а висхла глина може зберігатися в землі вічно.
Сидячого Чоловічка розкопали румунські археологи, зняли з нього копії, одну з них привіз мені приятель. В недоладній подобі чоловічка, у його позі було те відчужено-трагічне, що через багато тисячоліть знову могутньо повторить Роден. Історики так і нарекли гостя з неоліту — «Мислитель».
Свого часу, намилувавшись подарунком, я поставив його коло склянки з олівцями і… перестав помічати. Так і існували ми довго поряд, він — зайнятий своїми думками, я — своїми.
Та одного разу, коли я марне сушив собі голову над якимсь надто вже загальним питанням, чоловічок потрапив мені на очі і мені сяйнуло: якщо він пробував міркувати (а сумнівів тут не може бути), то у своєму кам’яному віці його мучило в принципі те саме, що мене в моєму атомному. Як впливати на життя — запевне вже визрівало у його темному мозку.
Нас розділяє сила-силенна часу, якими тільки надіями і переворотами він був заповнений, але ні примхи буття, ні крах незліченних поколінь не в змозі відрізати нас один від одного. Він із суцільної пітьми віків, і я, нинішній, пов’язані однією турботою, яка виникла разом з людиною, разом з нею і зникне.
Мої думки перервав телефонний дзвінок.
— Чепе, Георгію Петровичу! — голос Ірини Сушко.
Цього ще бракувало.
— З машиноющось?
— І я так спершу гадала… З машиною, Георгію Петровичу, все гаразд. Можу за неї поручитися!
— Тоді що ж?
— У тому житті сталася дивна…
— У тому житті?
— Там з’явився… Лише не зомлійте!
— Годі скоморошничати, Ірино! — вигукнув я.
— Но-но! Не так сердито. Бо інакше нічого не скажу, заставлю потерпіти до завтра.
— Гаразд. Буду сумирним. Розказуйте!
— З’явився Христос.
Мовчання. Ірина не поспішала пояснювати.
— І це все? — поцікавився я.
— Кажу: там з’явився Христос.
— Мене не цікавлять ваші розиграші, Ірочко!
— Ах так, ми його вбили!.. Так ось він ожив. Доповідаю офіційно: Ісус Христос воскрес, смертю смерть поправши.
— Що це означає?
— Це ви мене запитуєте?.. Гаразд, Георгію Петровичу, зараз пізня пора для гадань. Завтра о десятій нуль-нуль буду на вашому горищі.
Вона поклала трубку. Я нічого не міг збагнути.
Завтра о десятій нуль-нуль… Та через десять хвилин телефон знову дав про себе знати. Цього разу баритон Миші Дідуся:
— Георгію Петровичу, що це Ірка лопоче? Якого Христа?
— Не більше за тебе знаю, Мишо.
А через півгодини дзвінок від Толі Зибкова. І я вибухнув:
— Дзвони Михайлові — і миттю до мене! Обидва! Не затримуйтесь!.. Так, так, до мене додому. Ірина через годину буде тут.
Катя нашвидкуруч накрила на кухні, приєдналася до нас, ми вп’ятьох всілися за маленький столик з чаєм.
З переказів, що дійшли до нас, першою сповістила про воскресіння Христа Марія Магдалина, яка прийшла попрощатися із захованим у печері тілом учителя. Одержима «цариця ідеалістів», як називає її Ернест Ренан, Марія знетямлено вигукнула на всі віки: «Він воскрес!»
Ірина Сушко зараз виконувала для нас роль Марії Маг далини. Вона — ні, не кричала у бурхливій екзальтації, навіть особливого хвилювання не виказувала — встигла наодинці пережити неймовірну подію, — відсьорбнула з чашки, поставила її на стіл, виудила з сумочки сигарети.
— Якщо дозволите, я запалю… — Затягнулася, мружилась на димок. — Так ось слухайте…
І почала спокійненько розповідати.
Машина по закладеній у ній програмі рухала нашу модель — замість зниклого Христа діяв Павло. І тут відпала необхідність у покладеній на машину забороні — не повторювати поєднання символів, котрі у своїй сукупності означали у нашій моделі Христа. Але Ірина, напевно, не знімала б спеціально цю заборону, якби довелося докладати якихось зусиль, порушувати цілісність програми. Ніхто з нас не надавав великого значення побічній забороні. Проте сталося несподіване. Ірина мала зняти свій пакет дисків, звільнити місце для іншої програми, але загаялася, оператор почав маніпулювати з машиною… Спохопилася відразу, та частина нашого запису постраждала. І, виявляється, у тому місці, де була заборона на Ісуса. Ірина не пробувала його відновити— навіщо, коли вже самостійно діє Павло, історичне місце зайняте, — стерла остаточно.
Вчені постійно натикаються на випадковості. В Ерстеда випадково компас виявився поруч з під’єднаним до батареї проводом… Випадково Беккерель поклав грудочки уранової солі на загорнуту в чорний папір фотографічну пластинку… Ірина випадково, не надаючи цьому ваги, викинула заборону з нашої програми…
І звільнена від заборони машина породила Христа. Вона не відала про його попереднє існування, будь-які сліди засновника християнства були стерті з її машинної пам’яті, існував лише розрізнений набір багаточисленних символів, що означали окремі риси людських характерів. І те, що з цих частиночок склався образ Христа, випадковістю уже не могло бути!
Зовсім не екзальтована, аж ніяк не ідеалістка, та по-своєму затята, Ірина кілька днів ганяла машину, ловила помилку…
Вбитий нами Ісус воскрес, найбільш фантастична з усіх євангельських легенд повторювалася безпристрасною машиною. І не повторювалася навіть, ні — машина ні сном ні духом не відала про легенду, вона її знову створила. Мимоволі холодок проймає — чи не наткнулися на надприродну силу?
Ірина Сушко, новоявлена Магдалина, погасила у блюдці недопалок, поставила крапку у розповіді. Ми всі мовчимо. Навіть Миша Дідусь, завжди готовий вітати чудо, зараз збентежений і розгублений, нишком позиркує то на мене, то на Ірину, Кругла фізіономія Толі Зибкова Порожевіла, вкрилася потом, широко розплющені очі по-рисячому загострилися. І збоку вдивляється у мене зацікавлено поблискуючим оком Катя — хотів би я сам побачити свою фізіономію.
Катя у своїй звичній гордуватій поставі, білі руки прилягли спочити на скатертину. Вона перша перервала тишу:
— Хто хоче ще чаю?
Ніхто не відповів. Порожнеча у моїй голові і переповненість у моїх грудях. Але ж чому не торжествує Миша Дідусь, пропускає такий рідкісний для себе момент?
Знову голос Каті, врівноважений, трохи насмішкуватий:
— Отже, самі себе перелякали… Випийте ще по чашечці.
Змарніле лице Ірини втомлене, вона каже ні на кого не дивлячись:
— Ми — себе?.. Та ні, збоку звалилося. Щось там є.
І Миша шумно видихнув з бороди:
— Вона!
Всі ворухнулися, охоче повернулися до нього — нехай будуть хоч Мишині буйні фантазії, але це вже щось.
— Вона. Визначеність. Спробуйте тепер заперечити, що її не існує.
Не дуже стримані і не дуже нові для нас фантазії, чув їх не раз. Толя Зибков без ентузіазму пирхає:
— Ну так, звісно, перст божий!
Він встиг пригасити рисячий блиск в очах, та схвильований рум’янець ще не зійшов з його товстих щік.
— У тебе коротка пам’ять, забув, що я завжди твердив: і без бога природа божественна! — Хміль сенсаційності нарешті вдарив Миші в голову, він набирає молодецького вигляду, а голос стає чванькуватим: — Визначеність у природі в усьому — риби мали створити плазунів, плазуни в свою чергу…
Ірина Сушко з серцем перебиває:
— Чули, Манилушко. Твоєю визначеністю, мудрий Гордію, будь-який вузол, не розплутуючи, можна розрубати. Рубонем — визначений Христос, та й годі. Зачиняй тоді нашу забігалівку.
Миша всепрощаюче знизав плечима.
— Що ж, поясни інакше. Я послухаю.
— Зараз не можу. Доведеться набратися терпіння.
— Чого ви дивуєтеся? Хіба могло бути інакше? — втрутилася Катя, краєм ока стежачи за виразом мого обличчя. — Кожен з вас має знати, як важко змінити плин подій навіть у тому малесенькому куточку життя, де ми сидимо у полоні. Хоча б у тій же сім’ї… Нам увесь час здається: варто лише піднатужитися як слід — і наше життя стане на потрібні рейки, покотиться собі рівнесенько… І хто з нас не хотів цього і хто може похвалитися, що цього досяг? Завжди нас заносить убік, туди, де трясе й хилитає, набиває гулі й синяки. Це в сім’ї, у малому масштабі, а ви хочете історію підправити — течи, голубонько, інакше! Комари своїм писком намірилися вітер змінити, чи не смішно!..
— Історію? — заперечив я. — Надто сильно сказано. Простенькою, вельми простенькою її моделлю намагаємося маніпулювати. І ось — сюрприз! Гм — так, приголомшливий.
— Що ж… — спокійнесенько погодилася дружина. — Шана вам і хвала, модель ваша неабияка, повторює те, що є у житті.
— Цебто вчить: куди ти зі свинячим писком та в пшеничне тісто. Хіба не так? — без звичної агресії, скоріш тоскно сказала Ірина.
Катя із сумною усмішечкою стенула плечима, не відповіла.
— Шана нам і хвала! — бадьоро підхопив Миша. — Схоже на те, що ми вловили найпотаємніше — наявність заданості у природі. З атомів вона конструювала молекули, з молекул живі клітини, з клітин організми все складніші і складніші — по суті, природа працює на розум! А що ми вчинили! Ми ж безцеремонно вирвали у неї дискретну частку добутого розуму. Ні, пустуєш, не смій, не віддам! Модель спрацювала, повернула своє…
Толя Зибков нетерпляче зіскочив з місця, прокотився по тісній кухні від стільця до дверей і звідти назад, випнув пухкі груди, зупинився, окинув усіх просвітленим зором.
— Я… Я і не знаю, що й сказати! Не боюсь у цьому признатися. Коли хочете, то я навіть щасливий! Ви ось теж розгубилися, тож тіштеся — є над чим посушити голову, визначилося, дух перехоплює!.. Хіба часто доводиться переживати таке? У мене, може, це почуття уперше. Так! Але я чекав його, чекав! Вірив — з’явиться.
І я раптом відчув прилив вдячності до цього безкорисливого ловця знань. «Летіть, голуби!» — нехай так. Та ніхто інший, а він, Толя Зибков, зі своїм інтелектуальним снобізмом спритніше від будь-кого допоможе мені поставити сильце на голуба. А вже потім я з рук не випущу — лети, мовляв, — є, ні, постараюся примусштьслужити. На інших ловчих, на Мишу Дідуся, навіть на Ірину Сушко я не можу так розраховувати. Миша почне вивергати мені вулканічні емоції (ще насьорбаємося), а Ірина Сушко відсторониться: «Я штурвальний, Георгію Петровичу, а ви капітан, курс ви прокладаєте».
Дух перехоплює… Толя щасливий, а я хіба — ні?.. А втім, варто пам’ятати, що найбільш захоплюючі таємниці, коли їх розкривали, досить часто розчаровували своєю простотою: наш праотець Адам аж ніяк не ідеал людини, а всього-на-всього напівмавпа, легендарний потоп — звичайна повінь, а Вавілонська вежа — не такий вже й високий храм… І треба чекати: містичне чудо, воскресіння Христа, мабуть, поясниться до прикрості просто, до конфузу буденно. Але дух перехоплює — нічого не можу з собою вдіяти. Незбагненне чудо!
Збоку поглядає на мене вірна дружина Катя із співчутливою усмішечкою, котру вловити можу лише я один. Вона краще від інших розуміла, що коїться зі мною. Розуміла і, як завжди, не поділяла настрою, не сприймала його всерйоз.
Цієї ночі я довго не міг заснути, лежав у темряві й переносився подумхи у ту неспокійну пору, коли нове вчення лише слабко тліло під спудом подій, що роздирали велику Римську імперію.